Культура Закарпаття Х – ХVІІІ ст.

Минуле Закарпаття тісно пов’язане зі східними слов’янами. Археологічні джерела свідчать, що уже в стародавні часи його населення мало високу матеріальну і духовну культуру, генетично спільну з культурою племен Подніпров’я, Подністров’я, Лісостепу, Волині і При-карпаття, де в І ст. н. е. відбувався інтесивний процес формування східного слов’янства.

Важливою віхою в історії Закарпаття було його входження в ІХ-ХІ ст. до складу могутньої східнослов’янської держави – Русі, яка на той час мала високу матеріальну і ду-ховну культуру. В той час територія Закарпаття була заселена одним із слов’янських племен – білими хорватами, що розвивалися спільно з іншими слов’янськими племенами – полянами, древлянами, в’ятичами, дулебами, уличами, які в ІХ ст. утворили могутню державу – Київську Русь. Літописець Нестор «У повісті временних літ» говорить про білих хорватів як про частину давньоруської землі.

У ІХ-Х ст. у білих хорватів, що проживали по обидва боки Карпат, виникали укріплені центри, які називалися «гродами». На місці цих «гродів» згодом виникали укріплення, серед яких найбільшими були Унг, Мункач, Боржва. Тут виникло і перше політичне об’єднання з центром в Унгограді (Ужгороді), на чолі якого стояв, за народними переказами, князь Лаборець.

Історія Закарпаття кінця ІХ-Х ст. ускладнилася прибуттям угорських племен на чолі з вождем Алмошем і набігами печенігів. За свідченням літописців, угорські племена у 896 р. перейшли через Карпати в кількох місцях і зайняли територію Верхнього Потисся, а згодом далі просунулися на південь, в середнє Подунав’я. Угорське військо зустріло великий опір з боку закарпатців, які здалися тільки після смерті князя Лаборця, якого угорські війська наздогнали в Східній Словаччині і, за переказами, вбили на березі річки Свіржави, яка з того часу стала називатись Лаборець.

Процес підкорення Закарпаття угорськими феодалами проджовжувався понад сто років і завершився лише на початку ХІІ ст. Оволодівши територією Карпатської Русі, угор-ські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали «руською маркою», а окремих князів, які очолювали адміністрацію, руськими князями, повноваження угорських єпископів не поширювалося на закарпатську церкву, то пізніше в Карпатській Русі була поширена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край на одну з провінцій Угор-щини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі все частіше вживається вираз «Угорська Русь», яку згодом почали називати Північною чи Верхньою Угорщиною. Католицькі єпископства у Великому Варадині та Ягері посилили боротьбу за вплив на східну церкву Закарпаття.

У Закарпатті спочатку були створені три комітати (жупи): Ужанський, Березький та Угочанський. На чолі комітату стояв призначений угорським королем ішпан (жупан), якого було наділено адміністративною, військовою та судовою владою. Ішпанами призначались представники великої знаті, які вірно служили королю. Велика влада, крім жупана, належала також заступникам жупанів, які відали політичними питаннями. Центром комітатів були гради – добре укріплені фортеці в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Севлюші, Хусті, Вишкові та в інших містах. Навколо фортець створювалися великі королівські володіння – домінії.

У ХІІ-ХІІІ ст. найбільшими були Ужанська, Мукачівська та Севлюська домінії. На чолі домінії стояв великий магнат – прихильник угорського короля. Одну третину зібраних податків він залишав собі, а решту віддавав королівському двору. Фортеці – центри домінії – відігравали значну роль у зміцненні північних кордонів Угорщини. Король сприяв розширенню і зміцненню фортець, збільшенню їх економічного потенціалу. Крім того, за згодою короля будувалися нові міста і містечка для службовців, переважно угорської знаті, яка управляла маєтками і була опорою влади Угорщини. Уже в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. землевласники володіли як містами, так і десятками сіл.

З приходом в Закарпаття в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. угорських феодалів, що одержували тут від короля маєтки, переселилося чимало угорського сільського населення. Вони розселялися в містах і містечках, у фортецях, а також в селах. Саме тоді з’явилися в Закарпатті змішані русько-угорські села, зросла кількість угорського населення в містах. У цей час на запрошення угорських феодалів в Закарпаття переселяються і перші німецькі колоністи. Вони розселялися переважно в низинних районах. Найбільше німецьких колоністів осіло в Мукачеві, Берегові, Севлюші, Хусті і Тячеві, а також в Солотвині і Сігеті, де вони активно залучалися до видобування солі.

У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. значні зміни відбувалися в соціальному становищі населення Карпатської Русі. Суть його полягала в дальшому перетворенні вільних селян на залежних. Світські та духовні феодали позбавляли селян свободи переходу і обкладали різними повинностями: робота на панських землях, будівництво шляхів, мостів і т. п. Крім того, залежні селяни змушені були віддавати феодалу частину врожаю. Розміри повинностей населення були різними, законодавством на той час ще чітко не фіксувалися і залежали від волі королівських чиновників чи землевласників.

Посилення гніту селян, обмеження, а потім і заборона переходів, розорення податками та зростаючими повинностями міщан, національно-політичний гніт угорських феодалів і католицького духовенства викликали обурення народних мас, стали причиною гострих класових і національних суперечностей. У другій половині ХІІІ – на початку ХVІ ст. мали місце захоплення селянами поміщицьких і церковних земель. Але масового характеру ця форма боротьби не набула. Більш поширеною стала така форма боротьби, як втеча селян від феодалів.

На початку ХVІ ст. в житті Закарпаття сталися зміни, які визначили напрямки економічного, соціального і політичного розвитку на тривалий період. У 1526 р. під Мога-чем у битві з турками зазнала поразки об’єднана угорсько-чеська армія. Це відкрило шлях туркам углиб Угорщини і спонукало до дальших походів на інші країни Європи. У 1541 р. турки закріпилися в Буді, оволоділи великими просторами Центральної Угорщини. Країна розпалася на три частини. Східні землі відійшли до Семиграддя, західні були приєднані до Австрії, де при владі знаходився Фердінанд ІІ Габсбург, а третя частина дісталася Трансіль-ванії.

Закарпаття було поділено на дві частини. Центральні та східні райони з містами Мукачево, Берегово, Севлюш, Хуст і Тячево відійшли до Семиграддя, яке згодом стало ва-салом турецької імперії. Ужанський комітат з містом Ужгород, ужгородською, невичанською та середнянською фортецями підпали під владу Габсбургів. Правителі Семиграддя і Габсбурги весь час сперечалися, кому належить територія Закарпаття, і між ними часто вибухали збройні сутички. Війська австрійського цісаря не раз проривалися аж до Мараморощини, знищуючи все на своєму шляху, а семиградські війська доходили до Ужгорда і Кошиць.

Крім того, Закарпаття, як і Словаччина, стали прикордонними землями «турецьких володінь». Непрошені гості часто робили набіги як на Закарпаття, так і на Словаччину, грабували міста і села, захоплювали частину земель і розширювали свої володіння. Проривалися в Закарпаття і шляхетські війська Польщі, особливо коли у 1576 р. князь Тран-сільванії С. Баторі став королем Польщі. Під час нападів поляки також спалювали міста і села, грабували і вбивали мирних жителів, знищували посіви. Від походу поляків у 1557 р. найбільше постраждали міста Мукачево, Берегово, Хуст, Вишково.

Та незважаючи на грабіжницькі війни і величезні втрати, Угорщину, в тому числі і Закарпаття, не обминули ті глибокі зміни, що переживала Європа в ХVІ-ХVІІ ст., у зв’язку з наслідками великих географічних відкриттів і розвитком товарно-грошових відносин. Відбувається дальше зростання феодального землеволодіння і перехід його від натурального господарювання до товарного виробництва.

Нові зміни відбувалися і в монастирських та церковних землеволодіннях. Крім старих і відомих на всю округу монастирів – Чернечого і Грушівського, у ХVІ-ХVІІ ст. з’явилися нові – в селах Горінчево, Бедевля, Кричево, Імстичево, Заріччя, Малий Березний, Красний Брід, Буковець та ін. У кінці ХVІІ ст. лише ордену Василіан належало двадцять монастирів. Більшість з них нараховували по 100-120 ченців, і лише чотири-п’ять монастирів – по 300 і більше ченців.

Характерним для феодального землеволодіння в ХVІ-ХVІІ ст. є не тільки розширення землеробства, але й створення мануфакутр, на яких так само, як і на полях, працювали залежні селяни. В маєтках феодалів найчастіше створювалися гуральні, лісопильні, ткацькі майстерні, залізоробні мануфактури, мануфактури по виробництву поташу й селітри та ін. Мануфактурне виробництво Закарпаття мало феодальний характер.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку міст, які з кінця ХVІ ст. почали включатись в економічне і громадське життя краю. Політичний статус міст прак-тично не змінювався. Одні (Ужгород, Мукачево та ін.) належали домінії і підкорялися королю, інші носили титул коронних міст – це Хуст, Tячів, Вишково, Довге Поле, Солот-вино, але особливих привілеїв не мали. Головною повинністю міст залишалося сплачувати коменданту Хуста по шість флоренів щороку і обслуговувати Хустську фортецю. Для захисту своїх вольностей коронні міста утворили федеративний союз, центром якого стало місто Тячів.

Політична обстановка в Закарпатті ускладнювалася поширенням реформації та запровадженням унії.

Перші реформаційні ідеї з Німеччини і Швейцарії проникали в Угорщину ще до битви під Могачем 1526 р. У Закарпатті також почали поширюватися лютенранство і кальвінізм. Поширенню реформаційного вчення, як відмічає М. Лучкай у своїй «Історії карпатських русинів», сприяло і послаблення загального стану католицького і православного духівництва. Велика частина кліру разом з групами віруючих переходила на бік протестанів. На бік реформації перейшли і ряд магнатів, які виступали проти абсолютизму Габсбургів і бачили своїх покровителів серед протестанських князів Трансільванії. Приклад показали ко-лись ревні католики – графи Другети, які перейшли у протестантизм і в 1540 р. знову повернулися в лоно католицької церкви. Для боротьби з протестантами з Гуменного та ін-ших районів Словаччини в Закарпаття переселялися єзуїтські ордени, які повсюдно запро-ваджували терор і зі зброєю відбирали від протестантів і повертали католикам церкви з їх маєтками.

Втративши вплив на значну частину населення, яке перейшло в протестантизм, католицька церква Закарпаття при підтримці Ватикану вирішила поліпшити свої справи за рахунок руського православного населення шляхом проголошення унії (союз двох релігій). Католики пішли на певні поступки православним: дозволили проводити богослужіння на рідній мові, зберегти східний обряд за умови визнання зверхності папи римського, обирати єпископів та одружуватися священикам. До союзу з католиками прагнула і частина православного духівництва, оскільки священик мав ряд привілеїв у порівнянні з право-славним. Запровадження унії в Закарпатті Ватикан розглядав як важливий крок поширення свого впливу на Україну, започаткованого з кінця ХVІ ст. укладенням Брестської унії.

Заключний етап запровадження унії припадає на 30-40 роки ХVІІ ст. Носіями ідеології уніатства стали мукачівський єпископ В. Тарасевич, графиня А. Другет – власниця Ужгородської домінії та Ягерський католицький єпископ Ю. Якушич – брат графині. На початку 1646 р., на думку графині та її однодумців, умови для проведення унії назріли. На запрощення графині 26 квітня 1646 р. в Ужгородську фортецю почали сходитися попи і монахи. Очікувалось багато делегатів, але із священиків Закарпаття, яких було більше тисячі, до Ужгорода прибуло лише 63.

Церемонія проголошення унії була дуже проста: богослужіння в церкві, посвята кількох священиків і проголошення приєднаня до римсько-католицької церкви. Унію схва-лила незначна частина священиків і монахів. Народні маси у цій церемонії участі не брали і практично нічого не знали. Тому перехід мирян в унію відбувався дуже важко. Часто доводилося застосовувати силу імператорського війська для охорони уніатських монастирів і церков. Віруючі поверталися до старої віри, перехрещували дітей, виганяли уніатських попів із сіл, спалювали уніатські церковні речі.

Складність запровадження унії зумовлювалася ще й тим, що після смерті Мукачівського єпископа П. Партеня, який користувався повагою народу, настали часи пос-лаблення єпископської влади. Справа унії занепадала й тому папа римський та імператор призначають єпископом Мукачівської єпархії грека Йосифа де Камеліса, який одержав освіту у Ватикані і вже проявив себе як союзник католицизму. У березні 1690 р. Йосиф де Камеліс став не тільки єпископом, але й одержав від Леопольда І звання королівського радника. Новий єпископ добився ряду привілеїв для уніатськоого духівництва, обіцяв захистити селян від насильства, частіше від своїх попередників зустрічався з населенням, закликав переходити на бік унії. Проте утвердити унію на всій території Закарпаття не вда-лося.

У ХVІ-ХVІІ ст. посилюється боротьба трудящих проти феодального і національного гніту, яка проявлялася в різних формах. Однією з форм революційної та національно-виз-вольної боротьби в Закарпатті кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. був опришківський рух. Сила цього руху полягала в його тісних зв’язках з народними масами – кріпосним селянством, міською біднотою, наймитами мануфактур. Застосовуючи тактику партизанської боротьби, опришки невеликими загонами нападали на маєтки феодалів, на королівську адміністрацію і завдавали їм шкоди, після чого швидко зникали в гори. Місцями їх виступи служили пош-товхом до широких народних повстань. Опришківський рух в Закарпатті знайшов широке відображення не лише в архівних документах, але й в усній народній творчості та в літературі (поема «Маків цвіт» І. Гриця-Дуди).

