Культурне будівництво у радянській Україні в 20–30 рр. ХХ ст.

Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового куль-турного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фун-даментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу.

Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс "всерйоз та надовго". В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 - початок; 2)1925-1928 - піднесення, 3)1928-1933 -гортання ("постишевщина"). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).

Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період "Розстріляного Відродження".

Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов'язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.

Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці — Харкові, і це на якийсь недовгий час дозволяло зберегти традиційний академічний дух, продовжувати українознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В.Вернадський, у 1922-1928 pp. — визначний природознавець В.Липський, а в 1928-1930 pp. — академік Д.Заболотний.

Ще до початку радянської з’явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М.Хвильовий), театрі (Л.Курбас), мистецтві (М.Бойчук, Г.Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об'єднань.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В.Винниченко, О.Олесь, В.Самійленко та ін.). Ще писали С.Васильченко, Г.Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їх творчість вже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори – запальні першопроходці та максималісти – намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони переоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів «нового» мистецтва С.Пилипенко писав: «Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові… менше ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна».

У строкатому калейдоскопі літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Аспанфут», «Нова генерація» та ін.) з галасливими, часом «надреволюційними» деклараціями, в атмосфері «дитячої хвороби лівизни» важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові «від плуга та верстата» — й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.

У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П.Тичина, В.Блакитний (Еллан), В.Чумак, В.Сосюра. В 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми, Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій — українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М.Хвильового, новели Г.Косинки, сатира й гумор О.Вишні, драматургія й проза М. Куліша, M.Ірчана, А. Головка, І.Микитенка, Ю. Яновського.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – П.Саксаганський і М.Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь – О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін., оперні співаки М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Паторжинський, О.Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультрареволюційними експери-ментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л.Курбас, як і М.Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М.Куліш, був приречений на загибель — спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І.Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті pp. також українська музика. В 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання — Товариство ім. М.Леонтовича, ядро якого складали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, фольклористи П.Демуцький, К.Квітка, музикознавець М.Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрито перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний оперний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата «Хустина» Л.Ревуцького на слова Шевченка, ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М.Вериківського, 1 симфонія Б.Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у ній беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство ху-дожників ім. К.Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили І.Їжакевич, К.Трохименко, Ф.Кричевський та ін. ПЛІДНО працювали в цей час М.Бойчук та його школа, М.Самокиш, О.Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20-х pp. Г.Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Л. Лозівський, М. Кирнарський, А.Середа та ін.

Так, у 20-ті pp. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.