Ключова концепція Ю. Шевельова

За Ю. Шевельовим, після розпаду праслов'янської мови у східних слов'ян сформувалося п'ять діалектів:

1) новгородсько-тверський (Н-Т);

2) києво-польський (К-П)

3) муромо-рязанський (М-Р);

4) полоцько-смоленський (П-С);

5) галицько-подільський (Г-П).

На основі цих діалектів сформувалися три східнослов'янські мови:

 

 

 

Додатково: (цікаво,почитайте) Поміж різноманітних концепцій суттєво виокремлюється одна, яка є несхожою на інші, новою і, можна навіть сказати, революційною в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука. Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити ті давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі мови: праслов'янська, словенська й антська. Після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу, на думку вченого, слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи — словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську. О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп

33.Лексика української мови з погляду походження (дуже багато важливого,потрібно все прочитати-сорі)

Словниковий склад української мови – це відкрита, динамічна система лексичних одиниць, різнопланових за джерелами і часом формування. Кількісно-якісні зміни у словниковому складі відбуваються особливо динамічно порівняно з граматичною будовою і звуковим складом мови, що, однак, не порушує стану відносної рівноваги, стабільності мови як засобу спілкування протягом тривалого періоду її функціонування.

Склад лексики української мови можна представити умовно у вигляді такої схеми:

Споконвічна українська лексика	Лексичні запозичення з інших мов   Власне українська лексика
Лексика праслов’янського походження
Лексика індоєвропейського походження

3.1. До складу споконвічної лексики української мови входять:

а) найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських та ін.):(дієслова на познач.землеробства,назви родичів.звірів) мати, бать­ко, брат, вовк, вівця, дерево, орати, стояти, два, три, п 'ять, я, ти і т. д

б) праслов'янські слова, спільні для слов'янських мов (схожі етимологічно,але ширше коло лексики) чоловік, невістка, сват,, простий, солодкий, чер­воний, думати, пам'ятати і т. д.;

в) східнослов'янські слова, спільні для східних слов'ян: дядько, племінник, білк, урожай, озимина, ряд­но, скатерть, мі­тити, черкати і т. д.;

г) власне українські слова: батьківщина, малеча, володар, промовець, лелека, будинок, садиба, паляниця, соняшник, за­барний, кремезний…

3.2. Іншомовні слова, засвоєні українською мовою, поділяють на дві групи: а) запозичення з слов’янських мов; б) запозичення з неслов’янських мов.

3.2.1. Запозичення зі слов’янських мов.

До найдавніших належть запозичення зі старослов’янської мови, тобто старослов’янізми. Фонетичним старослов’янізмам властиві: 1) звукосполучення ра, ла, ре (град, глава, древо) відповідно до українських оро, оло, ере (город, голова, дерево); 2) звукосполучення ра на початку слова перед наступним приголосним відповідно до східнослов’янського початкового ро: раб, але: робота; 3) сполучення приголосних [ жд ] (вождь, страждати, стражденний, нужда); 4) початковий [ j ] перед наступним [ о ] та [ у ] (єдиний, юродивий). З функціонального погляду старослов’янізми розглядаються насамперед як одне з важливих лексичних джерел стилізації у художніх і публіцистичних текстах.

Лексичні запозичення з польської мови (лексичні полонізми) такожналежать до найдавніших, до чого спричинилися тривалі контакти між двома мовами і народами за різних історичних обставин. Крім того, польська мова стала посередником для входження до українського лексичного фонду великої кількості слів німецького і латинського походження. До лексичних полонізмів зараховують, зокрема, такі: хлопець, міщанин, посполитий, достаток, в’язень, застава, поєдинок, пильнувати, бавитися, блазень, блюзнір, помста, прикрий, розмаїтий, урядник, материзна, кепський.

Через польську мову засвоювалися також чеські лексичні запозичення, до яких зараховують такі слова:брама, вагатися, влада, ганити, гасло, постать, рихлий, табір, чекати.

До найпізніших слов’янських належать запозичення з російської мови. Українська мова запозичила через російське посередництво значну кількість іншомовної термінологічної лексики, а також слова на позначення реалій і осіб, наприклад: арсенал, бомба, генералітет, капітан, пістолет, бот, арія, аналіз. До власне русизмів належать такі запозичення українською мовою слова: завод, рудник, паровоз, указ, законопроект, декабрист, нігіліст. Значну кількість становлять лексеми, засвоєні українською мовою шляхом калькування.

3.2.2. Запозичення з неслов’янських мов. Неслов’янські лексичні запозичення потрапляли до словникового складу української мови в різні історичні періоди і різними шляхами. Це стосується насамперед лексичних грецизмів і латинізмів, серед яких переважають антропоніми, засвоєння яких розпочалося після прийняття християнства Київською Руссю. Серед лексичних грецизмів, що належать до словникового складу української мови, виділяються слова, запозичені ще до прийняття християнства внаслідок безпосередніх економічних і культурних контактів східних слов’ян з Візантією. Це, зокрема, такі слова: корабель, парус, лиман, палата.

Основний склад грецьких лексичних запозичень в українській мові становлять терміни-інтернаціоналізми:альфа, анапест, Арктика, архаїзм, артист, бактерія, хлор, дактиль, діадема, електрон, електрод, ембріон.

Існують окремі показники формального плану, за якими виділяють слова грецького походження. До них належать префіксальні морфеми ана- (анатомія), ант(и) - (Антарктида), ап-(о) (апогей), ди - (дифтонг), ді(а) - (діаметр), ен- (енцефаліт).

Латинській мові належала особлива роль у середньовічній Європі. Крім засобу комунікації католицької церкви, вона без конкурентно панувала в науці, освіті, юриспруденції, державному управлінні європейських країн аж до початку РеформаціїВажливою сферою латинсько-укпаїнських мовних контактів були, звичайно, і освітні заклади, у яких латинська мова вивчалася як предмет і використовувалась як засіб викладання.

У складі латинізмів можна виділити кілька основних семантичних груп, до яких належать: 1) суспільно-політична лексика: агітація, агресія; 2) юридична термінологія: адвокат, апеляція, нотаріус; 3) медична термінологія: амбулаторія, ампутація, ангіна, аспірин; 4) технічна термінологія: агрегат, антена, турбіна; 5) математична термінологія: аберація, абсциса, біном; 6) мовознавча термінологія: асиміляція, афікс, деривація; 7) термінологія освіти: абітурієнт, декан, конспект.

До показників слів латинського походження належать префікси а- (асоціальний), ад- (адвентист), де-(демобілізація), дис- (дискредитація), екс - (експорт), ін- (інтервенція), інтер- (інтернаціональний), об- (об’єкт), пре- (прелюдія), про- (прокурор), ре- (реконструкція), суб- (суб’єкт), транс - (трансформація).

До найбільших з кількісного погляду належать німецькі лексичні запозичення у словниковому складі української мови. Німецький лексичний вплив здійснювався такими основними шляхами, як польське і чеське посередництво, а також безпосередні німецько-українські міжмовні контакти.

Німецькі лексичні запозичення вживаються на позначення предметів, понять і процесів, пов’язаних з технікою і будівництвом (верстат, домкрат, кельма), військовою справою (бруствер, офіцер, фельдмаршал), мистецтвом (арфа, балетмейстер), друкарством (абзац, форзац, шрифт), гірничою справою (шахта, шихта, штольня) і т.ін.

Слова французького походження потрапляли до української мови спочатку через польське, а потім російське посередництво. У їх складі виділяються такі лексико-семантичні групи: суспільно-політичнаа термінологія (абсолютизм, альтернатива, асамблея), мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, ансамбль), військова лексика (авангард,бригада, гарнізон), назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, драп).

В українській мові функціонують італійські за походженням слова: бандура, бенкет, макарони, банк, газета. Особливо продуктивними виявились музичні терміни італійського походження, а саме: адажіо, акорд, алегро.

Порівняно пізніми є англійські лексичні запозичення в українській мові. До їх складу входять слова, що позначають поняття і предмети техніки (блюмінг, комп’ютер, бульдозер), мореплавства та військової справи (браунінг, бункер, докер), економіки та фінансів (банкнот, бізнес, бюджет), спорту (бокс, ватерполо, матч), мистецтва (гумор, джаз, клоун).

Одну з найдавніших груп у словниковому складі української мови становлять лексичні одиниці – тюркізми,засвоєння яких розпочалося ще в дописемний період. Слова цього генетичного різновиду називають предмети побуту і домашнього господарства (аркан, батіг, казан), предмети і поняття, пов’язані з військовою справою (кайдани, кинджал, орда), осіб різних соціальних груп (бурлака, гайдамака, султан), фінансово-економічних понять (аршин, базар, казна), тварин, риб, птахів (баран, беркут,кабан), одягу і взуття (башлик, каптан, чалма) тощо.

Примітка: Лексика, запозичена з інших мов, за давністю запозичення і ступенем засвоєння поділяється на: запозичені слова в цілому та іншомовні слова зокрема (запозичені, що не втратили своїх чужорідних фонетичних або морфологічних особливостей). Серед останніх виділяють інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми. Крім власне лексичних запозичень, є запозичення-кальки – структурні (словотвірні) і семантичні. Запозичення бувають прямі та опосередковані; дляукраїнської мови такими мовами-посередниками були переважно російська й польська.

 

33. Проблема зв*язку старої укр літературної мови та нової укр літ мови

Як відомо, в історії укр.. літ-ної мови розмежовують дві літературні мови: стару і нову. Стара українська літературна мова, яка набула поширення й розвитку в ХІV―ХVІІІ ст., мала всі засоби для того, щоб обслуговувати різні сфери суспільного життя, використовувалася в різних стилях і жанрах – юридичних документах, конфесійній, полемічній, художній, проповідницькій та науковій літературі. Крім того, ця мова у певні періоди виконувала функцію державної. У Великому князівстві Литовському українська мова, яку традиційно називають руською, починаючи з ХІV ст. використовувалася в законодавстві, судочинстві, князівських канцеляріях, державному й приватному листуванні. Статус цієї мови як державної був закріплений у Статуті 1566 року. На галицьких та волинських землях, що входили до складу Польщі, у ХІV ― першій половині ХVІ ст. староукраїнська літературна мова теж мала статус, близький до державного. Державну функцію ця мова виконувала й після приєднання частини українських земель до Росії ― вона вживалася в усіх державних установах Гетьманщини. Проте як у підросійській, так і в підпольській частині стара українська літературна мова зазнавала утисків, тому у ХVІІІ ст. вона була витіснена з офіційного вжитку.

Хоча стара українська літературна мова була добре розвинутою, використовувалася в різних сферах суспільного життя, проте вона не стала засобом консолідації всіх українців, оскільки в її основі не була народна жива розмовна мова. Консолідаційну функцію виконала тільки нова українська літературна мова, що базувалася на народній основі. Ця мова була близькою для всіх соціальних верств українців, тому саме вона змогла стати засобом консолідації українства.

Парадокс, що українська літературна мова на народнорозмовній основі почала вироблятися тоді, коли українську державність було знищено (наприкінці ХVІІІ ― на початку ХІХ ст.), і цю мову ніщо не могло захистити.І саме мова в період бездержавності виступила на сторожі української національної ідентичності. Більше того, нова українська літературна мова, стала інструментом реанімації української національної свідомості.

Нова українська література, яка почала бурхливо розвиватися від кінця ХVІІІ ст. і була представлена такими авторами, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко та ін., беззаперечно довела спроможність нової української літературної мови використовуватися не тільки в бурлескно-травестійному, а й ліричному стилі. На новий рівень розвитку цю мову піднесли Т. Шевченко й П. Куліш. Коли в українських діячів виникла природна потреба розширення сфер функціонування української мови, робилися спроби запровадження її в освіту, науку, церкву (Кирило-Мефодіївське товариство 1840 х рр., українське національно-культурне відродження кінця 50 х ― початку 60 х рр. ХІХ ст.), царський уряд Російської імперії вбачав реальну загрозу в розвитку української літературної мови. Її використання заборонялося багатьма царськими указами, які забороняли україномовну освіту, науку, переклади, публічні виступи, театральні вистави та ін. За таких умов україномовне книговидання перемістилося в Західну, підавстрійську Україну. Знаково, що в час, коли вживання української мови обмежувалося державою, ця мова не могла повноцінно виконувати своїх функцій (насамперед комунікативну ― забезпечення спілкування в різних сферах життя), українська мова виконала іншу функцію ― консолідаційну: вона не тільки стала об’єднавчим чинником українців у боротьбі за їхні національні права, але й об’єднала поділений між різними імперіями український народ. Отже, мова стала основним націєтворчим чинником.

 

34. Територіальні діалектизми

Слова, відомі всім носіям мови, якими вони вільно, без будь-якого обмеження користуються, належать до загально­народної лексики. Сюди входять назви спорідненості людей {батько, мати, дід, бабуся, внук, тесть, свекруха); назви частин тіла {голова, вухо, груди, зуби, рука, серце, ребро); назви свійських і широко відомих диких тварин {кінь, корова, вовк, лисиця, ворона, лас­тівка, чайка, карась, щука); назви культурних і широко відо­мих диких рослин {яблуня, слива, жито, мак, картопля, граб, калина, суниці, полин); назви, пов'язані з харчуванням {хліб, сіль, молоко, їсти, пити); назви будівель, господарських предметів та домашнього начиння {будинок, двері, поріг, віник, граблі, відро, миска); назви одягу і взуття {сорочка, шапка, черевики); назви почуттів {радість, щастя, жаль); назви, пов'язані з природним оточенням {гора, долина, річка); назви, пов'язані з часом {поне­ділок, вівторок, серпень, вчора, сьогодні); назви різних дій, станів {сидіти, мити, сіяти, хотіти, могти); назви кольору, смаку, розміру та інших якостей {зелений, блідий, солоний, кис­лий, великий, добрий, чистий); назви відомих явищ культури й мистецтва {музика, кіно, книга, картина, олівець); числові по­няття {один, два, тридцятий); займенники і службові слова {я, ти, він, від, над, при, і, та, тому що) та ін. Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Серед неї виділяють насамперед територіальні й соціальні діалектизми. Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості. Розрізняють три групи територіальних говорів української мови — наріччя: північне — охоплює північ Сумської і Київської областей, Чернігівську, Житомирську, Рівненську і Волин­ську області; південно-східне — охоплює більшу частину Київської, Одеської та Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Хар­ківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізь­ку, Кіровоградську, Миколаївську і Херсонську області; південно-західне — охоплює частину Київської та Одеської областей, Вінницьку, Хмельницьку, Чернівець­ку, Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську і Терно­пільську області. Кожному з цих наріч властиві, крім фонетичних та грама­тичних, певні лексичні особливості, не відомі літературній мові, — територіальні діалектизми. Залежно від того, у якому відношенні територіальні діа­лектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на словникові, етнографічні, семантичні та словотвірні. Діалектизми, що позначають поняття, для яких у літера­турній мові є інші назви, називають словниковими(лексични­ми). Це власне дублети до літературних слів. Найбільше таких діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Наведемо деякі з них: а) північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (сапа), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до); б) у південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кипяч (окріп), зобува (взуття), гарман (тік), киря (сокира), шарівниця (сала), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але); в) у південно-західних говорах: бараболя, крумплі (картопля), ярець (ячмінь), трепета (осика), хопта (бур'ян), ви­вірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (райдуга), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), баніту вати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, не­відомі поза межами певного наріччя, говору, називають ет­нографічними. Вони не мають відповідників у літературній „ мові. Це, наприклад: а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованог сукна), кошуля (вишита сорочка) — у північних говорахкобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсетщ (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяж ки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східних горах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без ру-Л кавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани),] сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіря* ний пояс) — у південно-західних говорах; б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани(вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або ї пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; бала бухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із] бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва зі житнього борошна) — у південно-східних говорах; ба-нуш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ря­жанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у{ - південно-західних говорах; в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання, сільськогосподарського реманенту) — у південно-схід-У них говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини і з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах; г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвиля-v пі» ми), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в го­рах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах). Загальнонародні слова, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого, називають семантичнимидіалектизма­ми. Наприклад, у деяких говорах Закарпаття та інших півден­но-західних говорах берег означає «гора», вага — «криничний журавель», вічко — «шибка», врода — «врожай», квас — «міне­ральна вода», молодиця — «дівчина перед весіллям», невістка — «заміжня жінка», квасок — «щавель». Семантичні діалектизми бувають двох видів: слова з додатковим відмінним значенням: гора — «гора» і «горище», верх — «верх» і «димар», вино — «вино» і «вино­град», загата — «гребля» і «зовнішня обкладка хати соло­мою чи сіном для утеплення»; слова з цілком відмінним значенням: родичі — «батьки», кум — «весільний батько», ноша — «одяг», обід — «сніда­нок», аркан — «різновид гуцульського танцю». Діалектизми, які відрізняються словотвором, називають словотвірними. Вони можуть мати інші суфікси, інше поєднан­ня складових частин, наприклад, у південно-західних говорах: біпиця — «білка», блискіт — «блискавка», димник — «димар», бабакуль — «кульбаба», моримуха — «мухомор». Територіальні діалектизми під час формування літератур­ної мови сприяли її збагаченню. Тепер вони зрідка викорис­товуються в художніх творах для надання їм певного місцево­го колориту. Зрештою, діалектизми є постійним джерелом для поповнення лексики літературної мови.

35. Соціальні діалектизми.

Відомо, що мовлення окремих професійних і соціальних груп населення характеризується деякими специфічними рисами в доборі й використанні словника, а це дає підставу для розгляду лексичного складу мови і в соціальному плані. Лексична диференціація мовлення за соціальними ознаками обмежується лише деякими специфічними групами слів, на основі її виділяють соціальні лексичні діалектизми.

Традиційно розглядають три групи лексики обмеженого соціального вживання: професіоналізми, жаргонізми і арготизми.

1) Професіоналізми – це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей. Сюди входять назви знарядь, трудових процесів, різних ґатунків сировини, специфічні професійні вислови тощо. Більшість професіоналізмів є словами загальнонародної мови, вжитими в переносному значенні, напр.: дупло (у зубі), удар (у друкарстві).

2) Жаргонізми. Жаргон – сукупність особливостей словника розмовного мовлення людей, пов`язаних певною спільністю інтересів. Насамперед це спільність професійна, а також тривале перебування разом (навчання, військо), однакові захоплення (спортом, мистецтвом і под.). Багато жаргонізмів виникає в молодіжних колективах, зокрема в студентських та учнівських, напр. пара – «двійка», здирати – «списувати». Більшість жаргонізмів становлять слова загальнонародної мови, вживані в специфічному значенні.

3) Різновидом жаргону є арго. Арго – це умовна говірка якої-небудь соціальної групи з певним набором слів, незрозумілих для сторонніх. Такі слова, як правило, мають прямі відповідники в загальнонародній мові, напр.: кунсо – хліб, ковтур – горщик, двеня – два, бимій – мій, курашник – музика. Арготизми використовують не тільки як засіб таємного спілкування, а й як своєрідний засіб мовного розважання.

Жаргонізми – соціальний діалект; відрізняється від літературної мови специфічною лексикою і вимовою, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Як правило, це словник розмовного мовлення людей, зв’язаних певною спільністю інтересів [10; с. 7].

Арго – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, штучно створювана з метою мовного відокремлення; відзначається головним чином наявністю слів, незрозумілих для сторонніх [11; с. 17].

Вульгаризми – це грубі слова, що зазвичай не вживаються освіченими людьми в суспільстві, це спеціальний лексикон, що використовується людьми низького соціального статусу: засудженими, торговцями наркотиками, бездомними і т.п [3; с. 7].

Сленг – жаргонні слова або вирази; розмовний варіант тієї чи іншої соціальної або професійної групи.

Сленг складається зі слів та фразеологізмів (сталих зворотів), які виникли та спочатку вживалися лише в окремих соціальних групах, він відображав життєву орієнтацію цих груп. Ставши загальновживаними, такі слова в цілому зберігають емоційно-оцінний характер [11; с. 14]. Серед лінгвістів існує твердження, що термін «сленг» застосовують не в одному значенні, а у двох: як синонім жаргону, чи як сукупність жаргонних слів та значень загальновідомих слів, жаргонних словосполучень, що за походженням належать до різних жаргонів та стали або загальновживаними, або зрозумілими для достатньо широкого кола носіїв мови.

Незвичайні елементи літературної мови мають певний комунікативний статус та мовну цінність, перш за все, як загальноприйняті експресивні засоби стилістично зниженої мови, що відображають деякою мірою функціонально-стилістичне варіювання словникового складу національної мови. Ця варіативність відрізняється від варіативності арготизмів та жаргонізмів, оскільки основними ознаками експресивної лексики виступають загальновживаність та етико-стилістична зниженість, що має за мету створення певного стилістичного ефекту [10; с. 24]. Неможливо не зазначити, що лексичні засоби етико-стилістичної зниженості зазвичай мають зневажливий характер та негативну, однак якісно відмінну від непристойної експресію: слова не сприймаються носієм мови як вульгарні, а надають мові колорит, хоча, звісно, існують випадки, коли більша частина характеру сприймання залежить від сфери вживання конкретного слова, що ускладнене соціальними значеннями, емоційним та стилістичним забарвленням.