Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

Літературний процес другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. безпосередньо продовжує і розвиває надбання попереднього періоду. Проте в цілому цей процес має свої особливості, які полягають в ідейній переорієнтації літератури згідно з новими історичними умовами, у внутрішньому роздвоєнні і модифікації жанрів, у розвиткові нових стилістичних та інших тенденцій літературно-художнього порядку.

Після національно-визвольної війни, коли католицизм, а разом з ним уже й магоментанство продовжували свій наступ на православ’я, знову відновлюється полемічна боротьба. Але ця боротьба уже відрізняється від змагань попереднього періоду. Ведуть її представники найвищої церковної ієрархії, православні духовні магнати, переслідуючи насамперед класові інтереси. Полеміка носить майже виключно схоластичний, догматичний характер. Лише іноді в цій полемічній літературі можна знайти відгомін української історичної реальності. Полемічна література уже не звертається до широких українських народних мас, автори пишуть і друкують свої твори виключно польською мовою – для духовенства і світського панства, що в основному виховувалось на польській культурі, та для католицького єзуїтського супротивника.

Видатним полемістом цього періоду вважається Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Іннокентій Гізель та ін. Демократичні традиції полемічного письменства розвивав у Закарпатті Михайло Андрелла.

Перу Й. Галятовського належить ряд полемічно-публіцистичних трактатів польською мовою, в яких він виступав проти католиків і уніатів, полемізував з єзуїтами, боровся проти магометанства. За формою це були твори на абстрактні богословські теми. Трактат Галятовського «Розмова білоцерківська» є записом диспута, що відбувся в 1663 р. в Білій Церкві між Галятовським і єзуїтом Пекарським про главенство папи. Публіцистичним спря-муванням відзначається і другий трактат письменника – «Фундамент», в якому подається страшна картина безчинства і жорстокості польської шляхти та уніатів по відношенню до православної церкви. Трактат «Лебідь» і «Алькоран» автор спрямовує проти магометанства.

У літературній спадщині Л. Барановича знаходимо ряд полемічно-богословських трактатів, спрямованих проти унії і католицизму як ідеологічної зброї польсько-шляхетської агресії. Полемічні трактати Барановича, в яких він захищав православ’я від нападів католиків і уніатів, мають публіцистичний підтекст. Такою є, зокрема, книга «Нова міра старої віри», в якій він виступив проти трактату «Стара віра» Павла Бойми. Баранович характеризує уніатів як зрадників свого народу, що перейшли на сторону польських панів і Ватикану. В одному з віршів збірки «Лютня Аполлонова» він змальовує їх в образі птаха, що хоче сидіти одночасно на двох різних гілках.

У порівнянні з полемічною літературою кращим було становище ораторсько-проповідницької прози. Українське казання в цей період досягає найвищого розвитку. Воно відзначається різноманітністю стилів, посиленням літературного художнього струменя у пропаганді християнської догматики і моралі, широким використанням легендарного та «прикладного» матеріалу, вдаючись при цьому до багатої символіки, алегоричності і т. п. Найвидатнішим представником цього жанру були Антоній Радивиловський (ораторська спадщина його складається з двох збірників проповідей) та Йоаникій Галятовський, який розробив першу, хоча й не оригінальну, українську теорію культового ораторського мистецтва – «Науку, албо способ зложеня казаня». Крім цього, Галятовському належить збірник проповідей, «казань» на різні святкові дні.

Як і паніше, агіографічна література живилась в основному надбанням ще Київської Русі – насамперед опрацьовуючи матеріали «Києво-Печерського патерика» і додаючи нові «чуда» Богородиці. У дещо новому дусі, як ідейно, так і стилістично, переробляються деякі княжі житія, зокрема житія Бориса і Гліба, Ольги, Володимира.

Найвидатнішою пам’яткою агіографії кінця ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. є чотиритомні «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала. Кожен том Тупталової збірки містить житія святих на три місяці церковного року. Крім власне житій, у «Четьї-мінеях» Туптала наводяться повчальні слова на дні пам’яті відповідних святих, наприкінці і на початку кожного тома вкрапляються то просторіші, то стисліші трактати на історичні теми.

Незаперечним досягненням цього періоду була історично-мемуарна проза, що дала такі твори, як «Синопсис» (історичний огляд), і особливо знамениті козацькі літописи Са-мовидця, Граб’янки і Величка. Вони продовжують староруську літописну традицію; з матеріалів староруських літописів вони й починають переважно свою розповідь.

До цікавих історичних і літературних пам’яток цього періоду належить, наприклад, Густинський літопис, що його переписав у 1670 р. ієромонах Густинського монастиря Михайло Лосицький. Густинський літопис, що розпочинається викладом найдавнішої історії Русі і закінчується 1597 роком, написано на основі численних вітчизняних та іноземних джерел. Близький до Густинського літопису інший історичний твір того періоду – «Кройника» Ф. Сафоновича, в якій про Україну розповідається тільки в першій частині – «Кройника о Руси»; в наступних двох частинах оповідається історія Польщі і Литви.

На основі Густинського літопису, «Кройники» Сафоновича та інших творів було написано дуже популярний і єдиний друкований свого часу твір історчної прози – «Синоп-сис» (огляд), написаний в стінах Києво-Печерської лаври. Авторство цього твору приписують Ґізелю. Автор «Синопсиса» поставив своїм завданням висвітлити історію Ук-раїни», починаючи від найдавніших часів. Найбільше уваги він приділяє легендарним доісторичним часам і періоду Київської Русі.

