Олесій Михайлович (1645 — 1676)

 

1654 (літо) — Перші фальшиві звіти царських опричників зприводу «великого» захоплення українців від рішення Переяс-лавської ради під проводом Богдана Хмельницького, на якій у присутності царських послів було заявлено про союз із Росією. Такі «звіти» не мали нічого спільного з правдою, а подавало-ся цареві власне бажання як воля «козацького народу». Нині невідомо, чи були якісь документи, які стосуються Переяслав-ської ради. Відомо натомість з ряду джерел, що в Березневих статтях Богдана Хмельницького ставилася вимога незалеж-ності Церкви та суверенітету козацької (Української) держави. Проте оригінали статей не збереглися. Московський їх при-мірник начебто згорів, а примірник Богдана Хмельницького був вивезений разом з іншими козацькими архівами до Росії, де за ним і слід пропав.

 

Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно ви-дно, що це був усього військовий тактичний союз, а не між-державна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.

 

* Кирило Ставровецький-Транквіліон) (? — 1646) — український право-славний, а на схилі віку греко-католицький церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар. Родом з Галичини. Мав власну друкар-ню, в якій у 1619 році надрукував «Євангеліє учительноє» — збірник влас-них проповідей, який московські правителі наказали «на пожарах спали-ти». Твір цей зберігся для культури завдяки його перевиданню в 1696 році в Унівському монастирі на Львівщині. А «Катехізис» Лаврентія Зизанія вцілів тому, що не надто ретельно був виконаний царський наказ.

 

10

Хроніка нищення української мови

1654 — Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделе-ние с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».

 

Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

 

1654—1708 — Постійне порушення Московією, підписанихБогданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та на-цьковування козаків проти старшин.

 

1667 (30 січня) — Андрусівська угода. Укладаючи за спиноюУкраїни сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показу-ючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московити тоді називали українські книжки) книг никому с наших королевского величе-

 

ства подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

 

Федір III Олексійович (1676 — 1682)

 

1677 — Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою

 

«когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле»,

 

видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».

 

70-ті роки XVII сторіччя — У статуті для проектованоїМосковської академії, виробленому за царя Федора Олександро-вича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителя-ми українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы со-вершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вѣрѣ всѣвати и оныя непорочности цѣлость терзати начинають»^*.

 

Іван Олексійович^* (1682 — 1696)

* Шляпкинъ И. А. — Св. Димитрій Ростовскій и его время. — СПБ, 1891.

 

С.147.

 

Хроніка нищення української мови

Петро І^** — кривавий (1682 — 1725)

 

1685 — Скасування автономної української церкви (у 1620 роцібуло визнано відновлення підпорядкування київської митропо-лії Константинопольському патріарху) і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою України.

 

Ця фатальна подія в житті українського народу та історії української цивілізації сталася під час правління на лівобережжі Івана Самойловича,^­ який, попри ряд поступок Москві, був ого-лошений «зрадником Москви», скинутий з гетьманства та за-проторений на сибірське заслання. Як і більшість московських дій, повне підпорядкування Москві київської митрополії відбу-лося підступно й нахабно^***.

1687 — Міждержавний договір, укладений за примусом Мо-скви на річці Коломак на Харківщині між новообраним гетьма-ном України Іваном Мазепою й козацькою старшиною з одного боку та московськими царями Іваном і Петром та царицею Со-фією з другого, відомий історії як Коломацькі статті. Вони стали наступним кроком на шляху не лише обмеження державних прав Гетьманщини, а й знищення української суті. У 19-й статті того договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об’єднання Гетьманщини з Мос-

* Від 1682 року співправитель з Петром І.

** У 1713 році перейменував Московію на Росію, а в 1721 оголосив себе російським імператором.

 

*** У «Великій історії України» Миколи Голубця про цю подію сказа-но промовисто (цитуємо в сучасному правописі): «Київські митрополити — Сильвестер Косів, Діонізій Балабан і нарешті Осип Нелюбович Тукальський (1663-1675) дивилися з презирством на некультурну Москву та не хотіли й чути про яку-небудь залежність української церкви від московського патрі-архату. Навіть такий політичний москвофіл як чернігівський архієпископ Ла-зар Баранович, що з наказу Москви заступав митрополита, високо цінував автономію української церкви, і щойно за гетьманування Самійловича вда-лося Москві здійснити свій давній план підпорядкування української церкви Московському патріархові. (...)

