Катерина II (1762 — 1796) — (деспотка, зруйнувала європейський порядок)

 

1762—1763 — Нова правителька Російської імперії — царицяКатерина II почала правління від кроків на подальшу зміну ет-нічного складу України. Було видано два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, з Австрії та переселенці з інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для пе-ревезення своїх майбутніх поміщиків ^*.

 

1763 — Указ Катерини II про заборону викладання українськоюмовою в Києво-Могилянській Академії.

 

1764 — Інструкція Катерини II одному з найбільш довіренихчиновників, генерал-прокурору Сенату — князю Олександру В’яземському — про русифікацію всіх підкорених імперією, в якій вона з неприхованим цинізмом писала: «Мала Росія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції… Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли…». Слова ці цитує Володимир Білінський у «Країні Моксель». Інші дослідники наводять інші слова з цієї інструкції: «Коли ж у Ма-

Ось і пояснення, чому Тарас Шевченко, Микола Гоголь та багато-батато інших авторів прозу, наукові трактати про історію та самобутність укра-їнського народу писали російською (на тому нині спекулюють особи на подобу Чечетова, Болдирєва й Колесніченка), польською або латинською мовами. Не тому, що вони ті мови так дуже любили, а тому, що це був єдиний доступний для них інструмент в умовах страшного поневолення української мови зберегти для майбутніх поколінь правду про Україну та її право на самостійність.

 

* «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненасит-ні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили? На козацьку кров?».

 

(М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ).

 

Хроніка нищення української мови

лоросії не буде гетьмана, то треба домогтися, щоб час і назва гетьманів зникли^*...».

 

1764 — Скасування Катериною II українського гетьманства, а зним і ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

 

1765 — Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожан-щині та козацьких шкіл.

 

1766 — Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі дру-кувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

 

1769 — Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквахбули замінені московськими.

 

1769 — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати бук-варі українською мовою й наказав відібрати в людей ті букварі, які вже були на руках.

 

1770 — Ліквідація залишків автономії Української церкви. Сино-дом російської церкви було заборонено використовувати титул «Митрополит Київський, Галицький і Малой Россії», а тільки — «Митрополит Київський і Галицький». Окремі з Єпархій на тери-торії України переводяться в пряме підпорядкування Синодові російської церкви. Таким чином в Україні з’являється Російська церква в прямому розумінні слова, яка стає партнером влади в денаціоналізації корінного населення українського краю.

 

1775 — Руйнування за прямим наказом Катерини ІІ Запорізькоїсічі 60-ти тисячною армією під командуванням вже згадуваного

* Виявляється, Катерина ІІ прагнула не тільки того, щоб зникли з україн­ ської пам’яті час і назва гетьманів, а в першу чергу того, щоб зникли з людської пам’яті всі, навіть найменші докази, які ставили б під сумнів право Російської імперії на володіння Україною. Тож не випадково під час правління Катерини ІІ у московських нетрях пропали силоміць вилучені з українських бібліотек та мо-настирів оригінали літописів. Замість них світові було явлено, за твердженням російських учених, сфальшовані літописні зводи. Детальну інформацію про ті злочини Катерини ІІ проти української історії та проти світової цивілізації з по-силанням на російські джерела подає у своїх працях В. Білінський.

 

(В. Білінський. Країна Моксель, або Московія. В-во ім. Олени Теліги. К. 2009.)

 

22

Хроніка нищення української мови

генерал-поручика Петра Текелії. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені в скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу. У яких саме архівних установах вони зберігаються по нинішній час немає повної ясності.

 

1775 — Закриття українських шкіл при полкових козацьких кан-целяріях, яке стало наслідком зруйнування Запорізької Січі.

 

1776—1783 — Перше закріпачення^*українських селян на окупо-ваних Росією землях України — Лівобережжі. Вінцем поневолення колись вільних українських селян став відповідний указ Катерини ІІ, виданий у 1783 році. А перед тим, після руйнування Січі була хвиля конфіскацій земель, щоб вибити економічний ґрунт, як ска-зано в російських енциклопедіях, «вольному устройству и своево-лию запорожцев».

 

1777 — Після смерті від переслідувань та злигоднів у столиціімперії геніального українського композитора, академіка Болон-ської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Глухові) правителі російської імперії забороняють виконувати його твори й дають наказ знищувати його твори, які були лише в рукописах.

