Форми держави: чотири типи неправильного державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія (погіршення та перекручення форми ідеального правління).

Ідеальною державою керують обрані,що мають природні здібності, повинні керувати протягом багатьох років. Основним принципом існування ідеальної держави є Справедливість. Все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Можливі три форми державного устрою: а) монархія - правління б) аристократія - правління деяких; в) демократія - правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія - у тиранію, аристократія - в олігархію, демократія - у демагогію.Кращою є аристократія - найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями є філософи. Платон зв'язує ідеальну державу з верховенством закону. Усі громадяни держави (крім рабів, що не могли бути поставлені в однакове положення з вільними), незалежно від стану, який вони займають, повинні однаково підкорятися закону. Таким чином, логіка Платона йде в послідовності умовиводів від держави до індивіда, а не навпаки - від індивіда до держави. Це свідомо визначає тотальне підпорядкування індивіда державі. Проекти ідеальної держави є утопією, яка представляє собою симбіоз рис вигаданих, надуманих ніби на противагу існуючим формам держави, з реальними рисами.

6.Аристотель «Політика».

Визначає політику як цивілізовану форму діяльності спільноти, що спрямована на досягнення «загального блага». Ц е найвеличніша наука, що, головним чином, і управляє». Отже, під політикою розумівся особливий спосіб організації управління суспільством. Цей спосіб визначає, з одного боку, хто має право керувати державою, функції правителів і форми реалізації влади, з іншого – особливості взаємодії індивідів усередині суспільства. Державу Арістотель визначає як продукт природного розвитку суспільства, результат механічного об’єднання родин, а людину за її природою – як «політичну істоту». Розглядаючи різні способи устрою полісів. Арістотель виділяє «правильні» і «неправильні» форми правління (критерієм правильності виступає їхня спроможність служити загальному благу). Трьома «правильними» формами правління державою, за Арістотелем, є монархія, аристократія та політія, а відповідними їм «неправильними» формами – тиранія, олігархія і демократія. “Людина за своєю природою – істота політична, через те навіть ті люди, які анітрохи не мають потреби у взаємодопомозі, прагнуть до спільного проживання… ”.“ Держава створюється не заради того, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою – або нерозвинена в моральному плані істота, або надлюдина”

7.Ціцерон «Про державу»………………………………………………………………………………………………………………………
У творі Цицерона “Про державу” розглядається та аналізуються такі державно-правові явища як держава, її суть і походження, форми держави, які виділяли античні філософи. Автор розмірковує, яка з цих форм держави найкраща та найдосконаліша на основі форми держави Стародавнього Риму. Також у творі порушені питання стосовно походження та суті права і закону. Твір побудований у формі діалогу(розмови).
Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «характером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». Достоїнства змішаної форми державного правління — у правовій рівності громадян, у міцності держави. Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва. Обов´язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. У Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону», мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправ´я. Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми народжені для справедливості») і схильність любити людей.

8. Погляди Н. Макіавеллі на державу, політику і методи державного управління.
Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Вони можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії. Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу. Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.
• Держава Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх чи любов останніх. Держава є непорушним, якщо уряд не дає приводу до змов і збурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов - в презирство.
• Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним у виявленні істинної сутності проблеми на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («…управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі і не мали підстав завдавати вам шкоди»).
• Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, - могутній засіб впливу на уми та звичаї людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.

9. Н. Макіавеллі «Державець»……………………………………………………………………………………………………………………
Приблизно у 1520 році Макіавеллі написав працю під назвою «Володар» («Державець»).
Державу Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх чи любов останніх. Держава є непорушним, якщо уряд не дає приводу до змов і збурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов - в презирство. Всі держави Макіавеллі ділить на такі види: «Усі держави, всі держави, що володіли або володіють владою над людьми, були й суть або республіки, або держави, керовані незалежно». Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковані і нові. Наслідному государеві набагато легше утримати владу, ніж новому, тому що для цього достатньо не переступати звичаїв предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. Важко утримати владу новому государю. І завойоване і успадковане володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну мову, або до різних країн і мати різні мови. «У першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи». Для цього досить усього лише викорінити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися занепокоєння. Колишні ж закони і податки слід зберегти. Ще один спосіб утримати владу на завойованій території - заснувати в одному-двох місцях колонії, що зв'язують нові землі з державою завойовника. У чужій за звичаями і мовою країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися послабити сильних. Крім того, новий государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. За Макіавеллі олігархічну державу легше завоювати, але важко утримати, а монархію – навпаки. Макіавеллі виділяв також церковні держави, про яких можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібно доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не потрібно ні того, ні іншого.
Макіавеллі розрізняє такі види військ: Власне; Союзницьке, Наймане; Змішане. Наймані і союзницькі війська безплідні й небезпечні. Ніколи не буде ні міцною, ні довговічною та влада, яка спирається на наймане військо.
Державець: має вміти аналізувати істинні причини вчинків людей та їх інтереси; у політиці правитель повинен сподіватися гіршого від союзників і ворогів; дії володаря мають поєднувати силу лева і хитрість лисиці. Аморальність правителя допускається лише у випадках смертельної небезпеки для держави. В інших ситуаціях Макіавеллі відстоював принципи чесності і справедливості у поведінці політика.Нехтування військовим мистецтвом є головною причиною втрати державцем влади, як володіння ним є головною причиною здобуття влади. При цьому государ повинен читати історичні праці, особливо вивчати дії видатних полководців.
-Макіавеллі одним із перших обґрунтував недоторканість приватної власності (бо зазіхання на майно породжує ненависть підданих).

10. Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо про суспільний договір…………………………………………………………………………...
Під поняттям «суспільний договір» розуміється згода між ізольованими до того індивідами на об'єднання, на утворення держави, перетворюючи неорганізовану безліч людей на єдиний народ. Руссо «О суспільному договорі, або Принципи політичного права» вважав, що люди в природному («додержавному») стані володіють природженими правами і свободами. Потім ради світу і благополуччя полягає суспільний договір між кожним членом суспільства і створюваною державою. Люди передають частку своїх прав державної влади і беруть зобов'язання підкорятися їй, а держава зобов'язалася охороняти невідчужувані права людини (право власності, свободу, безпеку). Угода людей, по думці Руссо, - основа законної влади. В результаті кожен договірний стає одним з учасників цієї волі. Суверенітет належить народові в цілому, а правителі — це уповноважені народу, зобов'язані звітувати перед ним і змінювані по його волі. Руссо вважав, що діяльність правителів (держави) не може суперечити справжнім інтересам суспільства. Якщо держава перестає слідувати спільній волі і виконувати свої моральні зобов'язання, воно втрачає етичну основу свого існування. Забезпечення цієї етичної опори влади Руссо покладав на так звану «цивільну релігію», покликану об'єднати громадян на основі віри в Бога, в безсмертя душі, в невідворотність покарання пороку і торжества чесноти. Договір за Руссо розірвати не можна.
Гоббс («Левіафан») вважав, що природний стан людства, це стан «війни всіх проти всіх». І щоб припинити цю війну, необхідно домовитися, і бути не поодинці, а об'єднатися. Але люди, навіть об'єднані в державу, під владою, наприклад монарха, продовжують терпіти позбавлення. У наявності соціальна расслоенность суспільства, і як наслідок, злочини проти особи і власності. Гоббс, навпаки, доводив, що якщо влада добровільно передана правителеві, наприклад, князеві, то він – князь – віднині володіє необмеженими повноваженнями. Гоббс звеличив роль держави, яку він визнає абсолютним сувереном. Гоббс вважав, що будь-яка форма правління може стати основою сильної держави (монархія, олігархія, демократія), але тільки за умови виконання договору між народом і урядом. Люди, ведені страхом, об'єдналися в співтовариство, відмовившись від «права» необмеженого самоствердження на користь суверена і уповноваживши його діяти від їх імені. Якщо люди, піклуючись про свою безпеку, погодилися на такий «суспільний договір», то влада суверена має бути абсолютною; інакше, що роздираються суперечливими домаганнями, вони завжди знаходитимуться під загрозою анархії, властивої бездоговірному природному стану.
По теорії Локка люди до виникнення держави перебували в природному стані, при якому кожен володів владою, витікаючою із закону, і всі жили мирно. В цілях надійного забезпечення рівності, свободи, має рацію і захисту особи і власності люди погоджуються утворити політичне суспільство, заснувати державу. Держава, по Локку, - це не демократія або яка-небудь інша форма правління, а будь-яке незалежне співтовариство. Локк особливо акцентує момент згоди. Вважається, що Локк сформував доктрину раннього лібералізму. Метою діяльності держави мають бути охорона власності і забезпечення цивільних інтересів. Засобами, покликаними сприяти здійсненню даної мети, Локк вибрав законність, розділення властей, оптимальну для нації форму правління, право народу на повстання в разі зловживання владою(тиранії). Суверенітет народу значніший за суверенітет створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішують покласти межу нахабства що порушили суспільний договір правителів, то озброєне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи, закону, рухи до спільного блага буде абсолютно правомірним. За Локком договір можна розірвати.

11. Політична теорія М. Вебера…………………………………………………………………………………………………………………………..
Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (18641920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади, що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування). Перший тип - традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип - раціонально-правове або легальне панування - визначає підкорення не особі, а визначеним у суспільстві законам. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (раціональна бюрократія). Третій тип легітимного панування - харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера. Структура панування подана так: 1) панівна меншість - еліта; 2) апарат управління - функціонери; 3) підпорядковані пануванню маси. Веберівське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення:
професійний апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації влади); плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси); парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу).
Як бачимо, вирішальне значення відведено вождеві й бюрократії, другорядна роль - парламенту, що пояснюється негативною оцінкою ним політичних партій, які, на думку Вебера, були органами партійної ієрархії. Таким чином, теоретична спадщина М.Вебера (поняття типів панування, раціональної бюрократії, плебісцитарної демократії, харизматичного лідерства) стали парадигмальними основами сучасних політологічних студій, а його праці залишаються теоретико-методологічною домінантою політології ХХ ст. До ідей М.Вебера ми будемо повертатися неодноразово, вивчаючи базові теми курсу політології.

12. Ґенеза політико-правової думки в Україні: від «Руської правди» до Конституції Пилипа Орлика.
Політична думка України своїм корінням сягає в епоху Київської Русі IX—XII ст. Її безсмертними пам'ятками є літописи «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руська Правда» Ярослава Мудрого — зведення вітчизняних законів, «Повчання Володимира Мономаха дітям», «Слово о полку Ігоровім» — твори, в яких віддзеркалилися тогочасні проблеми політики, релігії, моралі, порушувалися питання про співвідношення світської й духовної влади.
Для політичної думки України кінця XVI — початку XVII ст. характерне обстоювання ідеї соборності правління християнської церкви.
Значну роль у розвитку політичної думки в цей час відіграла Києво-Могилянська Академія — перший вищий навчальний заклад в Україні, та її відомі мислителі Петро Могила(Її засновник, розвинув ідею верховенства церкви над державою. Майбутнє української держави він пов’язував з національно-визвольною боротьбою українського народу), Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Ф. Прокоповичу належить створення теорії освіченого абсолютизму.
Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.) пов'язується з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького, який не лише висунув завдання створення незалежної держави, а й зробив усе можливе для його розв'язання. Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетманьскої доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ний передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.