Хроніка нищення Української мови

Хроніка нищення Української мови

 

від доби Романових до сьогодення

 

 

видання четверте виправлене й доповнене

 

 

Київ 2012

ISBN 978-966-2995-50-3 ББК 63.3 (4 УКР) + 81

 

C91

 

Упорядники ставили перед собою завдання у короткій фор-мі, спираючись на документи, показати, що русифікація як України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом як це намагаються доводити апологети відновлення імперії, а цілеспрямова-ною державною політикою всіх російських режимів, по-чинаючи від виокремлення московських правителів з–під залежності ханів й підпорядкування київської митрополії Московському патріархові в 1685 році, закінчуючи ниніш-нім режимом Путіна. Матеріал опрацьований на основі Ві-кіпедії, Енциклопедії українознавства, Енциклопедичного словника Брокгауса й Єфрона, архівів упорядників і ряду інтернетних сайтів. У цьому переліку показані далеко не всі, а лише найбільш знакові випадки російської денаціо-

 

налізаційної політики щодо України.

 

Видання, адресоване політикам, політологам, істо-рикам, та всім, хто прагне пізнати правду й для кого небайдужою є доля України, державної мови, як од-ного з основних атрибутів кожної держави.

 

 

© Роман Сушко, Мирослав Левицький, 2012

© Народний Рух України, 2012

 

© МПП Таля, 2012

Передмова

 

Мова — це не лише великий дар природи, розвинутий i вдоско-налений за тисячоліття з того часу, відколи людина стала людиною, як кажуть мислителі світового масштабу. У новітній час мова стала одним з головних атрибутів кожної національної держави. Україна як держава Українського народу (дивись преамбула Конституції) не повинна бути винятком. Тим паче, що в статті 11 Конституції Украї-ни, про яку так часто забуваємо, виразно сказано: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». У всіх національних державах головний кон-солідуючий інструмент — це мова. У більшості держав світу мові, як одному з основних атрибутів державності, приділяється така ж увага, як і національній безпеці та добробутові нації.

 

На жаль, Україна в тому ряду поки що є винятком. В Україні довгі століття й царським, і комуністичним режимом нав’язувалася дум-ка, що мова в житті людини є другорядною вартістю, етнографічним явищем. І такий спосіб мислення ще притаманний багатьом людям. Видатний чеський мислитель Шафарик, картаючи тих, хто намагався онімечувати чехів, сказав: «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя i сам ïï покидає й відрікаєть-ся, виконує над собою самовбивство».

 

Ці слова, сказані понад півтора століття тому, в Україні й нині дуже актуальні. Хоч риторика денаціоналізаторів змінилася, про-те суть їхня залишається незмінною. Нині вони вже не кажуть про українську мову як про етнографічну вартість, а, заявляючи про пра-ва людини, домагаються узаконення незнання в Українській дер-жаві державної мови. Окремі з провокаторів-русифікаторів дійшли до того, що лякають кримінальною відповідальністю за протидію нинішній русифікації. Це нова форма насильства над українською нацією. У середині XIX сторіччя педагог Костянтин Ушинський на-писав: «I нема насильства нестерпнiшого, як те, що хоче вiдiрвати в народу спадщину, створену незчисленними поколiннями його вiджилих предкiв».

 

Усі розмови про права людини, усі доводи, що русифікація була самочинним природним процесом йдуть від лукавого при активній підтримці «русского міра». Його «щупальці» запущені не тільки на

 

Хроніка нищення української мови

територію України. Непроста мовна ситуація також в балтійських державах колишнього СРСР. Зокрема в Литві нині спільними фрон-том за свої «ущемлені права» воюють росіяни та поляки. Офіційна Варшава цьому питанню присвячує багато уваги. Однак у той же час усе частіше чуємо заяви і Польщі, й від молодого покоління громадян Литви польської національності, про аморальність претензій на якісь особливі права (зокрема право на незнання державної мови), бо це свічення нелояльності до литовської держави.

