Види підрядного зв’язку між словами у словосполученні.

Узгодження – тип підрядного зв’язку іменника чи його еквівалента із залежною формою прикметника. Залежне слово граматично узгоджується з головним: цікава книга, вранішня роса.

Повне узгодження – залежне слово уподібнюється до головного в формах роду, числа та відмінка: новий будинок, літня спека.

Неповне – головне слово не має форм для вираження граматичних категорій, які є у залежного слова. Тоді маємо справу із

• Смисловим узгодженням – форма залежного слова відповідає не граматичним категоріям головного слова, а реальним властивостям поняття, позначеним цим словом: горда ти; відповідальний староста.
• Умовно – граматичне – залежному слову умовно надається форма середнього роду: тихе «Пробач», гучне «Ура».
• Асоціативно – граматичне – зв'язок, яким поєднуються прикметники з невідмінюваними іменниками іншомовного походження, абревіатурами, власними назвами. Прикметник у такому випадку узгоджується не із самим словом, а із родовим поняттям: ліванське Тріполі (місто); потужна АЕС (станція).

Керування – спосіб підрядного зв’язку, яким опорне слово приєднує до себе залежне слово у формі непрямого відмінка. Зміна форми головного слова не викликає зміни залежного: читати книжку; п’ятеро дітей; весело гостям.

Прилягання – спосіб граматичного підпорядкування головному слову залежного незмінного, яке не може виражати синтаксичний зв'язок з іншими словами через зміну своїх форм. Слова у словосполученні поєднуються на смисловій основі: яскраво світлий, добре знати, старанно прибрано.

 

21. Дієслово. Система його граматичних категорій. Обсяг дієслова як частини мови.

Дієслово – повнозначна, змінна частина мови, що означає дію або стан як процес і передає це значення в досить складній і розгалуженій системі граматичних категорій і форм. Відповідає на питання що робити? що зробити? що робиться з предметом? у якому стані він перебуває? Дієслово, на відміну від прикметника чи іменника, називає дію або стан як змінну ознаку, як процес, що триває в часі. Якщо іменник тиша називає ознаку опредмечено, як певну річ (можна домогтися тиші, скористатися тишею тощо), прикметник тихий передає ознаку безвідносно до часу й до будь-яких змін, то дієслово тихнути подає це саме явише як змінний процес певної тривалості. В одних формах дієслова ця його властивість більше виражена, в інших — менше, але вона властива всім його формам.

Граматичні категорії дієслова.

1)Час(мин., теп., майб.);

2) спосіб(дійсний, наказовий, умовний);

3) стан(актив., пасив., зворотно-середній);

4) перехідність(перех./неперех.);

5) вид(док., недок.);

6) особа(1,2,3);

7) рід(чол.,);

8) число(однина, множина);

9)відміна(I,II)/

 

Час дієслова – це така граматична категорія, яка вир. відношення дії до моменту мовлення. 1) Теп час(дія відбувається в момент мовлення). Ф-ми теп часу за своєю формою – синтетичні (грам і лек значення дієслова в теп часі вир-ють одним словом).

За характером голосного у закінченнях поділяють на дві дієвідміни: 1дв – 3 ос одн і 2 ос мн – е, в 3ій ос мн – у; 2дв – 2 і 3 ос одн та 1 і 2 ос мн – и-,-і-(-ї-), 3 ос мн –а-(-я-).

2) Майб час(дія відбудеться після моменту мовлення). Майб час дієслів недок виду має аналітичну і синтетичну ф-ми. Є три форми: просту доконаного виду (зберу, посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете, купуватиме, купуватимуть).

3) Мин час(дія відбулася до моменту мовлення) Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав, приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині- суфікс -л- і закінчення -а- (була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

4) Давньоминулий час має аналітичну форму. Утв-ся від ф-ми мин часу відмінюваного дієслова і ф-ми мин часу допоміжного дієслова бути(був ходив, була ходила).

Зв'язок категорії часу з категорією виду. Форми теп часу в значенні майбутнього вживаються для визначення наказу виконати якусь дію: За годину перша рота займає позицію біля озера, а друга – заходить в тил ворогові.