 

1780 — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, щозбиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України. Згоріло приблизно 9^** тисяч унікальних фоліантів.

 

1781 —В Україну прислали 50 тисяч росіян, яким безкоштовнобуло роздано конфісковану козацьку землю.

* Це сталося в часи, коли в західній частині Європи йшов активний про-цес скасування рабства. На території нинішньої етнічної Росії кріпацтво, вра-ховуючи перехідний період, тривало до середин 80-их років XIX сторіччя. А в окремих регіонах імперії «перехідний період» тривав значно довше.

 

** Як на ті часи, то це була величезна кількість книг. Наприклад бібліо-тека Петра Могили, яку він подарував Києво-Могилянському колегіуму, на-раховувала 2131 книгу. Вона належала до великих тогочасних книгозбірень, яку Митрополит відносив до найбільших своїх цінностей.

 

(З. І. Хижняк, В. К. Маньківський. Історія Києво-Могилянської академії. Київ. Видавничий дім «КМ Академія» 2003. С. 52.)

 

Хроніка нищення української мови

1782 — Катериною II створено комісію для заведення в Росіїнародних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

 

1784 — Наказ Синоду київському Митрополитові Самуїлу Мис-лавському^* ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання.

 

1784 — За розпорядженням Синоду київський Митрополит Са-муїл наказав, щоб у всіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу «голосом, свойственным российс­ кому наречию».

 

1784 — Синод наказує Митрополитові Київському й ГалицькомуСамуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Мо-гилянської академії за відхід від російської мови.

 

1785 — Наказ Синоду з 1784 року посилюється наказом цариціКатерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу росій-ською мовою.

 

1786 (10 квітня) — Імператриця Катерина ІІ видала указ про кон-фіскацію монастирських та церковних земель, унаслідок чого на території України було закрито 46 монастирів, які вели велику культурно-освітню роботу, утримували школи й лікарні, допома-гали знедоленим. Прямим наслідком цього кроку став різкий ріст безграмотності населення.

 

1786 — Синод знову наказує Митрополитові Київському і Галиць-кому контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з мос-ковським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії не-гайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

 

1789 — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порів-няльний словник усіх мов», у якому українська мова значить-

* Цей церковний муж наказував професорам і академікам, що суворо забороняється читати лекції «сільським діалектом» (тобто українською мо-вою), а «рекомендується» — лише російською і обов’язково, «с соблюдени-ем выговора, который наблюдается в Великороссии».

 

24

Хроніка нищення української мови

ся як російська, спотворена польською. Ця теза лягає в основу «української політики Росії в XIX столітті. Багато хто на неї спи-рається й у XXI столітті.

 

1789 — Розпорядження Комісії національної едукації (національ-ного виховання й освіти) — органу виконавчої влади Польщі, під-порядкованого прямо королю, який був відповідальним за освіту та виховання дітей з так званих вищих станів, про перехід шкіл на підконтрольній тодішній польській державі території на польську мову виховання вищих станів.

 

1799 (25 травня) — У Києві було заарештовано й запроторено добожевільні українського геніально композитора Артемія Веделя, який задля служіння мистецтву відмовився від військової кар’єри. Причина арешту так і не з’ясована. Російський дореволюційний Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона подає, що на хвилі бунтів, які прокотилися Україною, композитор подорожував охопленими бунтом губерніями. Влада інкримінувала йому «со-ставленее политической записки». За іншими даними, його зви-нувачували в підготовці до вбивства царя. Хоч його провини так і не було доведено, проте композитора звинуватили в тому, що їздив Україною без конкретної на це потреби, та запроторили до божевільні з вбивчою для кожної творчої людини царської при-пискою про заборону давати композитору папір, перо й чорнило. Більше як півстоліття ще тривала заборона на виконання та друк творів цього українського композитора.

 

1800 — Наказ царя Павла І про заборону будівництва церков вУкраїні в дусі українського бароко, а лише в московському сино-дальному стилі.

 

Олександр I (1801 — 1825)

 

1804 — Новий Царський указ про мову викладання в шко-лах в Україні.

 

1807 — Шовіністичний наступ влади на українську мову переда-ється обивателю. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалив-ся: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и

 

Хроніка нищення української мови

резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».

 

1811 — Друге спалення книгозбірні Києво-Могилянської ака-демії. У вогні пропала приблизно одна тисяча унікальних фолі-антів. «А з ними — ті цінні відомості, які, можливо, пролили б більше світла на нашу історію», — пишуть уже згадувані автори Нарису історії Києво-Могилянської академії.