 

Моральний клімат у країні, а відтак рівень добробуту суспільства не може бути високим, коли частина суспільства є нелояльною до держави, в якій проживає, не визнає її законів та традицій, видаючи наслідки насильства за природний стан. Це протиприродне явище. Воно суперечить логіці та європейській традиції. Тим паче, що в сві-товій практиці немає такої категорії як денаціоналізоване корінне населення. Логіка розвитку суспільних процесів така, що ця частина суспільства, яка по нинішній день таким себе вважає, рано чи пізно повернеться до традицій та мови батьків. Це повернення буде зна-чно легшим, коли стане зрозумілою логіка та механізми, якими за-ганяли українців в російське геополітичне стійло, фундаментом якого була, і понині залишається, російська мова. Пропонована Вашій увазі книжка покликана допомогти більш глибокого зрозуміти цю логіку й допомогти повернутися до прописаних в Основному законі України історичної свідомості, традицій і культури української нації — підва-лин української державності.

 

4

Передмова

 

 

Петро II (1727 —1730)

 

1729 — Наказ Петра ІІ (внука Петра І) переписати з українськоїмови на російську всі державні постанови й розпорядження.

 

Анна Іванівна (1730 — 1740)

 

1734 (26 січня) — Після смерті гетьмана Данила Апостола (у січ-ні 1734 року) царським указом було відправлено до Києва князя Олексія Шаховського для формування «Правління гетьмансько-го уряду», яке в російській літературі зветься канцелярією ма-лоросійських справ, що була у віданні Сенату. Хоч очолюване Шаховським Правління (канцелярія) складалося з трьох росіян та трьох українців, проте саме він був фактичним правителем України, бо за указом цариці саме на нього покладалося завід-ування «усіма справами».

 

Реалізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив по-літику деморалізації та денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів.

 

Одним з пунктів тих директив, як пише в «Історії України» На-талія Полонська-Василенко, мало бути недопускання зближення

 

і шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобереж-

* Як на ті часи, то це була величезна сума. У середині XVIII сторіччя ро-сійський рубль дорівнював еквіваленту 28 грамів срібла.

 

Хроніка нищення української мови

ною шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалосяШаховському ширити серед населення чутки, що всі його біди,всі податкові тягарі й кривди людності походять від гетьмана. Майже як нині, коли українцям втовкмачують, що всі їхні біди йдуть від опозиції. Особисто Шаховський надсилав у Петербург листи, що цариця надто «панькається»^* з українцями й пропо-нував зосередити всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя.

 

1735 — Імператорським указом київському митрополиту «дору-чено» вилучити старопечатні книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.

 

1736 — Новим царським намісником України було призначенопершого заступника Шаховського — генерала, князя Івана Баря-тинського, що було пов’язане з потребою брати з України живу силу та матеріальні ресурси для війни Росії з Туреччино.

 

1737 — Царський уряд, за твердженням професора Г. Івакіна, ска-сував підлеглість Києва Гетьманщині.

 

1737 — Московський намісник в Україні — князь Іван Барятин-ський, — у зв’язку з «новим» статусом Києва арештував київ-ський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з при-вілеями Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссылаться им в вольностях будет не на что». Щоб українці яко-мога швидше забули про свої права й вольності, правителі Росії наказали Барятинському застосовувати, на власний розсуд, прак-

* Наслідки розпочатої О. Шаховським політики не «панькатися» з укра-їнцями виявилися для України страшними. Як тільки з утворенням Мало-руської колегії (інша назва Правління гетьманського уряду) були прийняті політичні рішення про запровадження російської мови в діловодстві, на тери-торії України спостерігається не тільки зросійщення, а й різке зниження рівня освіченості народу. Коли за даними переписів 1740—1748 років у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа, то з кожним десятиліттям ситуація ставала все більше драматичною. Під кінець XVIII століття загальна кількість шкіл на території України зменшилася удвічі. А наступне, XIX століття вже принесло повне знищення в Україні українських шкіл. Перепис 1897 року показав, що на території окупованої Росією України на 100 осіб тільки 13 було письменними.

 

18

Хроніка нищення української мови

тику нагород та покарань. І хоч за час його правління в Україні він удостоївся нових високих титулів, від цариці Анни, яка його явно фаворизувала, проте окремі його дії навіть у столиці імперії ви-кликали роздратування. І в українських, і в російських джерелах згадується про скандальний арешт архієпископа Чернігівського Іларіона Рогалевського «за вызывающее отношение к русскому капитану Кобылину». Владика не допустив його до хреста.

 

Єлизавета Петрівна^* (1741 — 1761)

 

1750 — Після скасування Канцелярії міністерського правліннямалоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства.

 

1752 — Посилена політика на зміну національного складу окупо-ваної Росією частини України проявляється страшними наслідка-ми. Станом на той рік із 100 тисяч вільних козацьких господарствзалишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані при-сланим московитам. У тому році, на основі указу від 29 грудня 1751 року, на землях запорізьких козаків створено військово-посе-ленську територію, заселену в основному заманеними з Австрій-ської імперії сербами, які розглядалися Росією як гарматне м’ясо в її авантюристсько-колонізаційній політиці. Яскравий тому при-клад — Петро Абрамович Текілія (у сучасних російських енцикло-педіях він значиться як велика постать, як «усмиритель Запорож-ской Сечи»), сербський генерал на службі в царській армії, який командував військами, що руйнували Запорізьку січ. З огляду на

* На ній обривається рід бояр Романових, котрі зуміли сісти на царський престол. Виходячи з обставин, які склалася, владу в Росії за намовою дру-жини (відомої в історії як Катерина ІІ — Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) захопив внук Петра І, син німецького герцога Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторп, узявши прізвище Романов. Від тої історичної фальші в Росії починається час царевбивств та переворотів, головною при-чиною яких була боротьба за владу та за розширення її ареалу. У тій боротьбі не було сентиментів для таких понять як мова, віра, культура. Оскільки укра-їнці тоді були бездержавним народом, то під удар пішли українська мова, культура та історія. Усе це показує, що тільки народ, який має власну дер-жаву, та патріотичний її провід, спроможний захисти національні інтереси.

 

Хроніка нищення української мови

«особливу» місію нових поселенців українські селяни мусили по-кинути свої угіддя (територія сучасної Кіровоградщини).

 

1753 — Перший із серії указів про заборону викладання україн-ською мовою в Києво-Могилянській академії^*.

 

1755 — Синод Російської Церкви наказав Києво-Печерськійлаврі перероблювати по-російськи «Четії-Минеї» Св. Дмитрія Ростовського­ (просвітитель Московщини другої половини XVII, початку XVIII століть, уродженець Київщини Данило Туптало) та Києво-Печерський «Патерик».

 

1755, 1766, 1775, 1786 — Заборона Петербурзького Синодудрукувати українські книжки. Упродовж другої половини XVIII ст. та першої половини XIX ст. видавнича справа в Україні була пара-лізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.

 

Наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з по-легшенням загального режиму в Росії послабшали й цензурні ре-пресії щодо української книжки. Тому кількість друкованих укра-їнських книжок зростає. В 1857 р. вона склала 12 книжок, 1860 р.

 

— 24 книги, 1861 р. — 33 книги, 1862 р. — 41 книгу.

 

Однак Валуєвський циркуляр (більш детально дивися нижче) 1863 р. кардинально погіршив стан видавничої справи. І все по-вернулося в старе русло. Випуск українських книжок знов різко пішов на спад. У 1863 р. ще було випущено 16 книг, у 1864 р. — 11 книг, 1865 р. — 6 книг, 1866 р. — не випущено жодної книги, 1867 р. — 3 книги, 1868 р. — 3 книги, 1869 р. — 1 книгу, 1870 р. — 5 книг^**.

 

1759 — Синод Російської церкви видав розпорядження про ви-лучення зі шкіл українських букварів.

