Йосиф Сталін (Джугашвілі) (1922 —1953)

 

1926 — Лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦККП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», по-чаток переслідування діячів «українізації».

 

1926—1937 — Посилене нищення утвореної в 1919 році незалеж-ної від Москви Української Автокефальної Православної Церкви. 28—29 січня 1930 року влада інсценізувала Надзвичайний Собор

 

48

Хроніка нищення української мови

у Києві, який ліквідував УАПЦ. Однак Церва продовжувала діяти в підпіллі. Датою ліквідації в Україні УАПЦ вважається 27 листопада 1937 року, день, коли за рішенням так званої «трійки» НКВД, було розстріляно засновника УАПЦ митрополита Василя Липківського.

 

1927 — Судовий процес над 10 студентами — членами Українськоїнаціонально-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежності України. Керівники Іван Шу-мигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув’язнення.

 

(«Київ: жертви репресій», т.1, с.11, К. 1997 р.).

 

1929—1930 — Арешти визначних діячів української науки,культури, освіти, церкви, Спілки української молоді. Харківський судовий процес над ними («Процес СВУ»). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук ска-зав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». Одночасно в усій Україні було заарештовано й розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення й ре-абілітації дожили одиниці.

 

1931 — У Ленінграді було видано книжку для шкіл (її фотокопіїдоступні в Інтернеті за декількома адресами^*) «На великой строй-ке», в якій зазначалося, що на кінець 20-х років XX століття в СРСР проживало 81,195 мільйонів ёукраїнців і 77,791 мільйонів росіян. Таке співвідношення ніяк не вписувалося в концепції злиття націй та культур у російському морі. У той час, як сказано у тій книжці, на території СРСР було приблизно 200 націй, більшість із яких поглинуло «російське море».

 

1930—1937 — Ліквідовані всі без винятку українські школи, се-редні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

* Одна з адрес, за якою можна побачити в інтернеті книжку «На вели-кой стройке»: http://sd.org.ua/news.php?id=19829

 

Хроніка нищення української мови

«Из Постановления ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебоза-готовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932» «г-7….а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наибо-лее контрреволюционной, всех жителей, …и заселить эту стани-цу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работа-ющими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвен-тарь и скот выселяемых… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести препода-вание в школах на русский язык… срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».

 

1933 — Погром українців Кубані. Жорстоке придушення комуніс-тами повстання українців на Кубані. Розстріли й виселення понад 50 тис. українців. Зокрема, повністю була виселена станиця Пол-тавська (30 тис. мешканців), яка була впливовим центром укра-їнської освіти та культури. Виселене місто було заселене сім’ями військових та перейменоване на «Красноармейскую». Нові засе-ленці Полтавської застали ще чимало виснажених і вмираючих українців, проте ніхто їх не рятував, а розстрілювали.

 

Перейменування станичних назв робилося з метою знищити пам’ять про те, що там жили колись славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Куба-ні в багатьох станицях комуністи виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Усі українці, котрі відігравали хоча б якусь роль у культурно-на-ціональному житті Кубані, фізично нищилися або засилалися на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки мало-хто по-вертався. Така страшна доля випала зокрема 1500 вчителям укра-їнських станичних шкіл на Кубані.

 

(За матеріалом Я. Савки «Російщення Кубані», Київ, 1992).

 

 

50

Хроніка нищення української мови

ГОЛОДОМОР

 

1932—1933 — Спланована^*в Москві та здійснена (з мовчазноїзгоди «світового співтовариства», щоб не псувати взаємин зі Сталіним) руками як присланих з Росії карателів — так званих тисячників та десятисячників, — так і місцевих фанатиків ко-муністичної «справедливості», акція ліквідації українського на-роду. Свідоме знищення російським більшовицьким режимом українських селян шляхом організації голодомору. Централізо-ване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, убито голодом міль-йони селян — природних носіїв української мови, щоб на їхнє місце завезти населення з Росії^**.

