Олесій Михайлович (1645 — 1676) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Олесій Михайлович (1645 — 1676)



 

1654(літо) — Перші фальшиві звіти царських опричників зприводу «великого» захоплення українців від рішення Переяс-лавської ради під проводом Богдана Хмельницького, на якій у присутності царських послів було заявлено про союз із Росією. Такі «звіти» не мали нічого спільного з правдою, а подавало-ся цареві власне бажання як воля «козацького народу». Нині невідомо, чи були якісь документи, які стосуються Переяслав-ської ради. Відомо натомість з ряду джерел, що в Березневих статтях Богдана Хмельницького ставилася вимога незалеж-ності Церкви та суверенітету козацької (Української) держави. Проте оригінали статей не збереглися. Московський їх при-мірник начебто згорів, а примірник Богдана Хмельницького був вивезений разом з іншими козацькими архівами до Росії, де за ним і слід пропав.

 

Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно ви-дно, що це був усього військовий тактичний союз, а не між-державна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.

 

* Кирило Ставровецький-Транквіліон) (? — 1646) — український право-славний, а на схилі віку греко-католицький церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар. Родом з Галичини. Мав власну друкар-ню, в якій у 1619 році надрукував «Євангеліє учительноє» — збірник влас-них проповідей, який московські правителі наказали «на пожарах спали-ти». Твір цей зберігся для культури завдяки його перевиданню в 1696 році в Унівському монастирі на Львівщині. А «Катехізис» Лаврентія Зизанія вцілів тому, що не надто ретельно був виконаний царський наказ.


 

10


Хроніка нищення української мови

1654— Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделе-ние с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».

 

Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

 

1654—1708— Постійне порушення Московією, підписанихБогданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та на-цьковування козаків проти старшин.

 

1667(30 січня) — Андрусівська угода. Укладаючи за спиноюУкраїни сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показу-ючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских ( так московити тоді називали українські книжки) книг никому с наших королевского величе-

 

ства подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

 

Федір III Олексійович (1676 — 1682)

 

1677— Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою

 

«когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле»,

 

видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».

 

70-ті роки XVII сторіччя— У статуті для проектованоїМосковської академії, виробленому за царя Федора Олександро-вича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителя-ми українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы со-вершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вѣрѣ всѣвати и оныя непорочности цѣлость терзати начинають»*.

 

Іван Олексійович* (1682 — 1696)

* Шляпкинъ И. А. — Св. Димитрій Ростовскій и его время. — СПБ, 1891.

 

С.147.


 


Хроніка нищення української мови

Петро І** — кривавий (1682 — 1725)

 

1685— Скасування автономної української церкви (у 1620 роцібуло визнано відновлення підпорядкування київської митропо-лії Константинопольському патріарху) і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою України.

 

Ця фатальна подія в житті українського народу та історії української цивілізації сталася під час правління на лівобережжі Івана Самойловича,­ який, попри ряд поступок Москві, був ого-лошений «зрадником Москви», скинутий з гетьманства та за-проторений на сибірське заслання. Як і більшість московських дій, повне підпорядкування Москві київської митрополії відбу-лося підступно й нахабно***.

1687— Міждержавний договір, укладений за примусом Мо-скви на річці Коломак на Харківщині між новообраним гетьма-ном України Іваном Мазепою й козацькою старшиною з одного боку та московськими царями Іваном і Петром та царицею Со-фією з другого, відомий історії як Коломацькі статті. Вони стали наступним кроком на шляху не лише обмеження державних прав Гетьманщини, а й знищення української суті. У 19-й статті того договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об’єднання Гетьманщини з Мос-

* Від 1682 року співправитель з Петром І.

** У 1713 році перейменував Московію на Росію, а в 1721 оголосив себе російським імператором.

 

*** У «Великій історії України» Миколи Голубця про цю подію сказа-но промовисто (цитуємо в сучасному правописі): «Київські митрополити — Сильвестер Косів, Діонізій Балабан і нарешті Осип Нелюбович Тукальський (1663-1675) дивилися з презирством на некультурну Москву та не хотіли й чути про яку-небудь залежність української церкви від московського патрі-архату. Навіть такий політичний москвофіл як чернігівський архієпископ Ла-зар Баранович, що з наказу Москви заступав митрополита, високо цінував автономію української церкви, і щойно за гетьманування Самійловича вда-лося Москві здійснити свій давній план підпорядкування української церкви Московському патріархові. (...)

