Функціональні стилі сулм. Класифікаційні ознаки

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне або ж підкреслено позитивне чи негативне ставлення до нього з боку мовця. Одже, крім номінативної, слово виконує також оцінно-експресивну фун-ю. Оцінки виражаються в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально зібраних лексичних засобів, зорієнтованих на функціональні стилі мови.

Розрізняють такі функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний (стиль масової інформ-ії), художній, конфесійний, розмовний (шість).

1. Офіційно-діловий > матеріали, викладені в формі цього стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в держав-му, суспільн-му, політ-му, господарському житті, в ділових стосун-х між інституціями й установами, в громадській, виробнич. та ін.діяльності окрем.членів сусп-ва. З оф-діл.стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів,у діловому листуванні. До найпомітніших рис цього стилю належать: високий ступінь стандартизації мовн.засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційн-ті та образ-ті, широк.використ-ня безособ.та наказ.форм. Найхарактерніші для цього стилю речення – прості поширені. Ужив-ся, звичайно, й складні речення з суряд.та підряд.зв-ком, з відокремл.зворотами, зі всавними і вставленими констр-ями. Характер-ю рисою оф-діл.стилю є його консервативність: ускладнені синтакс.констр-ії та мовні звороти, свого роду штампи й кліше, що утвердилися в док-ах і зберігаються без змін дуже довго.

2. Науковий стиль > для наукового стилю харак-ні такі ознаки: ясність, логічність, однозначність, докладність викладу, що зумовл-є вибір відповідн.синтаксичн.констр-ій – складнопідрядн-х і складносур-х речень, які дають найширші можл-ті для розвитку думки. Синтаксис н.стилю має яскраво виражений книжний хар-р, чітко організ-ну будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Композиц.особливістьнаук.стилю - документація тверджень, цитати, посилання тощо. За типом мовлення наук.тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої.! Залежно від конкретн.завдань і сприймачів інформ-ії в наук.стилі виділяють кілька різновидів: а) власне (суто) науковий (нова інформація для фахівців певн.галузей наук); б) науково-популярний (наук.інформ-я для широк.кола читачів); в) науково-публіцистичний (наук.пробл.висвіт.публіц.); г) науково-навчальний (літ-ра, признач. для навч.закладів); д) виробничо-технічний (літ-ра, що обслугов.різні сфери господ-ва і вироб-ва).

3. Публіцистичний стиль > публ.стиль є сферою масової комунікації, тому він має дуже широкий діапазон. Об’єктом публ.викладу є явища всіх ділянок життя людини – від картинок побуту до подій історії й світової політики. Хар-на риса п.стилю – орієниація на усне мовлення, елементи якого стають одним із прийомів зацікавлення читача / слухача / глядача. Широк.використ-ся діалогічна форма мовлення, яка особливо увиразн-ся на тлі автор.монологу. Цьому стилеві притаманні чіткі політ.оцінки, присутність автора, широк.вияв автор.інд-ті. Основна фун-я – активно впливати, форм громад думку,прапогувати ідеї. Інформац-ні замітки хар-ся короткими реченнями, стислістю викладу, відсутністю яких-небудь виразних засобів, чим вони наближаються до ділової мови.

4. Художній стиль > худ.стиль являє собою складн.сплав, у якому відобр-ся все баг-во нац. мови. Тут можливі поєднання елементів усіх стилів літерат. мови, а також діалект-ів, жаргонізмів та ін.складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійс-ті. У цьому стилі вирізняються засади орг-ії мовн.засобів прози, поезії та драматургії, кожна з яких, у св.чергу, хар-ся розмаїттям жанрових особливостей. Х.стиль є цілісною категорією літер.мови, оскільки всі його різновиди об’єд-ся виконуваною ними фун-єю – фун-єю впливу. Гол фун-я - естетично-інформаційна. Інформативність тут здійс-ся через худ.образ, у якому відтвор-ся і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція читачів. У цілому худ.мові притаманний динамізм, що виявл-ся, зокрема, у високій “дієслівності” мовлення. Худ.стиль відрізн-ся ще й емоційністю, експресивністю, що виявл-ся у широк.використанні виражальних засобів на всіх рівнях мовлення.

5. Конфесійний стиль > цей стиль діє у сфері релігії та церкви. Комунікат-на фун-я к.ст. полягає у відправленні церковн.обрядів, ведення служби у храмах. У зв-ку з цим вживається суто церковна термінологія, значна кількість, так званих церковно-слов-их (старослов-их) слів, метафор, алегорій, зворотів мови. Конфесійний виклад має своїм завданням емоційно вплинути на слухачів / читачів, донести при цьому й певнцу інформ-ю.