 

1933 — На 104,7% було виконано план заселення вимерлих відголоду українських сіл селянами з Росії.

 

1933 — Телеграма Сталіна про припинення українізації й зни-щення більшості українських письменників.

 

1933 — На знак протесту проти політики більшовицької влади та кола-борантів з-поміж місцевого населення покінчив життя самогубством видатний письменник Микола Хвильовий. Шляхом самогубства та-кож пішов з життя державний діяч Микола Скрипник.

 

1933 (друга половина) — У Харкові видано книжку Андрія Хвилі(справжнє прізвище Олінтер) «Знищити коріння українського на-ціоналізму», в якій ставилася вимога провести чистку серед мово­ знавців і в мовознавчих установах. Автор — довголітній завідувач

* Про те, що Голодомор планувався як засіб знищення нації, є нині бага-то свідчень. 22 січня 1930 року газета «Пролетарська правда», попередниця «Київської правди», стверджувала, що «знищення соціальної бази україн-ського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні».

 

** Нині відоме свідчення італійського консула в Харкові Сержіо Градені-го, котрий у травні 1933 року написав: «Нинішнє лихо спричинить до коло-нізації України переважно росіянами. Воно змінить її етнографічний склад. У майбутньому більше не говоритимуть про Україну, ні про український народ,

а отже й про «українське питання», оскільки Україна фактично перетворить-ся на російський край».

 

Хроніка нищення української мови

відділу агітації й пропаганди ЦК КП(б)У, а згодом заступник на-родного комісара освіти УРСР — головну хибу попередньої роботи вбачав у тому, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірва-ти розвиток української мови від мови російської». Після цього почалася хвиля репресій проти українських вчених.

 

1933 — Заміна традиційного українського правопису на новийсовєцький (общєпонятний). Визнавши українську мову де-юре, більшовики після згортання «українізації» в 1931—33 рр. почали приховане втручання у внутрішню структуру української мови з метою наблизити або ототожнити її із російською мовою. Затвер-джений у директивний спосіб «Правопис 1933 року» спричинив руйнівні процеси на всіх мовних рівнях.

 

1933—39 — Тотальне знищення (понад 80%!) української інтелі-ґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. У 1938 році ще друкувалося 259 українських письменників, а після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю.

 

1933 — У Румунії було скасовано міністерське розпорядженнявід 31 грудня 1929 p., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

 

1934 — У Румунії було видано спеціальне розпорядження Мініс-терства виховання про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави й румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

 

1930 -ті роки — Переслідування та масові звільнення українськихвчителів у Галичині за відмову підписувати декларації лояльності до Польської влади, під якою тоді знаходилися західні українські землі. Пацифікації очолюваної Пілсудським польської влади, в ре-зультаті чого було поруйновано майно «Просвіти», українських книгарень, друкарень та інших установ. Багато українських активіс-тів було побито, а ряд із них померли від побоїв.

 

52

Хроніка нищення української мови

1934—1988 — Заборона писати мистецькі та художні твори, якіб позначалися українським національним змістом, досліджувати й вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов’язані були:

 

— звеличувати імперію, загарбницьку й дикунську політи-ку російських чорносотенців та їхніх наступників — російських комуністів;^*

— керуватися фальшивою імперською концепцією «єдінства трьох братскіх славянскіх народов»;

— розглядати росіян, які з’явилися на історичній арені на кіль-ка тисяч років пізніше від українців, як «старшого брата».

Істориків, письменників, діячів культури, котрих не розстрі-ляли, і котрі випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їхні твори весь час забороня-ли або знищували. Навіть і у час т. зв. хрущовської «відлиги», не кажучи вже про брежнєвський застій^**.

 

 

* Не випадково Леніну приписують слова: «Пошкрябайте російського соціаліста й побачите російського шовініста».

