Правління княгині ольги (945-964)

Ольга – жінка Ігоря. Помстилася деревлянам у 945 р., спаливши м. Іскоростень. Ольга провела перші реформи у державі. Упорядкувала процес збирання данини, замінила полюддя на повоз (данину більше не збирав князь, а її привозили у визначенні місця), поділила державу на погости (осередки князівської влади на місцях) та визначила уроки (фіксований розмір данини). У 955 – 957 рр. Ольга здійснила дипломатичний мирний візит у Візантію до імператора Костянтина Багрянородного. У Константинополі Ольга особисто прийняла християнство. У 959 р. Ольга відправила посольство до імператора Священної Римської Імперії Оттона І й встановила з ним дипломатичні відносини. На прохання Ольги до Київської Русі був відправлений єпископ Адальберт з метою поширити християнство на руські землі. Після приходу до влади князя Святослава, Ольга займалася розбудовою Києва.

ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА (964-972)

Святослав – син Ігоря та Ольги, князь-воїн. Був завзятим язичником і перешкоджав поширенню християнства на руські землі. Перед тим як напасти на ворогів, Святослав завжди попереджав їх, посилаючи гінця з висловом «Іду на Ви». У 964-66 рр. Святослав здійснює «східний похід», під час якого підкоряє Києву в’ятичів, воює з Волзькою Булгарією, знищує Хозарський каганат, приєдную Тмутаракань (невеличка територія на Кримському півострові) У 968-969 рр. Святослав вдало воював із Дунайською Болгарією. Хотів навіть перенести столицю Руської держави із Києва у м. Переяславець на Дунаї. У 969 р. Святослав поділив Русь між синами. У Києві посадив старшого сина Ярополка, у деревлян (м.Овруч) – Олега, у Новгороді – Володимира. У 971 р. військо Святослава зазнає поразки від візантійців в битві під Доростолом. Святослав підписує з Візантією мирну угоди і відмовляється від претензій на Дунайську Болгарію та Крим. У 972 р. Святослав був убитий печенігами. Хан печенігів Куря зробив з черепа Святослава чашу, на якому написав «Чужого шукав – свого не зберіг».

Печеніги – тюркські кочові племена, що панували в українських степах з Х по ХІІІ ст. Протягом 972 – 977 рр. на Русі правили сини Святослава: у Києві – Ярополк, у деревлян (м.Овруч) – Олег, у Новгороді – Володимир. Протягом 977- 980 рр. у Київській Русі тривають міжусобні війни за владу між синами Святослава. Перемогу здобув молодший син Володимир.

Міжусобні війни – внутрішній розбрат, війни між окремими людьми чи суспільними групами в державі.

Тема 04. Розквіт Київської Русі

ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (980 – 1015)

Володимир – син Святослава. За часів правління Володимира починається період розквіту і піднесення Київської Русі.

У 981-84 рр. Володимир придушив повстання в’ятичів та приєднав Червенські міста (західна Україна). У 993 р. приєднав до Київської Русі поселення білих хорватів, тим самим завершив об’єднання всіх східнослов’янських племен у межах однієї держави. Вдало воював з печенігами, будував систему захисних земляних валів («змієві вали).

У 988 р. захопив м. Херсонес (Корсунь)

Реформи Володимира Великого:

1. Адміністративна: поділив державу між 8 синами, з метою посилення князівської влади на місцях.

2. Військова: ліквідував племінні військові об’єднання; за військову службу роздає землю в користування (злиття військової системи із системою феодального землеволодіння).

3. Запровадив зведення законів усного звичаєвого права – «Устав земляний».

4. Розпочав політику «шлюбної» дипломатії. Син Володимира Святополк одружився з дочкою польського короля, Ярослав – з дочкою шведського короля. У самого Володимира було 5 офіційних дружин.

Шлюбна дипломатія – встановлення дипломатичних відносин шляхом укладання шлюбів між представниками правлячих родів тих чи інших країн.

5. Розпочав карбування перших золотих (златники) та срібних (срібники) монет. Запроваджує гривню.

Гривня – срібний злиток, що виконував функцію грошей на Русі.

6. За часів правління Володимира поширюється князівський знак – Тризуб.

7. Релігійна реформа: у 980 р. Володимир здійснює спробу модернізувати язичництво, запровадивши шестибожжя на чолі із богом Перуном, але невдало.

У 988 р. Володимир особисто хрестився в м. Херсонес (Корсунь) і того ж 988 року ОХРЕСТИВ Русь.

Значення прийняття християнства для Київської Русі:

- християнство дало поштовх розвиткові культури та освіти; - зміцнилася князівська влада; - покращилося міжнародне становище Київської Русі.

У 988 р. Володимир першим серед руських князів запроваджує шкільне навчання в Київській Русі.

Протягом 989 – 996 рр. триває будівництво Десятинної церкви Богородиці в Києві - першої кам’яної церкви на Русі.

Помирає Володимир у 1015 р.

МІЖУСОБНІ ВІЙНИ СИНІВ ВОЛОДИМИРА (1015 – 1019)

Протягом 1015-1019 рр. на Русі тривають міжусобні війни за владу між синами Володимира. Святополк, якого прозвали Окаянний, в цій боротьбі вбив молодших братів Бориса і Гліба. У 1016 р. Ярослав захопив Київ, прогнавши Святополка. У 1018 р. Святополк разом із польським королем Болеславом Хоробрим розбиває Ярослава і оволодіває Києвом. Поляки захопили Червенські міста.

У 1019 р. Ярослав у битві на річці Альта остаточно перемагає Святополка й стає київським князем.

ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019 – 1054)

У 1024 р. Ярослав зазнає поразки у Лиственській битві від свого брата Мстислава. Проте брати домовились правити разом. Ярослав править у Києві, Мстислав – у Чернігові. Формується дуумвірат.

Дуумвірат – правління двох.

У 1036 р. Мстислав помирає і Ярослав стає одноосібним правителем Русі.

Правління Ярослава Мудрого – час найбільшого піднесення й розквіту Київської Русі.

У 1030-1031 рр. Ярослав відвоював Червенські землі у Польщі.

Будував у 1032 р. оборонні міста на півдні країни: Юр’єв, Богуслав, Корсунь…

У 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенігів, і на честь перемоги у 1037 р. побудував собор святої Софії у Києві.

У 1036 р. було складено перше писане зведення законів «Руська правда».

У 1043 р. Ярослав здійснив невдалий похід на Візантію. Це був останній похід руських князів на Візантійську імперію.

У міжнародній політиці Ярослав продовжував політику «шлюбної» дипломатії, за що його прозвали «Тесть усієї Європи». Його дочка Анна вийшла заміж за французького короля Генріха І Капетита, незабаром ставши королевою Франції. Анастасія уклала шлюб з угорським королем Андрієм І. Чоловіком Єлизавети став норвезький король Гарольд Сміливий. Всеволод одружився на дочці візантійського імператора Костянтина. Ізяслав одружився на сестрі польського короля Казимира. Святослав узяв у дружини онуку німецького короля Генріха ІІ.Володимир, Ігор та В'ячеслав також уклали шлюби з німецькими принцесами.

Князя Ярослава прозвали Мудрим за його любов до освіти та книжної справи. Він будував школи, храми, монастирі, розбудовував Київ. За його правління були побудовані Золоті Ворота в Києві та перша бібліотека при соборі святої Софії.

У 1037 р. була заснована Київська митрополія, а у 1051 р. главою руської церкви вперше стає русич Іларіон (автор твору «Слово про закон і благодать»).

Митрополія у християнстві – церковна область, що перебуває під владою митрополита і складається з кількох єпархій (церковних районів).

Єпархія (єпископство) – церковно-адміністративна одиниця на чолі з єпископом чи архієпископом.

Перед смертю Ярослав склав заповіт, за яким поділив державу між синами:

старший син Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав – Чернігів, Муром, Тмутаракань; Всеволод – Переяслав і Ростов; Ігор – Володимир-Волинський; В’ячеслав – Смоленськ.

За заповітом сини повинні були спільно керувати державою, але підпорядковуючись старшому братові.

Помер Ярослав у 1054 р., проживши 76 років.

Тема 05. Київська Русь за часів роздробленості

ПОСТУПОВЕ ОСЛАБЛЕННЯ РУСІ ПРАВЛІННЯ ЯРОСЛАВИЧІВ (1054 –1113 рр.)

Ярославичі – сини та онуки Ярослава Мудрого

Після смерті Ярослава три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод разом управляли державою, боролися проти половців та намагалися поширити свою владу на землі своїх братів Ігоря та В’ячеслава.

Тріумвірат – влада трьох.

Ізяслав перебував на Київському престолі тричі: 1054-1068 рр., 1069-1073 рр., 1077 -1078 рр. Святослав посідав Київський трон з 1073 р. по 1076 р. Всеволод правив у Києві з 1078 р. по 1093 р.

У 1072 р. було затверджено «Правду Ярославичів» - писемного зводу законів на Русі.

Боротьба Ярославичів з половцями:

Половці (кипчаки) – тюркські кочові племена, які панували в українських степах з другої половини ХІ ст. до першої половини ХІІІ ст.

У 1061 р. половці здійснюють перший напад на руські землі.

У 1068 р. Ярославичі зазнають поразки від половців на р. Альта. У результаті 1068 р. у Києві відбулося народне повстання, й Ізяслав був змушений бігти в Польщу. Кияни поставили на його місце його брата Всеслава, але наступного року Ізяслав повернувся з польськими військами й зайняв Київ. Проте в 1073 р. був змушений знову бігти від невдоволення киян.

У 1078 р. у битві на Нежатиній ниві (біля Чернігова) Ізяслав загинув у битві з племінником Олегом Святославичем.

У 1078 – 1093 рр. – у Києві правив останній син Ярослава Всеволод. Він об'єднав головні землі Київської держави: Київ, Чернігів, Переяслав, Смоленськ і землі Верхнього Поволжя. Він також боровся з безземельними князями, які за допомогою половців намагалися захопити території Русі.

Наступником Всеволода став Святополк (1093-1113), син Ізяслава. Йому доводилося увесь час вести боротьбу з половцями, які на чолі з ханом Боняком постійно нападали на київські землі. Святополку допомагав переяславський князь Володимир Мономах.

У 1097 р. у м. Любеч відбувся з’їзд князів (Любецький з’їзд), на якому вирішувалися питання спільної боротьби з половцями, припинення чвар між князями. Також був затверджений удільний поділ Київської Русі на окремі князівства. Було зазначено, що «…кожен хай держить отчину свою» (право вотчини). Ініціатором Любецького з’їзду був Володимир Мономах.

Уділ(удільне князівство) – адміністративно-територіальна одиниця, якою управляв князь, залежний від Великого Князя Київського.

Вотчина (отчина) – право приватної власності на землю, яка передавалась по спадковості, від батька до сина.

Згідно із правом вотчини удільні князівства були закріплені за представниками князівського роду Рюриковичів і передавалися по спадковості.

У 1100 р. відбувся князівський з’їзд у Витичеві, який по суті був продовженням Любецького з’їзду. У 1103 р. відбувся Долобський з’їзд князів, на якому розглядалися питання організації спільних походів проти половців.

У 1103 р. переяславський князь Володимир Мономах та київський князь Святополком розгромили половців. Також у 1107 р., 1109 р. та 1111 р. Володимир Мономах здійснює вдалі походи проти половців.

ТИМЧАСОВЕ ЗМІЦНЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1113 – 1125)

ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ МСТИСЛАВА ВЕЛИКОГО (1125 – 1132)

Після смерті Святополка у 1113 р. на великокнязівський київський престол був запрошений переяславський князь Володимир Мономах. Прізвище Мономах Володимир отримав від своєї матері, яка була дочкою Візантійського імператора.

Володимир Мономах припинив князівські чвари, підкорив собі більшу частину колишньої Київської держави, повернув втрачений авторитет Русі на міжнародній арені. Вдало воював з половцями. Він мав широкі зв’язки із західноєвропейськими монархами. Мономах вніс нові доповнення в «Руську Правду», а також залишив після себе «Повчання дітям», у якому радив своїм дітям як управляти державою та досягти суспільного благополуччя на основі християнських цінностей. За часи правління Мономаха вперше в Києві був побудований міст через р. Дніпро.

Після смерті Володимира Мономаха у 1125 р. в Києві править його старший син Мстислав Великий. Мстислав продовжував політику батька, однак після його смерті у 1132 р. Київська держава остаточно розпалася на окремі частини.

ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ РУСІ

Феодалізм – це такий суспільно-економічний лад, коли землевласник дає землю за службу іншим.

Феодал – землевласник, який дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю. Феодальна роздробленість – поділ середньовічної держави на окремі самостійні феодальні володіння. Остаточна феодальна роздробленість Русі починається після смерті Мстислава в 1132 р.

Причини роздробленості:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. 3. Військова та політична самостійність великих феодалів. 4. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. 5. Посилення нападів степових кочівників. 6. Економічна самостійність великих феодалів. Панування натурального господарства.

Натуральне господарство – це таке господарство, в якому виробляється все необхідне для життя і споживається, а торгівля майже не розвивається.

З ХІІ ст. Київська держава розпалася на кілька окремих, самостійних князівств. На території сучасної України утворюється Київське, Чернігівське, Переяславське, Тмутараканське, Волинське й Галицьке князівства. Починаючи з кінця ХІІ ст. разом з назвою Русь для позначення південних земель Київської держави вживається назва Україна. Уперше назва Україна з'являється в Київському літописі в 1187 р.

У Київському князівстві з 1139 р. йшла запекла боротьба за київський престол. Часто мінялися князі: за 100 років (з 1146 р. по 1246 р.) 24 князі мінялися 47 разів.Титул Великого київського князя став чисто номінальним. Через усобиці між князями на Русь знову почали нападати половці. Але все-таки Київ залишався центром торгівлі, культури, мистецтва й церковного життя.

З появою на півночі колишньої Київської Русі Володимиро-Суздальського князівства завершився політичний і етнічний поділ двох народів - українського й російського. Тепер їхні шляхи розходяться.

У 1169 р. Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Довгорукого, із військом напав на Київ. Воїни князя знищили більшу частину населення Києва, пограбували й спалили храми, жінок забрали в рабство. У результаті Київ утрачає своє центральне значення посеред міст Русі, а титул Великого князя переходить до м. Владимира (Великий князь Владимирський).

Чернігівське князівство вело важку боротьбу з половцями. Велика битва з половцями, що відбулася в 1185 р. під керівництвом князя Ігоря Новгород - Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово о полку Ігоревім». Імовірно, «Слово о полку Ігоревім» було написано в 1187 р.

Князівства колишньої Русі поступово стали ділитися на ще менші князівства. Князі постійно воювали один з одним і в цю боротьбу часто втручалися половці.

МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА НА ПІВДЕННО-ЗАХІДНІ ЗЕМЛІ РУСІ

Монголи – тюркські кочові племена Центральної Азії, які були об’єднані в єдину державу Чингізханом у 1206 р. Незабаром монголи підкорили сусідні племена татар. Звідси поширюється збірна назва монголо-татари.

На почату ХІІІ ст. монголи починають свої легендарні завоювання. Підкоривши Китай, народи Сибіру, Середньої Азії та Закавказзя, монголи розбивають половців і наближаються до кордонів руських князівств. Половецькі хани звертаються по допомогу до русичів.

31 травня 1223 р. в битві на р. Калка об’єднані русько-половецькі війська зазнали поразки від монгольського загону, який очолювали полководці Джебе і Субедей. У битві на р. Калка брав учать молодий руський князь Данило Романович (Галицький). Це була перша зустріч русичів з монголами. Проте після перемоги монгольські війська не рушили на руські землі, а повернули на Схід.

Через 14 років монголи повертаються. У 1237 р. онук Чингізхана хан Батий (Бату - хан) розорює князівства Північно-Східної Русі (територія сучасної Росії).

У 1238 р. війська Батия вторгаються в Північно-Західну Русь (Україну).

6 грудня 1240 р. після тритижневої облоги монгольські війська взяли й розграбували Київ. Обороною Києва керував воєвода Димитрій. З 50 тисяч мешканців Києва в живих залишилось не більше 1 тисячі.

У 1241-1242 рр. монголи рушили спочатку на Волинь і Галичину, а далі на Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Сербію, Боснію та Хорватію.

У 1242 р. Батий повертається на бери Волги, де засновує свою державу – Золота Орда зі столицею в м. Сарай. Руські князівства не ввійшли до складу Золотої Орди. Над руськими землями було встановлене золотоординське ярмо.

Золотоординське ярмо (іго) – залежність руських земель від монголів. Русичі повинні були платити монголам данину, брати участь у військових походах монголів, а руські князі змушені були їздити в Золоту Орду за ярликом.

Ярлик – грамота на князювання, яку видавав монгольський хан руським князям.

Хан – титул правителя монгольських та тюркських кочових племен.

Баскак – намісник монгольського хана, який збирав податки з підлеглого населення.

Ясак – данина, яку сплачувало населення руських князівств хану Золотої Орди.

Орда – монгольське військо, а також місце, де розміщувалася ставка хана.

Улус – уділ, область, адміністративно-територіальна одиниця монгольської імперії

Причини поразок руських князівств від монголів:

• роздробленість Русі та постійні чвари між князями;
• значний військовий досвід монголів.

Тема 06. Галицько-Волинське князівство

Попередня вступна інформація:

Галицько-Волинське князівство – Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.

У VI – ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати, волиняни.

Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х – ХІ ст.

На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Галицькі землі вибороли собі незалежність від Києва наприкінці ХІ ст. У 1141 - 1152 рр. галицькі землі були об’єднані Володимирком Володаровичем в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в м. Галич. За правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153 – 1187) Галицьке князівство розквітло, досягло найбільшої могутності й поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав’я.

У 1187 – 1189 рр. триває боротьба за галицький престол, а у 1189 – 1199рр. у Галичині править князь Володимир Ярославич.

Галицьке князівство характеризується сильною владою місцевих бояр, які подекуди чинили опір князівській владі здійснюючи свою політику.

Бояри – землевласники на Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою

УТВОРЕННЯ ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Волинські землі стають незалежними від Києва в 60-ті рр. ХІІ ст. До цього Волинь вважалася спільною землею руських князів. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха. Його син Мстислав Ізяславович зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками.

Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила та Василька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилися Польща й Угорщина.

Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.

РОЗКВІТ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА ГАЛИЦЬКОГО (1238-1264)

У 1229 р. Данило, син Романа Мстиславича, опанував Волинню, у 1238 р. – Галичиною, а в 1239 р. підкорив собі Київ, де посадив свого воєводу Дмитра, який за рік захищатиме місто від нападу монголів.

У 1238 р. князь Данило Романович розгромив у битві під Дорогочинимнімецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену.

Після навали монголів, Данило Романович був змушений поїхати у 1245 – 1246 рр. у Золоту Орду за ярликом й визнати свою залежність від Золотої Орди. Однак він готувався до боротьби проти монголо-татар, будував укріплення на Поділлі, Волині й Київщині, карав тих, хто співробітничав з татарами.

У 1245 р. Данило переміг у битві під Ярославлем угорсько-польські війська та війська непокірних галицьких бояр.

Для боротьби з монголами князь Данило намагався організувати анти монгольську коаліцію у складі європейських християнських держав: Польщі, Угорщини, Литви, Ватикану, Тевтонського ордену тощо. До боротьби з монголами Данило намагався залучити голову католицької церкви папу римського Інокентія IV. Сподіваючись на те, що папа римський організує хрестовий похід європейських лицарів проти монголів, Данило погодився на релігійну унію (союз) і в 1253 р. у м. Дорогочин прийняв від римського папи королівську корону. З цього часу Галицько-Волинське князівство стає королівством. Дана релігійна унія передбачала, що руська православна церква на підконтрольній Данилові території підпорядковувалась голові католицької церкви папі римському. На руські землі активно почали приїжджати католицькі священики.

Однак ідея хрестового походу проти монгол так і не знайшла підтримки. У 1254- 1255 рр. Данило самотужки відбивав набіги монгольського воєводи Куремси. Однак після нового набігу під керівництвом баскака Бурундая в 1259 р. Данило знову був змушений визнати владу Орди й зруйнувати укріплення.

Також Данило проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів, Пагорб, Холм, Дорогочинта інші. Місто Львів було засноване у 1256 р. на честь сина Данила Лева, м. Холм було засноване у 1237 р. і стало столицею держави за часів князювання Данила.

Помирає Данило у 1265 р. Під час усього періоду правління Данило управляв державою разом зі своїм братом Васильком, який мало займався державними справами, але знаний як книжник і філософ.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА НАЩАДКІВ ДАНИЛА ЗАНЕПАД ДЕРЖАВИ

Після смерті Данила княжив його син Лев (1264 – 1301), який намагався знайти компроміс із монголами й брав участь у їхніх походах на Польщу. Спроба князя Лева захопити Литву призвела до розриву з Волинським князівством. У 1270-х рр. Лев переніс столицю держави у Львів, де вона перебувала до 1340 р.

Син Лева князь Юрій І (1301 – 1315) знову об’єднав Галицьке й Волинське князівства. Держава Юрія І мала світовий престиж. Самого Юрія І називали «король Руський, Волинський, князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький, Дорогочинський». Юрій І був другим руським князем, який мав титул короля. Під час правління Юрія І голова православної церкви константинопольський патріарх Атанасій погодився на створення у 1303 р. Галицької митрополії. Зі смертю Юрія І закінчується період розквіту Галицько-Волинського князівства.

Сини Юрія І Лев ІІ і Андрій І (1315 – 1323) правили спільно в Галичині й на Волині. Обидва князі загинули, захищаючи свою країну від монголо-татар. Із цими князями закінчується пряма династія по чоловічій лінії Романовичів (нащадків засновника держави Романа Мстиславича).

У 1323 р. рада бояр обрала галицьким князем поляка католика Болеслава, який мав родинні зв’язки з руськими князями роду Рюриковичів. Болеслав, зійшовши на престол, взяв ім’я Юрія ІІ і прийняв православ’я. Юрій ІІ Болеслав (1323 – 1340), одружений на дочці великого литовського князя Гедиміна, був у союзі з Литвою й Німеччиною. Він допомагав німецьким колоністам опановувати руські землі. Сприяв поширенню католицизму в князівстві. При ньому збільшилося число іноземців при дворі. Це обурило галицьких бояр, які у 1340 р. отруїли Юрія ІІ.

Смерть Юрія II у 1340 р. поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем литовець Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а в Галичині реальну владу захопили місцеві олігархи на чолі з боярином Дмитром Дядьком. У 1349 р. польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392р. тим, що Галичина увійшла до Польського королівства, а Волинь – до Великого князівства Литовського. Закарпаття опинилося під владою Угорщиний залишалося там до 1918 р. Буковина після розпаду Галицько-Волинського держави була приєднана до Молдавського князівства, у складі якого вона перебувала до 1774 р.

Тема 07. Політичний устрій і соціально-економічний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинського князівства у ІХ-ХІV ст.

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління.

Монархія – це форма державного правління, у якій влада належить одній особі і передається по спадковості.

На ранньому етапі розвитку державності вся влада перебувала в руках Київського князя. Він був головнокомандуючим війська, політичним правителем і верховним суддею. Князь походив із роду Рюриковичів.

Князь – спочатку воєначальник племені або союзу племен у слов’ян, згодом – глава держави.

Князі здійснювали свою владу спираючись дружину.

Дружина – постійне військо князя, члени якого брали участь в управлінні державою.

Дружинники князя виконували подвійну функцію: служили у війську і були його найближчі радники. Дружинники перебували при князі, жили при його дворі. За часів перших князів дружина складалася з варягів, а потім вона стала слов’янської, котра була пов’язана з місцевим життям і населенням. Вищих дружинників набирали із кращих місцевих людей або з людей, які вирізнилися під час війни. Їх стали називати боярами.

Князь радився з боярською радою, що складалася зі старших дружинників, а також вищих представників місцевого населення й духовенства. Функції цієї ради залежали від особистої волі князя.

Під час племінної організації, а також за перших князів важливим органом влади було віче (народні збори), на якому вирішувалися важливі справи. За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого, у часи найбільшої централізації держави, роль віче знизилася. Однак після ослаблення централізованої держави віче знову починає відігравати важливу роль.

Після запровадження християнства на Русі ідеологічно князівську владу підтримувала церква.

На місцях князь правив і судив за допомогою призначених ним намісників, серед яких в основному були сини князя. Крім центральної князівської влади існувала й місцева організація, що складалася з тисяцьких, сотників і десятників.

У кінці ХІ ст. Київська Русь поступово перетворюється на федеративну монархію.

Федеративна монархія – форма устрою Київської Русі в період роздробленості, за якої вона зі слабо централізованої держави перетворилася на об’єднання князівств, кожне з яких мало ознаки державності, а найважливіші питання внутрішнього життя вирішувалися на князівських з’їздах