Політична культура суспільства: суть, структура, функції, типологія

 

Політична культура – один із найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про розвиненість самої цієї системи. Політична культура, відображаючи політичну та юридичну компетентність громадян, громадських і політичних діячів і їх політичну поведінку, суттєво впливає на формування і функціонування політичних та державних інститутів, визначає значущість політичних процесів, визначає характер взаємозв'язку держави і цивільного суспільства.

Поняття «Політична культура» запровадив в науковий обіг мислитель епохи Просвіти І. Гердер. Концептуальне осмислення цього феномена почалося з 50-х років ХХ століття. Трактування політичної культури в сучасній науці характеризується надзвичайно широким спектром думок, різного роду визначень. У західних і вітчизняних політологів склалося декілька підходів до розуміння політичної культури.

Психологічний підхід (школа Р. Алмонда): політична культура розглядається як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об'єкти і процеси.

Комплексний, узагальнювальний підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Дітмер): політичній культурі властиве все, що відбувається в політиці. Вона або ідентифікується з політичною системою, або зводиться до політичних відносин, тобто не має специфічного змісту.

Об'єктивістське (нормативне ) трактування (Л.Пай, Д.Поль): політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Евристична концепція (С. Хантінгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихоміров): політична культура визначається як настановна поведінкова матриця, в межах якої знаходиться і функціонує політична система. У цих концепціях акцент робиться на об'єктивних соціальних чинниках, що визначають суть політичної культури.

Аксіологічне трактування: політична культура є сукупністю цінностей певного порядку. «Бінарний» варіант цього трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності. «Прогресистський» варіант характеризує політичну культуру тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

Політична культура – це політичні традиції, норми політичної практики, ідеї, концепції, переконання про взаємини між різними суспільно-політичними інститутами, які обумовлені політичним досвідом попередніх поколінь і відтворенням протягом поточного політичного життя

Політична культура є складним багаторівневим соціальним феноменом. У її структурі виділяють декілька компонентів:

– загальнозначущі політичні знання, що розділяються на теоретичні і практичні знання, які отримують з поточної інформації.

– культура політичного мислення – уміння правильно орієнтуватися в обстановці, акцентувати увагу на головному в політичному житті, давати адекватну оцінку політичним явищам і ухвалювати рішення щодо свого ставлення до них і участі в них;

– культура політичних відчуттів – витримка, холоднокровність, наполегливість, енергійність, смуток, радість або, навпаки, злостивість, неприйняття, жорстокість, грубість, тобто ті якості, які є одним з головних механізмів регуляції політичної поведінки і діяльності людей;

– культура політичної поведінки і діяльності формується під впливом політичних традицій у суспільстві, рівня політичної свідомості, культури політичного мислення і відповідних відчуттів;

– культура функціонування політичних структур, яка характеризує культуру керівних органів, культуру ухвалення і реалізації політичних рішень, сприйняття і урегулювання соціально-політичних конфліктів;

– культура політичних відносин стосується культури індивідуальних, групових, міждержавних політичних відносин;

– культура політичної діяльності – це культура депутатської, партійно-політичної і суспільної діяльності;

– культура електоральної діяльності характеризує діяльність громадян під час проведення виборів, референдумів, опитів населення і тому подібне

Аналіз поняття «Політична культура» дає можливість сформулювати її функції. Політична культура виконує такі функції:

– інтеграційна – полягає в досягненні згоди на основі загальноприйнятих політико-культурних цінностей в межах існуючої політичної системи і вибраного суспільством політичного устрою;

– ідентифікаційна – полягає в наданні людині можливостей віднести себе згідно зі своїми потребами, інтересами, смаками до певної соціальної (етнічної, конфесійної, політичної) групи, співтовариства;

– регулятивна – регулює політичне життя, сприяє забезпеченню працездатності, розвитку, зміцненню політичної системи суспільства;

– комунікативна – дає можливість встановити зв'язок між учасниками політичного процесу як «по горизонталі», так і «по вертикалі» відповідно до ієрархії політичної системи;

– забезпечення соціального прогресу – створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому;

– нормативно-регулятивна – полягає у формуванні закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки;

– соціалізаційна – формує відповідні знання, орієнтації, здатність адаптуватися до встановлених зразків та інших реалій цивілізованого політичного буття.

Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто її типологізація до певних ознак. Оскільки ознак для виділення типів може бути багато, то такими вважатимемо: історичні епохи, різне відношення до політики, характер політичної діяльності, носії, типи світобачення і тому подібне. Наприклад, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба в роботі «Громадянська культура» на основі аналізу різних політичних орієнтацій, де був відтворений інтерес населення до політичного життя, виділили три типи політичної культури: патріархальний, підданський, активістський.

Характерною рисою патріархальної політичної культури є відсутність інтересу до політичного життя, спеціалізованих політичних ролей. Політичні орієнтації членів суспільства невід'ємні від релігійних і соціальних. Цей тип політичної культури був характерний для середньовіччя, а сьогодні має місце в слаборозвинених країнах.

Політична культура (культура підпорядкування) підданського типу також полягає в орієнтації на пасивне ставлення до політики, хоч і допускає можливість певної участі громадян у політичному житті, форми і напрями якої визначені владними структурами. В цілому ця культура передбачає усунення громадян від політики як самостійних суб'єктів, руйнує культурні основи політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх, відчуження особи від влади і держави. Цей тип культури має місце в країнах із тоталітарним або авторитарним режимом.

Активістська політична культура (культура участі) за головну мету має орієнтацію громадян на активну участь у політичному житті. За своїм змістом, формами прояву цей тип культури є складнішим, ніж попередні, оскільки передбачає, по-перше, наявність високого рівня знань щодо особливостей політичних процесів, політичного життя в цілому, по-друге, значне розповсюдження уявлень щодо автономії інтересів особи і держави, по-третє, здатності особи ініціювати активні політичні дії. Цей тип має місце у високо розвинутих країнах.

Поєднання наведених «чистих» типів культур дає ще три типи політичної культури: 1) патріархально-підданський, 2) піддансько-активістський|; 3) патріархально-активістський. Оптимальним варіантом, на думку Г.Алмонда і С.Верби, є змішаний тип політичної культури, яку вони назвали «культура громадянина». Основою цієї культури є активістська політична культура, яка увібрала в себе певні прогресивні елементи і патріархальної культури підданого.

Окрім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномена політичного життя. Один з таких критеріїв – ступінь узгодженості у взаємодії політичної субкультури в певній країні. На цій підставіможна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну).

Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами суспільних процедур у вирішенні конфліктів; лояльністю до існуючого політичного режиму. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвиненою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, який виступає соціальною основою політичної стабільності. Прикладом такого типу політичної культури може бути Велика Британія.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, лояльності до державних структур, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами. Як приклад, можна навести політичну культуру Італії.

Ще одним критерієм виділення типів політичної культури є базові цінності, на які орієнтується певне співтовариство в політичній діяльності. Відповідно до даного критерія можна виділити такі три типи політичної культури.

Громадянська політична культура. Базовою цінністю в цьому типі політичної культури є людина з її потребами й інтересами. Політична система в цілому і всі її структурні елементи мають демократичний характер. Людям властиве відчуття відповідальності за все, що відбувається, а тому достатньо високою є політична активність учасників політичного процесу.

Елітарна політична культура. Для неї характерним є те, що як базова політична цінність сприймається влада або владні структури суспільства (держава, еліти). Людина виступає засобом для досягнення мети, яку ставить політична еліта. Основна частина суспільства усунена від вирішення політичних проблем, рівень політичної активності низький.

Архаїчна політична культура. Головна цінність носіїв цього типу культури – інтереси етносу, до якого вони належать (рід, плем'я, нація). Тут індивід не усвідомлює себе як особа і не відокремлює себе від етнічної спільності.

Ще одним критерієм для типологізації політичної культури є орієнтація суспільства на певні регулятивні механізми в межах політичної системи. Історія суспільства знає два основні регулятивні механізми – ринок і державу.

Ринкова політична культура є культурою, яка розглядає політичні процеси крізь призму відносин купівлі-продажу, досягнення вигоди як найвищої мети політичної діяльності. Політика є різновидом бізнесу, власне політик – або «товар», або «бізнесмен». Політичні рішення – результат «торгової угоди». Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для якого вищою метою є приватні (рідше групові) інтереси.

Бюрократична політична культура – це культура, яка пов'язує вирішення політичних проблем з дією механізмів державного контролю і регуляції політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження і заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави визнаються домінуючими. Слід зазначити, що, в чистому вигляді названі типи трапляються дуже рідко. Мова йде лише про домінування певного типу в змішаній політичній культурі.

З політичною системою взаємодіють різні сфери суспільного життя, які певною мірою беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрями цього процесу. До джерел, які безпосередньо формують політичну культуру, визначають її зміст і форму, відносяться:

– держава в особі законодавчих, старанних і судових органів, яка формує і закріплює: а) національні політичні символи (герб, прапор, гімн і тому подібне); б) моделі політичної поведінки (норми, ідеали, цінності);

– партії і політичні організації, які своєю діяльністю закладають певні форми політичної свідомості і поведінки, формують у громадян власний імідж, типи відношення до партій і партійних систем, уявлення щодо відносин між партіями і державою;

– засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення), які інформують населення про політичне життя країни, регіону, міста і формують у нього певні уявлення про політичні явища і процеси, стимулюють його політичну діяльність, участь у політичному житті;

– наукові й освітні інституції, які проводять біля населення наукові політичні знання, досліджують громадську думку, вивчають особливості формування політичної свідомості і тому подібне;

– цивільне життя, яке, особливо в періоди загострення політичних відносин, підйомів масових рухів, стимулює інтерес населення до політики, підвищує цивільну активність населення;

– церковні організації, які активно беруть участь у повсякденному політичному житті і виробленні основних моделей політичного мислення і поведінки громадян;

– учбовий і виховний процес в учбових закладах, метою якого є в першу чергу докладне інформування про політичну систему та її норми. Саме учбові заклади включають у програми навчання вивчення історії Батьківщини, яке використовується як засіб затвердження патріотичних цінностей, виправдання існуючої політичної системи і зрештою – формування доброчесного, лояльного до влади громадянина.

Джерелами формування політичної культури є також економіка, сімейні відносини, армія.