 

* Судячи з того, що колись славну на всю Європу Києво-Могилянську ака-демію, спадкоємицю заснованої Ярославом Мудрим вищої школи, звели до ролі школи для священиків, то логічно, що йдеться про укази Синоду.

 

** Обмеженнями та заборонами книгодрукування Москва намага-лася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний ☞ дух української культури, побуту, суспільних відносин.

 

20

Хроніка нищення української мови

 

Олександр I (1801 — 1825)

 

1804 — Новий Царський указ про мову викладання в шко-лах в Україні.

 

1807 — Шовіністичний наступ влади на українську мову переда-ється обивателю. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалив-ся: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и

 

Хроніка нищення української мови

резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».

 

1811 — Друге спалення книгозбірні Києво-Могилянської ака-демії. У вогні пропала приблизно одна тисяча унікальних фолі-антів. «А з ними — ті цінні відомості, які, можливо, пролили б більше світла на нашу історію», — пишуть уже згадувані автори Нарису історії Києво-Могилянської академії.

 

1817 — Запровадження польської мови в усіх народних школахЗахідної України.

 

1817 — Офіційне закриття Києво-Могилянської академії, пер-шого Університету на українських землях від тарарської навали, відкритого 1632 року. Для порівняння: перший Університет у Ро-сії було відкрито тільки 1755 року на базі привезених з України кадрів. 14-го серпня було оголошено підступний указ Синоду про «тимчасове» закриття^* Академії.

 

1824 — Міністр освіти Російської імперії Олександр Шишковвидав розпорядження: «Воспитание народное по всей импе-рии, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении малоросийской письменности» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое мало-росийское слово как по существу вредное и опасное для госу-дарственного единства».

 

(ж. «Україна», ч.26, 27, 1993 p.)

 

Микола I (1825 — 1855)

 

1832 — Реорганізація освіти на Правобережній Україні на загаль-ноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

* Нищення Академії розпочалися ще в часи Петра І. Його політику про-довжила Катерина ІІ, відмовляючись від фінансування цієї унікальної вищої школи. Клопотання Кирила Розумовського та інших впливових людей того часу не зворушили серця імператриці. Вона твердо стояла на позиції, що для підкореної нації освіта й мова — зайві «витребеньки».

 

26

Хроніка нищення української мови

1832 — У Києві, за наказом новопризначеного Київського губер-натора Висиля Лавашова (він удостоївся великих ласк та високих почестей після розгрому декабристів), почалося активне нищення Київської старовини, що навіть привело до конфлікту губернато-ра з тодішнім київським Митрополитом Євгеном Болховітіновим. Зокрема, за наказом Лавашова без ніякої потреби «пішов» під со-кири великий 200-річний липовий гай, що його насадив митропо-лит П. Могила (на місці нинішніх) Липок. Для Київських старожи-лів липовий гай асоціювався з іменем Петра Могили, яке імперія прирекла на викинення з історії.

 

1833 — Московські солдати за наказом з Петербурга одного дняв усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, кни-ги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, які стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах міст запалали багаття.

 

1834 (15 липня) — Відкриття Київського університету з метоюпришвидшення «русифікації юго-западного края^*».

 

1839 — Ліквідація Української греко-католицької церкви на оку-пованій Росією в результаті анексії Польщі Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них за-слано до Сибіру. Замість них присилалися московські «батюшки»

 

— чиновники в рясах, здебільшого більш ретельні в послуху від світ-ських чиновників, наглядачі за втіленням політики царя.

1842 — Спалення за наказом міністра освіти Російської імперіїграфа Сергія Уварова та за ініціативою харківського архієпис-копа Інокентія Борисова тексту докторської дисертації Миколи Костомарова, оскільки вона не відповідала казенним догмам того часу.

 

* Поки Київ не був підкорений, усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету категорично відкидалися. Лобістом засну-вання в Києві імператорського університету був тодішній міністр освіти ім-перії Сергій Уваров, автор відомої тріади «самодержавие, православие, на-родность», яка стала основою державної ідеології російської імперії.