 

Категорія способу дієслова. Вказує на відношення дії до дійсності.

1) Дійсний - означає дію, що вже відбулася, відбувається, відбуватиметься: читаю, ходжу. Не має спеціальних граматичних показників. Тісно пов’язана з категорією часу і виражається її граматичними засобами. Таким чином, дієслова дійсного способу відмінюються за часами, в теп і майб часі – за особами, а вминулому і давноминулому(в однині) – за родами.

2) Умовний вир. дію, можливу за певних умов, або бажану: ходив би. Виражаються аналітичною формою, яка твориться від ф-ми мин часу і за доп умовної ч-ки би. Дієслова умовного способу з категорією часу не зв’язані.

3) Наказовий означає наказ, заклик, побажання, прохання: прийди, ходімо, (не)хай працює. Ф-ми наказ способу творяться від основ теперішнього часу + особові закінчення в однині 1ої особи а в множині 1 і 2ої особи(бери,берімо, беріть). Не мають категорії часу. Майб час дієслів може вир заклик до виконання дії у формі!ої особи множини: Попрацюємо вдома. Наказовий спосіб може означати дію, яка має абстрактно-узагальнююче значення: З добрим поживеш – добро переймеш, а з лихим зійдешся – того й наберешся.

Перехідність

Дієслова можуть означати дію, яка переходить або не пе­реходить на інший предмет. Залежно від цього вони поділя­ються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, спрямовану безпосередньо на якийсь предмет. Після них стоїть прямий додаток, виражений іменником або займенником у знахід­ному відмінку без прийменника: зустрічати (кого? що?) друзів, виорати (к о г о? ш о?) поле, прочитавши (к о г о? щ о?) книжку, б) якщо дія переходить не на весь предмет, а тільки на його частину: принеси сіль (усю) — принеси солі (час­тину), Лише від перехідних дієслів творяться пасивні дієприкмет­ники (прочитаний) та безособові форми на -но, -то (прочитано).

Неперехідні дієслова означають стан або дію, яка не спрямована на якийсь предмет. Неперехідні дієслова не мають при собі прямого додатка (іменника в знахідному відмінку без прийменника): іти, працювати, дякувати, зустрічатися, турбуватися, ходити. Характерною ознакою неперехідності дієслова є наявність у нього частки (постфікса) -ся: сміятися, спізнитися, рухатися (виняток становить дієслово дивитися, яке тепер набу­ло перехідності: дивитися фільм). Частка -ся, приєднуючись до перехідного дієслова, нейтралізує його перехідність: го­тувати — готуватися, зустрічати — зустрічатися.

Деякі дієслова, залежно від контексту, бувають то пере­хідними, то неперехідними

Стан дієслова

Перехідні дієслова можуть по-різному передавати зв'язок між носієм дії і предметом, на який спрямована дія. Це дося­гається за допомогою частки (постфікса) -ся. Відповідно розрізняють два стани дієслова: активний і пасивний (у неперехідних дієсловах стан не визначається).Дієслова, що означають дію, спрямовану від її носія, вира­женого в реченні називним відмінком, на предмет, названий знахідним відмінком без прийменника, належать до активного стану: науковці вивчають питання, робітники ремон­тують будинок. Сюди належать усі перехідні дієслова.

Дієслова, що означають дію, спрямовану на предмет, ви­ражений у реченні називним відмінком, від її носія, названого орудним відмінком, належать до пасивного стану: пи­тання вивчається науковцями, будинок ремонтується робітниками, пісня виконувалася співаком. При цьому до перехідного дієслова приєднується частка (постфікс) -с я і воно втрачає свою перехідність.Українська мова уникає пасивних конструкцій. Тому слід, де це можливо, надавати перевагу дієсловам активного стану над пасивними дієсловами. Адже природніше сказати: комісія складає план, ніж: план складається комісією; вас запрошує директор, ніж: ви запрошуєтеся директором.

Від форми пасивного стану треба відрізняти зворотні дієслова, що означають дію, носій якої в реченні виражений називним відмінком. За значенням вони поділяються на такі підгрупи:

дитина вмивається (тобто: вмиває сама себе), хлопець одягається, ящірка ховається;

Категорія виду. Дієслова недок виду означають дію без вказівки на її завершність. Що робити? Вживаютьсяе у всіх часах. Видові значення вир-ся за доп.: префіксів (писати- написати, грати- зіграти); суфіксів (зітхати- зітхнути, кричати- крикнути); наголо су (розкидaти- розкuдати); чергування звуків: сидіти- сісти (и- і), скакати- скочити (к- ч); різних основ (ловити- піймати, брати- взяти).

Коли творимо видову пару, зважуємо на те, щоб до твореного слова не додавалося додаткове значення.

Зв'язок категорії виду з категорією часу. Основним зна­ченням дієслів недоконаного виду є вираження тривалості дії без обмеження її в часі (летіти, володіти).

 

Категорія особи, числа і роду дієслова. Виражає відношення дії до дійової особи з погляду того хто говорить. Такі відношення можуть бути трьох типів, а тому в дієслові і роз­різняється три особи: перша, друга і третя.

 

Морфологічні ознаки Д. до системи Д.належить 5 дієслівних форм (дієвідмінювані особові форми, неособові дієслівні утворювання, інфінітив, дієприкм., дієприсл., предикативні форми на –но, -то) Із загальнокатегоріальним значенням активної дії повязані морфологічні ознаки д.:вид(док./недок.);перехідність/неперех.Стан(акт./пас.)Способи(дійсний, умовн., наказ.)Час (у дійсн.)ЧислоОсоба

Форми д.бувають 2 типів – змінювані і незмінювані.

До змінюваних належить дієвідмінювані форми дійсн., умовн., наказ.способів та відмінювана форма – дієприкметник. До незмінюваних – інфінітив, дієприсл., предикативні форми на –но, -то.

Категорія способу виражає відношення дії до дійсності (реальна – дійсний спосіб, ірреальна – умовний, наказовий). Категорія часу – відношення дії до моменту мовлення Категорія виду – загальнодієслівна категорія, яка показує хар-р перебігу дії в часі в виражає відношення дії до її внутрішньої межі. Категорія стану – дієслівна категорія, яка виражає відношення дії до субєкта і обєкта. Ця категорія грунтується на протистьавленні корелятивних значень активного і пасивного стану.

Дві основи дієслова:

1) основа інфінітива - рос(ти): Від неї творяться ф-ми мин. часу, умов. спосіб, активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(поча(ти) — початий) та відпо­відні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівни­ки доконаного виду (поча-вши).

2) основи теперішнього часу - від 3-ї ос. одн. відкидаємо особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), говор(ить): Від неї творяться ф-ми наказ. способу (живи), активні дієприкметники недок. виду (живучий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи).

Дієвідмінювані та недієвідмінювані форми дієслів: Дієвідмінювання - це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ

Дієслово. Вперше це слово ужито 1862 року в „Граматика практична німецького язика”. У „Методичній граматиці малоруського язика” П. Дячана 1865 вперше вжито термін „глагол”. Є тимченко у „Граматиці” 1907р.вживає термін „часівник”.

Дієслово визнається всіма лінгвістами як найскладніший граматичний клас в усіх мовах. Дієслово як виразник ознаки (процесуальної) за своєю семантикою стоїть /в одному ряду з прикметниками і прислівниками, але відрізняється від них. Дії, стану виражені дієсловами – динамічні, активні ознаки, створювані предметом або властиві предметові у процесі їх становлення і розгортання в часі. Саме динамічним характером розгортання ознаки, відрізняються від прикметника і прислівника, які теж виражають ознаку, але ознаку статичну, позачасову. Ось чому Д. – це темпоральна, часова ч.м. Загальнокатегоріальне значення д. – процесуальність. Д. як виразник ознаки разом з прикм.і прислівником протиставляється ім-ку як виразникові предметності.

22. Мовна творчість І. Котляревського та її значення в історії української літературної мови.

Письменник-гуманіст, письменник-просвітитель Котляревський відкрив нову добу в історії української літератури. В його безсмертних твореннях знайшла відображення краса душі українського народу. Художні скарби Котляревського продовжують і нині виховувати гуманні почуття, любов до України.

Батьком назвав славетного письменника Т.Г. Шевченко у вірші-присвяті “На вічну пам’ять Котляревському”. Високо оцінюючи його літературний подвиг, І. Франко в сонеті “Котляревський” (1873) порівняв його виступ з пробудженням орла, який, піднявшись із скелі, одвалив снігову брилу; покотившись по склоні кам’яному, брила викликала могутню лавину, що залунала “дужче грому”. Про велике значення майстра поетичного слова в історії української мови та літератури проникливо сказав великий митець М.Коцюбинський в день відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році: “Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах”. Вихід у 1798 р. у Петербурзі “Енеїди” зумовив типологію та всю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови. Вона мала принципово народну основу, була побудована на побутовій, емпіричній лексиці, що відрізняло її від російської літературної мови, яка протягом ХVII-ХIХ ст. синтезувала у собі дві стихії –– і церковнослов’янську, і народну. До II пол. ХVІІІ ст. на сході України вживалася староукраїнська книжна або так звана “проста” мова –– повноцінна “двомірна” літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов’янський книжний та народний мовні пласти.

У II пол. ХVIIІ ст. у середовищі української освіченої верстви місце “простої” –– староукраїнської мови посідає “славенороссийский язык» –– літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов’янської, “великоруських” діалектів та “простого языка”. Утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова –– на низькому. Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця ХVIIІ- поч. ХIХ ст. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їхньому використанні, –– фактично вона вихована на теорії “трьох стилів”. Низький стиль, що притаманний бурлескно-травестійній “Енеїді” та сатиричній “Пісні на новий 1805 год князю Куракіну”, твориться з різних лексичних шарів, але домінує саме народна лексика. Відгомін “простої”, чи староукраїнської мови, чується в перших частинах “Енеїди”, а вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна –– селянсько-міщанська. Проте мова драматичних персонажів Котляревського –– селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Михайла, Чупруна) –– скоріше схожа на “галантну стилізацію”, властиву українським бароковим інтермедіям ХVII-ХVIIIст., ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя. Середній стиль представлений ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. Високий стиль представляє у творчості Котляревського “Ода Сафо”. Для нього характерна піднесеність, урочистість, безліч слов’янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С. Шишкова.
Вибір письменником мови того чи іншого твору або фрагмента твору (ремарок у драмах, приміром пояснюється саме класицистично-бароковими естетичними вимогами щодо доцільності того чи іншого стилю або мови у певних жанрових та тематичних рамках. “ Оду Сафо” Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не через нестачу відповідної лексики, а через порушення в такому разі (таким чином) ієрархії мовної свідомості відповідного “мовного етикету”. “Енеїду” ж або “Наталку-Полтавку” писати російською мовою йому було б просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б художню цінність.

Отже, мовну ієрархію творів Котляревського, де вищий щабель займає “славеноросійська”, пов’язаний з сакральними мотивами варіант російської, середній –– стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий –– українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями можна порівняти з “мовною диглосією”, коли, за Б.А.Успенським, “дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу”. Саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, “додатковість”, відсутність або наявність окремих функціональних стилів, уникання церковнослов’янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. І.П. Котляревський відкрив нову сторінку в історії української літературної мови. Його творча діяльність розпочалася тоді, коли формована загальнонародна мова поступово закріплювалась у письменстві і ставала на шлях перетворення її в національну літературну мову. І на цьому шляху, ще глибоко второваному попередниками, Котляревський зробив значний крок. Письменник, творчість якого органічно пов’язана з попередньою українською літературою, звичайно, помітив її правописну строкатість. І перед ним, природно, постало завдання ––– ліквідувати в українському письменстві правописний хаос. Зробити це можна було, на думку Котляревського, орієнтуючись на загальновизнаний історико-етимологічний правопис російської мови, зважаючи на особливості рідної мови, та включаючи найпоширеніші правила передачі фонетико-морфологічних особливостей української мови, вироблених на засадах фонетичного принципу його попередниками.