Стилі мовлення. Підстилі ОДС

Стилі мовлення. Підстилі ОДС

Стиль мовлення – підбір і використання мовних засобів відповідно до ситуації.

Кожний стиль має:

1)сферу поширення та вживання (коло мовців);

2)систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);

3) жанри реалізації

Існує розмовний стиль та книжний. В межах розмов. є такі стилі:побутовий, ораторський,свідський,усна народна творчість.В межах книжного мовлення: художній, науковий, публіцистичний, офіційно- діловий, епістолярний, розмовний, конвенційний.

Одним із видом книжного стилю є офіційно-діловий.

Офіційно-діловий стиль – це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.

Підстилі офіційно-ділового стилю:

Законодавчий підстиль - це офіційна мова, мова державної влади, на якій вона говорить з населенням. Він реалізується в таких жанрах, як: конституція, закони, укази, постанови, статути.

Дипломатичний підстиль обслуговує сферу стосунків між державами у галузі політики, економіки і культури. Дипломатичний підстиль втілюється в міжнародних угодах і зверненнях – деклараціях, комюніке, заявах (заявах уряду, міністерства закордонних справ, спільних заявах), конвенціях, нотах (вербальних, особистих), ультиматумах тощо.

Адміністративно-канцелярський підстиль обслуговує професійно-виробничу сферу та правові взаємини. Цей підстиль реалізується в наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, актах, протоколах, заявах тощо.

Юридичний підстиль використовується в юриспруденції: судочинстві, досудовому слідстві, дізнанні, судовому розгляді, при складанні різноманітних господарських і цивільних договорів тощо; реалізується в позовних заявах; договорах; протоколах і постановах слідчого й особи, що проводить дізнання; постановах (ухвалах) судді; вказівках і постановах прокурора; нотаріальних документах.

 

Основні положення «Закону про Мову»

Цим проектом Закону встановлюються правові засади використання української мови як державної мови та мов національних меншин в Україні. Законопроект складається з семи розділів, 34 статей. Положення законопроекту передбачають беззаперечне право громадян України інших національностей користуватися рідною мпвою та міжнародними мовами і не суперечать їх конституційним правам. Законопроект «Про мови» уточнює статус української мови як державної, визначає норми державної мови України. Законопроектом визначені сфери застосування державної мови та мов національних меншин, а також державні гарантії підтримки і захисту української мови як державної мови в Україні та мов національних меншин. Законопроект гарантує відповідні мовні права, як громадянам України, так іноземцям, а також українцям, які проживають за межами України.

 

Мова професії.

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови. Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію; 2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо); 3) професіоналізми; 4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність. Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; ^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми.

Літературна мова. Мовна норма. Види норм.

Національна мова розподіляється на літературну та діалектну.

Літературна мова – відшліфована, унормована форма загально-нормованої мови.

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Норми:

· орфоепічні норми (вимова)-звуків і словосполучень

· лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

· стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

· синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

· орфографічні норми (написання слів);

· пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

· графічні (передавання звуків на письмі.)

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень / дж /, / дз / та розрізнення приголосних (г), (ґ).

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській мові кількість діалектів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, рукопис, машинопис, перепис, книжки, шляхи тощо.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983-1985); Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова - кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Стилістичнінорми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Пунктуаційнінорми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.

Орфографічнінорми охоплюють правила написання слів та їх частин.

Правопис географічних назв.

Правопис географічних назв у ділових паперах

Ділові документи українською мовою відзначаються складністю правопису окремих слів, словосполучень і цілих речень. Щоб уникнути непорозумінь і впевнено складати ділові папери й користуватися ними, варто пригадати деякі загальні поради, зокрема щодо правопису географічних назв, прізвищ, імен та по батькові.

Так, географічні назви, що складаються з двох чи трьох слів, пишуться з великої літери, а їх родові позначення — з малої, наприклад:Азовське море, Весела слобода, Велике Ведмеже озеро, Бристольська затока.

Проте, коли в таких географічних назвах означувані слова не сприймаються як родові позначення, вони теж пишуться з великої літери:Ярославів Вал, Красні Ворота, Гола Пристань, Біла Церква.

Назви, запозичені з російської мови, не викликають особливих труднощів і передаються за фонетичним принципом: Бурятія, НижнійТагіл, Бородіно, Бєлгород.