 

Хроніка нищення української мови

1847 — Звіт-порада цареві керівника таємних служб імперіїОлексія Орлова, щоб якнайважче покарати Тараса Шевченка, бо він може стати батьком української незалежної держави.

 

1847 — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й наказ цен-зорам пильно стежити за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». За особис-тим повелінням царя Миколи І міністром внутрішніх справ була дана заборона на продаж «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Повесть об украинском народе», «Украйна» й «Михайло Черимшенко» та «Украииские баллады» й «Ветка» Костомарова. У книзі В. Сарбея «Національне відродження України» наводиться розпорядження полтавського губернатора (М. Салецького) від 7 липня 1847 року дане поліції, про конфіскацію вище названих книжок у їх мандрів-них продавців. Ці твори зараховувалися до «шкідливих^*», бо «вони використовувалися при вихованні юнацтва й могли сіяти в підрос-таючому поколінні зіпсованість і готувати майбутні заворушення».

 

1847—1857 — Десятирічна солдатська каторга геніальногопоета,­ художника й мислителя Тараса Шевченка із «забороною малювати та писати». Це була поширена практика правителів російської імперії, що застосовувалося до талановитих, а від-так схильних до неприйнятного усіма тоталітарними режимами «вільнодумства» осіб^**.

 

1853 — Спотворено видання козацького літопису^***2-ої полови-ни XVII — початку XVIII століття, який був складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

* Чи ж не подібною є нині в Україні ситуація. Хоч нині ніхто книжок не конфіскує, проте ментально неукраїнською владою все зроблено, щоб «шкідливі» книжки мали мінімальні тиражі, а система книгарень на книго-розповсюдження була знищена.

 

** Ось що писав про Тараса Шевченка «революційний демократ», «нєісто-вий» Вісаріон Белінській у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два паскви-ля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…».

*** Літопис Григорія Грабянки описує історію з часів виникнення коза-	☞
цтва й до 1709 року. Хоч у тексті літопису подається багато державних

 

28

Хроніка нищення української мови

1853 — Сувора догана цензору від міністра народної освіти (чийдеться про Платона Ширинського-Шихматова, котрий помер у травні 1853 року, чи вже про його наступника Авраама Норова, не вдалося з’ясувати) за те, що той дозволив надрукувати в га-зеті «Черниговские губернские ведомости» збірник українських історичних прислів’їв і приказок. Мотивування догани — оприлюд-нена народна спадщина може запалити ворожнечу між «малоро-сами» та «великоросами». Однак насправді не йдеться про ніяку ворожнечу, а про відродження пам’яті про українське минуле.

 

1859 — Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщинив Східній Галичині та Буковині, з подачі Губернатора Галичини польського аристократа Агенора Голуховського, здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською. Це питання зафіксоване в історії як азбучна війна.

 

Олександр II (1855 —1881)

 

1860 — спотворення цензурою «Кобзаря» Тараса Шевченка,який вийшов у друкарні Пантелеймона Куліша.

 

1862 — Закриття українських безоплатних недільних шкіл длянавчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За «вредное влияние на умы простолюдинов», з подачі Васілія Долгорукова, шефа жандармів, керівника горезвісного ІІІ відді-лу та керівника особистої канцелярії імператора, на сім років до Архангельська було вислано Павла Чубинського, уродженця Нової Олександрівки Бориспільського району на Київщині, ет-нографа й поета, автора слів патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну України).

документів, гетьманських універсалів, актів, грамот, проте вчені відносять його до літературної пам’ятки. Уперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році в журналі Федора Туманського «Российский магазин». Друге видання готувала до друку в 1852 році Київська Тимчасова комісія для роз-гляду давніх актів (орган при Київському генерал-губернаторі), не знаючи, що твір уже видавався. І саме з-під пера підлеглих владі чиновників вийшла «нова» «редакція» твору.

