Українська культура як духовний та суспільний феномен, її сутність, характерні риси та ознаки

Українська культура як духовний та суспільний феномен, її сутність, характерні риси та ознаки

Поняття “культура” складне і багатогранне. Філософи та дослідники давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово “к-ра” лат.походження і означає “обробіток”, “догляд”.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Виділяють 3 наукових підходи – антропологічний (“к-ра – це спосіб існування людства”), соціологічний (к-ра охоплює не все життя, а тільки певні його сторони – мова, винаходи…) і філософський ("культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення") Особливості укр. к-ри здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Міграційна ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, археологічні, культурні пам'ятки, історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Нестора.

Становлення культури, її традиції складались тисячоліттями. Все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.

Ознаки:

. домінуючий вплив християн релігії на розвиток матеріал та дух укр. к-ри

. запозичення та творче переосмислення (пристосування) європейських та світових традицій, знань, досягнень

. багатогранність та різноманітність культур. середовища, що пояснюється регіональною самобутністю культури різних місцевостей (схід, захід..)

. відображення боротьби споконвічного прагнення до незалежності та суверенітету

. тісний взаємозв’язок культур. засад з природою та любовю до землі

Риси нац. характеру і свідомості:

. почуття меншовартості по відношенню до інших народів

. спалах бунтар. гніву і прагнення до волі

. підвищена емоційність

. властивий гумор і жартівливість

. висока релігійність і потяг до християн. моральних цінностей

Здобутки, осо­бливості та характерні ознаки української національної культу­ри відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна впродовж століть перебуває в тісних контактах та взаєминах.

Також основні риси культури:

-культура не є біологічною рисою, а являє собою результат навчання і досвіду

-люди причетні до культури певних соціальних груп

-к-ра передається від покоління до покоління

-к-ра пов’язана з певними символами

-к-ра - це певна система, цілісність і має власну структуру

-к-ра грунтується на здатності людей пристосовуватись до змін

Еволюція поглядів на культуру в європейській та вітчизняній філософії та культурології

"культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст.

Лат. слово cultura означало обробку землі, її культивування. Мислителі Античності вживають це слово як «обробка землі» і «виховання душі». Ст.греки тлумачили як виховання, навчання громадянина поліса, так і культуру взагалі, — тобто те, що відрізняло греків від «диких», «некультурних» народів — «варварів». На думку Цицерона (рим філос) дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю.

В епоху Середньовіччя cultura трактувалось як подолання людської двоїстості (дуалізму) – боріння духу і плоті й умертвіння цієї останньої як умова духовного звільнення. (щастя не у пізнанні себе, а у пізнанні Бога)

За часів Нового часу культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась.

Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. (М.Ф.Вольтер, А.Тюрго, М.Кондорсе). В межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку.) Нім. філос. І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. Нім. Шіллер - завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку.

Панування «Розуму» і становить основну ознаку нової і новітньої європейської культури – культури модернізму. XІX-XX ст (Розум - причина всіх досягнень і бід цивілізації).

У XІX Фрідріх Ніцше (1844-1900), переконаний, що за своєю природою людина є ворожа культурі, що культура є злом і створена для поневолення людей. Особливо негативну роль в історії людства,відіграло християнство яке дозволяє виживати «слабким» індивідам й народам. А це неминуче веде людство до деградації й загибелі.

Зігмунд Фрейд (1856-1939). У своїх роботах він підкреслював, що людина постійно страждає від протиріч між власними жаданнями й нормами культури,а це призводить до хвороб, суперечок…

М.Бердяев (1874—1948 pp) - культура має релігійні Засади.

За визначенням М. Драгоманова у XIX ст формується феномен національної свідомості,

Шептицький,Огієнко: церква відіграла провідну роль у збереженні й плеканні культурної та національно-державної традиції. І. Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. «Із занепадом національної мови занепадає національна культура, гине нація, а з нею - і державницька ідеологія»

XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Архітектура і образотворче мистецтво України XX ст..

Архітект.

На початку ХХ століття з'являється архітектура Українського модерну. Частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної України знаходилася під впливом Віденського сецесіону, і набула назви «сецесія». Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існував національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найбільш відомі споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи також привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).

На території України за часів модерну творили такі постаті: Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

У 1910—1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.

Після Соціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючі споруди цієї доби були побудовані в Першій столиці Української республіки — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Перший будинок Лікаря).

В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод —соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.

В 1936—1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).

Обр. мист.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).

О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.

 

Драматургія

Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім. І.Франка.

В основі театральної естетики "Молодого театру" містилися західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т.Шевченка та "Цар Едіп" Софокла.

Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, О.Добровольської, М.Крушельницького, Н.Титаренко, Н.Ужвій, В.Чистякової.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою в західній Європі. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми. У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджував психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показова п'єса "Між двох сил", де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. М.Зеров, зазначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В.Винниченка Є.Маланюк. Він писав: "Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні".

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша. Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як настійне прагнення до свободи, характерна для героїв його п'єс. Творчість М.Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Спектаклі за його п'єсами у 30-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша "Народний Малахій" (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 p.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Кіномистецтво.

Перший український фільм - "Запорізька Січ", зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі. Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Протягом 1912-1913 рр. у Львові було створено студії "Фабрика-фільм" М. Мленця, "Кінофільм" Е. Порембського, "Полонія" Е. Лорембського, "Леополія" А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

В 1961 виходить фільм «За двома зайцями» Вікторі Іванова.

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак політика «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» та «Білий птах з чорною ознакою», який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978,режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (режисер Олександр Павловский), «Чародії» (режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (режисер В'ячеслав Криштофович).

 

Українська культура як духовний та суспільний феномен, її сутність, характерні риси та ознаки

Поняття “культура” складне і багатогранне. Філософи та дослідники давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово “к-ра” лат.походження і означає “обробіток”, “догляд”.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Виділяють 3 наукових підходи – антропологічний (“к-ра – це спосіб існування людства”), соціологічний (к-ра охоплює не все життя, а тільки певні його сторони – мова, винаходи…) і філософський ("культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення") Особливості укр. к-ри здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Міграційна ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, археологічні, культурні пам'ятки, історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Нестора.

Становлення культури, її традиції складались тисячоліттями. Все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.

Ознаки:

. домінуючий вплив християн релігії на розвиток матеріал та дух укр. к-ри

. запозичення та творче переосмислення (пристосування) європейських та світових традицій, знань, досягнень

. багатогранність та різноманітність культур. середовища, що пояснюється регіональною самобутністю культури різних місцевостей (схід, захід..)

. відображення боротьби споконвічного прагнення до незалежності та суверенітету

. тісний взаємозв’язок культур. засад з природою та любовю до землі

Риси нац. характеру і свідомості:

. почуття меншовартості по відношенню до інших народів

. спалах бунтар. гніву і прагнення до волі

. підвищена емоційність

. властивий гумор і жартівливість

. висока релігійність і потяг до християн. моральних цінностей

Здобутки, осо­бливості та характерні ознаки української національної культу­ри відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна впродовж століть перебуває в тісних контактах та взаєминах.

Також основні риси культури:

-культура не є біологічною рисою, а являє собою результат навчання і досвіду

-люди причетні до культури певних соціальних груп

-к-ра передається від покоління до покоління

-к-ра пов’язана з певними символами

-к-ра - це певна система, цілісність і має власну структуру

-к-ра грунтується на здатності людей пристосовуватись до змін