В історико-мемуарній прозі цього періоду особливе місце займають знамениті козацькі літописи – Самовидця, Граб’янки, Величка. Козацькі літописи ставили своїм завданням осмислити і закріпити історичний досвід українського народу, з’ясувати розвиток його національної самосвідомості, його визвольної боротьби. В козацьких літописах описуються і осмислюються, головним чином, героїчні події визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., його прагнення до свобои і незалежності. Їх автори не обмежуються безстороннім описом історичних фактів і подій, а висловлюють своє ставлення до них, переслідуючи певну мету.

Величезного розмаху в цей період набрала віршова література. Мистецтву віршування учні навчалися в тодішніх середніх і вищих школах, де поетика займала важли-ве місце. Авторами цих віршів були студенти, нижче духовенство, мандрівні дяки, кан-целяристи та ін. Віршова література цього періоду виявила себе в таких жанрах, як: істо-ричні вірші, духовні вірші, світська лірика, гумористичні вірші, панегіричні вірші та курйозні вірші.

Історичні вірші мають різне ідейне спрямування і безпосередньо відгукуються на події найважливішого значення, зокрема на національно-визвольну війну. Такими, наприклад, є вірші «Висипався хміль із міха», «Про Жовтоводську битву», «Полонення Потоцьких», «Дума козацька о Берестецкім звиченстві», «Плач Малой Росіи о ляхолюбцях» та ін. Духовне віршування варіювало в заримованому вигляді теми, ідеї, образи «Біблії». Авторами численних духовних віршів були Д. Туптало, С. Мокрієвич, Л. Баранович, І. Максимович та ін. Дуже цінним надбанням цього періоду є гумористична творчість мандрівних дяків. Це була поезія суто демократичного характеру, що являла собою своєрідну ідейно-художню реакцію на панегіричне і частково духовне віршування, і була написана майже виключно народною українською мовою.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. в Україні розвинулась, розквітла і завершила свою історію давня драма. Українська шкільна драма мала багато спільного із західноєвропейським середньовічним театром і була представлена всіма найголовнішими його видами – драмами різдвяного і великоднього циклу, що розробляли євангельські теми, міраклями (драми на сюжети легенд про святих), мораліте (алегоричні дії) і, нарешті, драми на історичні теми. Загальний характер шкільних драм і їх зміст схоластичний, їх писали професори шкіл, але в деяких з них («Владимир» Ф. Прокоповича, анонімна «Милость Божія», «Воскресеніе мертвих» Г. Кониського) розроблялись актуальні питання, оспівувалася національно-визвольна боротьба українського народу, розкривались соціальні антагонізми давньої України. Проте в цілому суспільне значення шкільних драм – невелике. Хоч вони й були улюбленим видовищем, але за межі школи не вийшли і майже не мали ніякого впливу на дальший розвиток української драми. В історико-літературному процесі більше значення мають зв’язані із шкільною драмою інтермедії, що теж у цю епоху переживають свій розквіт. Різноманітні тематично, вони розробляли народні анекдоти, зо-бражували картини народного побуту, торкались соціальних питань.

Музика

Українська музична культура другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. активно розвивала традиції попередніх епох. У часи національно-визвольної війни бандуристи складали по свіжих слідах подій нові думи, в яких оспівували нові діяння повсталого народу. Кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була такою високою, що їх для розваги тримали у себе і польські магнати, і російські царі. Григорій Любисток був придворним бандуристом Єлизавети Петрівни і одержав навіть чин полковника. З українців, що взагалі відзначаються своїми голосами, набирали співаків у придворні хори; 1742 р. під час таких наборів сюди потрапив і Григорій Сковорода. Для підготовки придворних хористів за царським наказом у 1738 р. організова-но в Глухові співацьку школу, що стала одним з центрів музичної освіти в Україні. Прекрасний хор і оркестр мав Київський колегіум-академія. В Україні існували співацькі братства і цехи. Українці були вчителями співу в Росії, редагували і видавали тут ноти.

Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. посідали вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Деякі триголосні канти зі шкільного репертуару проникли в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту, які побутували поряд з давніми поганськими колядками, за своєю мелодикою були подібними до світських пісень. Світською за своєю мелодикою була також музика, що її виконували сільські «троїсті музики», цехові музиканти в містах, капели при панських дворах. У другій половині ХVІІІ ст. в життя пануючих верств входить захід-ноєвропейська музика. Так, репертуар оркестру й оперного театру К. Розумовського скла-дався переважно з творів західних авторів за винятком симфонії на українські теми.

Український композитор і педагог Микола Ділецький був визначним теоретиком музики. У трактаті «Граматика пінія мусикійскаго» (1677) Ділецький високо ставив музичне виховання людини, обстоював нотну (замість застарілої крюкатої) систему запису музики, пропагував багатоголосий партесний (нотний) спів, радив використовувати у церковній музиці світські мотиви і народні мелодії. Трактат М. Ділецького – перший підручник музики у слов’янському світі.

Театр.

З першої половини 17 ст. в Україні з'являється ляльковий, маріонетковий театр - вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.

Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.

Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.