6. Розмовний стиль > розм.мовлення є найдавн.стилем будь-якої нац.мови, оскільки виконує фун-ю спілк-ння. Інтонаційною особл-тю розм.стилю є розмаїтя ритміко-мелодійних варіацій, неодноманітність, що відтворює природну безпосередність мовців. На лексико-фразеологічному рівні розм.мовл-ня слід відзначити велику кількість експресивних та емоційно-оцінних слів і зворотів. З синтаксич.погляду розм.мовлення хар-ся широким використанням неповних та еліптичних речень, наяв-тю стереотип.констр-цій. Розм.мовлення здебільшого спонтанне, тобто безпосереднє, непідготовлене. Компонентами його є позамовні елементи: міміка, жести, конкр.ситуація, наявність / відсутність обєкта мовлення. Синтакс.побудоа текстів роз.стилю залежить від числа мовців – монолог, діалог, полілог. Але найтиповіщою формою є діалогічне мовлення.

Стилістична норма

СТИЛІСТИЧНІ НОРМИ — це норми вживання в тому чи іншому функціональному стилі властивих йому мовних засобів.
Порушення стилістичних норм, як правило, відбувається внаслі-док використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю, наприклад, зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (канцеляризмами) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру (не диференціювати, а РОЗРІЗНЯТИ — в розмовному стилі). Невмотивоване вживання нелітера- турної лексики (діалектизмів, просторічних слів), стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність (море дуже глибоке, а не глибоченне море — в науковому стилі).

Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична норма». Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функ­ція (функції) мо вної одиниці. Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). На­приклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] ви­мовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм ви­мови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети- ко-стилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача від­чуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові за­вод. Якщо замість братик вимовити братік, то пору­шаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, то­му що суфікс -ік українським словам не властивий.

Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики мор­фем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляю­чи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фоне­тичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфогра­фічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів за­мість солдатів, партизанів, гривень порушується пе­редусім морфологічна норма;

Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загаль­ноприйнята, обов’язкова одиниця — фонетична, мор­фемна та ін. Нормативність у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:

— добирають і використовують лише такі мовні оди­ниці, які властиві літературній мові;

— вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;

— комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтак­сичними моделями;

— дотримуються вимог певного стилю мови.

Без цього мовлення є неприродним, незвичним, от­же, і стилістично ненормативним.

Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фоне­тичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістич­ний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрід­ним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними, морфологіч­ними тощо.

Літературна мова охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному мовленні (це — відшліфоване, культу­рне мовлення). Стилістична норма — це частина літературної но­рми, вона не заперечує, а лише обмежує використання літератур­но унормовної одиниці певним стилем мовлення (наприклад, слова чи форми).

Так, стилістичною нормою для слів (заява, доктрина, наказ, протокол, звернення) є їх використання тільки в офіційно-діловому стилі. Слугуючись в іншому стилі, вони також мають забарвлення офіційності. Або ось ще такий приклад. Нестягнені (дорогая, золотая, веселая — дорогії, золотії, веселії) і короткі (ясен, красен, срібен, зелен, рад) форми прикметників вживають­ся у художньому стилі — здебільшого мова фольклору і поезії. І це є їх стилістичною нормою. В інших стилях вони можуть слу­гувати лише за умови, що їхнє фольклорне забарвлення буде сти­лістично виправдане, тобто не порушить стилістичної норми.

Отже, стилістична норма — це володіння стилістикою — до­бірним і досконалим літературним мовленням. І про це має дбати кожна культурна, вихована людна, яка шанує українську мову і прагне показати знання мовного багатства рідного народу.

Слово "стиль" — багатозначне. Стиль літературної мови — різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах (лексики, фразеології, граматики). Це своєрідне мистецтво добору й ефектнішого використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах і обставинах.

