Пряме і переносне значення слова. Метафора. Метонімія. Синекдоха.

Пряме номінативне значення безпосередньо вка­зує на співвідношення слова з тим чи іншим явищем об'єк­тивної дійсності, як це історично закріпилось у свідомості мовців. Пряме значення є переважно первинним значенням слова. Наприклад, пряме й первинне значення слова промінь — «світлова смуга, що виходить з якого-небудь джерела світла», усі інші — переносні й похідні.

Переносне номінативне значення —це одне зі значень слова, яке виникло внаслідок перенесення найме­нувань одних явищ, предметів, дій, ознак на інші і закріпило­ся в ньому як додаткове. Переносне значення завжди похідне, вторинне. Наприклад, значення «початок чогось доброго, по­зитивного» у слові промінь — переносне (промінь надії, промінь Щастя, промінь свободи).

Від переносного значення слова, що є постійним, слід від­різняти переносне вживання слова. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується лише в певному контексті. Значення, яке виникає внаслі­док переносного вживання слова, є лише контекстуальним, тобто тимчасовим, ситуативним, і за словом не закріплюється. Якщо ж таке значення закріплюється за словом, то воно стає номінативним.

Розглянемо різні значення слова полотно: «лляна, коноп­ляна, бавовняна тканина» — пряме номінативне значення; «картина художника», «проїзна частина дороги», «плоска тон­ка частина інструмента (пилки, ножівки)» — переносні зна­чення, які стали номінативними. А в реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М. Стель­мах) відбулося переносне вживання слова. Однак значення сло­ва полотно («сніговий покрив»), яке при цьому виникло, поки що тільки контекстуальне.

Переносне вживання слова відбувається в мові у вигляді метафори, метонімії, синекдохи.

Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю.
Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, брон­зовий загар), за формою (мереживо гілок, павутина доріг), за розміром (крапля надії, море радості), за місцем (ніс кораб­ля), за динамічністю (спалах ентузіазму, вибух ненависті), за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос), за функцією (металеве перо, електролампа горить, рушниця стріляє), за дією (ступає ніч ногами бурими — В. Симонен-ко), за способом дії (навшпиньки підійшов вечір — П. Тичина), за наслідком дії (/ небо невмите, і заспані хвилі — Т. Шев­ченко) тощо.

Метафора є не тільки одним із засобів посилення образ­ності й виразності мови, а й могутнім джерелом збагачення лексико-семантичної системи взагалі. Тим, що ми сьогодні кажемо сонце сходить, сонце заходить, вживаємо слова схід, захід, східний, західний, завдячуємо метафорі. Завдяки їй має­мо слова правда, правдивий, правило, правильний (від правий, що колись мало значення «прямий»); кривда (від кривий); мрія, замріяний (від мріти); хвилювання, схвильований, хвилина (від хвиля); вікно, вічко (від око); струм (від струмувати, струмок). Найчастіше саме так виникали слова з абстрактним значенням.

Метонімія — перенесення назви за суміжністю. Вона буває тоді, коли вживається:
а) назва матеріалу замість назви речі: брильянти й золото на руках (замість: прикраси з брильянтів і золота), фар­фор і фаянс (замість: фарфоровий і фаянсовий посуд);
б) назва предмета замість його вмісту: чайник закипів (замість: вода в чайнику), випив чарку (замість: горілку з
чарки);
в) назва властивості замість її носія: відвага мед п 'є (замість: відважна людина), правда переможе (замість: люди, які домагаються правди);
г) назва місцевості замість людей тієї місцевості: Київ прокидається (замість: люди, що живуть у Києві), село че­кає змін (замість: селяни);
ґ) назва особи замість речі, шо їй належить: читаю Ліну Костенко (замість: твори, які належать Ліні Костен­ко), шофер підвіз мене (замість: автомашина, якою керу­вав шофер) тощо.

Метонімічне перенесення назви рідко спричиняється до по­яви нових номінативних значень у словах. Цим способом ви­никли хіба що такі назви, як бостон (від назви міста Бостона), кашемір (від назви князівства Кашемір), галіфе (від прізви­ща генерала Г. Галіффе), ом (від прізвища фізика Г.-С. Ома) і под.

Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найме­нування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії.

Наприклад, назва частини тіла може вживатися на озна­чення людини: роботящі руки, носа не показувати куди, руда борода захвилювалася; назва одягу може замінювати назву лю­дини з певного середовища: сіряки і свитки підвели голови, чор­ний смокінг оглянувся. Однина вживається замість множини: риба в ставку, буряк у полі.

З переносного вживання слова розвивається його перенос­не номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повто­рюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно- номінативного.

Фонологічна інтерпретація змін звуків у мовному потоці.

У науці ще не вироблено єдиного погляду на причини фонетичної еволюції мови, але думку І. Бодуена де Куртене, висловлену ним у праці “Опыт теории фонетических альтернаций” про те, що “жоден з періодів мовного життя не знає абсолютної відсутності альтернацій… у кожному мовному стані відбуваються певні антропофонічні зміни, певні акомодації фонем до антропофонічних умов, а потім результати цих акомодацій переходять від покоління до покоління шляхом традиції, передачі, поки, нарешті, результати здійснених у минулі періоди змін не будуть усунуті новими змінами”, підтримують усі мовознавці.

Щільний зв’язок вузькофонетичного та структурно-фонологічного аспектів звукової будови мови добре ілюструється співвідношенням таких фонетичних явищ, як, по-перше, акомодація й асиміляція, а, по-друге, – модифікація як чергування алофонів тієї самої фонеми і чергування (живі й історичні) фонем.

Найбільш незалежною позицією фонеми є ізольована позиція. Однак мовні звуки – реалізації фонем – дуже рідко вживаються ізольовано. У мовному потоці, поєднуючись між собою, алофони фонем пристосовуються один до одного або до загальних фонетичних умов (початок чи кінець складу, наголошеність чи ненаголошеність тощо), внаслідок чого відбуваються певні зміни мовних звуків. Залежно від кінцевого результату цих змін фонологи ЛФШ розрізняють модифікації фонем і чергування фонем. Модифікації ще називають субфонемними (за Ю. Масловим) чергуваннями, або чергуваннями алофонів тієї самої фонеми. При чергуванні фонем відбувається перехід однієї фонеми в іншу.

Модифікації фонем

Модифікації голосних

Чергування алофонів, або модифікації, голосних фонем, в українській мові зумовлені позицією фонеми в слові (наголошеність / ненаголошеність), а також безпосереднім сусідством приголосних. Тому й розрізняють позиційні та комбінаторні модифікації голосних.

Позиційні модифікації. Загалом українські голосні в позиції ненаголошеності не зазнають значних змін, вони зберігають повнозвучність (і кількісну, і якісну). Зменшення напруженості й тривалості артикуляції голосних, що дістало у фонетиці назву редукція, в українській мові дуже незначне і не призводить до появи голосних неповного творення, як, скажімо, це спостерігається в російській мові. Найбільш помітними в українській мові є позиційні модифікації голосних фонем /е/, /и/, /о/, що виявляються у зближенні голосного [е] з голосним [и] щодо ступеня підняття (і навпаки — [и] з [е]). Те саме відбувається і з голосним [о], який підвищує свою артикуляцію й зближується з голосним високого підняття [у].

Комбінаторні модифікації. Характерною особливістю українських ненаголошених голосних є гармонійна (дистантна) асиміляція, яка полягає в тому, що голосний попереднього ненаголошеного складу певною мірою уподібнюється до голосного наступного наголошеного складу, внаслідок чого й відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми: / е / – [е]: [е^и]; / и / – [и]: [и^е]; / о / – [о]: [о^у]. Хоча гармонійна асиміляція, як зазначає Н.Тоцька, є властивістю всіх голосних, “проте в суцільному мовному потоці на слух сприймаються тільки зміни, що загрожують змішуванню фонем, як-то: е > и; и > е; о > у ”. Наприклад: [ве^иликиі]; [ми^енец':а]; [г°о^ул°убка]; [ми^ене]; [ме^ине]. Відтак, як бачимо, гармонійної асиміляції зазнають ті самі ненаголошені голосні, які модифікуються й унаслідок редукції. Причина цього явища ще чекає на наукове пояснення.