 

** І так, у час Хрущова був знищений весь тираж поетичної збірки Дмитра Павличка «Правда кличе» (1958), яка започаткувала рух шістдесят-ництва. У 1967 році був спалений увесь наклад книги «Хортиця в героїці й легендах», а її автор Микола Киценко звільнений з посади, репресований лі-тературознавець Іван Дзюба (за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація»), переслідували істориків Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича, пое-та Володимира Сосюру, композитора Костянтина Данькевича, письменника та кінорежисера Олександра Довженка і багатьох-багатьох інших.

 

Замовчувались або подавалися в негативному світлі визначні українські діячі науки, культури, церкви (Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Воло-димир Винниченко, Іван Пулюй, Гнат Хоткевич, Іван Багряний, Олег Ольжич, Олена Теліга, Андрей Шептицький та багато інших).

Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за ви-зволення України з-під окупації, зневагу до українських національних героїв, зокрема Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бан-дери. Цікаво, що до першої світової війни свідомих українців шовіністи та покручі-«папуги», котрі старалися бути подібними на них, називали мазе-пинцями. Згодом після першої світової війни додалося слово петлюрівець, після другої війни — бандерівець, а у час незалежності — рухівець.

 

Хроніка нищення української мови

1934 — Розстріляно діячів української культури, котрі своєюпрацею розвивали мову (Кость Буревій, Григорій Косинка, Тарас Крушельницький, Дмитро Фальківський та ін.) за сфальсифіко-ваними звинуваченнями в причетності до вбивства в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) 1-го грудня 1934 року Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Кірова, якого в дійсності вбили його ж «соратнікі» (стріляв Леонід Ніколаєв). У зв’язку зі «справою Кірова» комуністи вимордували в Україні близько 30 тисяч осіб, переважно інтелігенції.

 

1937 — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦККПбУ. Голова уряду Раднаркому УСРР, один з організаторів Голо-домору Панас Любченко покінчив життя самогубством. Україн-ців- комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національ-ну основу. Марксистський історик академік Матівій Яворський, був звинувачений у націоналістичному ухилі, розстріляний за те, що був українцем, уродженцем Галичини, незважаючи не те, що укладав історію України за «марксистсько-матеріалістичним за-коном». Незадовго до смерті він написав: «Мав нещастя належа-ти до найжалюгіднішої у світі комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин».

 

1937 (листопад) — На відзначення двадцятиріччя приходу ко-муністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу ди-кунів кам’яної доби, які на знаменні події чи свята приносили в жертву богам живих людей. У нормальних країнах на держав-ні свята в’язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув’язнення. Проте в людей з ментальністю орди свої — писані й неписані «закони», своє розуміння свята і своє бачення святко-вих «подарунків».

 

1937—38 — Горезвісні в українській історії роки. Більшовиць-ким режимом за рознарядками з Москви прямо в місцях арешту в Україні було закатовано приблизно 300 тисяч осіб. А 3,5 міль-йона, за тими ж рознарядками^*, було відправлено на каторжні роботи в сибірські концтабори.

 

54

Хроніка нищення української мови

1938 — Рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове ви-вчення російської мови в національних республіках СРСР». На ви-конання цього рішення Москви РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанови «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросій-ських школах України» та «Про реорганізацію шкіл на Україні».

 

1939 — Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслі-док чого кількість українців там «зменшилася» з 61,5 % у 1926 р. до 4%.

 

1939 — Початок комуністичного терору на західноукраїнськихземлях: закрито всі українські часописи, заборонено всі україн-ські партії та громадські організації, зокрема «Просвіту» та на-укове товариство ім. Тараса Шевченка. Українці з західних облас-тей поступово «звільнялись» від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього вже майже остаточно «визволили» їхніх східних братів-українців. Після «визволення» Західної України частину українських шкіл було закрито й замість них відкривали-ся російські школи.

 

1939 — 1941 — Перша хвиля депортацій мешканців західнихобластей України (здебільшого українців — у першу чергу вчите-лів, діячів «Просвіти») до Сибіру та Центральної Азії.