 

Москва доконала свого, а Самійловичеві доволі скоро довелося спокуту-вати гріх проти незалежності української церкви».

 

12

Хроніка нищення української мови

ковською державою і ліквідації національної окремішності укра-їнського народу за допомогою шлюбів «малоросійського» народу з «великоросійським» народом та інших можливих дій. А нині, не моргнувши оком, пробують українцям втовкти, що глибоке зро-сійщення України — природній процес, що ніхто на нікого не тис-нув, ніхто нікого до нічого не примушував...

1689 — Київській лаврі було заборонено друкувати книги без до-зволу московського патріарха: «…к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…»^*.

 

1690 — Указ Московського Патріарха Йоакима проти «польскіе илитовскіе печати книгь». Тим указом, який був виданий в останні дні земного шляху патріарха, а відтак був його своєрідним запо-вітом для нащадків, глава Московської церкви заборонив мало не все тодішнє церковне письменство українське, не спиняючись навіть перед таким стовпом православія, яким був св. Димитрій Ростовський. Перший том «Четій -Миней» його авторства спале-но, а дальші видання поправлено «по великороссійской грамати-ке» так, що й не пізнати автора-українця.

 

В Історії українського письменства Сергія Єфремова^** сказано (стор. 157), що за часів Петра І московське духовенство почало було агітацію, щоб «на Москві не было игумена и архимандри-та отъ козацкаго рода». Для них вони були «ляшенки» і «черка-сишки», котрі «ни кь чему негодницы». Агітація проти ігуменів з козацького роду дуже швидко переросла у вимоги, щоб «Моско-витяне были и въ козацькой землі» на всяких церковних урядах.

 

1690 — «Сугуба, трегуба і многогуба» «анафема» Московськогособору на книжки великих тогочасних учених та церковних діячів, тісно пов’язаних з Києво-Могилянською академією — С. Полоць-

* Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася по-низити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі,

у побуті, у суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», було сказано в 1905 р. у ство-реній комісією Російської академії наук доповідній записці «Об отмене стес-нений малорусскаго печатного слова».

** http://www.utoronto.ca/elul/history/Iefremov/whole.pdf

 

Хроніка нищення української мови

кого^*, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барано-вича, А. Радивиловського, Є. Славинецького.

 

1693 — Заборона Московського Патріарха Андріана привозитиукраїнські книжки до Москви.

 

1693 — Лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печер-ської лаври про заборону друку будь-яких книг українською мовою.

 

1696 — Ухвала сейму Польщі про запровадження польської мовив судах і установах Правобережної України на заміну української.

 

1708 — Нечуване раніше жорстоке руйнуваннея гетьманської сто-лиці — Батурина російським військом під проводом Меншикова. Під час тої вакхналії було спалено унікальні бібліотеки гетьмана Івана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.

 

1708 (18 грудня) — Цар Петро І (кривавий) провів адміністра-

* Симеон Полоцький (1629 — 25 серпня 1680 р.) — один із видатних діячів східнослов’янської культури XVII ст., богослов, письменник, поет, драматург, що одержав освіту в Києво-Могилянському колегіумі, з 1664 року до кінця земних днів працював у Москві, де й розгорнув велику літературну та гро-мадську діяльність.

 

Петро Могила (1596 — 1647) — український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Ми-трополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константино-польського патріарха.

 

Іоанікій Галятовський (близько 1620 — 12 січня 1688) — український пись-менник, церковний та громадсько-політичний діяч XVII століття, був учнем Ла-заря Барановича, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії.

 

Лазар Баранович (у миру — Лука) (1616 — 1693) — український церков-ний, політичний та літературний діяч другої половини XVII століття, архієпис-коп Чернігівський і Новгород-Сіверський. З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській академії, з 1650 року — її ректор.

 

Антоній Радивиловський (? — 1688) — український церковний діяч і пись-менник, закінчив Києво-Могилянський колегіум, від 1671 року намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 ігумен Миколаївського монастиря в Києві.

 

Єпифаній Славинецький (???? —1675, Москва) — український поет, ієро-монах, перекладач, філолог, оратор, богослов, прийняв постриг у Києво-Пе-черській лаврі. За велінням московського царя Олексія Михайловича в 1649 році поїхав до Москви для видання там Біблії. У Москві в нього були й дні цар-ської милості, спорудження для нього монастирів (Андріївський), і дні цар-ського гніву, бо київський богослов мав власні погляди на розвиток Церкви.

 

14

Хроніка нищення української мови

тивну реформу, критиковану зокрема істориком Сергієм Солов-йовим. Він запровадив поділ тоді ще Московщини на губернії. Особливістю того поділу було утворення на території де-юре автономного гетьманського краю, де-факто окупованого мос-ковитами, Київської губернії^*. При правлячому гетьмані в Києві появився підпорядкований цареві намісник. Це був підступний і руйнівний крок.

 

1709 — Указ Петра І (кривавого) про заборону друку книг укра-їнською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з московським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

 

1709 — Петро І (кривавий) примусив скоротити число студентівКиєво-Могилянськоі академії з 2000 до 161^**.

 

1713 — Московія наказом Петра І (кривавого) привласнює собі нашуназву РУСЬ-РУСІЯ-РОСІЯ. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі тисячолітню історичну та духовну спадщину української нації.

 

1718 — Спалення, як вважають дослідники, за наказом царської

* Правителі Московського царства (на Росію воно було перейменоване щойно за 5 років) робили це задля посилення в ньому управлінської та вій-ськової присутності. Адже ж Київ ще в середині XVII століття був активним українським осередком. А в XVI столітті польський історик Ян Красінський писав про Україну як про багаті землі хороброго народу. На півночі та на сході від земель Королівської Русі є землі москалів (так сказано в оригіналі!). Ті землі звуть також Рассєя, бо народ там розсіяний, твердив польський істо-рик XVI ст. На початку ХІХ сторіччя Київ ще був українським. Про це свідчить російський письменник Іван Долгоруков у книзі «Путешествие в Киев в 1817 году». Він приїзд до Києва сприймав як поїздку в іншу країну. Оскільки росій-ськими правителями Київ розглядався як ключ до підкорення України, то для досягнення цієї мети, за твердженням «Русского биографического словаря», виношувалася ідея перенесення столиці імперії до Києва. На цьому наполя-гав князь Олександр Барятинський.

 

(Jana Krasińskiego Polska czyli opisanie topograficzno-polityczne Polski w wieku XVI. W drukrani Stanisława Strąbskiego. Warszawa. 1852. C. 108.)

 

** Ще до появи того розпорядження кращі науково-просвітницькі сили було переведено з Києва до Москви. Серед них були Дмитро Ростов- ☞ ський (Туптало), оголошений російським святим, Стефан Яворський

 

Хроніка нищення української мови

влади архівів та книгозбірні Києво- Печерського монастиря (кни-ги збиралися понад 700 років), які витримали навали монголів, поляків, татар^*.

 

1720 — Наказ царя Петра І (кривавого): «В Киево-Печерской иЧерниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого на-речия в оных не было».

 

1720 (20 грудня) — Петро І (кривавий) дав наказ київському губер-натору князю Петру Голіцину (відомий в історії тим, що за наказом Петра І підписав смертний вирок царському сину Олексію, хоч осо-бисто розділяв погляди царевича), щоб «…во всех монастырях, оста-ющихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

 

1721 — Наказ^**про цензурування українських книжок. Накладеніштрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные».

 

1724 — Московська цензура наклала тисячу^*рублів штрафу на ар-

(поставлений царем президентом Синоду російської церкви, хоч на почат-ковому етапі був проти царських реформ), Феофан Прокопович та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

 

«…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та куль-тура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовжен-ням не московської, а київської, української культури», — визнав пізніше князь Микола Трубецькой.