 

1817 — Запровадження польської мови в усіх народних школахЗахідної України.

 

1817 — Офіційне закриття Києво-Могилянської академії, пер-шого Університету на українських землях від тарарської навали, відкритого 1632 року. Для порівняння: перший Університет у Ро-сії було відкрито тільки 1755 року на базі привезених з України кадрів. 14-го серпня було оголошено підступний указ Синоду про «тимчасове» закриття^* Академії.

 

1824 — Міністр освіти Російської імперії Олександр Шишковвидав розпорядження: «Воспитание народное по всей импе-рии, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении малоросийской письменности» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое мало-росийское слово как по существу вредное и опасное для госу-дарственного единства».

 

(ж. «Україна», ч.26, 27, 1993 p.)

 

Микола I (1825 — 1855)

 

1832 — Реорганізація освіти на Правобережній Україні на загаль-ноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

* Нищення Академії розпочалися ще в часи Петра І. Його політику про-довжила Катерина ІІ, відмовляючись від фінансування цієї унікальної вищої школи. Клопотання Кирила Розумовського та інших впливових людей того часу не зворушили серця імператриці. Вона твердо стояла на позиції, що для підкореної нації освіта й мова — зайві «витребеньки».

 

26

Хроніка нищення української мови

1832 — У Києві, за наказом новопризначеного Київського губер-натора Висиля Лавашова (він удостоївся великих ласк та високих почестей після розгрому декабристів), почалося активне нищення Київської старовини, що навіть привело до конфлікту губернато-ра з тодішнім київським Митрополитом Євгеном Болховітіновим. Зокрема, за наказом Лавашова без ніякої потреби «пішов» під со-кири великий 200-річний липовий гай, що його насадив митропо-лит П. Могила (на місці нинішніх) Липок. Для Київських старожи-лів липовий гай асоціювався з іменем Петра Могили, яке імперія прирекла на викинення з історії.

 

1833 — Московські солдати за наказом з Петербурга одного дняв усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, кни-ги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, які стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах міст запалали багаття.

 

1834 (15 липня) — Відкриття Київського університету з метоюпришвидшення «русифікації юго-западного края^*».

 

1839 — Ліквідація Української греко-католицької церкви на оку-пованій Росією в результаті анексії Польщі Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них за-слано до Сибіру. Замість них присилалися московські «батюшки»

 

— чиновники в рясах, здебільшого більш ретельні в послуху від світ-ських чиновників, наглядачі за втіленням політики царя.

1842 — Спалення за наказом міністра освіти Російської імперіїграфа Сергія Уварова та за ініціативою харківського архієпис-копа Інокентія Борисова тексту докторської дисертації Миколи Костомарова, оскільки вона не відповідала казенним догмам того часу.

 

* Поки Київ не був підкорений, усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету категорично відкидалися. Лобістом засну-вання в Києві імператорського університету був тодішній міністр освіти ім-перії Сергій Уваров, автор відомої тріади «самодержавие, православие, на-родность», яка стала основою державної ідеології російської імперії.

 

Хроніка нищення української мови

1847 — Звіт-порада цареві керівника таємних служб імперіїОлексія Орлова, щоб якнайважче покарати Тараса Шевченка, бо він може стати батьком української незалежної держави.

 

1847 — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й наказ цен-зорам пильно стежити за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». За особис-тим повелінням царя Миколи І міністром внутрішніх справ була дана заборона на продаж «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Повесть об украинском народе», «Украйна» й «Михайло Черимшенко» та «Украииские баллады» й «Ветка» Костомарова. У книзі В. Сарбея «Національне відродження України» наводиться розпорядження полтавського губернатора (М. Салецького) від 7 липня 1847 року дане поліції, про конфіскацію вище названих книжок у їх мандрів-них продавців. Ці твори зараховувалися до «шкідливих^*», бо «вони використовувалися при вихованні юнацтва й могли сіяти в підрос-таючому поколінні зіпсованість і готувати майбутні заворушення».

 

1847—1857 — Десятирічна солдатська каторга геніальногопоета,­ художника й мислителя Тараса Шевченка із «забороною малювати та писати». Це була поширена практика правителів російської імперії, що застосовувалося до талановитих, а від-так схильних до неприйнятного усіма тоталітарними режимами «вільнодумства» осіб^**.

 

1853 — Спотворено видання козацького літопису^***2-ої полови-ни XVII — початку XVIII століття, який був складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

* Чи ж не подібною є нині в Україні ситуація. Хоч нині ніхто книжок не конфіскує, проте ментально неукраїнською владою все зроблено, щоб «шкідливі» книжки мали мінімальні тиражі, а система книгарень на книго-розповсюдження була знищена.

 

** Ось що писав про Тараса Шевченка «революційний демократ», «нєісто-вий» Вісаріон Белінській у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два паскви-ля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…».

*** Літопис Григорія Грабянки описує історію з часів виникнення коза-	☞
цтва й до 1709 року. Хоч у тексті літопису подається багато державних

 

28

Хроніка нищення української мови

1853 — Сувора догана цензору від міністра народної освіти (чийдеться про Платона Ширинського-Шихматова, котрий помер у травні 1853 року, чи вже про його наступника Авраама Норова, не вдалося з’ясувати) за те, що той дозволив надрукувати в га-зеті «Черниговские губернские ведомости» збірник українських історичних прислів’їв і приказок. Мотивування догани — оприлюд-нена народна спадщина може запалити ворожнечу між «малоро-сами» та «великоросами». Однак насправді не йдеться про ніяку ворожнечу, а про відродження пам’яті про українське минуле.

 

1859 — Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщинив Східній Галичині та Буковині, з подачі Губернатора Галичини польського аристократа Агенора Голуховського, здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською. Це питання зафіксоване в історії як азбучна війна.

 

Олександр II (1855 —1881)

 

1860 — спотворення цензурою «Кобзаря» Тараса Шевченка,який вийшов у друкарні Пантелеймона Куліша.

 

1862 — Закриття українських безоплатних недільних шкіл длянавчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За «вредное влияние на умы простолюдинов», з подачі Васілія Долгорукова, шефа жандармів, керівника горезвісного ІІІ відді-лу та керівника особистої канцелярії імператора, на сім років до Архангельська було вислано Павла Чубинського, уродженця Нової Олександрівки Бориспільського району на Київщині, ет-нографа й поета, автора слів патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну України).

документів, гетьманських універсалів, актів, грамот, проте вчені відносять його до літературної пам’ятки. Уперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році в журналі Федора Туманського «Российский магазин». Друге видання готувала до друку в 1852 році Київська Тимчасова комісія для роз-гляду давніх актів (орган при Київському генерал-губернаторі), не знаючи, що твір уже видавався. І саме з-під пера підлеглих владі чиновників вийшла «нова» «редакція» твору.

 

Хроніка нищення української мови

1862 — Припинилося видання українського літературного танауково-популярного журналу «Основа», який виходив від січня 1861 року до вересня 1862 року в Петербурзі. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона назвав цей журнал «найпомітні-шим проявом українофільства» в ХІХ столітті на території Росій-ської імперії.

 

1863 (18 липня) — Циркуляр міністра внутрішніх справ Російськоїімперії Павла Валуєва — таємне розпорядження, адресоване Київ-ському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам

— про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. Питан-ня української літератури було віднесено до розряду політичних питань, оскільки, як сказано в циркулярі, «прихильники малоро-сійської народності звернули свої погляди на масу»…

 

Хвалячи чуйність Київського цензурного комітету та Київсько-го генерал–губернатора (тоді цю посаду займав душитель анти-російського повстання в Польщі Микола Аннєнков) за те, що не допустив до друку українського перекладу Святого письма, давав Комітетові міністерське доручення: «пропуск же книг малоросій-ською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призна-чених для початкового читання народу, припинити». Ця позиція мала схвалення царя: «Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення».

 

Шестилітнє перебування Валуєва в кріслі міністра імперії, від-повідального за охорону громадського порядку та державну без-пеку, відоме різкою боротьбою з проявами національної самобут-ності уярмлених імперією народів (у першу чергу українського).

 

Українцям він асоціюється зі словами: «Української мови небуло, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

Окрім того Валуєвим було заборонено ввіз і поширення в ім-перії львівської газети «Мета».