* В одній лише Харківській області (вона тоді займала територію наба-гато більшу від сучасної Харківщини) за 1937 р. однією «тройкою» (прокурор М. Брон, начальник обласного відділу НКВД Л. Рей­хман,­ секретар обкому партії М. Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до розстрілу було при-значено 3450 осіб, а решту відправлено в концтабори.

 

Цією «тройкою» були складені також додаткові проскрипційні списки на українську інтелігенцію, на підставі яких Наркому МВД Миколі Єжову була подана доповідна записка — зустрічний план «О лимитах по Харьков-ськой области»: «Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами», «взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб». Вони просили виділити на Харківську область «додаткові ліміти» на 8 тисяч осіб, з них до першої категорії (розстріл) — 3 тисячі і до другої (концтабори) 5 — тисяч.

 

Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участі цих катів при арештах інтелігенції проводилася децимація — брали підряд кожну десяту сім’ю.

 

☞	(Автори цієї інформації посилаються на перший том виданого в
Москві Архіву ФСБ).

Хроніка нищення української мови

1941 (червень-липень) — Фізичне знищення комуністами десят-ків тисяч українців, котрі були запроторені до в’язниць у Західній Україні, а також кількасот осіб з середовища української інте-лігенції, котрі на час розстрілів у тюрмах не сиділи. Більшість із страчених, як син Івана Франка, професор Петро Франко чиписьменник Кирило Студинський, не мали ніякого відношення до політики. Розстріли чинилися відповідно до плану евакуації в’язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л. Берії від 25 червня 1941 року.

 

1941 (липень — вересень) — У Києві НКВД масово арештовувалой вбивало професорів, викладачів, науковців та студентів. За да-леко нині ще не повним списком, під час того енкаведистського «покосу» було знищено 5147 осіб.

 

1941 (жовтень) — У селі Непокрите (тепер Шестаково під Хар-ковом) комуністи загнали в клуню й спалили живцем (за при-близними оцінками 300 осіб). Це була арештована за звинува-ченням в антирадянській агітації українська інтелігенція, котру забрали в Харкові й нібито для евакуації погнали етапом. Серед по-варварськи закатованих був відомий поет і перекладач Воло-димир Свідзінський.

 

1941 (листопад—грудень) — Під час німецького наступу на Мо-скву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч «ополченців» — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме там був випадок, який шокував весь світ: на озброєнні була одна руш-ниця й один комплект набоїв на 5 осіб і одна граната на 3 особи. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору. До речі, саме такі «ополченські частини» впродовж усього 1941 року самотньо приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими Червоною армією, яка панічно втікала з поля бою.

 

1944—1953 — Продовження депортацій мешканців західнихобластей України (здебільшого українців) до Сибіру та Централь-ної Азії. Тоді за ініціативою Георгія Жукова був план вивезення всіх українців до Сибіру, проте зірвався через нестачу вагонів.

 

56

Хроніка нищення української мови

 

1945 (16 травня) — тост Сталіна «За великий російський народ»,який, як свідчать спогади очевидців, викликав нову шалену хвилю русифікації в східних та південних областях України. Як бачимо зі спогадів очевидців, пропагандистська машина працювала не те, щоб кожен школяр і студент в Україні хотів стати представником того народу.

 

1946 — Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про за-твердження українського правопису, наближеного до російсько-го». Український правопис ще більше за «правопис 1933 року» було наближено до російського.

 

1946 — Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний на-ціоналізм», внаслідок якої кілька тисяч представників української інтеліґенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Юрія Янов-ського було звільнено з роботи.

 

1947 — Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучен-ня з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націона-лістами, ворогами народу. П’ятий параграф інструкції застері-гав: «Особи, що загублять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

 

1947 — Каганович Лазар Мойсейович, присланий у березні з Мо-скви до Києва на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, провів широку чистку серед українських національних кадрів, зокрема серед діячів української культури, звинувачуючи їх в «українсько-му буржуазному націоналізмі».

 

1947 — Операція «Вісла» — спільна акція Москви та підконтроль-ного їй комуністичного польського уряду з розселення українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками в західних та північних регіонах Польщі для прискорення їхньої полонізації, а від-так «остаточного розв’язання» українського питання. За три місяці цієї брутальної акції було виселено понад 150 тисяч осіб.

 

 

Хроніка нищення української мови

1949 — Неподалік одного з концтаборів на Колимі комуністичнікарателі потопили в болоті приблизно 3000 українських дівча-ток 13—14 років з притаманним для страшних дикунів формулю-ванням: «щоб нікому було народжувати бандерівців».

 

(«Независимая газета», Одеса, 17 листопада 1995 р.)

 

1949 — 16-й з’їзд КП(б)У вже вкотре засуджує «український бур-жуазний націоналізм». Це рішення з’їзду знову дамокловим ме-чем повисло над головами українських діячів науки та культури, котрі ще залишилися на волі. Спираючись на це рішення, влада змушувала творчу інтелігенцію таврувати «гнилу культуру буржу-азного Заходу» й вихваляти «передову культуру» (в основі росій-ську) більшовицької імперії. Проте не лише в тому суть рішення з’їзду. По всій Україні — від Львова до Донецька (тоді Сталіно) — організовується кампанія за викорінення «українського буржуаз-ного націоналізму». Як пише в спогадах Іван Дзюба, багато-хто піддався впливу тої пропаганди^*.

 

1949—1953 — Чистка в рядах компартії, унаслідок якої за «укра-їнський націоналізм» було виключено понад 22 тис. її членів, знач­ на частина яких потрапила до концтаборів.

 

1951 — Викриття «Правдою» – на той час центральною газетоюбільшовицької імперії, «національних ухилів» в українській лі-тературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето Олександра Корнійчука до опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмель-ницький» та ін.).

 

1951 — Студенти Харківського університету відмовилися склада-ти іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засіданні суду були засуджені до смерт-ної кари! І напередодні чергової річниці більшовицького перево-роту в Росії їх було розстріляно!

 

* На жаль, наслідків того впливу по нинішній день не вдалося здолати через інформаційну війну Росії проти України, яка підступно ведеться від 1991 року.

 

58

Хроніка нищення української мови

 

Микита Хрущов (1953 —1964)

 

1958 (12 листопада) — На Пленумі ЦК КПРС була прийнята по-станова «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні» та спущені в народ тези з цього питання для обговорення. Там ставилося питання про пе-реведення в школах союзних республік їх національних мов на статус необов’язкових, факультативних. Питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах було віддано на вирішення батьків та самих учнів. Останнім було настійливо «рекомендовано» розв’язувати це питання з точки зору так званої практичної доцільності, мовляв, навіщо «перевантажувати» дити-ну «неперспективною мовою».

 

1958 (24 грудня) — Верховна Рада СРСР прийняла закон «Прозміцнення зв’язку школи з життям». Констатуючи, що в СРСР здій-снено «культурну революцію» (себто реанімована шовіністична теза з 1922 про вищість міської — російської культури), схвалено концепцію мовно-освітньої політики КПРС. Було відзначено, що «всенародне обговорення цього питання показало, що розробле-на Центральним Комітетом КПРС і Радою Міністрів СРСР програ-ма подальшого розвитку системи народної освіти зустріла одно-стайне «схвалення й підтримку» народу.

 

А те, що на сторінках «Правди» Максим Рильський та Мико-ла Бажан різко виступили проти положення про запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні, Верховна Рада СРСР просто не помітила. Особливістю цього рі-шення було перенесення мовного питання на рівень республік, щоб показати світові, що українці самі відмовляються від рідної мови, що це ніяк не русифікація, а «природний процес».

 

1959 (17 квітня) — Маріонетковий символ псевдодержавнос-ті УРСР — Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народ-ної освіти в Українській РСР». Її (а насправді тодішнє керівництво УРСР на чолі з першим секретарем КПУ Миколою Підгорним) не зупинили звернення таких знакових у всьому світі постатей як

 

Хроніка нищення української мови

Максим Рильський, Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малиш-ко. Воля Хрущова була сильнішою від голосів совісті нації.

 

У статті 9-й прийнятого закону було сказано, що навчання в школах УРСР здійснюється рідною мовою учнів. Проте в школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не проводиться викла-дання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів. Тобто вивчення україн-ської мови в школах України було оголошено необов’язковим. На “вимогу батьків і дітей” зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин ви-кладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

 

За перші сім років дії того закону кількість українських шкіл в Україні зменшилася майже на дві тисячі. Тому прийняття цього закону викликало хвилю протестів.

 

1959—1960 — Масові репресії — переслідування на роботі,звільнення з робити, арешти під різними надуманими приводами тих, хто знаходив у собі відвагу заявити протест проти абсурдного закону про право не знати в Україні української мови. У літературі вказується, що в зв’язку з мовними протестами було заарештова-но до 60 осіб.

 

1959 — За діяльність на захист прав (у тому числі мовних) укра-їнців на багаторічне ув’язнення засуджений Петро Рубан. Загалом він карався у в’язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід.

 

1960 — Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартіїУкраїни» (це був час Підгорного й Кальченка) вимагає від кому-ністів активізації у вихованні українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу», тобто, виходячи з норм міжнародного права, до окупанта, і в ненависті до свого, укра-їнського, «вести непримириму боротьбу особливо проти україн-ського буржуазного націоналізму».

 

60

Хроніка нищення української мови

1960—1980 — Закриття українських шкіл у Румунії в час режи-му Ніколае Чаушеску.

 

1960—1990 — Складні процеси відбуваються в українськомусередовищі в Словаччині — на Пряшівщині, хоч українці спокон-віку живуть там на рідній землі. Словаки, як чисельно невелика нація, взяли курс на асиміляцію всіх, кого тільки можна асимілю-вати. З іншого боку їм підкидається ідея політичного русинства, що породжує конфлікти в середині української спільноти. По тре-тє, багато хто, бачачи зухвалу русифікацію, яку здійснював кому-ністичний режим в Україні, утрачав сенс боротися за українську ідентичність у окремо взятому анклаві. Ті складні процеси уза-гальнені у виданій українською мовою книжці Миколи та Олек-сандра Мушинків «Народна меншина під загрозою».

 

1961 — 22-й з’їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй»,що по суті означало тотальне знищення всіх націй радянської імперії. «Треба з усією більшовицькою непримиренністю викорі-нювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів, — давалася на-станова до виконання ідеологічним та каральним органам СРСР.

 

1961 — За спробу створення Української робітничо-селянськоїспілки, що прагнула на марксистських засадах, відповідно до конституції СРСР, сприяти виконанню «права» України на вихід із Союзу, було засуджено на кару смерті Левка Лук’яненка (згодом смертну кару замінено 15 роками ув’язнення). Далі, у 1977 році, був новий вирок за участь у діяльності Української Гельсінської групи, до якої увійшов у 1976 році. Група інформувала світ про мовні і політичні утиски Української нації в імперських обіймах «старшого брата». Загалом Л. Лук’янко провів у неволі (у концта-борах та в тюрмах) 27 років.

 

1962 — ЦК компартії України зобов’язує комуністів та місцеву ад-міністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

 

Хроніка нищення української мови

1963 — Підпорядкування національних Академій Наук союзнихреспублік Всесоюзній Академії Наук СРСР.

 

Леонід Брежнєв (1964 — 1982)

 

1964 — Агент КДБ Віктор Погружальський пересипав фосфоромі підпалив Публічну бібліотеку АН УРСР, що в Києві по вулиці Во-лодимирській, 62. У ній зберігалися україністичні зібрання. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпа-лу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.