Кожний стиль має:

1) сферу поширення (коло мовців);

2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

5) підстилі

6) жанри реалізації

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма с частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Пробл. Питання Стилістичних норм

Питання норми залишилось сьогодні дещо поза увагою лінгвістів у зв’язку зі зміною парадигм наукових досліджень у бік когнітивності, комунікації, прагматики. Разом із тим, воно є центральним для будь-якого лінгвістичного опису. Для вирішення питання як виникає поняття норма доцільно звернутись спочатку до проблеми стилістичної диференціації лексики у будь-якій мові. Як взірець правильного використання мовних засобів,норма присутня в мові у якості її обов’язкової і суттєвої властивості, а саме, виступає як певний регулятор при виборі з декількох рівнозначних у смисловому відношенні можливостей. Коли норма описана і оформлена, вона з’являється у відповідній кодифікованої формі у вигляді образів зафіксованих у граматиках і словниках. Таким чином, і граматика, і лексикографія лише знаходять і описують норму, грунтуючись на аналізі мовної дійсності, однак, не створюють її. Норма – це діалектична категорія, яка еволюціонує разом з розвитком мови, зумовленого соціально-еконо- мічним і політичним розвитком суспільства, її носія. На думку лексикографів, норма – це, насамперед, дещо об’єктивно існуюче у самій мові, це мовна реальність [4, с. 142]. Вона існує у будь-якій мові, навіть у місцевих говорах і діалектах, а не лише у літературній мові. Розуміння норми у різні періоди розвитку мовознавчої науки було неоднаковим. На зміну жорсткій нормованості мови, розуміння норми як історично незмінного феномену прийшло її розуміння як багатоаспектного, лабільного явища, яке постійно еволюціонує та зазнає глибокі перетворення осо- бливо в епоху значних соціально-історичних змін у суспільстві [6, с. 31-44]. Джерелом, основою тлумачного словнику національної мови у будь-якій його частині (у вимові, значенні, стилістичних позначках, тощо) постають факти мови, а саме, розповсюджений в даний момент у даному мовному колективі узус, мовна дійсність, що зафіксована у картотеці словнику. Як відомо, багато факторів беруть участь у формуванні норми й усі відіграють важливу роль – власне лінг- вістичний, соціальний, психологічний, історичний, культурний тощо. Саме різноманітність факторів примушує лінгвістів говорити про різні норми загальнонаціональної мови: норму мови, літературну норму, загальну нор- му (К.А. Долинін), норму мови, літературну норму, нейтральну норму, комунікативну норму, стильову норму (З.І. Хованська) і т. п., але у широкому смислі норма – це “сукупність загальновизнаних традиційних реалізацій структури мови” (Є. Косеріу). Розуміння норми мови, яке ми знаходимо в авторитетних джерелах як “сукупності стійких традиційних реалі- зацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації” [2, с. 337] дає загальне уявлення про сутність цієї категорії й вимагає уточнення щодо розрізнення норми мови як сукупності усіх притаманних даній мові вживань на конкретному етапі її розвитку, і норми мовлення, які можуть бути скільки завгодно дифе- ренційованими. Так, на думку Ф. Гаде потрібно розрізняти об’єктивну норму, видиму й очевидну, і норму суб’єктивн у, сис- тему цінностей, що історично склалися [7, с. 28]. У першому випадку, термін “норма” пов’язується з прикметником “правильний, стандартний, належний, призначений”, відображає ідею частотності та відання переваги у використанні, й може бути вживаним у множині, на противагу другому випадку, який відображається термінами “нормативний” та “нормований” і відповідає оцінному вживанню (суб’єктивній нормі, яка також може бути на- званою фіктивною або умовною).

Розуміння стилістичної норми виходить з того, що окрім нав’язування правил певними установами, слід мати на увазі її прихований характер: будучи глибоко інтеріорізованою, внутрішньою вона сприймається мовцями, навіть тими, хто її не дотримується. Це, зрештою, може бути можливим визначенням лінгвістичної спільноти: не невловима подібність у практиці використання мовних засобів, а розподілення цінностей, позитивних чи не- гативних. У цьому сенсі, норма, яку іноді називають “еталонною”, взірцевою має за мету укріпити соціальну об’єднаність.

З цього випливає, що стилістичні норми детальніші за загальномовні, вони суворіші й тонші за них. Водночас вони й вільніші за перші, і більшою мірою дають простір для індивідуальної творчості. Функціонально-стилістичні норми – це норми реального використання мови у даній сфері суспільного життя і у той самий час правила, а також прийоми мовленнєвої творчості, що відповідають конкретним задачам і цілям комунікативного характеру. Отже, напрямок та характер розвитку різноманітних функціональних стилів регламентується стилістичною (функціонально-стильовою) нормою, під якою маються на увазі правила використання мови у мовленнєвому утворенні, які є прийнятими у даній сфері спілкування (функціональному стилі) і відповідають найвищій ефек- тивності цього спілкування [3, с. 46]. Як відомо, кожному стилю притаманні свої специфічні забарвлені лексичні засоби. Вживання цих засобів ре- гулюється стилістичними нормами. Стилістичні норми не можна протипоставити літературними нормам. Вони є різновидом літературних норм, але мають свої особливості, у тому числі функціональні. У зв’язку з цим у роботах А. Н. Кожина, В. Д. Бондалетова, М. М. Кожиної, М. М. Нестерова та інших прийнято розмежовувати загаль- нолітературні або загальномовні норми і стилістичні норми. Теоретичні основи розмежування літературних норм двох типів сформувались у роботах А. М. Пешковського, Л. В. Щерби, В. В. Виноградова, Г. О. Винокура, Ф. П. Філіна, С. І. Ожегова, В. Г. Костомарова, Б. М. Головіна, інших мовознавців і не викликають заперечень.