 

Москва доконала свого, а Самійловичеві доволі скоро довелося спокуту-вати гріх проти незалежності української церкви».


 

12


Хроніка нищення української мови

ковською державою і ліквідації національної окремішності укра-їнського народу за допомогою шлюбів «малоросійського» народу з «великоросійським» народом та інших можливих дій. А нині, не моргнувши оком, пробують українцям втовкти, що глибоке зро-сійщення України — природній процес, що ніхто на нікого не тис-нув, ніхто нікого до нічого не примушував...

1689 —Київській лаврі було заборонено друкувати книги без до-зволу московського патріарха: «…к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…»*.

 

1690 —Указ Московського Патріарха Йоакима проти «польскіе илитовскіе печати книгь». Тим указом, який був виданий в останні дні земного шляху патріарха, а відтак був його своєрідним запо-вітом для нащадків, глава Московської церкви заборонив мало не все тодішнє церковне письменство українське, не спиняючись навіть перед таким стовпом православія, яким був св. Димитрій Ростовський. Перший том «Четій -Миней» його авторства спале-но, а дальші видання поправлено «по великороссійской грамати-ке» так, що й не пізнати автора-українця.

 

В Історії українського письменства Сергія Єфремова** сказано (стор. 157), що за часів Петра І московське духовенство почало було агітацію, щоб «на Москві не было игумена и архимандри-та отъ козацкаго рода». Для них вони були «ляшенки» і «черка-сишки», котрі «ни кь чему негодницы». Агітація проти ігуменів з козацького роду дуже швидко переросла у вимоги, щоб «Моско-витяне были и въ козацькой землі» на всяких церковних урядах.

 

1690— «Сугуба, трегуба і многогуба» «анафема» Московськогособору на книжки великих тогочасних учених та церковних діячів, тісно пов’язаних з Києво-Могилянською академією — С. Полоць-

* Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася по-низити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі,

у побуті, у суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», було сказано в 1905 р. у ство-реній комісією Російської академії наук доповідній записці «Об отмене стес-нений малорусскаго печатного слова».

** http://www.utoronto.ca/elul/history/Iefremov/whole.pdf


 


Хроніка нищення української мови

кого*, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барано-вича, А. Радивиловського, Є. Славинецького.

 

1693— Заборона Московського Патріарха Андріана привозитиукраїнські книжки до Москви.

 

1693— Лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печер-ської лаври про заборону друку будь-яких книг українською мовою.

 

1696— Ухвала сейму Польщі про запровадження польської мовив судах і установах Правобережної України на заміну української.

 

1708— Нечуване раніше жорстоке руйнуваннея гетьманської сто-лиці — Батурина російським військом під проводом Меншикова. Під час тої вакхналії було спалено унікальні бібліотеки гетьмана Івана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.

 

1708(18 грудня) — Цар Петро І (кривавий) провів адміністра-

* Симеон Полоцький (1629 — 25 серпня 1680 р.) — один із видатних діячів східнослов’янської культури XVII ст., богослов, письменник, поет, драматург, що одержав освіту в Києво-Могилянському колегіумі, з 1664 року до кінця земних днів працював у Москві, де й розгорнув велику літературну та гро-мадську діяльність.

 

Петро Могила (1596 — 1647) — український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Ми-трополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константино-польського патріарха.

 

Іоанікій Галятовський (близько 1620 — 12 січня 1688) — український пись-менник, церковний та громадсько-політичний діяч XVII століття, був учнем Ла-заря Барановича, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії.

 

Лазар Баранович (у миру — Лука) (1616 — 1693) — український церков-ний, політичний та літературний діяч другої половини XVII століття, архієпис-коп Чернігівський і Новгород-Сіверський. З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській академії, з 1650 року — її ректор.

