Культура Закарпаття хvііі – хіх ст.

Культура відродження Закарпаття

Кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст. — це був період початку формування національної культури. У науковій літературі його називають ще періодом культурно-національного відродження слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття.

Характерною особливістю розвитку культури цього періоду вважається боротьба за утвердження народного духу культури. Це був якісно новий етап.

Культура Закарпаття цього періоду знаходилася під значним впливом угорської культури, особливо періоду боротьби за реформи у 20-40-х роках ХІХ ст. Через Угорщину в Закарпаття проникали ідеї французького просвітительства, ідеї боротьби за утвердження світської ідеології, носіями якої були письменник Д. Бешенєї, поет Ф.Келчеї, поет Шандор Петефі.

Будительський період у розвитку культури має кілька етапів, кожен з яких характеризується рядом особливостей.

Перший хронологічно охоплює кінець 80-х років ХVІІІ ст. Це був період реформ у галузі освіти, зростання шкільництва, появи сподівань на краще.

Другий період припадає на 1815-1830 роки, коли монархи об’єднали сили і пішли в наступ на деякі завоювання поневолених народів у галузі культури. У Закарпатті цей період позначився наступом на школи, на передову частину інтелігенції. Саме в цей період посилилася еміграція передової молоді, переслідуваної габсбурзькими та угорськими властями, в Росію. На початку 30-х років у Росії працювало щонайменше 20 вихідців із Закарпаття — це І.С.Орлай, М.А.Балудянський, В.Г. Кукольник, П.Д.Лодій, А.І.Дудрович, М.В.Білевич, Ю.І.Гуца-Венелін, І.І. Молнар та ін.

Третій період охоплює 30-40-і роки ХІХ ст., коли Угорщину охопив рух за реформи. Процесс культурного відродження Закарпаття у цей час значно прискорився і наповнився новим змістом. Боротьба за рідну мову, школу та культуру дедалі частіше перепліталася з вимогами захисту інтересів селян-кріпаків, поліпшення умов життя і праці дрібних ремісників, торговців, міської бідноти. Громадсько-політична думка Закарпаття, як і всієї Угорщини, готувала такий великий політичний і соціальний вибух, яким була революція 1848-1849 років.

Писемність. Друкована література. Освіта

Культура закарпатців у ХVІІ столітті розвивалася в складних умовах. Слов’янська писемністьта культура розвивалися у жорстокій боротьбі проти феодально-церковного гніту, проти політики латинізації та мадяризації. Поширення слов'янської писемності а також літератури, виданої в Україні та Росії, зустрічало великий опір єзуїтів та реакційного уніатського духовенства.

У ХVІІ столітті дещо зростає кількість шкіл у містах. Народні школи існували в ряді cіл Мукачівщини, Виноградівщини, Хустщини, Мараморощини (у Великих Лучках, Великій Копані, Вишкові, Бедевлі, Чорному Потоці, Солотвині, Сігеті). У початкових школах училися переважно діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. Для дітей феодальної верхівки були спеціальні школи. У середині ХVІІ століття в Ужгород була переведена з Гуменного єзуїтська гімназія, яка готувала кадри для католицької та уніатської церков. Мета її відкриття, за словами володаря Ужгорода, — повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Чимало її випускників продовжили навчання в Духовних семінаріях. Спочатку в гімназії навчалося 50 учнів, а згодом кількість їх зросла до 170. То були переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії. Навчалась і частина вихідців з народних низів — ремісників, купців, заможних селян. Авторитетт Ужгородської гімназії швидко зростав, і бажаючі вчитися зверталися сюди із Східної Словаччини, Північної Угорщини, Галичини. Згодом основи середньої освіти були закладені в Мукачеві і Берегові. Навчання в більшості шкіл проводилося на латинській мові. Після поширення в Закарпатті протестантства у ХVІ-ХVІІ століттях в містах і селах почали виникати реформатські школи. Особливо це було характерно для південних районів Закарпаття та окремих населених пунктів Мараморощини, де проживало чимало німецьких переселенців – солекопів, лісових майстрів, ремісників. Усього в 80-х роках ХVІІ століття у Закарпатті було щонайменше 40 шкіл. Зростання шкіл дещо активізувалося після запровадження унії в середині ХVІІ століття. Ведучи боротьбу протии православ'я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита вищого типу школа для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів. У школі Мукачівського монастиря, у 1671 році, навчалося всього 22 учні, з яких 14 – богослови і вісім – дяки. В середині ХVІІІ століття у цій школі навчалося близько 100 учнів.

Призначений королем Леопольдом І єпископ Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного «поширення освіченості й культури». З його ініціативи відкривалися нові як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 році він видав у Тризві народною мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини, де унія була поширена значно раніше.

Школа в Закарпатті, як і в Угорщині загалом, зростала не лише кількісно, але й якісно. Хоч вивчення молитов, історії церкви залишалося основним завданням школи, але поступово коло предметів, які вивчали учні, збільшувалося, вводилися елементи знань про рідний край, форми і методи господарювання, взаємовідносини між людьми, зростав інтерес до природних знань та народної педагогіки. Підтвердженням цього є поширення в Закарпатті у першій половині ХVІІІ століття збірки «Няговскія поученія», яка пропонувала в системі шкільної освіти навчати дітей таких принципів: «Не упивайся ніколи, ани найбурше, коли постиш, чом много злого дела у п'янстві. И не греши у переці родителям своим и каждому, кто есть буршій… Не держи ненависть та й гнів, та й вражду, та лихую дяку… И не бий, не убивай, та й не сороми; не будь ненавистлив, не чини злоє, не кради, не розбивай, не чалуй, не перепущай дорого ни у продажи, ни у купли».

Якщо в середині ХVІІ століття в краї нараховувалось близько 40 парафіяльних шкіл, то наприкінці ХVІІІ століття кількість їх зросла до 200. Щоправда, більшість з них були однокласними, де учитель навчав усіх разом. Та й рівень роботи шкіл не завжди був високим. Сам єпископ Йосиф де Камеліс визнавав, що як священики, які викладали в школах закон Божий, так і вчителі «часто майже неосвічені люди». Та це й не випадково. Адже шкіл для підготовки вчителів не було. Освітній рівень багатьох сільських священиків, особливо дяків, які навчали дітей, був низьким. Чимало з них не закінчували навіть шкіл, а вчилися вдома самостійно. З одним можна погодитися, що навчання в школі рідною мовою, навіть за таких умов, видання перших книг для школярів, не проходило безслідно.

Розквіту русинських шкіл на Закарпатті у ХVІІ - ХVІІІ століттях сприяло проникнення передових освітніх ідей не лише з України, зокрема з Галичини, але й з Чехії та Словаччини. Перебуваючи в північноугор-ському містечку Шарошпоток, що неподалік від Закарпаття і Східної Словаччини, визначний вчений, основоположник нової педагогіки Ян Коменський мав можливість ознайомитися зі станом освіти різних народностей Угорщини. У 1654 році в роботі «Щастя народу» він писав, що по всій Угорщині дуже мало шкіл з рідною мовою навчання. В Угорщині проживають, окрім угорців, також словаки, русини, румуни, які теж не мають шкіл рідною мовою. Ян Коменський критикував правителів Австрії та Угорщини за байдуже ставлення до освіти, за насильну латинізацію шкіл і відстоював необхідність розвитку школи рід-ною мовою для всіх народів. Окремі дослідники висловили думку, що з чеським педагогом у 1654 році зустрічався закарпатський полеміст, борець проти латинізації та покатоличення русинів М. Андрелла, який обговорив з ним шкільні справи в Закарпатті і поскаржився, що прихильники Риму силоміць втягують народ в унію. Достовірних даних про цю зустріч немає.

Одержували освіту закарпатці і в славнозвісній Києво-Могилянській академії. На початку ХVІІ століття в ній навчався Іван Григорович, майбутній мукачівський єпископ. Тоді ж у Києві був висвячений єпископ Сергій. Вони привезли з собою у Закарпаття багато східних православних книг. Велика частина друкованої літератури України та Росії потрапляла в Закарпаття. Особливою популярністю користувалися книги, що були надруковані в Острозі, Львові, Києві, Почаєві, Чернігові. Ці книги купувалися за дуже великими цінами і передавалися у священні реліквії з покоління в покоління. У ХVІ - ХVІІ століттях була кирилична друкарня в Грушівському монастирі. Іван Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як “Румунське євангеліє» і «Молитвослов». З іншої літератури вчений називає видання «Букваря» на старослов’янській мові, книги «Пентекостаріон» і «Антиминс». Хоч окремі дослідники такої точки зору не поділяють.

Щоправда, конкретних документів про існування друкарні та виданих у ній книг не збереглося. Окремі дослідники-краєзнавці наших днів намагаються довести існування друкарні в Грушеві, маючи у своєму розпорядженні ряд видань ХV-ХVІ століть, але без зазначення місця друкування. Та спеціалісти по книгодрукуванню, які працюють у наукових закладах Києва та Москви, на підставі аналізу шрифту, паперу, техніки видання припускаються думки про можливість їх виготовлення саме в друкарнях Карпатського регіону, і насамперед у Грушеві. Навіть, якщо й відкинути сам факт існування друкарні, то і за всіх інших обставин Грушівський монастир відіграв значну роль у поширенні духовної культури і слов'янської писемності у східних районах Закарпаття. Знищили монастир протестанти Мараморощини у 1670 році.

Одним із зачинателів української літератури в Закарпатті був Михайло Андрелла (1637-1710). У своїх полемічних творах «Логос» та «Оборона верному человеку» письменник нещадно викривав підступи єзуїтів, експлуататорську суть уніатської церкви, ставав на захист покріпаченого селянства. У середині ХVІІ століття Київ став загальноукраїнським культурним центром. Навколо Київського братства, а пізніше Києво-Печерської друкарні і Києво-Могилянської колегії згуртувалися найвизначніші культурні діячі України, частина яких проводила культурну роботу і в Закарпатті (вчителювали, переписували книги…). Після возз’єднання України з Росією у 1654 році в Закарпатті починають поширюватися і російські видання, зміцнюються культурні зв’язки з Росією.

Правлячі кола Австрії вживали усіх заходів до припинення ввезення книг у Закарпаття. З цією метою ще у 1693 році Леопольд І запровадив цензуру на книги, що друкувалися за межами Угорщини. Згідно з цим указом будь-яка книга могла бути конфіскована. Вживалося рішучих заходів до посилення контролю на кордонах. У квітні 1728 року митний комендант в Ужгороді затримав двох книгонош з Володимира - Івана Шаляпіна та Михайла Вакурова. Привезені ними 500 примірників книг були конфісковані і перевезені до Відня, а книгоноші на допиті заявили, що вони вже 16 років підряд привозять в Угорщину книги без жодних перешкод.

Хоч у 1770 році було заборонено ввозити книги в Закарпаття, процес цей продовжувався і далі.

Розвивалася усна народна творчість. Народ висміював єзуїтів, уніатську церкву, зрадників, які схилялися перед іноземними гнобителями. Усна народна творчість Закарпаття мала багато спільних мотивів з фольклором східноукраїнських земель.

Архітектура

Руками закарпатських майстрів-будівельників споруджено поміщицькі та графські палаци, міські ратуші, добротні будинки в містах. Найкращими є побудовані в різних стилях палаци в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Севлюші, Довгому.

У ХVІІ — ХVІІІ століттях народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам’яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу — дзвіницю барокових форм. В результаті створили наявний тип дерев’яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с. Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с. Плоске Свалявського району, с. Канора Воловецького району). На жаль, більшість церков данного типу вивезені із Закарпаття і знаходяться за його межами (Київ, Прага, Нова Пака в північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.

Лемківський тип зазнав подальшої трансформації, втративши в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття верхи над вівтарною частиною і нефом, і став найбільш розповсюдженим в Закарпатті від с. Соль на Великоберезнянщині через рівнинну частину краю аж до сіл Міжгірщини. Найвишуканіше церкви даного типу, побудовані у ХVІІІ столітті, є у селах Гукливе Воловецького району, Подобовець, Ізки, Торунь Міжгірсьького району, Чорноголова Великоберезнянського району. Будівничі Мараморощини уподобали собі форми готичних кам’яних церков німецьких сіл Семиграддя і, використавши їх, створили неперевершені за красою і строгістю форм храми так званої “дерев’яної готики” в селах Сокирниця, Данилове, Крайниково, Олександрівка. До цього типу також треба віднести дерев’яну вежу-дзвіницю біля кам’яного храму у с. Четово Берегівського району.

На південному сході Закарпаття гуцульські майстри будують хрещаті в плані одноверхі церкви (Струмківська церква — в с. Ясіня, церква на Плитоватому — в с. Лазещина). Над центральним зрубом піднімається багатогранний барабан, покритий наметовим дахом, що завершений маківкою з хрестом. Чотири бокові рамена у Струмківської церкві вкриті дахами хатнього типу з маленькими маківками. Усе це робить композицію будови надзвичайно виваженою, навіть скульптурною.

Старовинні дерев’яні храми Закарпаття – пам’ятки неповторної народної архітектури. Закарпатські українці зберегли свій побут і культуру. Навіть у тих пам'ятках архітектури, де відбився вплив чужих стилів (готичного і бароко), самобутність не зникла. Творчо перероблені іноземні прийоми та форми породжують нові своєрідні риси національної архітектури. Дерев'яні храми розкидані по всьому Закарпатті, особливо багато їх у гірській частині – Верховині. Ці храми розташовані переважно в селах, причому місця, де вони стоять, вибиралися так, щоб будова храму мала перевагу над селом або навколишньою місцевістю. Через те більшість храмів стоять на вершинах пагорбів. Простота композиції, відсутність зовнішніх прикрас надають їм строгості. Силуети храмів різноманітні й особливо красиві на фоні неба, навколишніх гір та зелені. Найдавніші дерев’яні храми, звичайно, зберегтись не змогли. До нас дійшли тільки деякі культові споруди та й ті неодноразово перебудовувалися. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району, Олександрівка Хустського району, Руська Долина Виноградівського району. Найдавнішою справедливо вважається церква у с. Колодне. Споруда зроблена з величезних дубових колод завдовжки близько 12 м. Стіни і стеля нефа та вівтаря розписані. Найстаріший живопис у вівтарі — другої половини ХVІІ століття. А іконостас оновлювався в 1737 році, про що свідчить напис на звороті царських врат: «Поновленіє сих двер року божія 1737, місяця ноєврія Ілія маляр хуски». Це свідчить, що м. Хуст на той час був своєрідним мистецьким осередком в Закарпатті.

Одна з цікавих пам»яток — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття у с. Новоселиця на Виноградівщині.

У ХVІІ столітті руками закарпатських майстрів споруджено церкву в селі Івашковиці, Михайлівську церкву в Ужку, Михайлівську церкву в Крайникові, Святодухівську церкву в селі Колочава-Горб, церкву в присілку Бистрому під Свалявою.

У східній частині Закарпаття під впливом традицій східного культового будівництва споруджувалися церкви гуцульського стилю. Найкращі з них — в с. Ясіня і Лазещина Рахівського району.

У низинних селах Закарпаття переважають дерев’яні храми, побудовані в стилі готичної архітектури. Один з них — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття — в с. Новоселиця Виноградівського району зберігся і до сьогодні. Церква побудована в 1669 році, у самому центрі села. Її стіни розписані різноманітними картинами з релігійного життя, які можна назвати унікальною пам’яткою мистецтва ХVІІ століття. Увагу привертають, зокрема, композиції «Деісус» і «Страшний суд» (1673 р.), а також ікони «Святий Миколай з житієм» (1676 р.), «Марія Русин» (ХІХ ст.). Під час реставрації фрески «Страшний суд» на початку 80-х років ХХ століття було відкрито портрети Юри Петришина, на замовлення якого і була виконана фреска. Цікаво, що один з його синів — з вусами і «оселедцем». Тип новоселицьких розписів цілком український. Очевидно, ще свіжою була пам’ять про участь запорожців у визвольній війні українського народу 1648 — 1654 років.

Багата культова архітектура Закарпаття свідчить про наявність в краї не лише талановитих народних зодчих, а й високопрофесійних художників. Створені руками народних митців упродовж ХV — ХІХ століть, численні дерев’яні храми є справжнім витвором народного мистецтва, які зберігали і передавали з покоління в покоління ідею слов’янської єдності.

Мистецтво народу яскраво проступає в одязі — жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, кептариках, кольорових поясах, хустках. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворилися своєрідні центри вишивання з відтінками гуцульської культури, — Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, культури лемків і бойків — с. Дубове, Білки, Жденеве, Кострино. Народне мистецтво яскраво проступало у виробах ткацького ремесла, яке поширювалося в ряді сіл Марамороського, Угочанського та Березького комітатів — рушниках, килимах, кімнатних домотканих доріжках. Хоч в окремих районах вироби мали свою специфіку (в Марамороші — вплив волохів, в Ужанському комітаті — словаків і чехів, У Березькому — вплив угорців), але в основі їх домінували характерні особливості народної культури русинів та сусідніх слов’янських народів.

Поряд з виготовленням національного одягу русинами, на Закарпатті успішно розвивалася техніка і культура народних митців угорського, румунського, словацького, німецького населення. Національний одяг і предмети домашнього вжитку практично виготовляли в кожному селі, де компактно або ж значною частиною проживали інші національності. Але поступово виділялися, як і в русинів, своєрідні центри народного вишивання, ткацтва, пошиття одягу. Найкращі національні речі виготовляли в таких угорських селах як Косино, Береги, Вари Берегівського району, Вилок, Петрово, Королево Виноградівського, Велика Добронь, Паладь, Комарівці Ужгородського, Чомонин, Рівне, Дерцено Мукачівського районів.

Центрами виготовлення румунського національного одягу були села Нижнє і Середнє Водяне, Солотвино. Національний одяг для німців найкраще виготовляли в селах Усть-Чорна Тячівського, Павшин і Німецька Кучава Мукачівського районів. Між населенням відбувався обмін національним одягом і предметами домашнього вжитку. Русини охоче придбавали речі, виготовлені угорцями, румунами, німцями, майстрами інших національностей, а жителі угорських, румунських і німецьких сіл, міські жителі високо цінували вироби русинів. Ринки і ярмарки Закарпаття в ХVІ — ХVІІІ століттях славилися розмаїттям одягу і предметів побуту, виготовлених народними майстрами — русинами, угорцями, словаками, румунами, німцями. Інтенсивний взаємо обмін збагачував народних митців, робив життя і побут населення багатшим і різноманітн