Науковий стиль СУЛМ

Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби

Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:

- ясність(зрозумілість) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- об'єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація і переконливість тверджень;

- детальні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- використанням наукової термінології;

- наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики;

- чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації);

- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.

Форма реалізації наукового стилю – монолог.

Науковий стиль має такі підстилі:

1)власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;

2)науково-популярний, мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах, книгах тощо;

3)науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.

Історія наукового стилю

Виникнення і розвиток НС пов'язано з еволюцією різних галузей наукзнань, різноманітних сфер діяльності людини. Спочатку стиль наукового викладу був близький до стилю художньої оповіді. Так, наукові праці Піфагора, Платона і Лукреція відрізнялися особливим, емоційним сприйняттям явищ. Відділення наукового стилю від художнього відбулося в олександрійський період, коли в грецькій мові, поширивши свій вплив на весь тодішній культурний світ, стала створюватися стійка наукова термінологія. Згодом вона поповнилася за рахунок латині, яка стала інтернаціональною науковою мовою європейського середньовіччя. В епоху Відродження вчені прагнули до стислості і точності наукового опису, вільного від емоційно-художніх елементів викладу які суперечать абстрактно-логічному відображенню природи.

Науковий стиль має свої різновиди (підстилі): науково-популярний, науково-діловий, науково-технічний (виробничо-технічний), науково-публіцистичний, навчально-науковий.

Стиль наукових робіт визначається, в кінцевому рахунку, їх змістом і цілями наукового повідомлення - по можливості точно і повно пояснити факти навколишньої дійсності, показати причинно-наслідкові зв'язки між явищами, виявити закономірності історичного розвитку і т.д. Науковий стиль характеризується логічною послідовністю викладу, упорядкованою системою зв'язків між частинами висловлювання, прагненням авторів до точності, стислості, однозначності висловлювання при збереженні насиченості змісту.

У межах власне-наукового підстилю виділяються такі жанри, як монографія, дисертація, доповідь та інше. Підстиль відрізняється в цілому суворою, академічної манерою викладу. Цьому підстилю протиставлено науково-популярний підстиль. Його функція полягає у популяризації наукових відомостей.

Науково-навчальний підстиль поєднує в собі риси власне-наукового підстилю та науково-популярного викладу. З власне-науковим підстилем його ріднить термінологічність, системність в описі наукових відомостей, логічність, доказовість; з науково-популярним - доступність, насиченість ілюстративним матеріалом. До жанрів науково-навчального підстилю відносяться: навчальний посібник, лекція, семінарський доповідь, відповідь на іспиті та інше.

Можна виділити наступні жанри наукової прози:

• монографія;
• журнальна стаття;
• рецензія;

• підручник (навчальний посібник);
• лекція;
• доповідь;
• інформаційне повідомлення (про що відбулася конференції, симпозіумі, конгресі);
• усний виступ (на конференції, симпозіумі і т.д.);
• дисертація;
• науковий звіт.

До жанрів навчально-наукового підстилю відносяться лекція, семінарська доповідь, реферат, реферативне повідомлення.

Мовні засоби в науковому стилі - Специфіка зачіпає всі лінгвістичні рівні - фонетичний, лексичний,морфологічний, синтаксичний. Фонетичний рівень -Фонетико-інтонаційна сторона в усній формі наукової мови не має визначального значення, вона покликана в основному підтриматистилістичну специфіку на інших рівнях. Цьому ж служить і уповільнений темп вимови слів. Фонетичні особливості наукового стилю зводяться до наступних:

• підпорядкованість інтонації синтаксичному строю наукової мови;
• стандартність інтонації;
• сповільненість темпу;
• стабільність ритмічного та хвилеобразного інтонаційного малюнка.

Лексичний рівень - Побічний, узагальнений характер наукового тексту проявляється на лекс рівні в тому, що в ньому широко вживаються слова з абстрактним значенням. Слова побутового характеру також набувають у науковому тексті узагальнене, часто термінологічне значення, наприклад, такі технічні терміни, як муфта, стакан, трубка, та багато інших. Ін.

Характерною рисою наукового стилю є його висока насиченість термінами. При цьому частка термінів у порівнянні із загальновживаною лексикою не однакова в різних жанрах наукової мови. Необхідною умовою наукової мови є правильне, логічневизначення понять, що вводяться термінами. Неправильно вживаний або незрозумілий термін може дезінформувати читача.

У суто науковому (академічному) стилі терміни не завжди пояснюються. У наукових творах для широкої аудиторії терміни зазвичай роз'яснюються. Може даватися пряме пояснення терміну, наприклад: "Просодика - це загальна назва таких ритміко-інтонаційних сторін мови, як висота, гучність голосового тону, тембр голосу, сила наголосу". Терміни можуть бути пояснені через синоніми або через пояснення походження терміна, тобто через етимологічні довідки. Визначення терміна може даватися "попутно", тобто в дужках, у виносках. У навчальній літературі,

Морфологічний рівень - у виборі форм слова і в побудові словосполучень і речень. Особливо своєрідно вживається в науковому стилі дієслово.

У даному стилі типовим є вживання форм теперішнього часу дієслова, і ці форми, характеризуючи досліджуване явище, мають позачасове значення. Позачасове значення набувають і форми минулого часу. Чергування форм теперішнього і минулого часу в інших стилях робить мову образною, "живописною", в науковому ж стилі чергування форм теперішнього і минулого часу вказують на закономірність явища, що підкреслюється контекстом.

У науковому стилі частіше вживаються дієслова недоконаного виду (близько 80% від усіх дієслів), так як від них утворюються форми теперішнього часу, які, як вже сказано вище, мають позачасове узагальнене значення.

Великого поширення в науковому стилі мають короткі пасивні дієприкметники, які за функціями близькі до зворотних дієслів з пасивним значенням. У науковій мові частіше, ніж в інших стилях мови, вживаються короткі прикметники.

Своєрідно виявляється категорія особи: значення особи зазвичай є ослабленим, невизначеним, більш узагальненим. У цілому у науковому стилі над дієсловами переважають іменники та прикметники. Іменний характер наукового стилю - типова його (наукового стилю) риса, і пояснюється це наявністю в цьому стилі якісних характеристик предметів і явища. Серед іменників чоловічого і жіночого роду велике місце також займає абстрактна лексика.

Синтаксичний рівень Синтаксис (побудова словосполучень і речень) найбільше відображає зв'язок з мисленням. Сучасний науковий стиль характеризується прагненням до синтаксичної компресії - до стиснення, збільшення обсягу інформації при скороченні обсягу тексту.

Основне завдання наукового стилю - гранично ясно і точно донести до читача інформацію. А це найкращим чином досягається без використання емоційних засобів. Адже наука апелює, перш за все, до розуму, а не до почуття. Науково-технічна революція змінила і сам характер дослідження. Наукові проблеми вирішуються тепер, як правило, зусиллями не одинаків, а колективів учених і інженерів. А це веде до того, що сучасний спосіб наукового викладу можна визначити як колективний, або формально-логічний, в якому не залишається місця для емоційності.

Сфера застосування наукового стилю дуже широка. Це один із стилів, який надає сильний і різнобічний вплив на літературну мову. Науково-технічна революція вводить в загальне вживання величезну кількість термінів. Комп'ютер, дисплей, екологія, стратосфера,сонячний вітер - ці та багато інших термінів перейшло зі сторінок спеціальних видань у повсякденний побут. Якщо раніше тлумачнісловники складалися на основі мови художньої літератури і в меншій мірі публіцистики, то зараз опис розвинених мов світу неможливо без урахування наукового стилю та його ролі в житті суспільства. Досить сказати, що з 600 000 слів авторитетного англійського словникаВебстера 500 000 складає спеціальна лексика.

Широкий та інтенсивний розвиток науково-технічного стилю призвів до формування в його рамках численних жанрів, таких, як: стаття, монографія, підручник, патентний опис (опис винаходу), реферат, анотація, документація, каталог, довідник, специфікація, інструкція, реклама (що має ознаки і публіцистичного стилю). Кожному жанрові притаманні свої індивідуально-стильові риси, однак вони не порушують єдності науково-технічного стилю, наслідуючи його загальні ознаки і особливості. Отже, швидкий розвиток суспільства, стрімкий прогрес науки і техніки викликають потребу у формуванні спеціальної мови, найкращим чином пристосовану до вираження і передачі наукового знання.