 

Антоній Радивиловський (? — 1688) — український церковний діяч і пись-менник, закінчив Києво-Могилянський колегіум, від 1671 року намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 ігумен Миколаївського монастиря в Києві.

 

Єпифаній Славинецький (???? —1675, Москва) — український поет, ієро-монах, перекладач, філолог, оратор, богослов, прийняв постриг у Києво-Пе-черській лаврі. За велінням московського царя Олексія Михайловича в 1649 році поїхав до Москви для видання там Біблії. У Москві в нього були й дні цар-ської милості, спорудження для нього монастирів (Андріївський), і дні цар-ського гніву, бо київський богослов мав власні погляди на розвиток Церкви.


 

14


Хроніка нищення української мови

тивну реформу, критиковану зокрема істориком Сергієм Солов-йовим. Він запровадив поділ тоді ще Московщини на губернії. Особливістю того поділу було утворення на території де-юре автономного гетьманського краю, де-факто окупованого мос-ковитами, Київської губернії*. При правлячому гетьмані в Києві появився підпорядкований цареві намісник. Це був підступний і руйнівний крок.

 

1709— Указ Петра І (кривавого) про заборону друку книг укра-їнською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з московським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

 

1709— Петро І (кривавий) примусив скоротити число студентівКиєво-Могилянськоі академії з 2000 до 161**.

 

1713— Московія наказом Петра І (кривавого) привласнює собі нашуназву РУСЬ-РУСІЯ-РОСІЯ. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі тисячолітню історичну та духовну спадщину української нації.

 

1718— Спалення, як вважають дослідники, за наказом царської

* Правителі Московського царства (на Росію воно було перейменоване щойно за 5 років) робили це задля посилення в ньому управлінської та вій-ськової присутності. Адже ж Київ ще в середині XVII століття був активним українським осередком. А в XVI столітті польський історик Ян Красінський писав про Україну як про багаті землі хороброго народу. На півночі та на сході від земель Королівської Русі є землі москалів (так сказано в оригіналі!). Ті землі звуть також Рассєя, бо народ там розсіяний, твердив польський істо-рик XVI ст. На початку ХІХ сторіччя Київ ще був українським. Про це свідчить російський письменник Іван Долгоруков у книзі «Путешествие в Киев в 1817 году». Він приїзд до Києва сприймав як поїздку в іншу країну. Оскільки росій-ськими правителями Київ розглядався як ключ до підкорення України, то для досягнення цієї мети, за твердженням «Русского биографического словаря», виношувалася ідея перенесення столиці імперії до Києва. На цьому наполя-гав князь Олександр Барятинський.

 

(Jana Krasińskiego Polska czyli opisanie topograficzno-polityczne Polski w wieku XVI. W drukrani Stanisława Strąbskiego. Warszawa. 1852. C. 108.)

 

** Ще до появи того розпорядження кращі науково-просвітницькі сили було переведено з Києва до Москви. Серед них були Дмитро Ростов- ☞ ський (Туптало), оголошений російським святим, Стефан Яворський


 


Хроніка нищення української мови

влади архівів та книгозбірні Києво- Печерського монастиря (кни-ги збиралися понад 700 років), які витримали навали монголів, поляків, татар*.

 

1720— Наказ царя Петра І (кривавого): «В Киево-Печерской иЧерниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого на-речия в оных не было».

 

1720(20 грудня) — Петро І (кривавий) дав наказ київському губер-натору князю Петру Голіцину (відомий в історії тим, що за наказом Петра І підписав смертний вирок царському сину Олексію, хоч осо-бисто розділяв погляди царевича), щоб «…во всех монастырях, оста-ющихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

 

1721— Наказ**про цензурування українських книжок. Накладеніштрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные».

 

1724— Московська цензура наклала тисячу*рублів штрафу на ар-

(поставлений царем президентом Синоду російської церкви, хоч на почат-ковому етапі був проти царських реформ), Феофан Прокопович та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

 

«…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та куль-тура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовжен-ням не московської, а київської, української культури», — визнав пізніше князь Микола Трубецькой.

 

* «…Численна й найдавніша книгозбірня, зібрана й збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту й тиші полум’ям по-жерта. У ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались» .

 

(«Історія Русів»)

 

** Оскільки накази щодо заборони друку книжок виходили й з-під цар-ської руки, й від підконтрольного йому Синоду, то в тому випадку скоріш за все йдеться про наказ Синоду, бо ж Петро І, який наказав убити власного сина, не став би розмінюватися на штрафи.


 

16


Хроніка нищення української мови

химандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» (богослужбова книга-пісенник) «не совсем с великороссийским сходная». А чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

 

1726— Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книж-ки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Москов-ською синодальною друкарнею.

 

1726— Москва дає дозвіл Києво-Печерській лаврі на друк «Ака-фіста Св. Варварі» за умови, що він має бути перекладений на «великоруську» мову.

 

Петро II (1727 —1730)

 

1729— Наказ Петра ІІ (внука Петра І) переписати з українськоїмови на російську всі державні постанови й розпорядження.

 

Анна Іванівна (1730 — 1740)

 

1734(26 січня) — Після смерті гетьмана Данила Апостола (у січ-ні 1734 року) царським указом було відправлено до Києва князя Олексія Шаховського для формування «Правління гетьмансько-го уряду», яке в російській літературі зветься канцелярією ма-лоросійських справ, що була у віданні Сенату. Хоч очолюване Шаховським Правління (канцелярія) складалося з трьох росіян та трьох українців, проте саме він був фактичним правителем України, бо за указом цариці саме на нього покладалося завід-ування «усіма справами».

 

Реалізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив по-літику деморалізації та денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів.

 

Одним з пунктів тих директив, як пише в «Історії України» На-талія Полонська-Василенко, мало бути недопускання зближення

 

і шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобереж-

* Як на ті часи, то це була величезна сума. У середині XVIII сторіччя ро-сійський рубль дорівнював еквіваленту 28 грамів срібла.


 


Хроніка нищення української мови

ною шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалосяШаховському ширити серед населення чутки, що всі його біди,всі податкові тягарі й кривди людності походять від гетьмана.Майже як нині, коли українцям втовкмачують, що всі їхні біди йдуть від опозиції. Особисто Шаховський надсилав у Петербург листи, що цариця надто «панькається»* з українцями й пропо-нував зосередити всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя.

 

1735— Імператорським указом київському митрополиту «дору-чено» вилучити старопечатні книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.

 

1736— Новим царським намісником України було призначенопершого заступника Шаховського — генерала, князя Івана Баря-тинського, що було пов’язане з потребою брати з України живу силу та матеріальні ресурси для війни Росії з Туреччино.

 

1737— Царський уряд, за твердженням професора Г. Івакіна, ска-сував підлеглість Києва Гетьманщині.

 

1737— Московський намісник в Україні — князь Іван Барятин-ський, — у зв’язку з «новим» статусом Києва арештував київ-ський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з при-вілеями Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссылаться им в вольностях будет не на что». Щоб українці яко-мога швидше забули про свої права й вольності, правителі Росії наказали Барятинському застосовувати, на власний розсуд, прак-

* Наслідки розпочатої О. Шаховським політики не «панькатися» з укра-їнцями виявилися для України страшними. Як тільки з утворенням Мало-руської колегії (інша назва Правління гетьманського уряду) були прийняті політичні рішення про запровадження російської мови в діловодстві, на тери-торії України спостерігається не тільки зросійщення, а й різке зниження рівня освіченості народу. Коли за даними переписів 1740—1748 років у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа, то з кожним десятиліттям ситуація ставала все більше драматичною. Під кінець XVIII століття загальна кількість шкіл на території України зменшилася удвічі. А наступне, XIX століття вже принесло повне знищення в Україні українських шкіл. Перепис 1897 року показав, що на території окупованої Росією України на 100 осіб тільки 13 було письменними.