 

Хроніка нищення української мови

1862 — Припинилося видання українського літературного танауково-популярного журналу «Основа», який виходив від січня 1861 року до вересня 1862 року в Петербурзі. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона назвав цей журнал «найпомітні-шим проявом українофільства» в ХІХ столітті на території Росій-ської імперії.

 

1863 (18 липня) — Циркуляр міністра внутрішніх справ Російськоїімперії Павла Валуєва — таємне розпорядження, адресоване Київ-ському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам

— про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. Питан-ня української літератури було віднесено до розряду політичних питань, оскільки, як сказано в циркулярі, «прихильники малоро-сійської народності звернули свої погляди на масу»…

 

Хвалячи чуйність Київського цензурного комітету та Київсько-го генерал–губернатора (тоді цю посаду займав душитель анти-російського повстання в Польщі Микола Аннєнков) за те, що не допустив до друку українського перекладу Святого письма, давав Комітетові міністерське доручення: «пропуск же книг малоросій-ською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призна-чених для початкового читання народу, припинити». Ця позиція мала схвалення царя: «Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення».

 

Шестилітнє перебування Валуєва в кріслі міністра імперії, від-повідального за охорону громадського порядку та державну без-пеку, відоме різкою боротьбою з проявами національної самобут-ності уярмлених імперією народів (у першу чергу українського).

 

Українцям він асоціюється зі словами: «Української мови небуло, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

Окрім того Валуєвим було заборонено ввіз і поширення в ім-перії львівської газети «Мета».

 

Час Валуєва та іже з ним промовисто ілюструє доступний в Ін-тернеті лист аноніма зі Східної України, надрукований у 1863 році у львівській газеті «Слово» (заснована в1861 році). У листі сказано:

 

30

Хроніка нищення української мови

«…Всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов’янина, турок ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить пе-тербургський уряд та великоруське общество… Як тільки хто при-мітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожно-го року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інже-нер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубин-ський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють… 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтає в грязь укра-їнців за те тілько, що вони українці…, п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить… За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до Па-тагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм го-ворити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?… 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва…».

 

1864 — Затвердження статуту про гімназію та протогімназію, в якомусказано, що навчання має проводитись лише «російським наріччям», як тоді офіційно говорилося.

 

1864 — Велике пограбування українських архівів. Після судовоїреформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон-ської та Чернігівської губерній.

1869 — Запровадження польської мови в якості офіційної мови восвіті, у судах і в адміністрації в окупованій Австрією Східній Галичині.

 

Хроніка нищення української мови

 

1869, 1886 — Укази про доплату російським чиновникам за ру-сифікацію України з настановою: «в десяти Юго-Западных губер-ниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию…».

 

1870 — Вказівка міністра освіти російської імперії Дмитра Тол-стого (одного з найбільших тогочасних реакціонерів, автора тек-сту Емського указу) про те, що «кінцевою метою освіти всіх іно-родців, що проживають у межах імперії, має бути обрусєніє»^*.

 

1874 — Було видано новий статут про початкові народні школи, в яко-му сказано, що навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 (18 травня) — Таємний (Емський) указ Олександра II проповну­ заборону українського письменства, читаємо в «Енцикло-педії історії України». Був він посиленням Валуєвського циркуля-ру, який, за оцінкою реакційних сил, був недостатньо ефектив-ним. Сучасники Емський указ називали також «Юзефовичевим законом» (від прізвища головного його ініціатора, помічника куратора Київського учбового округу М. Юзефовича). Емський указ заборонив друкувати українською мовою оригінальні та пе-рекладні твори (навіть тексти до нот), завозити українські книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити українські вистави, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій. При-звів і до заборони діяльності громад — напівлегальних організацій національно свідомої української інтелігенції, закриття наукового осередку тодішнього українофільства — Південно-Західного від-ділу Російського географічного товариства — та прихильної тоді до українців газети «Киевский телеграф». Указ наказував «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». За тим же указом лише особи, які довели свою бла-гонадійність, допускалися до викладацької роботи. Тому став він основою для репресій професорів Київського університету. Отже «машина» обрусєнія^** була запущена на повну потужність.

