Лібералізм - політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави( друга половина хіх).

Базові цінності: *Людська особистість;*Індивідуальна свобода;*Рівність можливостей;*Ринок як регулятор економічних відносин.

Політичні та економічні пріоритети:*Договірний характер відносин між державою та індивідом;*Обмеження впливу держави, насемперед в економ.сфері;*Приватна власність;*Захист інтересів меншин;*Зменшення податків, скорочення соціальних програм;*Приватизація.

Приклади партій: Ліберал. Партія ВБ, демократ.партія США. «Унія Вольності» - Польща, «Фідес» - Угорщина.

Представники: Дж.Локк(обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать, насамперед, право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є незаперечною) Бенджамін Констан, Ієремія Бентам.

 

Соціал-демократія як ідейно-політична доктрина.

Соціал-демократія- ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Базові цінності:*Свобода;*Справедливість;*Солідарність;*Рівність

Політичні та економ. Пріоритети:*Рівність усіх форм власності;*Захист прав і інтересів меншин;*Державне регулювання економіки з урахуванням ринкових законів;*Соціальна держава;*Збільшення соціальних програм.

Приклади партій: Соц-демок. Партії Німеччини, Італії, Швеції, Данії, Демократична партія праці Литви.

Представники: Е.Бернштейн(Перехід до соціалізму може відбуватися не внаслідок революції,а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права. Стихійний, еволюційний розвиток економіки, основа- споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалювати за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. “ Конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно ”.

 

Соціально – політична сутність марксизму.

.Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом»

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму і, врешті-решт, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Рушійною силою суспільного прогресу вони вважають класову боротьбу, а пролетаріат — провідною верствою суспільства. Свою історичну місію «могильника капіталізму» пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду — комуністичної партії, шляхом встановлення диктатури пролетаріату. Маркс і Енгельс пропагували ідею поширення пролетарської революції в ряді країн і вірили у можливість створення т.зв. Сполучених Штатів Європи. Основним лозунгом міжнародної організації трудящих було гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» У своїй фундаментальній праці «Капітал» Маркс критикує економічну теорію капіталізму як таку, яка заснована на експропріації власниками результатів найманої праці робітників (додаткової вартості).

Коротко: Пригноблений клас бореться з панівним – власне рушійна сила сус. прогресу. Єднання пролетаріату. Власність – суспільна, всім порівну. Злам буржуазної системи. Держава – масам. Не спрацювало.

Засадничі принципи класичних теорій еліт Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса.

Еліта - Це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.
В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.
Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: «Еліта лисиць», «Еліта левів»
Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

Коротко:

Моска – сус. завжди керується меншістю, правлячий клас монополізує владу, його зміни мають аристократичну (закристість)і демократичну(залучення нових) тенденції. Їх поєднання = гармонія.

Парето – вводить термін Еліта. Люди нерівні за природою. Існують еліта, контр еліта(з якостям еліти, але не при ладі), не еліта. При циркуляції еліт контр еліта змінює правлячу еліту. Три покоління еліт: 1краще,2виродження, 3 занепад(об. змінювати). Еліта левів, еліта лисиць.

Міхельс – «залізний закон олігархічних тенденцій». Будь-яка правляча верхівка апріорі відривається від суспільства, зумовлено самою формою організації. Еліта нам. вийти з-під влади громадян і вирішувати особисті питання.

 

Сучасні елітарні теорії.

Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших учених, які заклали підвалини так званої макіавеллістської школи (у працях Н. Макіавеллі найвиразніше сформульовано теорію еліт і політичного лідерства), нині зазнають критики за надмірне піднесення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, цинічне ставлення до боротьби за владу. У сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції еліт.
Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Провідні положення цих теорій такі:
1. Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями й показниками в найважливіших для всієї держави сферах діяльності. Згідно з Фрейдом, це наділена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили.
2. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою.
3. Формування еліти — це наслідок природного добору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії на зміну аристократії прийшли приватні підприємці, які, своєю чергою, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам.
Ціннісні теорії еліти найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах.
Теорії елітарної демократії ґрунтуються на розумінні демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок не розглядається тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску громадян, емоційної неврівноваженості та радикалізму.
Проте дійсність виявилася дещо суперечливішою. З'ясувалося таке: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства у сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання й реалізацію соціально-економічних прав громадян на працю, страйк, соціальне забезпечення.
Концепції плюралізму (або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати в усіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних — утворює свою власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різноманітних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас.

Коротко: старі теорії намагаються підлаштувати під лібералізм. Отже еліта керує масою з її добровільної згоди, заявленої на виборах. Може існувати багато еліт – політична, професійна, тощо. вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти, “меритократії” (так званої еліти заслуг).“Меритократія” — це еліта знань, компетентності, яка об´єднує найталановитіших представників суспільства