Якщо ж у російських географічних назвах є суфікси: -ск, -цк, -ич та інші, то при перекладі на українську мову ці суфікси замінюються українськими відповідниками -ськ, -цьк, -ич та ін. Наприклад: Нижньоамурськ, Донецьк, Углич.

Іноді доводиться перекладати на українську мову російські прикметники, що входять до назви. Наприклад: Біле море (Белое море),Північний Льодовитий океан (Северньш Ледовитьш океан).

Важливо запам'ятати, що назви залізничних станцій в українській мові не відмінюються, назви міст, сіл, рік, озер відмінюються.

Наприклад: Поїзд зупинився на станції Біличі; У Біличах працювало понад три тисячі студентів; На станції Шевченкове поїзд стоятиме15 хвилин, Біля села Шевченкового зупинилася колона машин.

Не відмінюються географічні назви, що складаються із двох слів. Наприклад: Вантаж направлений у місто Біла Церква; За станцією Кам'янець-Подільський розташувати стоянку автомашин.

Якщо перед назвами островів, річок, озер, гір є означуване слово, то сама назва не змінюється. Наприклад: Вздовж річки Сула розташувати табір.

 

21. Жанри публічних виступів

ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні.

Наукова дискусія - це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити попередньо.

Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності.

Підготовка до виступу

Слід записати (надрукувати) доповідь на папері, виклавши її розмовною мовою, а потім почитати уголос! З часом текст виступу можна прочитати ще раз – перед дзеркалом (варто зробити це двічі або тричі).

Уявіть себе на місці слухача, оцініть свій виступ критично: чи є в ньому новизна та цікава інформація.

Переконайтеся, що в разі потреби ви зможете швидко зорієнтуватися, підглянувши у записи.

Варто шукати підтримки в аудиторії. Завжди є люди, котрі усміхнуться, кивнуть чи якось інакше схвально відреагують на ваш виступ.

Подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові зборів), привітайтеся з публікою;

Чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему.

Під час доповіді задійте відеофільми, графіки, таблиці, діаграми, що демонструються на мультимедійному проекторі.

Доповідь обов’язково включає: вступ, основний текст, висновки.

Надзвичайно важливо робити «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію.

Для утримання уваги аудиторії слід використовувати фрази: «Ви розумієте…», «Ви також помітили, що…», «Як ви знаєте…»

Важливе значення має зоровий контакт з аудиторією, слід дивитися безпосередньо в очі слухачам.

Правильно користуйтеся голосом:

- не говоріть надто голосно – це справляє враження агресивності;

- той, хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє тим матеріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі;

- голос підвищують тоді, коли ставлять запитання, виявляють радість чи здивування;

- голос понижують тоді, коли хочуть когось переконати або відповісти на запитання.

Слідкуйте за жестами:

- жестикуляція не повинна бути безперервною;

- жест не повинен відставати від слова;

- жести мають бути мимовільними, використовуйте жест, відчуваючи необхідність у цьому.

У кінці доповіді підсумуйте все сказане. Висновки певним чином повинні узгоджуватися із виступом і підпорядковуватися загальному стилю викладу.

Поняття про нараду

Ділова нарада - елемент управлінської діяльності керівника, найбільш поширена форма управління, яка дозволяє використовувати колективний розум, знання та досвід фахівців для вирішення складних проблем, організувати обмін інформацією між окремими працівниками та структурними підрозділами та оперативно доводити конкретні завдання до безпосередніх виконавців.
Зібрання і наради, представляють собою спосіб колективного обміну інформацією, що закінчується прийняттям конкретних рішень. Вони різняться:
- Колом учасників (на нарадах присутні фахівці,
відповідальні або зацікавлені особи, а на зборах - весь персонал);
- Характером обговорюваних проблем (на нарадах розглядаються
поточні конкретні питання, а на зборах - більш загальні, що нагромадилися за певний період часу);
- Метою (наради мають оперативний характер і покликані вносити корективи у вдосконалення поточної діяльності; на зборах передусім підводяться підсумки і визначаються плани на майбутнє).
За цілями проведення виділяють наступні типи нарад:
- Ознайомлювальне (видача завдань, підвищення кваліфікації);
- Інформаційне (узагальнення відомостей, вивчення точок зору);
- Роз'яснювальний (переконання співробітників в чомусь);
- Проблемне (колективний пошук вирішення питання);
- Інструктивний (доведення до відома необхідної інформації та
пояснення способу дій);
- Оперативне (одержання поточних відомостей про стан справ і подоланні вузьких місць);
- Координаційне (забезпечення взаємодії підрозділів).
За методами проведення можна виділити наступні наради:
- Групове інтерв'ю, як метод вивчення думок членів групи з
конкретного питання;
- Брейнштурм (мозковий штурм), як метод продукування нових ідей;
- Групове прийняття рішень з метою вирішення проблемної ситуації і вироблення певних рішень;
- Групове обговорення окремого випадку (особлива, нестандартна ситуація)
- Групова дискусія.