* Це слово фігурує й у сучасних словниках російської мови.	☞
** І хоч реакція твердила, що «української мови не було, немає і
бути не може», проте українців усе ж таки відносили до кола інородців.

 

32

Хроніка нищення української мови

Прямим наслідком дії Указу була активізація національно здоро-вих українських сил. На хвилі подій 1905 року цар Микола ІІ змуше-ний був підписати маніфест про запровадження політичних свобод. У такій ситуації Емський указ, який де-юре ніколи не скасовувався, на деякий час перестав діяти, проте вже за два роки про нього згадали.

 

1876 — Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило»,щоб в Україні призначати вчителів-росіян^*, а українців посилати до Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ. Це «загаль-не правило» діяло й за правління комуністів аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.

 

1876—1880 — Українських учених та педагогів Михайла Драго-манова, Павла Житецького^** та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького^*** — лише за

В умовах постійного антиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М. Гоголь, В. Короленко, А. Чехов, П. Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших росіяни приписали собі (математик М. Остроградський — у російських енциклопедіях цей виходець зі славного козацького роду значиться як «российский математик и меха-ник украинского происхождения», — художник І. Рєпін та ще багато-хто), як і нашу історичну та культурну спадщину.

 

* У результаті дії Указу, який згодом трансформувався в неписане правило за 100 з лишком років з України в такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, і в то й же час в Україну переселено стільки ж росіян, котрі з першого дня перебування, як видно з численних спогадів, піднімали крик про «прітєснєнія мєстнимі». Таке може вигадати тільки душа з ордин-ською ментальністю, яку так колоритно змалював у повістях Віктор Єрофеєв.

 

** Павло Житецький ще до виходу горезвісного Валуєвського циркуляру, в якому було сказано, що постановка питання про українську мову — це злочинні дії й проти осіб, що їх вчинили, проводили слідчу справу в особливій комісії, у 1862 році опублікував працю «Русский патриотизм», в якій обґрунтовував ідею само-стійності української мови та літератури. У магістерській дисертації «Очерк зву-ковой истории малорусского наречия», яка була опублікована в 1876 році, довів, що українська мова й узагалі українська культура є прямими нащадками мови

й культури Київської Русі. Звичайно, що в стінах імператорського університету влада не могла терпіти людей з такими поглядами. Ученому, який вважається за-сновником українського мовознавства, довелося заробляти на хліб викладанням російської словесності в школах. Це один з парадоксів буття окупованої нації.

*** Із доступних нам матеріалів, ім’я це згадується лише в працях та статтях авторитетного вченого з Сум — професора Івана Мозгового.

 

Хроніка нищення української мови

переклад одного речення з Євангелія українською мовою. Щодо них був припис: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чу-бинского, как неисправных и положительно вредных в крае аги-таторов… с воспрещением въезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение».

 

1876 — Видано Закон про повну заборону української мови нетільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. У сучасних під-ручниках із педагогіки з цього приводу наголошується, що в дру-гій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах

 

(…) українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Наслідком такої політики стала шовіністична розперезаність. У підручниках із педагогіки наводиться факт, що Миргородській гімназії (Полтавщина) висіли таблички з попередженням: «В

 

стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на мо-лорусском языке». А нам, прикидаючись дурником, знов і зновнамагаються доводити, що вся денаціоналізація України була

 

об’єктивним, природними процесом…

 

1881 — Заборона Синоду Російської церкви викладання в на-родних школах та виголошення церковних проповідей україн-ською мовою.

 

1881 — Закон, який дозволяв друк словників українською мо-вою, але російським прописом.

 

Олександр III (1881 —1894)

 

1884 — Заборона Олександром IIІ українських театральних ви-став у всіх губерніях та територіях заселених українцями. Для виконання того царського рішення, уже згадуваний Дмитро Тол-стой, займаючи тим разом посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів, видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами та загалом за всіма «українофілами».

 

1888 — Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіцій-них установах української мови та хрещення українс