 

1964 — Інструкції голови Державного комітету з преси СРСРП. Романова підлеглим чиновникам з союзних республік про по-требу обмеження видання літератури мовами народів республік, відповідно до проголошеного комуністичною партією курсу на «прискорення створення в СРСР єдиної соціалістичної нації», мо-вою якої, звичайно, мала бути російська…

 

1965 (2 вересня) — У Москві, на засіданні Президії ЦК КПРС, ста-вилося питання про те, що в Україні ще дуже багато осіб розмов-ляє українською мовою.

 

1965 — Хвиля політичних процесів проти українських громад-ських діячів — Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливахи, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Михайла Осад-чого, Анатолія Шевчука та інших. За відмову свідчити проти них було засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола.

 

1965 — У Харкові за протести проти закриття українських шкілбуло заарештовано науковця Анатолія Здорового.

 

1967 (22 травня) — Міліція розігнала учасників зібрання біляпам’ятника Тарасу Шевченку, арештувавши 4- х із них. Таким чином брутально була перервана більше як на два десятиліття відновлена на початку 60-их років традиція покладання квітів до могили Кобзаря в день його перепоховання.

 

 

62

Хроніка нищення української мови

1967 (листопад) — Рішення львівського суду про запроторен-ня до концентраційних таборів, відомого вже на той час у сві-ті українського журналіста й громадського діяча, автора праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», ініціатора протесту в київ-ському кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтелі-генції В’ячеслава Чорновола.

 

1969, 1979 — Серія загадкових пожеж у відділах україністики вбібліотеках Академії Наук, музею «Софія Київська», Видубицького монастиря в Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові.

 

Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад). 1970 — Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетров-ська». Це було адресоване голові Ради міністрів УРСР Володими-ру Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Федору Овчаренку та секретареві Спілки письменників України Дмитру Павличку звернення-протест патріотичних дніпропетровців до ке-рівництва УРСР, викликане погромницькою кампанією проти ро-ману Олеся Гончара «Собор» та русифікації навчальних закладів Придніпров’я.

 

Хоч написаний у серпні 1968 році документ у самвидаві ходив як анонімний, його авторами були поет Іван Сокульський та жур-

 

наліст Михайло Скорик.

 

1970 — У Києві за невідомих обставин було вбито відому україн-ську художницю, діячку дисидентського руху Аллу Горську.

 

1970 — Наказ Міністерства освіти СРСР про написання й захистусіх дисертацій лише російською мовою. Тим указом затверджен-ня дисертацій відносилося до виключної компетенції Москви.

 

1972 (30 березня) — Керівник уряду РРФСР Михайло Соломен-цев на засіданні політбюро ЦК КПРС говорив про недопустимість того, що в Україні багато товарів рекламуються українською мо-вою і є багато вивісок українською мовою.

 

1972 — «За недостатню боротьбу з націоналістичними проява-ми» Кремль усунув від партійного керівництва Першого секре-

 

Хроніка нищення української мови

таря ЦК КПУ Петра Шелеста. Тоді ж звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі, включно з її директором, забо-ронили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесли хату, де мешкав, працюючи в Харківській духо-вній колегії, видатний український філософ і просвітитель Г. Ско-ворода. Почалося знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Така ж доля була «писана» історичними цвинтарям у всіх містах України.

 

1972 (квітень) — Арешт Івана Дзюби за його працю «Інтернаці-оналізм чи русифікація?», яку він написав у 1965 році. Ця праця відразу стала «бестселером» самвидаву.

 

1972—1974 — Політичні репресивні процеси проти українськихпатріотів, зокрема проти Чортківської групи Володимира Марму-са та Степана Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської гру-пи (засуджено Анатолія Здорового — 7 років, Ігоря Кравціва — 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільне-ні з роботи або понижені в посадах.

 

У ці роки були засуджені: редактор і видавець «Українського вісника» (вже втретє!) В. Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світлич-ний, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Надія Світлична, Юрій Шухевич та інші.

 

1972—1973 — Заборона влади відзначати 130 ювілей появи дру-ком твору І. Котляревського «Енеїда». Повністю «Енеїда» вийшла в світ після смерті Котляревського, у 1842 році.