 

* «…Численна й найдавніша книгозбірня, зібрана й збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту й тиші полум’ям по-жерта. У ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались».

 

(«Історія Русів»)

 

** Оскільки накази щодо заборони друку книжок виходили й з-під цар-ської руки, й від підконтрольного йому Синоду, то в тому випадку скоріш за все йдеться про наказ Синоду, бо ж Петро І, який наказав убити власного сина, не став би розмінюватися на штрафи.

 

16

Хроніка нищення української мови

химандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» (богослужбова книга-пісенник) «не совсем с великороссийским сходная». А чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

 

1726 — Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книж-ки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Москов-ською синодальною друкарнею.

 

1726 — Москва дає дозвіл Києво-Печерській лаврі на друк «Ака-фіста Св. Варварі» за умови, що він має бути перекладений на «великоруську» мову.

 

Петро II (1727 —1730)

 

1729 — Наказ Петра ІІ (внука Петра І) переписати з українськоїмови на російську всі державні постанови й розпорядження.

 

Анна Іванівна (1730 — 1740)

 

1734 (26 січня) — Після смерті гетьмана Данила Апостола (у січ-ні 1734 року) царським указом було відправлено до Києва князя Олексія Шаховського для формування «Правління гетьмансько-го уряду», яке в російській літературі зветься канцелярією ма-лоросійських справ, що була у віданні Сенату. Хоч очолюване Шаховським Правління (канцелярія) складалося з трьох росіян та трьох українців, проте саме він був фактичним правителем України, бо за указом цариці саме на нього покладалося завід-ування «усіма справами».

 

Реалізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив по-літику деморалізації та денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів.

 

Одним з пунктів тих директив, як пише в «Історії України» На-талія Полонська-Василенко, мало бути недопускання зближення

 

і шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобереж-

* Як на ті часи, то це була величезна сума. У середині XVIII сторіччя ро-сійський рубль дорівнював еквіваленту 28 грамів срібла.

 

Хроніка нищення української мови

ною шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалосяШаховському ширити серед населення чутки, що всі його біди,всі податкові тягарі й кривди людності походять від гетьмана. Майже як нині, коли українцям втовкмачують, що всі їхні біди йдуть від опозиції. Особисто Шаховський надсилав у Петербург листи, що цариця надто «панькається»^* з українцями й пропо-нував зосередити всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя.

 

1735 — Імператорським указом київському митрополиту «дору-чено» вилучити старопечатні книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.

 

1736 — Новим царським намісником України було призначенопершого заступника Шаховського — генерала, князя Івана Баря-тинського, що було пов’язане з потребою брати з України живу силу та матеріальні ресурси для війни Росії з Туреччино.

 

1737 — Царський уряд, за твердженням професора Г. Івакіна, ска-сував підлеглість Києва Гетьманщині.

 

1737 — Московський намісник в Україні — князь Іван Барятин-ський, — у зв’язку з «новим» статусом Києва арештував київ-ський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з при-вілеями Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссылаться им в вольностях будет не на что». Щоб українці яко-мога швидше забули про свої права й вольності, правителі Росії наказали Барятинському застосовувати, на власний розсуд, прак-

* Наслідки розпочатої О. Шаховським політики не «панькатися» з укра-їнцями виявилися для України страшними. Як тільки з утворенням Мало-руської колегії (інша назва Правління гетьманського уряду) були прийняті політичні рішення про запровадження російської мови в діловодстві, на тери-торії України спостерігається не тільки зросійщення, а й різке зниження рівня освіченості народу. Коли за даними переписів 1740—1748 років у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа, то з кожним десятиліттям ситуація ставала все більше драматичною. Під кінець XVIII століття загальна кількість шкіл на території України зменшилася удвічі. А наступне, XIX століття вже принесло повне знищення в Україні українських шкіл. Перепис 1897 року показав, що на території окупованої Росією України на 100 осіб тільки 13 було письменними.

 

18

Хроніка нищення української мови

тику нагород та покарань. І хоч за час його правління в Україні він удостоївся нових високих титулів, від цариці Анни, яка його явно фаворизувала, проте окремі його дії навіть у столиці імперії ви-кликали роздратування. І в українських, і в російських джерелах згадується про скандальний арешт архієпископа Чернігівського Іларіона Рогалевського «за вызывающее отношение к русскому капитану Кобылину». Владика не допустив його до хреста.

 

Єлизавета Петрівна^* (1741 — 1761)

 

1750 — Після скасування Канцелярії міністерського правліннямалоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства.

 

1752 — Посилена політика на зміну національного складу окупо-ваної Росією частини України проявляється страшними наслідка-ми. Станом на той рік із 100 тисяч вільних козацьких господарствзалишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані при-сланим московитам. У тому році, на основі указу від 29 грудня 1751 року, на землях запорізьких козаків створено військово-посе-ленську територію, заселену в основному заманеними з Австрій-ської імперії сербами, які розглядалися Росією як гарматне м’ясо в її авантюристсько-колонізаційній політиці. Яскравий тому при-клад — Петро Абрамович Текілія (у сучасних російських енцикло-педіях він значиться як велика постать, як «усмиритель Запорож-ской Сечи»), сербський генерал на службі в царській армії, який командував військами, що руйнували Запорізьку січ. З огляду на

* На ній обривається рід бояр Романових, котрі зуміли сісти на царський престол. Виходячи з обставин, які склалася, владу в Росії за намовою дру-жини (відомої в історії як Катерина ІІ — Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) захопив внук Петра І, син німецького герцога Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторп, узявши прізвище Романов. Від тої історичної фальші в Росії починається час царевбивств та переворотів, головною при-чиною яких була боротьба за владу та за розширення її ареалу. У тій боротьбі не було сентиментів для таких понять як мова, віра, культура. Оскільки укра-їнці тоді були бездержавним народом, то під удар пішли українська мова, культура та історія. Усе це показує, що тільки народ, який має власну дер-жаву, та патріотичний її провід, спроможний захисти національні інтереси.

 

Хроніка нищення української мови

«особливу» місію нових поселенців українські селяни мусили по-кинути свої угіддя (територія сучасної Кіровоградщини).

 

1753 — Перший із серії указів про заборону викладання україн-ською мовою в Києво-Могилянській академії^*.

 

1755 — Синод Російської Церкви наказав Києво-Печерськійлаврі перероблювати по-російськи «Четії-Минеї» Св. Дмитрія Ростовського­ (просвітитель Московщини другої половини XVII, початку XVIII століть, уродженець Київщини Данило Туптало) та Києво-Печерський «Патерик».

 

1755, 1766, 1775, 1786 — Заборона Петербурзького Синодудрукувати українські книжки. Упродовж другої половини XVIII ст. та першої половини XIX ст. видавнича справа в Україні була пара-лізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.

 

Наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з по-легшенням загального режиму в Росії послабшали й цензурні ре-пресії щодо української книжки. Тому кількість друкованих укра-їнських книжок зростає. В 1857 р. вона склала 12 книжок, 1860 р.

 

— 24 книги, 1861 р. — 33 книги, 1862 р. — 41 книгу.

 

Однак Валуєвський циркуляр (більш детально дивися нижче) 1863 р. кардинально погіршив стан видавничої справи. І все по-вернулося в старе русло. Випуск українських книжок знов різко пішов на спад. У 1863 р. ще було випущено 16 книг, у 1864 р. — 11 книг, 1865 р. — 6 книг, 1866 р. — не випущено жодної книги, 1867 р. — 3 книги, 1868 р. — 3 книги, 1869 р. — 1 книгу, 1870 р. — 5 книг^**.

 

1759 — Синод Російської церкви видав розпорядження про ви-лучення зі шкіл українських букварів.

 

* Судячи з того, що колись славну на всю Європу Києво-Могилянську ака-демію, спадкоємицю заснованої Ярославом Мудрим вищої школи, звели до ролі школи для священиків, то логічно, що йдеться про укази Синоду.

 

** Обмеженнями та заборонами книгодрукування Москва намага-лася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний ☞ дух української культури, побуту, суспільних відносин.

 

20

Хроніка нищення української мови