 

18


Хроніка нищення української мови

тику нагород та покарань. І хоч за час його правління в Україні він удостоївся нових високих титулів, від цариці Анни, яка його явно фаворизувала, проте окремі його дії навіть у столиці імперії ви-кликали роздратування. І в українських, і в російських джерелах згадується про скандальний арешт архієпископа Чернігівського Іларіона Рогалевського «за вызывающее отношение к русскому капитану Кобылину». Владика не допустив його до хреста.

 

Єлизавета Петрівна* (1741 — 1761)

 

1750— Після скасування Канцелярії міністерського правліннямалоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства.

 

1752— Посилена політика на зміну національного складу окупо-ваної Росією частини України проявляється страшними наслідка-ми. Станом на той рік із 100 тисяч вільних козацьких господарствзалишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані при-сланим московитам. У тому році, на основі указу від 29 грудня 1751 року, на землях запорізьких козаків створено військово-посе-ленську територію, заселену в основному заманеними з Австрій-ської імперії сербами, які розглядалися Росією як гарматне м’ясо в її авантюристсько-колонізаційній політиці. Яскравий тому при-клад — Петро Абрамович Текілія (у сучасних російських енцикло-педіях він значиться як велика постать, як «усмиритель Запорож-ской Сечи»), сербський генерал на службі в царській армії, який командував військами, що руйнували Запорізьку січ. З огляду на

* На ній обривається рід бояр Романових, котрі зуміли сісти на царський престол. Виходячи з обставин, які склалася, владу в Росії за намовою дру-жини (відомої в історії як Катерина ІІ — Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) захопив внук Петра І, син німецького герцога Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторп, узявши прізвище Романов. Від тої історичної фальші в Росії починається час царевбивств та переворотів, головною при-чиною яких була боротьба за владу та за розширення її ареалу. У тій боротьбі не було сентиментів для таких понять як мова, віра, культура. Оскільки укра-їнці тоді були бездержавним народом, то під удар пішли українська мова, культура та історія. Усе це показує, що тільки народ, який має власну дер-жаву, та патріотичний її провід, спроможний захисти національні інтереси.


 


Хроніка нищення української мови

«особливу» місію нових поселенців українські селяни мусили по-кинути свої угіддя (територія сучасної Кіровоградщини).

 

1753— Перший із серії указів про заборону викладання україн-ською мовою в Києво-Могилянській академії*.

 

1755— Синод Російської Церкви наказав Києво-Печерськійлаврі перероблювати по-російськи «Четії-Минеї» Св. Дмитрія Ростовського­ (просвітитель Московщини другої половини XVII, початку XVIII століть, уродженець Київщини Данило Туптало) та Києво-Печерський «Патерик».

 

1755, 1766, 1775, 1786— Заборона Петербурзького Синодудрукувати українські книжки. Упродовж другої половини XVIII ст. та першої половини XIX ст. видавнича справа в Україні була пара-лізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.

 

Наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з по-легшенням загального режиму в Росії послабшали й цензурні ре-пресії щодо української книжки. Тому кількість друкованих укра-їнських книжок зростає. В 1857 р. вона склала 12 книжок, 1860 р.

 

— 24 книги, 1861 р. — 33 книги, 1862 р. — 41 книгу.

 

Однак Валуєвський циркуляр (більш детально дивися нижче) 1863 р. кардинально погіршив стан видавничої справи. І все по-вернулося в старе русло. Випуск українських книжок знов різко пішов на спад. У 1863 р. ще було випущено 16 книг, у 1864 р. — 11 книг, 1865 р. — 6 книг, 1866 р. — не випущено жодної книги, 1867 р. — 3 книги, 1868 р. — 3 книги, 1869 р. — 1 книгу, 1870 р. — 5 книг**.

 

1759— Синод Російської церкви видав розпорядження про ви-лучення зі шкіл українських букварів.

 

* Судячи з того, що колись славну на всю Європу Києво-Могилянську ака-демію, спадкоємицю заснованої Ярославом Мудрим вищої школи, звели до ролі школи для священиків, то логічно, що йдеться про укази Синоду.

 

** Обмеженнями та заборонами книгодрукування Москва намага-лася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний ☞ дух української культури, побуту, суспільних відносин.


 

20


Хроніка нищення української мови

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 82; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.249.22 (0.011 с.)