Правила ведення дискусії

Дискусія - це спосіб організації спілкування, що дозволяє зіставити протилежні позиції, побачити проблему з різних сторін, що зменшує опір сприйняттю нової інформації, усуває емоційну упередженість. Метод дозволяє навчити студентів аналізу ситуацій, прищеплює вміння слухати інших і взаємодіяти з ними.

Слово "дискусія" латинського походження і означає "дослідження, колективне обговорення якогось спірного питання з метою вірного його вирішення".

Виступ під час дискусії

Усні виступи звичні в нашому житті. Кожному потрібно вміти виступити і на зборах, і з лекцією чи доповіддю, взяти участь у диспуті тощо.

Виступ під час дискусії — це роздум проблемного характеру. Автор такого роздуму намагається знайти вирішення певної проблеми чи складного питання. Оскільки багато проблем, які постають у нашому житті, не передбачають однозначного вирішення, то роздуми часто мають дискусійний характер.

Щоб виступ під час дискусії був цікавим, виступаючий повинен сам бути зацікавленим у предметі свого виступу. Коли кажуть: людина спроможна добре виступити перед аудиторією, вміє самостійно роздумувати, сперечатися, відстоювати свої думки, судження та ін., це означає: вона не просто володіє необхідними знаннями, а й уміє їх використовувати практично.

Виступ дискусійного характеру намагайтеся будувати з доброзичливістю. Навіть виступ проти якоїсь ідеї, думки потрібно будувати як підтримку позитивного, що є в запереченнях того, хто з Вами сперечається.

25 Способи підвищення мовленнєвої культури

Культура мови - це ще й загально прийнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності - неправильності, нормативності - не нормативності висловів.
Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до формування мовної свідомості.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід: виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і само­аналізу;
- не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;
- частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;
- читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;
- заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;
оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;
привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;
- виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.
Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Докуенти – основний вид ОДС

1.За найменуванням: акт, протокол, інструкція, лист тощо.

2.За змістом і спеціалізацією:

— загальні;

— з адміністративних питань;

— з питань планування оперативної діяльності;

— з питань підготовки та розподілу кадрів;

— спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комер­ційних питань, — постачально-збутові, зовнішньо­торговельні тощо.

3.За призначенням:

— щодо особового складу;

— організаційно-розпорядчі;

— кадрово-контрактові;

— довідково-інформаційні;

— господарсько-договірні;

— обліково-фінансові.

4.За походженням:

— службові (офіційні) — укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені уста­нови, організації для вирішення службових питань;

— особисті (приватні) — укладаються будь-якою осо­бою для вирішення індивідуальних, власних пи­тань.

5.За місцем укладення:

— внутрішні — мають чинність у межах установи, де їх укладено;

— зовнішні — виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами.

6.За напрямком (спрямуванням):

— вхідні (надходять до установи, організації, підпри­ємства, фірми);

— вихідні (адресовані за межі установи).

Реквізит

Реквізити — сукупність постійних елементів, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів становить формуляр документів. До елементів (реквізитів) документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.

Кількість елементів документу, тобто реквізитів, може бути різною і визначається видом і змістом документу. При оформлені конкретного документу, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.

Державними стандартами встановлено 32 реквізити документів:

Реквізити бувають:

постійні;

змінні.

Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.

Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - ц е кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі

СИСТЕМА ЧАСТИН МОВИ

Правопис складних іменників

Складні іменники пишуться разом або через дефіс.

Разом пишуться:

іменники, утворені за допомогою сполучної голосної із двох чи кількох основ (одна з яких —дієслівного походження): коноплепрядіння, бавовнозаготівля, звуковловлювач, садо-вод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;

іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;

іменники, утворені за допомогою сполучної голосної від двох іменникових основ, синтаксично й семантично рівнозначних: залізобетон, газопровідник, квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але: людино-день);

іменники, утворені поєднанням дієслова в другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, перекотиполе;

іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;

іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: півбака, півжиття, півстола, півроку, півфінал, півхлібини, півпляшки, півхустки, півповерху, напіврозпад, напівсон, полувал, полукіпок;

іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є такі елементи: -граф, -графія, -лог, -логія, -метр: гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;

іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.

Через дефіс пишуться:

іменники, що означають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;

іменники, що означають державні посади, військові звання: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;

іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;

іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;

іменники (окладні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;

іменники з першою частиною пів- у значенні «половина» перед власною назвою: пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;

словосполучення, що означають назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;

іменники (складні географічні назви): Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;

слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб- (штабе-): штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-президент, обер-лейтенант;

Займенник, його розряди

Займенник — частина мови, яка замінює іменник у реченні. Вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?.

1. Особовими називаються займенники, які вказують на осіб, інших істот, предмети, явища, поняття: я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони. Всі особові займенники змінюються за відмінками й числами; займенник він змінюється і за родами.

2. Зворотним називається займенник себе, який вказує на того, хто виконує дію. Він не має роду, числа і називного відмінка; за іншими відмінками він змінюється.

3. Присвійними називаються займенники, які вказують на приналежність предмета першій (мій, наш), другій (твій, ваш), третій (його, її, їхній) чи будь-якій (свій) особі.Присвійні займенники (крім його, її) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники його, її є незмінними.

4. Вказівними називаються займенники, які вказують на предмет (цей, сей, той), ознаку (такий), кількість (стільки). Займенники той (отой), цей (оцей), такий (отакий) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенник стільки змінюється лише за відмінками.

5. Означальними називаються займенники, які вказують на узагальнену ознаку: всякий (усякий), весь (увесь, ввесь), кожний (кожен), інший, сам, самий. Вони змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники.

6. Питальними називаються займенники, які містять у собі запитання про особу (хто?), предмет (що?), ознаку (який? чий? котрий?), кількість (скільки?). Займенники хто, що, скільки змінюються за відмінками, який, чий, котрий - за родами, числами і відмінками, як прикметники.

7. Відносними називаються займенники, які виконують роль сполучних слів для приєднання підрядних речень до головних. Це ті ж питальні займенники, але без питання.

8. Неозначеними називаються займенники, які вказують на неозначену (невідому) особу, предмет, ознаку, кількість: дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, якийсь, будь-чий і под. Вони утворюються від питальних додаванням часток казна-, хтозна-, будь-, -небудь, аби-, де-, -сь.

9. Заперечними називаються займенники, які вказують на відсутність особи, предмета, ознак, кількості: ніхто, ніщо, ніякий нічий, ніскільки. Заперечні займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворені за допомогою частки ні. З часткою ні займенники пишуться разом. Проте якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо: ні до кого, ні для кого, ні в якому і ін.

Числівник, як частина мови

Числівник - частина мови, що позначає кількість предметів (чітко фіксовану або неозначену) або їх порядок при лічбі. Числівники відповідають на питання скільки? котрий? Числівники поділяються на кількісні і порядкові:

кількісні:

власне кількісні:вісім, десять, п'ятсот

збірні:семеро, десятеро, дванадцятеро

дробові:чотири п'ятих, десять дев'ятих

неозначено-кількісні:декілька, кільканадцять, мало, багато

порядкові:перший, дванадцятий, сотий

Кількісні числівники не мають роду та числа, окрім один(одна,одне); два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Порядкові числівники змінюються за родами, числами і відмінками як прикметники: перший (сніг), третій (дзвінок), дев'ятнадцятий поїзд.

За будовою:прості, складні і складені.

Правопис прийменників

Правопис прийменників

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться:

а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо;

б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад, поперед, посеред, проміж.

Через дефіс пишуться складні прийменники

з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) разі, під кінець, під час, що ж до.

 51 Правопис сполучників

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

Сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, які пишуться разом, треба відрізняти від однозвучних самостійних слів, що пишуться з прийменниками за, про та частками би, як окремо. Так, сполучники зате, проте можна замінити одним із протиставних сполучників а, але, однак, тоді як прийменники за, про та вказівний займенник те такій заміні не піддаються. Пор.: Хоч не застав Івана дома, зате пройшовся; але: За те оповідання його похвалили.

Сполучник щоб легко відрізнити від займенника що з часткою б, оскільки на займенник що виразно падає наголос. Пор.: Сказав, щоб усі прийшли; але: Що б ви сказали, коли б я не приїхав?

Сполучники якби, якщо можна відрізнити від однозвучного з ними прислівника як із частками би та займенника щ о за допомогою контексту, бо на прислівник як завжди падає логічний наголос.

Пор.: Якби тут був мій товариш!; але: Як би краще виконати завдання! Якщо хочеш, допоможу тобі; але: Як що трапиться, нарікай на себе.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

 52 Прийменник по у діловому мовленні

Через посередництво російської мови великої сили набули конструкції з прийменником по. Серед них можна виділити такі, що виражають порівняно нові відношення: виступ по центральному телебаченню, проректор з навчальної роботи та ін. Однак велику групу становлять конструкції, у яких прийменник по замінили інші українські прийменники (а часто необхідно вживати взагалі безприйменникові вислови). Нижче наводимо фрази, що ілюструють найтиповіші відхилення у вживанні прийменника по:

неправильно	правильно
План по заготівлі	План заготівлі
По технічним причинам	Через технічні причини
Заходи по забезпеченню	Заходи щодо (для) забезпечення
Змагання по стрільбі	Змагання зі стрільби
Досвід по роботі з батьками	Досвід роботи з батьками
Працюють по багато років	Працюють багато років
По заявках	Відповідно до заявок
По виготовленню	Для виготовлення
По праці й честь	За працю й шана

Прийменник по функціонує в українській та російській мовах, однак у російській мові це один з найуніверсальніших прийменників і конструкції з ним виражають велику кількість найрізноманітніших відношень.

В українській мові прийменник по вживають з іменниками, займенниками, числівниками; конструкції з ним виражають такі відношення:

а) часові: по обіді, маю відпустку по 15 березня, приїду по святах (іноді можна замінити іменником у родовому відмінку з прийменником після – після свят);

б) об’єктні: погладив по голівці, по коліна у воді;

в) мети: пішов по воду, пішла по гриби (і за грибами), поїхав по рибу;

г) кількісні відношення: по 25 осіб у групі; працює по 10 годин на добу;

д) найчастіше вживаємо цей прийменник на позначення просторових відношень: по садочку ходжу, по діброві вітер віє.

Складні випадки керування.

Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого

В українській мові розрізняють такі види керування:
1. Дієслівне - коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого) заходів, запобігати (чому) аваріям, заперечувати (що) факти, повідомляти (чим) телефоном, ігнорувати (що) пропозицію, зазнати (чого) поразки, наголошувати (на чому) на головному, заслуговувати (на що) на увагу, досягти (чого) згоди.
2. Іменне - іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого) незаконних дій, завідувач (чого) відділу, завідуючий (чим) відділом, забезпечення (чим) літературою, опанування (чого) курсу, оволодіння (чим) мовою, освоєння (чого) комп'ютера, запобігання (чому) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам 'ятник (кому) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна.
3. Прикметникове - коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого, чого) для директора, притаманний (кому, чому) директору, властивий (кому) менеджеру, хворий (на що) на грип, багатий (на що) на ідеї. Конкретної форми слова вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.

Складні випадки керування у ділових паперах Керування /рос. управление/ - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова. Наприклад, поширена в транспортному сервісі фраза "Оплачуйте за проїзд• не правильна тому, що дієслово оплачувати вимагає після себе знахідного відмінка без прийменника /оплатити, оплачувати проїзд, послуги, рахунок/.

Однокореневе дієслово платити вимагає після себе знахідного відмінка з прийменником за /платити за проїзд, за проживання/. Очевидно, у наведеному прикладі змішані два синонімічних словосполучення: 1) платити за що, 2) оплачувати що. Отже, труднощі /складні випадки/ у правильному виборі відмінка виникають тоді, коли: а) слова-синоні керують різними відмінками: повідомити + дав. відм. /директору/; інформувати + род. відм. /директора/; б) змішують форми українського

Вживання апострофа

Апостроф в українській мові вживається перед літерами я, ю, є, ї, коли вони позначають сполучення приголосного [j] з голосними [а], [у], [е], [і] після твердих приголосних.

Апостроф ставиться передя,ю,є,ї:

1. Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосног