Вчення - провідна діяльність в освіті

Як ми вже відзначали вище, історія розвитку світової цивілізації дозволяє стверджувати, що освіта є найбільш пріоритетною цінністю, яка забезпечує прогрес людського суспільства.

Автор визначень і коментарів основних понять дидактики вищої школи Ю.Г. Фокін вважає, що термін «освіта» в педагогічній літературі досить розмитий: «від введеного І.Г. Песталоцці «формування образу людського» до ототожнення освіти з поняттям «становлення особистості» [5, С.54].

Сам Ю.Г. Фокін дає наступне визначення утворенню: «Освіта - засвоєна суб'єктом учення система елементів об'єктивного досвіду людства, необхідна для успішного здійснення діяльності в обраній сфері суспільної практики і визнається суспільством як певного рівня розвитку індивіда та його підготовки для діяльності у цій сфері» [5, С.53].

На нашу думку, дане визначення дещо звужує поняття освіти. Так, підготовка до діяльності в обраній сфері суспільної практики на певному рівні, визнаному суспільством, є не що інше, як мета основного і післявузівської професійної освіти, одержуваного на тому чи іншому рівні кваліфікації. Але ж є ще й загальна освіта, метою якого є підготовка до виконання загальнолюдських функцій і видів діяльності, а також і додаткову професійну освіту, призначене для соціально-професійної адаптації індивіда до швидкозмінних умов соціуму.

Крім того, в запропонованому визначенні є два визнаних компонента освіти - вчення і розвиток, але відсутній такий важливий компонент освіти, як виховання морально-поведінкових якостей суб'єкта навчання, соціалізація особистості.

В одній зі своїх останніх робіт І.Ф. Харламов описує, починаючи з античних часів, історію виникнення слова «педагогіка», пов'язаного з навчанням і вихованням дітей. І.Ф. Харламов пише: «Розвивальне і виховно-формуючий вплив навчання на особистість спричинило за собою виникнення у педагогіці особливого поняття, що позначає цей процес. Таким поняттям стало утворення. Згадане вперше в XVIII столітті в педагогічних статтях відомого російського просвітителя-демократа Н.І. Новікова поняття «освіта»... до середини XIX століття вживалося як синонім виховання. Пізніше воно стало набувати специфічне термінологічне значення і зв'язуватися з навчанням, позначаючи його формуючий вплив на особистість»[3, С.124].

Далі І.Ф. Харламов пропонує: «... під освітою слід розуміти оволодіння особистістю певною системою наукових знань, практичних умінь і навичок і пов'язаний з ними тією чи іншою рівень розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають її соціальний вигляд і індивідуальне своєрідність». [3, С. 125].

Інакше кажучи, І.Ф. Харламов визнає, що освіта є вчення і пов'язане з ним розвиток розумово-пізнавальної і творчої діяльності і морально-естетичної культури. Але тут же, як би схаменувшись, в наступному ж абзаці уточнює: «В даному випадку це поняття (освіта - Ю.Р.) позначає ті результати, яких добивається особистість у своєму розвитку в процесі навчально-виховної роботи» [3, С. 125].

У цьому, власне, проявляється наполегливе бажання І.Ф. Харламова (і не тільки його!) Вживати замість поняття «освіта» поняття «виховання в широкому сенсі», а замість поняття «виховання» поняття «виховання у вузькому сенсі», що, на наш погляд, давно вже стало анахронізмом.

І, звичайно ж, викликають подив фрази про «передачу» досвіду, на кшталт такої: «Передача накопиченого виробничого, соціального і духовного досвіду наступним поколінням людей стала найважливішою передумовою існування і розвитку людського суспільства і однією з його істотних функцій» [3, С. 14 ]. На наше переконання, йдеться про «пред'явленні» досвіду і «оволодінні» цим досвідом наступними поколіннями.

В.А. Сластенін і його співавтори розглядають навчання як спосіб організації цілісного педагогічного процесу, що виконує освітню, виховну і розвиваючу функції. Інакше кажучи, освітня функція розглядається як частина процесу навчання [4, С. 187]. Однак В.А. Сластенін нічого не говорить про вчення - головної, провідної діяльності, як в навчанні, так і в цілісному педагогічному процесі, в процесі освіти.

С.Д.Смирнов, на нашу думку справедливо, вважає, що «Термін освіту дещо ширше за своїм значенням, ніж термін навчання... У терміні освіту в більш явній формі присутня вказівка ​​на зв'язок придбаних в ході навчання знань і вмінь з рівнем особистісного розвитку. Освічена людина - це не просто обізнана людина, але і володіє високо цінуємо в суспільстві якостями особистості»[7, С. 13]. І там же, на подив, читаємо «Система педагогічних знань підрозділяється на теорію виховання і дидактику. Під останньою мається на увазі теорія освіти і навчання. Навчання можна визначити як спільну діяльність учня і викладача, спрямовану на досягнення навчальних цілей, оволодіння знаннями, вміннями та навичками, заданими навчальними планами і програмами.... Під освітою мається на увазі процес і результат засвоєння людиною соціального досвіду, системи знань, умінь і навичок, необхідних для життя в суспільстві».

Очевидні невелике розходження в поняттях «навчання» та «освіта», пов'язане з соціалізацією індивіда, а також повна незалежність виховання від навчання і освіти, з чим погодитися неможливо.

Не можна, також, повністю погодитися зі Смирновим С.А. його співавторами, які вважають, що «... Педагогічний процес - це спеціально організоване взаємодія (ланцюжок взаємодій) старшого і молодшого (навчає і обучаемого). Метою цієї взаємодії є передача старшими і освоєння молодшими соціального досвіду, необхідного для життя і праці в суспільстві»[7, С.6].

Дійсно, в цитованому виразі суб'єкт вчення, що навчається визнається об'єктом навчання, навчаним, якому «передають» досвід, що суперечить психолого-фізіологічної сутності процесу навчання.

Найбільш послідовна, логічна і аргументована, на наш погляд, позиція В.С. Леднева у визначенні поняття «освіта»: «Освіта - це суспільно організований і нормований процес постійної передачі попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, що представляє собою в онтогенетичному плані процес становлення особистості відповідно до генетичної і соціальної програмами» [8, С.24]. І далі: «... освіта в її основному структурному зрізі... являє собою триєдиний процес, що характеризується такими його сторонами, як засвоєння досвіду, виховання якостей поведінки, фізичний і розумовий розвиток» [8, С.25]. І нарешті: «Провідною діяльністю в освіті є навчальна діяльність або вчення» [8, С.24].

Залишаючись, в цілому, на позиції В.С. Леднева у визначенні поняття «освіта», ми, тим не менш, хотіли висловити кілька, на наш погляд, важливих для професійної освіти зауважень.

По-перше, стала вже загальним місцем фраза «... процес постійної передачі попередніми поколіннями наступним... досвіду...», на наш погляд, суперечить фундаментальному дидактичному принципу, бо передати, наприклад, знання наступному поколінню принципово неможливо. Цими знаннями наступне покоління повинне опанувати, їх засвоїти.

По-друге, темпи накопичення досвіду людства новими відомостями, зміна технологій ще в XX столітті досягли у часовому інтервалі одного порядку, а в деяких областях навіть в кілька разів меншого терміну в порівнянні з дієздатним періодом життя людини. Цей процес стрімко прискорюється і став визначальним фактором для освіти в XXI столітті, що важливо відзначити у визначенні.

По-третє, мова повинна йти «... про об'єктивне досвіді людства як сукупності всіх накопичених людством елементів духовної і матеріальної культури, що мають загальнолюдський характер і не пов'язаних з якимсь певним суспільством» [5, С.25].
З урахуванням цих зауважень освіта - це суспільно організований і нормований процес безперервного оволодіння кожним наступним поколінням протягом всього дієздатного періоду життя цього покоління накопичених людством об'єктивним соціально значущим досвідом і зумовлені ним всебічне, гармонійний розвиток і виховання (соціалізація) індивіда.

Як ми вже відзначали раніше, в особистісному плані освіта - це сукупний процес засвоєння індивідом елементів об'єктивного досвіду людства, формування навичок, розвитку умінь, розкриття творчих здібностей через вчення, і, опосередковано, його розумовий та фізичний розвиток, виховання морально-поведінкових якостей, соціалізація з урахуванням генетичної програми і відповідно до соціальною програмою. Це процес, результатом якого є утворення з людини особистості.

Ведучим, основним, вирішальним видом освітньої діяльності, які мають безпосереднім предметом оволодіння індивідом об'єктивним, соціально значущим досвідом людства, є вчення.
Питання для самоконтролю

1. У чому суть принципу природосообразности у навчанні?
2. Сформулюйте фундаментальний принцип дидактики.
3. Чому знання, вміння, навички можна нікому передати?
4. Що таке навчання?
5. Яка роль вчення в навчанні?
6. Яка роль викладання в навчанні?
7. Що таке освіта?
8. Назвіть складові процесу освіти?
9. Яка роль вчення в освіті?
10. Що, згідно А. Дістервега, є одночасно і засобом, і результатом освіти?

Література для самостійної роботи

1. Коменський Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцці І.Г. Педагогічна спадщина / Сост.: В.М. Кларін, А.Н. Джуринський. - М.: Педагогіка, 1988. - 416с.

1. Дистервег А. Обрані педагогічні твори. Москва, 1956.
2. Харламов І.Ф.Педагогіка: Навчальний посібник. - 4-е вид., Перераб.і доп. - М: Гардарики, 2000. - 519с.
3. Педагогіка: Уч. посібник для студентів пед. учебн. закладів / В.А. Сластенін, І.Ф. Ісаєв, А.І. Міщенко, Е.Н. Шиянов. -М.: Школа-Пресс, 1998. -512 С.
4. Фокін Ю.Г. Визначення основних термінів дидактики вищої школи. / / Огляд. інформ. «Зміст, форми і методи навчання у вищій школі». Вип. 4. -М.: НІІВО, 1995. -60 С.
5. Педагогіка: педагогічні теорії, системи, технології: Учеб. для студ. Вища. і середовищ. учеб. закладів / С.А. Смирнов, І.Б. Котова, Є.М. Шиянов та ін; Під ред. С.А. Смирнова. - 3-е изд., Испр. і доп. -М.: Вид. центр «Академія», 1999. -512 С.
6. Смирнов С.Д. Педагогіка і психологія вищої освіти: від діяльності до особистості: Учеб. посібник для слухачів фак-тов і ін-тів підвищення кваліфікації викладачів вузів і аспірантів. -М.: Аспект Пресс, 1995. -271 С.
7. Ледньов В.С. Зміст освіти: сутність, структура, перспективи. -2-ге вид., Перероб. -М.: Вища. шк., 1991. -224 С.; Іл.

2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ
Отже, об'єктом нашого розгляду в даній главі будуть служити процеси навчання, викладання і навчання як емпірично дані реальності об'єктивно існуючого світу.

Предметом же нашого розгляду будуть ці ж реальні процеси, але відтворені на абстрактному рівні шляхом виявлення найбільш значущих закономірних зв'язків і відносин у цих процесах, тобто побудова абстрактних моделей навчання, викладання та навчання.

На наш погляд, побудову таких моделей треба починати з формулювання концепцій процесу навчання, викладання і навчання, що спираються на фундаментальне психолого-дидактичне підгрунтя. Далі слід формулювання концептуальних дидактичних принципів, визначення суб'єктів та об'єктів розглянутих процесів, виявлення в них найбільш значущих і визначення провідних функцій і психологічних закономірностей. Це дозволить отримати функціональні псіходідактіческіе моделі навчання і викладання і визначити інваріанти і варіативні складові отриманих моделей. Подальший аналіз взаємодії моделей навчання та викладання дасть можливість виявити основні концептуальні засади несуперечливої, повнофункціональної моделі навчання, які, в кінцевому підсумку, повинні послужити теоретико-методологічною основою для проектування та реалізації технології професійного навчання з заданим і відтворюваним рівнем результативності.

2.1. МОДЕЛЬ НАВЧАННЯ

2.1.1 КОНЦЕПЦІЯ, СУБ'ЄКТ І ФУНКЦІЇ НАВЧАННЯ

Як було показано вище, відоме, висловлене А. Діствергом фундаментальне положення дидактики, дозволяє сформулювати концепцію вчення, визначальну сутність процесу навчання як власну, самостійну навчально-пізнавальну та навчально-практичну діяльність індивіда.

Однак, що виник в 60-і роки XX сторіччя кібернетичний підхід до навчання визначив управління вченням як необхідну складову частину дидактичного процесу.

Зокрема, В.П. Беспалько стверджує, що «... будь-яка навчальна діяльність завжди керована. Це або безпосередні управляючі дії конкретного вчителя, або опосередковані впливи деякого «узагальненого» вчителя (автоматичне керування) за допомогою різних технічних засобів, або, нарешті, самоврядування, здійснюване самим учням по відношенню до самого себе». [1, С. 118]. І далі там же читаємо: "При передачі значної частини приписів алгоритму управління з компетенції педагога учневі істотно перетворюються процеси навчання і його показники ефективності.... Останні дії володіють великим розвиваючим ефектом, сприяють усвідомленому засвоєнню учнями досліджуваного матеріалу в ході навчання».

Ще великий дидакт Я.А. Коменський першим з педагогів обгрунтував принцип природосообразности у навчанні, відповідність природних законів і законів педагогічних. Виходячи з цього, Я.А. Коменський формулює як закономірність навчання принцип самостійності учня в осмисленні та діяльному освоєнні світу.

З іншого боку, проведений нами огляд психічних процесів відбивної-перетворюючої діяльності людини показав, що навчання - це складний психолого-фізіологічний процес, адекватно керувати яким з урахуванням всіх індивідуальних особливостей суб'єкта навчання завдання, на наш погляд, нереальна.

Інакше кажучи, вирішити проблему особистісно-орієнтованого навчання і навчання шляхом зовнішнього управління вченням принципово неможливо.

Таким чином можна стверджувати, що для того, щоб вчення - власна, самостійна навчальна діяльність індивіда - було природосообразности, воно має бути самоврядним.

Учень не тільки сам засвоює знання і освоює дію і діяльності, але і повинен сам керувати своїм вченням, сам вибирати траєкторію навчання, темп навчання, сам ініціювати надання йому зовнішньої допомоги в навчанні і т.п.

Тільки самокероване вчення відповідає принципу природосообразности.

А це дозволяє визначити, що природозгідне вчення - це самоврядна, власна, самостійна навчально-пізнавальна та навчально-практична діяльність суб'єкта навчання.
Концепція навчання, в свою чергу, надає можливість сформулювати концептуальні засади вчення, спираючись на які можна створити теоретико-методологічні основи вчення, модель навчання.

Вище вже було зазначено, що в процесі навчання (та й освіти теж) немає учнів, а отже можна сформулювати концептуальний дидактичний принцип, що визначає суб'єкта навчання.

1. Діяльнісний характер навчання однозначно визначає індивіда суб'єктом учення - носієм активності в навчанні, учням, які навчаються.

Розглядаючи необхідність реалізації особистісно-орієнтованого навчання, можна сформулювати другий концептуальний принцип.

2. Тільки самоврядування у вченні природосообразно і здатне забезпечити особистісно-орієнтоване навчання.

Що стосується функцій вчення, то тут слід звернути увагу на те, що поряд з виконанням власної, самостійної навчальної діяльності, суб'єкт вчення повинен ще й певним чином її організувати, контролювати, адаптувати в систему освіти і, крім того, адаптуватися самому в цій системі.

Перелічимо основні функції, які виконує суб'єкт вчення, - функції навчання.