На початку ХVІІ ст. значну територію Закарпаття охопило антигабсбурзьке повстання на чолі з І. Бочкаї. У цій боротьбі брали участь різні класи і верстви суспільства, які пе-реслідували різні цілі. На боці Бочкаї виступали турецькі війська і татари. Із Закарпаття у боротьбі брали участь переважно магнати-протестанти, дворянство і частина заможніх міщан. У 1605 р. І. Бочкаї став правителем Угорщини і Семиграддя. Якщо становище феодалів Трансільванії та Північної Угорщини внаслідок повстання дещо поліпшилося, то народні маси не одержали нічого.

Боротьбу з Габсбургами продовжував правитель Трансільванії Г. Бетлен (1613-1629). У період тридцятилітньої війни (1618-1648) армія Бетлена не раз проходила через За-карпаття. Населення підтримало дії Бетлена, оскільки вбачало в ньому противника Габсбургів та унії. Г. Бетлен захопив Березький та Угочанський комітати, а Мукачівську фортецю перетворив в один з опорних пунктів антигабсбурзької боротьби.

Політична обстановка в Закарпатті загострилася появою українського козацтва, запрошеного Ю. Другетом – ужанським і земплінським наджупаном – для боротьби за тран-сільванський трон. У 1616 р. загін козаків чисельністю в кілька тисяч чоловік пройшов через Закарпаття і під Кошицями розгромив армію трансільванських феодалів. Козаки вступали в контакт з руським населенням, залучали бійців до своїх рядів, нападали на маєтки магнатів, сприяли піднесенню антифеодальної боротьби народних мас.

За часів правління Д. Ракоці І (1630-1648) антигабсбурзька боротьба, в якій брало участь і населення Закарпаття, активізувалася. В 1631 р. в Північній Угорщині вибухнуло велике селянське повстання на чолі з П. Часаром, яке охопило і Південну Словаччину та Закарпаття. Повстанці розправлялися з ненависними магнатами, а з дворян брали клятву, що ті приєднаються до боротьби. Повстанці завдали гнобителям відчутного удару. Останні об’-єднали свої сили і спільно з австрійською армією придушили повстання.

Значний вплив на розвиток антифеодальної боротьби в Закарпатті мала визвольна війна українського народу 1648-1657 років на чолі з Б. Хмельницьким. Повідомлення про визвольну війну українського народу різними шляхами потрапляли в Закарпаття. Приносили їх, безумовно, переселенці, які тікали в райони Карпат від тяжкого польсько-шляхетського гніту. Особливо активізувалось поширення відомостей, коли у жовтні 1648 р. армія повстанців з’явилася в Галичині. Частина козацьких загонів подолала Ужоцький перевал, підійшла до Ужгорода і напала на маєток графа Другета. На бік козаків переходили селяни Карпатської Русі. Крім козаків, в Закарпатті кілька разів з’являлися гінці від Б. Хмельницького, які вели переговори з трансільванськими властями про спільну боротьбу проти польських магнатів. Перших послів у 1648 р. очолив син Б. Хмельницького Тимош.

Антифеодальна і національно-визвольна боротьба у 80-90-х роках ХVІІ ст. тісно зв’язана з антигабсбурзькою політикою угорського магната Імре Текелі, який прагнув укрі-питись при владі, створити Угорську державу під протекторатом Туреччини. Орієнтація Текелі на Туреччину була вузькокласовою і не відбивала сподівань населення Закарпаття і всієї Угорщини. Але народні маси Закарпаття не знали про всі наміри Імре Текелі й тому його заклик боротьби проти Габсбургів активно підтримали. Основні події боротьби розгорнулися в 1678-1685 рр. Повстання охоплювало дедалі нові райони і незадовго перетворилося у загальнокарпатське. Одні повстанські загони пішли з Імре Текелі на Відень, інші діяли в Закарпатті, завдаючи ударів по магнатах і шляхті, яка стояла на боці Габсбургів, і виганяючи австрійських чиновників. Одним з центрів антигабсбурзької боротьби того часу була Мукачівська фортеця, оборону якої очолювала дружина керівника повстанців Ілона Зріні, яка лише в січні 1688 р. під натиском австрійської армії підписала капітуляцію.

Після вигнання у кінці ХVІІ ст. з Угорщини турецьких загарбників змінилася політична обстановка і в Закарпатті. Але влада одних гнобителів змінилась іншими: всією територією Угорщини, в тому числі і Закарпаття, заволоділи Габсбурги. Поштовхом до нових селянських виступів послужив прихід в середині 1703 р. в Закарпаття Ференца Ракоці ІІ. З різних куточків Закарпаття до Ракоці прибували повстанці. Швидкому зростанню повстанської армії сприяло те, що Ракоці поширив ряд звернень до населення, в яких викривав криваві дії австрійських чиновників, говорив про тягар податків, високі ціни на товари, про тяжке становище селян і міської бідноти. В середині липня 1703 р. біля Вилока армія повстанців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ здобула перемогу над австрійцями і відкрила шлях на Угорщину і Словаччину.

Бойові дії передових частин армії Ференца Ракоці ІІ, в рядах якої було немало селян, міщан і дворян Закарпаття, у 1704-1711 роках відбувалися в глибинних районах Угорщини і Словаччини. Але і в Закарпатті боротьба не припинялася. Участь Закарпаття у визвольній війні угорського народу визначалася не лише кількістю солдат, які воювали на фронтах. Закарпаття давало багато матеріальних ресурсів: хліб і одяг, зброю для солдат, будівельні матеріали та майстрів для спорудження укріплень. Міста Закарпаття, взяті повстанцями, перетворювалися у важливі господарсько-промислові та адміністративні пункти, де вироб-лялося все необхідне для війни, розроблялася стратегія і тактика антигабсбурзької боротьби, проходили переговори з дипломатами різних країн, які Ракоці прагнув залучити на свій бік проти Австрії.

Незважаючи на ріст міжнародного авторитету Ференца Ракоці ІІ, у 1708-1711 роках хвиля боротьби народних мас почала спадати, його армія зазнавала поразок.

Визвольна війна не принесла трудящим Закарпаття, як і Угорщині, ні свободи, ні незалежності. Хоча за умовами Сатмарського договору всі учасники повстання одержували амністію, австрійські власті продовжували переслідувати селян і міщан, які брали участь у повстанні: у селян конфіскували землі, ліси і пасовиська і передавали їх магнатам, що залишилися вірними австрійському цісареві, а в ремісників і купців відбирали навіть ті куці привілеї, які вони мали раніше. На захоплених землях австрійські власті створювали великі землеволодіння і передавали їх новим господарям. Найбільше землеволодіння Ференца Ра-коці ІІ з центром у Мукачеві потрапило у 1726 р. до рук архієпископа графа Лотара Шенборна, а пізніше, у 1728 році – до його племінника Фрідріха-Карла Шенборна. Утво-рилась величезна Мукачівсько-Чинадіївська латифундія (домінія), що охоплювала 152 села, чотири міста та 15 присілків з населенням 14 тисяч чоловік. Так був покладений початок цілій династії Шенборнів у Закарпатті. Намагаючись зміцнити своє становище, Шенборни почали масово переселяти до своїх володінь німецьких колоністів із Франконії, яких підносили до привілейованого класу. Вони вважались не кріпосними, а робітниками, які приносили клятву поміщику. На землі домінії переселялося чимало і ремісників, що концентрувались головним чином в Мукачеві. Більшість німців-колоністів вміли читати і писати. Серед них були також люди з вищою освітою – священики, лікарі, вчителі.

Надзвичайно повільними темпами відроджувалась економіка краю після поразки національно-визвольної війни. В результаті війни близько половини сіл Мукачівської та Ужгородської доміній збідніли настільки, що не змогли обробляти навіть свої невеличкі наділи. Більшість селян знаходилась у повній кріпосній залежності від своїх панів, причому панщина постійно зростала. Кожен кріпосний відробляв панщину і сплачував величезну кількість різних податків і поборів. Тому не дивно, що селяни і далі продовжували чинити опір феодальним експлуататорам і визискувачам. Форми і методи опору були різними: від скарг у різні урядові інстанції до відкритих селянських виступів. Протягом усієї першої половини ХVІІІ ст. серед селян продовжувала жити пам’ять про Ференца Ракоці ІІ і про визвольну війну. Широкого розмаху набуло опришківство, яке залишалося складовою частиною антифеодальної боротьби селянських мас. У 1744-1745 рр. у Закарпатті діяли заго-ни опришків на чолі з легендарним Олексою Довбушем.

У другій половині ХVІІІ ст. у надрах старої феодально-кріпосницької системи почали зароджуватися нові буржуазні відносини. Їх носіями у краї були великі поміщицькі госпо-дарства, які все більше втягувались у товарно-грошові відносини. Господарства великих власників виробляли не тільки основну кількість сільськогосподарської продукції, але були основними виробниками і постачальниками на ринок також овочів і фруктів, винограду і вина. Майже всі поміщицькі господарства мали пасіки, мед і віск, які споживалися не тільки на місці, але й вивозились далеко за межі Закарпаття. Крім того, великі землевласники все активніше розробляли природні ресурси краю, добуваючи залізо, сіль, каолін, вапно. З глини виготовлялися цегла, черепиця, кахлі. Особливо інтенсивно розвивалася соляна про-мисловість, в якій наприкінці ХVІІІ ст. працювали переважно німецькі та угорські робітники.

Проте прогрес великих поміщицьких господарств у Закарпатті в другій половині ХVІІІ ст. відбувався за рахунок дальшого посилення експлуатації селянських мас, збільшен-ня панщини, грошових і натуральних поборів і повинностей. Основна маса селянських господарств не була здатна обробляти свої клаптикові наділи, а тим більше виплачувати все більші податки на користь поміщиків і казни. Доведені до відчаю, селяни знову, як і на початку століття, відкрито виявляли своє незадоволення існуючими порядками. Активний протест закарпатських селян проти існуючих порядків виявлявся у таких формах, як втеча від своїх гнобителів, вирубка поміщицьких лісів, захоплення панських ланів, напади на поміщицьких слуг.

Намагаючись стабілізувати становище, австрійська імператириця Марія-Терезія в 1767 р. вирішила провести урбаріальну реформу, основна мета якої полягала в тому, щоб урегулювати відносини між кріпосними і кріпосниками, дещо змінити економічне становище селянства, а з ним і феодально-абсолютистські порядки в монархії Габсбургів. Згідно з реформою дещо зменшувалась панщина, кріпосний з повним наділом тепер повинен був працювати на поміщика один день – з робочим тяглом, або ж два дні на тиждень – без тягла. Більш чітко визначались інші повинності кріпосних, мінімальні розміри селянських наділів у різних районах країни, залежно від родючості ґрунту. Проте урбаріальна реформа в Закарпатті не принесла бажаних результатів, бо поміщики провели таку реформу, яка була на користь їм, а не селянам. Документи свідчать про те, що в результаті реформи селяни значною мірою втратили навіть ті землі, якими володіли раніше. Тому не дивно, що невдоволення селян і їх виступи не припинялися в Закарпатті і після проведення урбаріальної реформи Марії-Терезії. В останній третині ХVІІІ ст. найбільш по-ширеними були такі форми і методи боротьби, як утаювання від переписувачів майна, втеча в гори, а то й переселення в інші райони. Пасивні форми боротьби перепліталися з ак-тивними. Австрійський уряд змушений був піти на нові поступки селянам. 25 серпня 1785 р. імператор Йосиф ІІ видав маніфест, згідно з яким селяни Угорщини формально звільнялися від кріпацтва.

Новий відрізок часу для Закарпаття розпочався з Великої французької буржуазної революції 1789-1794 років. Революційні події у Франції знайшли глибокий відгомін і в се-редовищі русино-карпатської інтелігенції Закарпаття, яка зароджувалася. Це стосується насамперед таких її представників, як М. Балудянський, І. Орлай та П. Лодій. Останні двоє у своїх працях підносили ідею, що карпато-русини становлять з українцями один народ. Над національним пробудженням краю плідно працював також уніатський мукачівський єпископ А. Бачинський, який 4 вересня 1798 р. звертається з окружним посланням до свя-щеннослужителів, в якому ставить питання про те, щоб їх діти, крім латині, обов’язково знали рідну руську мову і «рускія наукы».

Представники карпато-руської інтелігенції не тільки розвивали ідеї спільності походження закарпатських русинів та українців, але й, намагаючись звільнитись від націо-нального гніту, у пошуках кращої життєвої долі самі переселялися в Наддніпрянську Украї-ну та Росію.

Писемність. Рукописна й друкована література

Становлення і розвиток культури Закарпаття доби феодалізму нерозривно пов’язані з її досягненнями в Давньоруській державі та сусідньому Галицько-Волинському князівстві. Саме в цей період розквіту Київської Русі було закладено основи культури Закарпаття. Але значний вплив на її розвиток мали зв’язки з Словаччиною, Чехією, Польщею, Молдавією та Угорщиною, правлячі кола якої в кінці ХІ ст та в ХІІ ст. утвердилися тут у своєму пануванні. Проникала в Карпати і висока культура Болгарії та Візантії. Це особливо позначилося на писемності, освіті й архітектурі.

Важливою передумовою розвитку культури у Закарпатті було прийняття християнства. Вчені ще в першій половині ХІХ ст. довели, що християнство, кириличне письмо поширилися в Карпатській Русі на століття раніше, і пов’язували це з діяльністю учнів слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, які в кінці 80-х років ІХ ст. змушені бу-ли покинути Велику Моравію. Послідовники Кирила і Мефодія продовжували діяти не тільки в Словаччині, але й в Карпатській Русі. За їх участю тут створювалися перші хри-стиянські церкви, монастирі, що стали осередками поширення слов’янської писемності й церковної літератури.

У Закарпатті вже в Х-ХІ ст. були відомі численні пам’ятки давньоруської писемності, які могли проникнути в Карпати різними шляхами: через торговельні зв’язки, ремісничі стосунки, обмін монахами – освіченими людьми і т. п. До наших днів дійшли найдавніші пам’ятки писемності Закарпаття – це уривки з «Остромирового євангелія» 1056-1057 років, Мукачівських та Імстичівських євангелій і міней ХІІ ст., написаних староруською мовою. Писемність і література покликані були задовольняти в першу чергу потреби православної церкви, монастирів, а також руську феодальну знать, що почала формуватися.

Поряд з поширенням слов’янської писемності та початком розвитку освіти при православних церквах і монастирях у Закарпатті поступово утверджувалася і латинська писемність. Це було пов’язано з повним встановленням над Карпатською Руссю в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. панування угорських феодалів та поширення католицизму.

Розвиток писемності й культури в Закарпатті ускладнювався низкою обставин. З середини ХІІІ ст. через Закарпаття і значну частину Угорщини пройшли монголо-татари, які руйнували міста і села, масово знищували людей, культурні надбання, все пустошили вогнем і мечем. Міста Мукачево і Ужгород монголо-татари перетворили в руїни. Потерпіли й перші осередки культури та освіти – церкви, монастирі.

Відродження й дальший розвиток писемності і культури Закарпаття в ХІV-ХVІ ст. пов’язані з діяльністю трьох центрів духовного життя того часу – заснованим князем Ф. Корятовичем монастирем на Чернечій горі поблизу Мукачева, Грушівським та Краснобрідським монастирями, а також з поширенням друкованих видань Швайпольта Фіо-ля (Краків), Георгія Скорини (Білорусія) і особливо Івана Федорова (Росія). Як відомо, разом з князем Корятовичем прийшло в Закарпаття чимало попів і монахів, які, крім релігійних справ, займалися і переписуванням церковної літератури. Частина з них принесла з собою рукописну церковну літературу і поширювала в Закарпатті традиції давньоруської культури. Сам Корятович багато уваги приділяв духовному збагаченню населення, перш за все знаті і духовенству. Він сприяв зосередженню у монастирі вчених-монахів, літератури, розвитку монастирської школи.

Якщо мукачівський монастир був центром духовної культури в центральних і західних районах Закарпаття, то Грушівський монастир відігравав таку ж роль у сусідніх районах Закарпаття. Грушівський монастир мав чималі володіння: три села – Грушево, Криву і Тересву та один млин. Осередком освіти у монастирі були бібліотеки церковнослов’янської літератури та богословська і народна школи, де навчались попи, дяки і частина знаті, пере-писувалися слов’янські книги. Поширена думка, що у Грушівському монастирі в середині ХV ст. працювала друкарня, де видавав книги визначний слов’янський першодрукар Ш. Фі-оль, який прибув сюди, рятуючись від переслідування Краківського католицького єпископа. І Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як «Румунське євангеліє» і «Молитослов».

Завдяки діяльності монастирів, а також розширенню зв’язків з Україною і перш за все з Галичиною, у Закарпатті в ХІV-ХVІІ ст. набуває дальшого розвитку писемність, а до наших днів дійшло значно більше письмових пам’яток. Серед них слід назвати особливо знайдене в с. Королево Виноградівського району «Королівське євангеліє», датоване 1401 р., яке за мовою і оформленням нагадує відомі науці «Московське євангеліє» та «Пересопницьке євангеліє» середини ХVІ ст. (м. Пересопниця на Волині).

До кращих здобутків давньої писемної Закарпаття відносяться «Мукачівський псалтир» й «Ужгородський полустав».

До цінних пам’яток писемності належать також староруські рукописні книги ХVІ-ХVІІ ст. Серед них такі, як «Ужгородька празнична мінея», «Поляно-Кобилянська Тріодь», «Няговське євангеліє». В кінці ХІХ ст. знайдені в Закарпатті й опубліковані з коментарями такі «Учительні євангелії»: Скотарське, Ізьке, Данилівське, Сокирницький збірник, Углянський збірник «Ключ». Написані вони також давньоруською мовою із значними доповненнями з розмовної мови русинів.

Книгосховища області зберігають значну кількість стародруків, серед яких є і надзвичайно цінні. Уже в кінці ХV ст. у Закарпаття проникали книги, видані в Кракові Ш. Фіолем, «Осмогласник», «Часословець», «Тріодь цвітная», у Празі – білоруським друкарем Г. Скориною («Библия руска»). Популярною у Закарпатті була «Острозька біблія», на-друкована І. Федоровим у місті Острозі у 1581 р., яка була власністю відомого закарпатського полеміста М. Андрелли.

Особливо багато друкованих книг потрапляє в Закарпаття після заснування друкарень у Львівському брастві, Києво-Печерській лаврі, у Почаєві та інших українських містах. З ук-раїнських видань у другій половині ХVІІ ст. популярними в Закарпатті стають твори Лазаря Барановича («Меч духовный»), Іннокентія Гізеля («Мир с богом человіку»), Іо-аникія Галятовського («Ключ разуменія», «Небо новое», «Месіа правдивый»).

Книги в Закарпаття почали завозити з Росії. Сприяли цьому зрушення, що відбулися в галузі освіти і науки, зокрема відкриття Петербурзької академії наук у 1725 р., початок наукової діяльності М. Ломоносова, розвиток історичних знань. Інтерес закарпатців до Російської держави на початку ХVІІІ ст. значно підвищився у зв’язку із зростанням її ролі на міжнародній арені та перебуванням у Закарпатті дипломатичної місії російського уряду в період Північної війни.

Освіта

Становлення і розвиток освіти в умовах феодалізму – процес складний і довготривалий Достовірних даних про виникнення першої школи в Закарпатті немає. Однак можна припустити, що перші школи в Закарпатті, як і в інших країнах, а також у Київській Русі, Галицько-Волинському князівстві виникали при церквах і монастирях.

На думку дослідників, найкращі школи існували при Мукачівському і Грушівському монастирях. Вони вважалися школами вищого типу і готували не лише попів і дяків, але й вище духівництво для православної церкви. Навчання в більшості шкіл мало примітивний характер. Поширення католицизму сприяло створенню шкіл при католицьких духовних центрах, особливо при чернечих орденах, де учні засвоювали т. зв. тривіум (граматику, ри-торику, логіку), що означало нижчий ступінь церковної культури. Кращою з латиномовних шкіл слід вважати створену в кінці ХІV ст., в Ужгороді, школу при чернечому ордені свя-того Павла, в якій готували керівні кадри для католицької церкви.

Новим у розвитку освіти в Закрапатті є поява в ХV-ХVІ ст. парафіальних шкіл в містах і містечках, в окремих великих селах, де зосереджувалася значна кількість ремісників, організовувалися ярмарки і базари. Серед них слід в першу чергу згадати початкову школу, відкриту у 1401 р. в Ужгороді. Пізніше такі школи були відкриті в Мукачеві, у Берегові, Севлюші та Хусті, в ряді містечок Мараморощини – Тячеві, Сігеті, Солотвині та інде. Школи ці перебували під контролем священиків церковних управ. Вважається, що навчання в парафіяльних школах проводили наймані, переважно мандрівні вчителі, частина яких приїжджала з Галичини, Словаччини чи навіть з Чехії.

Зростання шкіл дещо активізується після запровадження унії в середині ХVІІ ст. Ведучи боротьбу проти православ’я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, але й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита школа вищого типу для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів.

Призначений королем Леопольдом І Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного поширення освіти й культури. З його ініціативи відкривалися як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 р. він видав у Трнаві народою мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини.

Великим досягнення у розвитку народної освіти в Закарпатті в період феодалізму вважається поява загальноосвітніх середніх шкіл – гімназій, а згодом і середньої спеціальної освіти – педагогічних училищ. У середині ХVІІ ст фанатичий католик І. Другет перевів гімназію з Гуменного в Ужгород. Мета її відкриття – повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Новий заклад готував кадри для католицької та уніатської церков. У гімназії навчалися переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії.