Поняття і функції політичної ідеології

 

Головний зміст, загальні цілі і соціальне призначення політики обґрунтовуються політичною ідеологією. Поняття ідеологія (від греч. idea – ідея, образ і logos – навчання, слово) уперше ввів у наукове вживання французький філософ і політик А. Дестют де Трасі (1754–1836) у багатотомній праці “Елементи ідеології”. У його розумінні ідеологія – це навчання про ідеї, що повинні виступати основними принципами держави, права і виховання.

В епоху Просвітництва це поняття набуло негативного змісту неадекватної реальності свідомості, заснованої на релігійних та інших забобонах і протилежної раціональному, об'єктивному пізнанню дійсності. Це негативне відношення до ідеології було закріплене і подіями Великої французької революції, коли знищували людей в ім'я ідеологічних абстракцій. І тільки згодом ідеологія набула визнання. Визначна роль у її реабілітації належить представнику франкфуртської школи німецької філософії Т. Адорно (1903–1969) і його послідовникам. З огляду на розроблену цією школою філософсько-соціологічну критичну теорію суспільства, вони запропонували ідею про органічне втілення ідеології в життя суспільства як необхідної ланки, що опосередковує його відтворення. Згідно з Т. Адорно, ідеологія – це не надбудова над економічним базисом, як стверджує марксизм, а невід'ємна ланка механізму відтворення певного типу суспільства. Суспільство (соціальна система), як єдине ціле, відтворює себе через дію складових його індивідів. Зразки і норми соціальної поведінки людей задає ідеологія панівних класів (груп). У реалізації поставленої мети використовується широкий арсенал засобів: система державних і недержавних інститутів масової свідомості – від телебачення, радіо, преси до рекламних агентств; масова культура, заснована на певних ідеологічних цінностях; повсякденний досвід людей та ін. У результаті домінування державної ідеології у свідомості і поведінці мас зберігається соціальний статус-кво, досягається керованість суспільством.

З огляду на досягнення сучасної політологічної думки, політичну ідеологію можна визначити як систематизовану сукупність ідей відносно проблем влади та устрою громадського життя. Вона відображає інтереси певних груп (шарів, класів), які слугують закріпленню або зміні існуючих суспільних інститутів і відносин.

Носіями ідеології є, як правило, досить великі суспільні групи – це насамперед класи: буржуазія, робітничий клас, дрібна буржуазія, інтелігенція, селянство, а також нації. Однак існують і ідеології, що не мають класового чи національного вираження, а орієнтуються на певні цінності. Наприклад, ідеологія анархізму (дослівно – безвладдя) залучає у свої ряди прихильників максимальної свободи особи, не обмеженою ніякою формою влади. Ідеологію “зелених” “сповідають” представники самих різних соціальних груп, що орієнтуються на постматеріальні цінності.

Існуючі в суспільстві ідеології відображають соціальну диференціацію суспільства і насамперед характер і гостроту соціальних, економічних політичних, релігійних, ціннісних та інших конфліктів. Найбільш гостра боротьба ідеологій відбувається в країнах із глибокими системними соціальними конфліктами, пов’язаними з проблемами перебудови суспільства.

Характерні риси ідеологій: груповий егоїзм, ідеалізація, перебільшування місця і значення даної групи в суспільстві, її протиставлення іншим групам (класам), гіпертрофоване вираження її інтересів, зневага інтересів інших прошарків (яскравий приклад – марксизм з його вченням про пролетаріат як гегемон в революційних перетвореннях суспільства і диктатуру пролетаріату як вираження інтересів всіх прошарків суспільства).

У суспільстві ідеології можуть відігравати різну роль – і негативну, і позитивну, укореняючись в масовій психології і закріплюючись в нормах і традиціях політичного життя. Вони можуть гальмувати назрілі соціальні проблеми, штучно підтримувати класові, національні, релігійні та інші конфлікти. Особливо це характерно для політичних систем, що не допускають плюралізму ідеологій, їх вільного змагання за вплив на суспільну свідомість. Але й у розвинутих демократичних суспільствах роль ідеологій не завжди однозначно позитивна. І все-таки різноманіття і суперечливість суспільних інтересів і цінностей, що знаходить своє вираження і теоретичне обґрунтування в різних ідеологіях, констатують ідеології як необхідний компонент сучасного суспільства. Конструктивна роль ідеології визначається базуванням на загальнолюдських цінностях і національних інтересах.

Ідеологія, як один з компонентів політики, відіграє важливу роль у соціальному житті, виконуючи ряд функцій:

– відображення громадського життя, соціальних умов і інтересів. Але при цьому варто пам'ятати, що ідеологія тенденційно відображає дійсність і, більшою чи меншою мірою, містить утопічні ідеї чи ілюзії, навіть прямі фальсифікації. І все-таки без зв'язку з реальністю та істинністю хоча б частини знань, що містяться в ній, ідеологія не змогла б впливати на життя суспільства. Політичні ідеї, виражаючи потребу суспільного розвитку, слугують джерелом соціального відновлення;

– конструювання форм і моделей державного і суспільного устрою. Розробляючи визначені суспільні ідеали і цілі, ідеологія передбачає реальні політичні і соціальні зміни. Наприклад, ідеї поділу влади, поваги і захисту державою прав людини, розмежування держави і цивільного суспільства та ін. до своєї політичної реалізації виступали складовою частиною ліберальної ідеології;

– вираження і захист колективних інтересів і цінностей. Обґрунтовуючи, чітко формулюючи і захищаючи систему колективних цінностей, вона дає під цим кутом зору позитивну чи негативну оцінку різним суспільним явищам. У такий спосіб дана функція додає ідеології особисту значимість, зв'язує з надіями, прагненнями членів групи, слугує мотиватором політичних рішень і індивідуальної поведінки;

– нормотворчість і регуляція поведінки. Ідеологія формулює визначені зразки індивідуальної і колективної поведінки, які у випадку перетворення в пануючу, стають ціннісною базою законотворчості. Наприклад, лібералізм орієнтується на індивідуалістичні норми поведінки, консерватизм – на традиціоналістські, марксизм – на колективні;

– інтеграція групи. Обґрунтовуючи і виражаючи інтереси, цінності, цілі, вказуючи шляхи їх здійснення і пропонуючи відповідні зразки поведінки, ідеологія поєднує індивідів, що складають групу у єдину спільність. Найбільш яскраво інтеграційна функція виявляється в національних ідеологіях, що прагнуть об’єднати всіх представників нації для досягнення загальних цілей;

– мотивація поведінки політичних лідерів і членів групи, і тим самим активний вплив, на політику і життя суспільства в цілому. Ідеологічна мотивація може виявлятися в прийнятті політиками тих чи інших рішень під впливом імперативів ідеології, в участі мас у різних ідеологічних заходах, у голосуванні громадян за партії, що представляють ту чи іншу ідеологію.

В історії і сучасному світі існує велика кількість різних ідеологій, але в наші дні найбільш впливовими є – лібералізм, консерватизм, соціалістична і націоналістична політичні ідеології.

 

Лібералізм

Поява лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, до епохи перших буржуазних революцій XVII–XVIII ст. і пов'язаний з боротьбою третього стану проти станового ладу, феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви. Біля джерел ліберальної ідеології були англійські просвітники XVII ст. Т.Гоббс і Дж.Локк і XVIII ст. А.Сміт і І.Бентам, французькі Ш.-Л.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо, німецькі – Є.Кант і В.Гумболът, американські – Т.Джефферсон, Д.Медисон. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали в XIX ст. М.Драгоманов, Б.Кістяковський.

Саме поняття лібералізм ввійшло в суспільно-політичне життя на початку XIX ст. і пов'язано з подіями в Іспанії в 1812 р., де лібералами назвали групу делегатів-націоналістів у кортесах (іспанський парламент). Теоретичної систематизації і класичної завершеності ідеологія лібералізму досягла в XIX ст.

Сутнісні риси лібералізму визначаються етимологією самого слова (лат Liberaly – вільний). Найголовнішими принципами лібералізму є:

– свобода особи, пріоритет індивіда стосовно держави, визнання права всіх людей на самореалізацію. Слід зазначити, що в ідеології лібералізму індивідуальна воля збігається з політичною волею і “природними правами” людини, найголовніші з яких – право на життя, свободу і приватну власність;

– обмеження сфери діяльності держави, захищеність приватного життя - перш за все від сваволі держави; “приборкання” держави за допомогою конституції, що гарантує свободу дій особистості в рамках закону;

– розмежування сфери діяльності держави і громадянського суспільства, невтручання першого в справи останнього;

– в економічній сфері – свобода індивідуальної і групової підприємницької діяльності, саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку;

– у духовній сфері – свобода совісті, тобто право громадян сповідати (чи не сповідати) будь-яку релігію, право самостійно формулювати свої моральні обов'язки та ін.

У своїй завершеній класичній формі лібералізм затвердився у державному устрої Великобританії, США, Франції та інших європейських державах у другій половині XIX ст. Але вже наприкінці XIX початку XX ст. відбувається спад впливу ліберальної ідеології, що переріс у кризу, яка продовжувалася до середини 30-х років XX ст., що було пов'язано з новими суспільно-політичними реаліями цього періоду. З одного боку, залишена без державного контролю вільна конкуренція вела до самоліквідації ринкової економіки в результаті концентрації виробництва та утворення монополій, з іншого, необмежене право власності викликало могутній робітничий рух, економічні і політичні потрясіння. Усе це і змусило переглянути ряд ліберальних постулатів і ціннісних орієнтирів. Так у рамках класичного лібералізму формується неолібералізм, зародження якого багато вчених пов'язують з діяльністю американського президента Ф.Д.Рузвельта (1933–1945). Переосмислення стосується насамперед економічної і соціальної ролі держави.

Неолібералізм склався у другій половині XIX ст. Його основні риси:

– зберігається прихильність основним постулатам лібералізму: свобода і права особистості, рівноправність усіх громадян, конституціоналізм, приватна власність і підприємництво як основа господарського життя та ін.;

– допускається державне втручання для стабілізації ринкової економіки, тому що дія механізму вільної конкуренції не забезпечується автоматично (формування монополій, кризи в економіці, інфляція та ін. порушують механізм ринкового саморегулювання);

– державне втручання обмежується лише встановленням “рамок”, у яких розгортається економічна діяльність і які створюють сприятливі умови для дії конкурентних механізмів (тобто, неоліберальна концепція не припускає безпосереднє державне регулювання економічних процесів, а обмежується лише підтримкою механізмів ринкового саморегулювання);

– обмежене державне регулювання виявляється не тільки в економіці, але й у соціальній сфері: передбачається перерозподіл частини доходів через систему податків і державної допомоги на користь менш забезпечених прошарків населення, зміцнення в суспільстві соціальної справедливості.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що сучасний неолібералізм, зберігши прихильність основним принципам лібералізму, виявився здатним в умовах нових суспільних реалій скорегувати ряд важливих соціально-економічних постулатів, адаптувавши багато нових ідей, у тому числі і характерних для інших ідеологій – соціалістичної, соціал-демократичної, неоконсервативної.

Найбільш яскравий приклад втілення в політичну практику ідеології лібералізму є діяльність демократичної партії США.

 

Консерватизм

Консерватизм (лат. сonserve – зберігати, берегти) – ідеологія, спрямована на збереження і підтримку існуючих форм громадського життя (соціально-економічного устрою, політичного устрою, культурного середовища, традиційних і духовних цінностей). Формування консерватизму у визначену систему поглядів відноситься до кінця XVIII – початку XX ст. і було реакцією на досить широке поширення ліберальних ідеалів, але насамперед на радикальні ідеї і перетворення Великої французької революції 1789 р. На початковому етапі свого становлення ця ідеологія відображала інтереси світських і церковних феодалів, обурених “зухвалістю” ліберальної думки і політичною практикою французьких революціонерів, які намагались змінити існуючий лад, освячений віковою історією. Послідовники цього напряму виступали проти суспільного прогресу і демократії, за збереження традиційних інститутів (сильної авторитарної держави, впливової церкви, приватної власності), за ієрархічний устрій суспільства, заснований на природній нерівності і традиційних привілеях, дбайливе відношення до традицій і т. д.

Основоположником консерватизму вважається англійський суспільний діяч Е.Берк (1729–1797), що виклав свої погляди в роботі “Міркування про Французьку революцію”, яка і сьогодні вважається “Біблією” консерватизму. До основних цінностей консерватизму він відносив:

– культ традицій, національної культури, моралі, патріотизму;

– пріоритет інтересів держави над інтересами особистості;

– сильна ієрархічна держава;

– авторитет церкви, родини, школи;

– прагматизм, здоровий зміст, скептицизм;

– поступовість і обережність процесу соціальних змін;

– наступність у розвитку;

– історична єдність минулого, сьогодення і майбутнього;

– воля і відповідальність.

На основі цих поглядів Е.Берка та інших мислителів і політиків у XIX ст. склався стійкий комплекс консервативних ідей і цінностей, що одержали назву класичного консерватизму. Його основні ідеї:

– визнання обмеженості можливостей людського розуму в пізнанні суспільства і недосконалості людської природи;

– ефективна державна влада (у зв'язку зі своєю природною недосконалістю людина не може жити без держави й інших соціальних інститутів: держава покликана стримувати властивий людям і окремим групам егоїзм, підтримувати соціальний мир і піклуватися про загальне благо. Без такої ролі держави суспільство чекає або громадянська війна, або необмежене панування однієї групи). Успішно виконувати свої функції може лише сильна, авторитетна, але не диктаторська держава;

– інтереси держави, нації вище, ніж інтереси індивіда чи якої-небудь соціальної групи;

– в економічній сфері – святість приватної власності, орієнтація на розвиток приватного підприємництва;

– переконаність у вродженій нерівності людей і необхідності аристократії й еліти, що є фундаментом розумного суспільного устрою (соціальна рівність - протиприродна для суспільства, тому що сама природа людини обумовлює нерівність – між чоловіками і жінками, працьовитими і ледачими, розумними і посередніми людьми та ін. Тому нормальне суспільство природно відтворює нерівність, що у свою чергу стимулює суперництво між людьми, що сприяє здоровому розвитку суспільства за умови авторитетного контролю держави). Рівність повинна існувати лише в сфері моралі і усі зобов'язані виконувати свої обов'язки;

– функціонування суспільства регулюють не тільки закони, але і звичаї, традиції. Концепція єдності минулого, сьогодення і майбутнього, спадковості у відновленні соціальних зв'язків, що передаються від предків до нащадків. (Майбутнє багато в чому визначається минулим, тому важливе значення надається формуванню історичної свідомості своїх народів, поважному відношенню до минулого);

– відмовлення від революційних перетворень і орієнтація на поступові, еволюційні зміни в суспільстві, що надає можливість подальшого коректування.

Аналізуючи основні постулати класичного консерватизму, необхідно звернути увагу на його головну рису – традиціоналізм. Варто підкреслити, що консерватори розглядають традиції не як орієнтацію на минуле, а як умови наступності і зв'язку минулого, сьогодення і майбутнього і тим самим використання досягнень предків для поліпшення життя нинішніх і майбутніх поколінь. Увага до традицій допомагає формувати історичну свідомість, що дає можливість з’ясувати джерела і причини сучасних явищ, ставити реальні, вільні від утопізму цілі. Дбайливе відношення до традицій зовсім не означає заперечення необхідних суспільних змін, але вони доцільні лише тоді, коли існуючі принципи довели свою неспроможність. Підкреслюється також, що при оновленні суспільства необхідно не блискавично відмовлятися від “застарілих” принципів, а серйозно думати над тим, що зберегти і передати в майбутнє.

Важливим поняттям для консерваторів є “порядок”, що протистоїть хаосу, і лише при наявності якого можливі “добрі справи” (Е.Берк). Особливу роль у підтримці порядку приділяється державі, що відокремлюється від суспільства і стає над ним.

У силу такого широкого тлумачення традиціоналізму, порядку, волі індивіда й інших принципів, соціальна база консерватизму згодом значно розширюється: його послідовниками стають не тільки представники “приречених” соціальних груп, існуванню яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного розвитку, але і прагматично налагоджені сили, що прагнуть до порядку, стабільності і заперечують невизначеність, непередбачуваність блискавичних змін.

Досить широкого поширення консервативні ідеї набувають в 70-х роках XX ст., багато дослідників пов'язують це з трансформацією деяких його ідей і формуванням нової течії – неоконсерватизму, риси якого проявилися в США в період президентства – республіканця Р. Рейгана (1981–1989), в Англії – прем'єрства М. Тетчер (1979–1990), (партія торі-консерватори), у Німеччині – канцлерства Г. Коля (1982–1998), що очолив блок ХДС-ХССС.

У пошуках шляхів вирішення деяких “хворих” питань сучасності (економічні кризи, політична нестабільність, ріст залежності людини від технічної сфери, руйнування традиційних міжособистісних комунікацій, ріст антисоціальної поведінки та ін.), консерватори оновили свій ідеологічний арсенал:

– як і раніше наполягаючи на необхідності формування сильної влади і збереженні в суспільстві позицій сильної держави, неоконсерватори, передбачаючи головні причини багатьох негативних явищ у надмірному втручанні держави в справи громадянського суспільства, пішли на деяке обмеження державного інтервенціонізма;

– сила держави в її професіоналізмі і моральності;

– будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу благ, вимагають скорочення соціальних програм, тому що переконані, що перетворення держави в “дійну корову” розбещує людину;

– зміцнення моралі, родини і релігії. (Повернення до випробуваних традиційних цінностей допоможе людям знайти духовну рівновагу, звільнитися від “соціального утриманства” й активізувати власні зусилля на забезпечення свого благополуччя);

– активізація в сфері міжнародної політики. Перетворення своєї країни у світову державу вважається вищою та абсолютною метою, якій підлягають інтереси всіх громадян;

– ідея прогресу не заперечується, але необхідно, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минуле.

Поняття “консерватизм” і “лібералізм” у недалекому минулому, значною мірою завдяки марксистським трактуванням, розумілися негативно. Якщо лібералізм ототожнювався з зайвою терпимістю, поблажливістю, то консерватизм вважався реакційним ідеологічним напрямом, для якого характерна прихильність до всього застарілого в суспільному житті. В останні роки спостерігається зростання інтересу до цих течій і прагнення переосмислити деякі їхні установки. Відмовляючись від найбільш догматичних постулатів, взаємно збагачуючись, запозичаючи деякі соціалістичні ідеї, ці політичні течії стають привабливими для широких прошарків населення.

 

Соціалістична ідеологія

Соціалізм (від лат. Socialis – суспільний) – вчення про перетворення суспільства, що базується на приватній власності й експлуатації, в нове, яке ґрунтується на суспільній (колективній) власності, соціальній рівності, справедливому розподілу матеріальних благ і духовних цінностей у залежності від витраченої праці.

Ідеї соціалізму мають глибокі історичні корені й один з перших проявів – функціонування перших християнських громад. Спроби ідеологічно обґрунтовувати перетворення суспільства на засадах колективізму належать до епохи Відродження і пов'язані з іменами великих гуманістів XVI ст. – англійського державного діяча і мислителя Т.Мора (1478–1535), “Утопія” – (1516) та італійського поета, філософа і політичного діяча Т.Кампанели (1568–1639), “Місто сонця” – (1602). В цих роботах, написаних у період кризи феодалізму, були висловлені ідеї, спрямовані на перетворення пануючого суспільного устрою на колективних засадах, виражені в утопічно-літературній формі. Лише в першій половині XIX ст. з'явилися мислителі, що у своїх працях різко критикували капіталізм, захищали інтереси найманих робітників і запропонували концепцію перебудови суспільства на основі суспільної власності і соціальної рівності (французи А.Сен-Симон (1760–1825) і Ш.Фур'є (1772–1837) і англієць Р.Оуэн (1771–1851)). Цей напрямок в історії розвитку соціалістичної думки одержав назву раннього чи утопічного (у марксистському визначенні). Основними методами втілення своїх ідей у реальне життя вони вважали освіту, виховання, переконання й інші мирні шляхи суспільного перетворення. (У літературі цей напрямок одержав ще назву “просвітительського” соціалізму).

Остаточне оформлення соціалістичної ідеології і придбання нею політичної спрямованості відбулося в другій половині XIX ст. і пов'язано з іменами німецьких філософів і суспільно-політичних діячів К.Маркса (1818–1883) і Ф.Енгельса (1820–1895). Здобуте ними вчення одержало назву “марксизм” (або науковий комунізм на протилежність від утопічного) і було проголошено ідеологією пролетаріату. У поширенні та розвитку соціалістичних ідей у Росії велику роль зіграли Г. В. Плеханов і В. І. Ленін, в Україні – М.Драгоманов, І.Франко, С.Петлюра, В.Винниченко та ін.

У ході історичного розвитку в соціалізмі з'являються різні напрямки: ранній (просвітительський), марксизм, лассальянство, реформізм, демократичний соціалізм (соціал-демократія), радянська і китайська моделі, африканського й іншого різновиду соціалізму. Але в основі кожного з цих напрямків лежить або марксистська, або соціал-демократична ідеологія, тому більш докладно зупинимося на цих двох.

Марксизм як політичне вчення сформувався в XIX ст. і містив у собі теоретичну і політичну частини. У теоретичній частині обґрунтовуються закономірності зародження соціалізму й аналізується його сутність, у політичній – визначаються політичні засоби реалізації поставлених цілей, що виражають інтереси робітничого класу, мета якого побудувати безкласове суспільство. Риси марксистської ідеології:

– соціалізм як перша, нижча фаза комунізму, що приходить на зміну капіталізму в результаті класової боротьби пролетаріату в її вищій формі –революції. (Вчення про класову боротьбу і революцію – основне ядро в марксизмі);

– ліквідація приватної власності й експлуататорських класів (шляхом експропріації експропріаторів);

– утвердження суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва (на першій фазі – у двох формах: державній і кооперативно-колгоспній),

– встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя перетворення суспільства;

– керівна роль робітничого класу і його партії;

– відсутність плюралізму в політичному житті, тому що вважається, що інтереси робітничого класу відображають інтереси всіх інших класів і соціальних груп;

– здійснення в сфері розподілу принципу: “від кожного – по здатності, кожному – по праці”;

– забезпечення на цій основі соціальної рівності, соціальної справедливості – умов для всебічного розвитку особистості.

Як бачимо, головний принцип цієї ідеології, що є фундаментом для реалізації ідеалу суспільного устрою – відношення до приватної власності. Якщо лібералізм розглядає приватну власність, як головний двигун конкуренції і забезпечення добробуту, марксизм розглядає її як головне джерело експлуатації і соціальної дискримінації найманої праці, що і визначає вимогу її повної ліквідації. Для реалізації такого суспільного ідеалу, де буде панувати суспільна власність, необхідне посилення ролі держави, що виступає найважливішим елементом необхідних економічних перетворень і встановлення соціальної рівності і соціальної справедливості. Але, на відміну від лібералізму, що обмежується рівністю всіх перед законом, марксизм висуває своє розуміння рівності – на основі розподілу суспільних благ по праці і створення приблизно однакових можливостей в області освіти, охорони здоров'я та ін. У поширенні марксистських ідей і підготовці передумов для створення масових соціалістичних робітничих партій важливу роль відіграли I Інтернаціонал – Міжнародне товариство робітників (1864–1876), заснований і керований К.Марксом і Ф.Енгельсом і II Інтернаціонал (Міжнародне об'єднання соціалістичних партій (1889–1914)) – заснований Ф.Енгельсом.

На початку XX ст. у марксизмі відбувся розпад на дві протилежні гілки – ленінізм і соціал-демократизм. Очолювана В.І.Леніним фракція РСДРП, що одержала назву “більшовики”,* оголосила себе послідовною спадкоємицею марксизму, взявши у свій арсенал основні його догмати: вчення про революційний перехід від капіталізму до соціалізму, про необхідність зламу старої (буржуазної) державної машини і встановлення диктатури пролетаріату і признання керівної ролі у всіх перетворюючих процесах партії робітничого класу. Творчий розвиток марксизму В.Леніним (1870–1924) виявився у відмовленні від одного з основних його принципів про одночасний перехід до соціалізму найбільш розвинутих країн і розробці вчення про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні в епоху імперіалізму, висунувши ідею про “слабку ланку” у ланцюзі капіталістичних держав. Ленінізм став ідеологічною основою Жовтневої революції 1917 р. у Росії і побудови соціалізму в СРСР й інших країнах. Розпад СРСР, крах соціалізму в Східній і Центральній Європі наприкінці 80-х – початку 90-х років був результатом неефективності системи, заснованої на насильницьких тоталітарних принципах у всіх сферах – економічній, політичній, ідеологічній, культурній та ін.

Соціал-демократія, як один з напрямків соціалістичної ідеології, виникла наприкінці XIX ст. у надрах марксизму й у своєму розвитку пройшла три етапи. На першому етапі (80-і – 90-і роки XIX ст.) велика частина соціал-демократичних партій була об'єднана в II Інтернаціоналі, створеному Ф.Енгельсом у 1889 р. і поділяла основні марксистські принципи щодо революційного шляху переходу до соціалізму, насильницьких форм перетворення суспільних відносин і ролі диктатури пролетаріату в цих процесах. Але вже наприкінці XIX – початку XX ст. починається критичне переосмислення марксистської теорії, пов'язане з іменами відомих діячів німецького робітничого руху Ф.Лассаля (1825–1864), Е.Бернштейна (1850–1932) і К.Каутського (1854–1938) – саме вони і вважаються основоположниками соціал-демократії. Ф. Лассаль висунув положення про можливості мирного переходу до соціалізму на основі загального виборчого права (що суперечило марксистському положенню про роль революції), а також розглядав державу як інститут, що стоїть над класами (що йшло супротив марксистського положення про державу як апарат насильства одного класу над іншим). Е. Бернштейн і К. Каутський стали агітувати проти таких марксистських положень, як класова боротьба, соціальна революція і диктатура пролетаріату (у газетах, що видавалися ними, “Соціал-демократ” і “Нойецайт”).

Другий етап у розвитку соціал-демократичної думки (перша третина XX ст.) – дуже складний. На початку XX ст. відбувається розкол соціал-демократії на три течії, праве (опортуністичне – “угодівське” – по Леніну), ліве (революційне) і центристське (що коливалося між “правими” і “лівими”). Цей розкол був виражений і організаційно: в 1919 р. “ліві”, очолювані Леніним, створили Комуністичний Інтернаціонал (1919–1943) – його іноді називають III Інтернаціоналом; “праві” у 1920 р. проголосили про відродження II Інтернаціоналу, який практично припинив свою діяльність у роки 1 світової війни. У 1923 р. була зроблена спроба об'єднання “правих” і “центристів” створенням Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу (РСІ). Однак діяльність соціал-демократичних партій у складних соціально-політичних умовах у період між двома світовими війнами не була розгорнута, а в 1940 р. РСІ припинив своє існування (після окупації фашистами Брюсселя, де розташовувалася штаб-квартира РСІ). Комуністичний інтернаціонал припинив свою діяльність в 1943 р. на вимогу союзників СРСР по антигітлеровській коаліції.

Третій етап у розвитку соціал-демократії відноситься до післявоєнного часу. Саме на цьому етапі завершується формування соціал-демократичної доктрини, що значною мірою пов'язано з діяльністю Соцінтерна, відновленого в 1951 р. на міжнародному конгресі соціал-демократії, що відбувся у Франкфурті-на-Майне. У прийнятій на цьому конгресі Франкфуртській декларації Соцінтерна відкрито заявлено про відмовлення від марксизму, як ідейно-теоретичної основи робітничого руху, і переході до реформізму.

Найбільш повна сучасна інтерпретація соціал-демократичної ідеології міститься у запропонованій Соцінтерном концепції “демократичного соціалізму” (термін увів К. Каутський), що, як декларувалося в прийнятій першій програмі, повинна стати основою для перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне. У 1989-му у Стокгольмі прийнято новий програмний документ – “Декларація принципів”, у якому міститься спроба розкрити зміст концепції демократичного соціалізму.

Характерні риси соціал-демократичної доктрини, що втілена в концепції демократичного соціалізму:

– соціалізм – суспільний лад, що досягається не в результаті класової боротьби і революційної ліквідації капіталізму, а шляхом реформ;

– в економічній сфері – збереження приватної власності і функціонування інших форм власності, тобто підтримка ідеї змішаної економіки;

__________________________

*В 1903 р. на ІІ з'їзді РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія) відбувся розкол на дві фракції – більшовиків на чолі з В.Леніним і меншовиків на чолі з Л.Мартовим.

– державне регулювання економікою;

– націоналізація найбільших компаній;

– самоврядування робочих колективів і фермерів;

– участь профспілок у розробці національної економічної політики;

– участь трудящих у прийнятті рішень на рівні компаній і підприємств;

– розробка і підтримка соціальних програм, спрямованих на забезпечення росту середнього класу, досягнення вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності і справедливості, особливо в сфері освіти, охорони здоров'я, культури й інформації;

– у міжнародному плані – розробка і підтримка програм, що забезпечують стабільність у світі.

Звертає на себе увагу той факт, що концепція демократичного соціалізму, запропонована на початку 50-х років, одержала подальший розвиток і глибоке обґрунтування наприкінці 80-х, акцентуючи увагу на єдності соціалізму і демократії на відміну від країн так званого “реального соціалізму”, де були потоптані демократичні традиції. Як випливає з основних документів Соцінтерна, демократичний соціалізм – це “суспільна модель, що на базі парламентської демократії і правової держави поступово крок за кроком здійснює демократію в державі, економіці і суспільстві... так само як і особисту і духовну свободу і тим самим завойовує й охороняє свої цінності: свободу, справедливість і солідарність.”

Таким чином, успадкувавши головні цінності “класичного” соціалізму, соціал-демократи відрізняються тим, що вбачають у соціалізмі не конкретний суспільний лад, не розглядають його як кінцеву мету, а як моральний ідеал, ціннісний еталон, на який повинні орієнтуватися конкретні політичні рішення, прогресивна політика, що ґрунтується на самоорганізації і широкій участі громадян у прийнятті рішень, спрямованих на поступове реформування існуючих структур з метою створення умов для самореалізації кожного індивіда. Тобто для соціал-демократів соціалізм – це процес упровадження соціальної справедливості в реальне життя, що триває вічно. У “Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу” говориться, що демократичний соціалізм – це “безперервний процес соціальної і демократичної демократизації, нарощування соціальної справедливості”.

На сучасному етапі соціал-демократична ідеологія – одна з трьох найбільш впливових: вона поєднує партії цієї спрямованості в більш, ніж ста державах світу. Найбільший успіх соціал-демократія досягла в країнах Західної і Північної Європи. Усьому світу відомі імена Віллі Брандта (голова Соцінтерна, федеральний канцлер ФРН у 1969–1974 рр.), Улофа Пальме (прем'єр-міністр Швеції в 1969–1976 рр. і 1982–1986 рр.), Франсуа Міттерана (президент Франції в 1981–1995 рр.), Феліпе Гонсалеса (перший секретар Іспанської соціалістичної робочої партії, що очолив іспанський уряд в 1982–1996 рр.) та ін.

Соціал-демократи створили свою організаційну структуру в Європарламенті – Соціалістична група європейського парламенту (СГЄП). За результатами виборів у цей орган країн Євросоюзу з кінця 70-х років СГЄП є найчисельнішою. Виробивши загальну позицію у багатьох політичних і економічних питаннях, вони реально впливають на розвиток Європи і світу.

Зростаючий вплив соціалістичних ідей, характерний для середини XX ст., у 90-х роках трохи загальмувалося. Це пов'язано з низкою факторів: розпадом СРСР і крахом радянської моделі соціалізму в країнах Східної Європи, що підсилюється глобалізацією і впливом пропаганди ворожих соціалізму ідей і цінностей, недосконалістю колишніх методів державного регулювання економіки та ін. Однак соціалізм залишається однією із самих впливових ідеологій на сучасному етапі, поряд з лібералізмом і консерватизмом. Це показали і вибори, що відбулися останнім часом у Франції, Великобританії, ФРН, Фінляндії, Португалії й інших країнах, де соціалісти досягли успіхів. Росте вплив і на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. У нашій країні функціонують соціалістичні і соціал-демократичні партії, що координують свою діяльність у рамках Соцінтерна: СДПУ(о), очолювана В.Медведчуком, СПУ очолювана А.Морозом, СДІІУ очолювана Ю.Буздуганом.

Соціалістичні ідеї розділяють і партії інших напрямків: “зелені” (які входять до сучасного коаліційного уряду ФРН, очолюваного соціал-демократом Г. Шредером); християнські партії, що проповідують ідею захисту трудящих від експлуатації і бідності шляхом морально-релігійного самовдосконалення, збереження приватної власності й засудження класової боротьби і соціальних революцій.

 

Націоналістична ідеологія

Націоналізм як ідеологія виник у XVIII ст., у період створення величезних колоніальних імперій, як форма протесту поневолених народів проти національного гноблення і безправ'я. Надалі він проявився в розмаїтості форм і змісту. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні, антилюдські доктрини (фашизм, расизм, нацизм), так і національно-демократичну спрямованість ідеологій пригноблених народів, найважливіша проблема для яких – етнічне виживання і запобігання насильницькій асиміляції. Спрямована проти національного гноблення, колоніальної залежності і різних форм національної дискримін