 

Час Валуєва та іже з ним промовисто ілюструє доступний в Ін-тернеті лист аноніма зі Східної України, надрукований у 1863 році у львівській газеті «Слово» (заснована в1861 році). У листі сказано:

 

30

Хроніка нищення української мови

«…Всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов’янина, турок ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить пе-тербургський уряд та великоруське общество… Як тільки хто при-мітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожно-го року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інже-нер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубин-ський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють… 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтає в грязь укра-їнців за те тілько, що вони українці…, п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить… За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до Па-тагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм го-ворити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?… 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва…».

 

1864 — Затвердження статуту про гімназію та протогімназію, в якомусказано, що навчання має проводитись лише «російським наріччям», як тоді офіційно говорилося.

 

1864 — Велике пограбування українських архівів. Після судовоїреформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон-ської та Чернігівської губерній.

1869 — Запровадження польської мови в якості офіційної мови восвіті, у судах і в адміністрації в окупованій Австрією Східній Галичині.

 

Хроніка нищення української мови

 

1869, 1886 — Укази про доплату російським чиновникам за ру-сифікацію України з настановою: «в десяти Юго-Западных губер-ниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию…».

 

1870 — Вказівка міністра освіти російської імперії Дмитра Тол-стого (одного з найбільших тогочасних реакціонерів, автора тек-сту Емського указу) про те, що «кінцевою метою освіти всіх іно-родців, що проживають у межах імперії, має бути обрусєніє»^*.

 

1874 — Було видано новий статут про початкові народні школи, в яко-му сказано, що навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 (18 травня) — Таємний (Емський) указ Олександра II проповну­ заборону українського письменства, читаємо в «Енцикло-педії історії України». Був він посиленням Валуєвського циркуля-ру, який, за оцінкою реакційних сил, був недостатньо ефектив-ним. Сучасники Емський указ називали також «Юзефовичевим законом» (від прізвища головного його ініціатора, помічника куратора Київського учбового округу М. Юзефовича). Емський указ заборонив друкувати українською мовою оригінальні та пе-рекладні твори (навіть тексти до нот), завозити українські книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити українські вистави, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій. При-звів і до заборони діяльності громад — напівлегальних організацій національно свідомої української інтелігенції, закриття наукового осередку тодішнього українофільства — Південно-Західного від-ділу Російського географічного товариства — та прихильної тоді до українців газети «Киевский телеграф». Указ наказував «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». За тим же указом лише особи, які довели свою бла-гонадійність, допускалися до викладацької роботи. Тому став він основою для репресій професорів Київського університету. Отже «машина» обрусєнія^** була запущена на повну потужність.

* Це слово фігурує й у сучасних словниках російської мови.	☞
** І хоч реакція твердила, що «української мови не було, немає і
бути не може», проте українців усе ж таки відносили до кола інородців.

 

32

Хроніка нищення української мови

Прямим наслідком дії Указу була активізація національно здоро-вих українських сил. На хвилі подій 1905 року цар Микола ІІ змуше-ний був підписати маніфест про запровадження політичних свобод. У такій ситуації Емський указ, який де-юре ніколи не скасовувався, на деякий час перестав діяти, проте вже за два роки про нього згадали.

 

1876 — Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило»,щоб в Україні призначати вчителів-росіян^*, а українців посилати до Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ. Це «загаль-не правило» діяло й за правління комуністів аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.

 

1876—1880 — Українських учених та педагогів Михайла Драго-манова, Павла Житецького^** та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького^*** — лише за

В умовах постійного антиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М. Гоголь, В. Короленко, А. Чехов, П. Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших росіяни приписали собі (математик М. Остроградський — у російських енциклопедіях цей виходець зі славного козацького роду значиться як «российский математик и меха-ник украинского происхождения», — художник І. Рєпін та ще багато-хто), як і нашу історичну та культурну спадщину.

 

* У результаті дії Указу, який згодом трансформувався в неписане правило за 100 з лишком років з України в такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, і в то й же час в Україну переселено стільки ж росіян, котрі з першого дня перебування, як видно з численних спогадів, піднімали крик про «прітєснєнія мєстнимі». Таке може вигадати тільки душа з ордин-ською ментальністю, яку так колоритно змалював у повістях Віктор Єрофеєв.

 

** Павло Житецький ще до виходу горезвісного Валуєвського циркуляру, в якому було сказано, що постановка питання про українську мову — це злочинні дії й проти осіб, що їх вчинили, проводили слідчу справу в особливій комісії, у 1862 році опублікував працю «Русский патриотизм», в якій обґрунтовував ідею само-стійності української мови та літератури. У магістерській дисертації «Очерк зву-ковой истории малорусского наречия», яка була опублікована в 1876 році, довів, що українська мова й узагалі українська культура є прямими нащадками мови

й культури Київської Русі. Звичайно, що в стінах імператорського університету влада не могла терпіти людей з такими поглядами. Ученому, який вважається за-сновником українського мовознавства, довелося заробляти на хліб викладанням російської словесності в школах. Це один з парадоксів буття окупованої нації.

*** Із доступних нам матеріалів, ім’я це згадується лише в працях та статтях авторитетного вченого з Сум — професора Івана Мозгового.

 

Хроніка нищення української мови

переклад одного речення з Євангелія українською мовою. Щодо них був припис: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чу-бинского, как неисправных и положительно вредных в крае аги-таторов… с воспрещением въезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение».

 

1876 — Видано Закон про повну заборону української мови нетільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. У сучасних під-ручниках із педагогіки з цього приводу наголошується, що в дру-гій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах

 

(…) українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Наслідком такої політики стала шовіністична розперезаність. У підручниках із педагогіки наводиться факт, що Миргородській гімназії (Полтавщина) висіли таблички з попередженням: «В

 

стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на мо-лорусском языке». А нам, прикидаючись дурником, знов і зновнамагаються доводити, що вся денаціоналізація України була

 

об’єктивним, природними процесом…

 

1881 — Заборона Синоду Російської церкви викладання в на-родних школах та виголошення церковних проповідей україн-ською мовою.

 

1881 — Закон, який дозволяв друк словників українською мо-вою, але російським прописом.

 

Олександр III (1881 —1894)

 

1884 — Заборона Олександром IIІ українських театральних ви-став у всіх губерніях та територіях заселених українцями. Для виконання того царського рішення, уже згадуваний Дмитро Тол-стой, займаючи тим разом посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів, видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами та загалом за всіма «українофілами».

 

1888 — Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіцій-них установах української мови та хрещення українськими іме-нами».

 

34

Хроніка нищення української мови

1889 (серпень) — У Києві, на 11-му Міжнародному археологічно-му з’їзді (такі з’їзди скликалися Московським археологічним това-риством у різних містах Російської імперії) було дозволено читати реферати всіма мовами^*, крім української.

 

1892 — Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим,щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

 

1894 — Рішення влади про з аборону ввозу українських книг з-закордону.

 

Микола II (1894 — 1917)

 

1895 — Заборона видавати українські книги для дітей, «… хотя быпо существу содержания и представлялись благонамеренными». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Написа-но очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. Воспре-тить». На українській граматиці, написаній російською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печа-тать грамматику того языка, который не должен существовать ^**».

* В 11-ому з’їзді брав участь 471 вчений з багатьох країн, які представля-ли понад 30 наукових установ. Це був тріумф українського професора Во-лодимира Антоновича, який прочитав 23 доповіді. Відмова йому та іншим українським ученим виступати українською мовою офіційно пояснювалося тим, що «не була оформлена належним чином попередня домовленість з урядом про дозвіл вживання у доповідях української мови». Нібито уряд, який дотримувався доктрини, що «не було й не може бути української мови» міг би дати такий дозвіл?

 

** З цього приводу Борис Грінченко ще 1896 року в статті «Яка тепер на-родня школа в Україні», опублікованій Іваном Франком, писав: «Школа в Укра-їні стала ще більше москалізаторською, ніж була. Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рід-на. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим

і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірності».

 

Хроніка нищення української мови

1900 (і наступні роки) — Цензурою виключаються такі слова як«козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

 

1903 — Заборона користуватися українською мовою на від-критті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Оскільки росій-ська влада, виходячи з заборони усього українського, була про-ти увічнення в пам’ятнику зачинателя української класичної літератури, то гроші на це громада збирала усім миром. Далі влада ставила вимоги, що всі написи на пам’ятнику мають бути російською мовою. Коли всі перешкоди було подолано, вла-да поставила нову вимогу — говорити на відкритті лише росій-ською. Це стало причиною, що урочисте відкриття пам’ятника (12 вересня) 1903 року перетворилось на велику національну акцію. У ній брали участь провідні тогочасні українські культурні діячі.

 

1905 — Комітет міністрів^*Російської імперії (такою була офі-ційна назва уряду), очолюваний Сергієм Вітте (міністром освіти був Володим