До комбінаторних модифікацій голосних належать і ті, що відбуваються внаслідок акомодацій, тобто пристосування голосних до сусідніх приголосних: назалізація голосних під впливом носових приголосних (наприклад: нам [нам]); палаталізація, тобто підвищення артикуляції голосних під впливом м’яких приголосних (наприклад: сядь [с'·а·д']).

Модифікації приголосних

Серед модифікацій приголосних також розрізняють позиційні та комбінаторні.

Позиційних модифікацій зазнають тільки дві приголосні фонеми української мови: /в/ та /й/ в позиції початку складу (слова) перед приголосною, або кінця складу (слова) після голосної. У цих позиціях звучність (сонорність) [в] та [j] посилюється – вони вокалізуються, стають напівголосними: [ў] та [ǐ]. Наприклад: дав [даў], дайте [даǐте]; вхід [ўх’ід]; йдуть [ǐд°ут']. Іншими словами, в названих позиціях відбувається чергування основних алофонів фонем з позиційними: [в]:[ў]; [о]:[ǐ].

Комбінаторні модифікації приголосних відбуваються внаслідок акомодації приголосних до голосних та асиміляції суміжних приголосних. Найпоширеніші модифікації приголосних, що є наслідком їх акомодації до голосних:

а) палаталізація (неповна) губних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], передньоязикових [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], фарингального [г’], задньоязикових [ґ’], [х’], [к’] перед голосним [і]. Наприклад: [б’]ігти, [п’]існя, [в']ікно, [м’]істо, [ф’]ігура, [ж’]інка, ве[ч’]ір, ва[ш’]і, б[дж’]ілка, [г’]ілка, [к’]іт, ви[х’]ід;

б) лабіалізація (огубленість) приголосних перед голосними [о] та [у]: [в°ол°ога], [з°ор°овиǐ], [к°ушч] і под.

Модифікації, що є наслідком асиміляції:

а) оглушення (часткове) дзвінких приголосних перед наступними глухими. Наприклад: [бе^и з^с пе^иречн°о], [р°о з^с хи^етати] і под.;

б) зміна способу творення приголосних [п], [б], [т], [д], [т'], [д'] під впливом наступних носових [м], [н], [н'], під час якого ротове зімкнення замінюється на вибух у зоні зіва (фаукса) з наступним виходом повітря через ніс, внаслідок чого утворюються так звані фаукальні (Н.Тоцька) приголосні. Наприклад: [о бм ’ін], [хо^ол^оо дн °о];

в) зміна способу творення приголосних [т], [д] перед щілинними боковими [л] та [л'], коли зімкненість замінюється боковою щілинністю, внаслідок чого утворюються латеральні (Н.Тоцька) [т] і [д]. Наприклад: [т'л'а], [д'л'а] і под.

 

Чергування фонем

Чергуванням фонем називається фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми. Питання про чергування фонем та його типи по-різному трактується представниками ЛФШта МФШ.

У ЛФШ розрізняють живі чергування та історичні. Визначення “живі” застосовується до тих чергувань, які зумовлюються чинними фонетичними закономірностями в сучасній мові. Історичні ж чергування не можуть бути пояснені з погляду сучасної мови, оскільки вони здійснюються лише за традицією – фонетичні причини, які викликали в минулому ці чергування, вже зникли. Наприклад, у словоформах [книз'і] і [книз'ц'і] фонема /з'/ з’являється внаслідок різних типів чергувань – історичного /г/: /з'/ у першій словоформі [книга – книз'і] та живого (фонетичного) /ж/: /з'/ у другій словоформі [книжка] – [книз'ц'і]. Всі історичні чергування закріплені орфографічно. Живі чергування фіксуються на письмі в поодиноких випадках.

На відміну від історичних чергувань, живі чергування в сучасній мові поширені тільки в системі приголосних фонем.