Особа як суб'єкт і об'єкт політики

 

Первинним суб'єктом політики є особа. Саме вона, її інтереси, цілі виступають «мірою політики», рушійним початком політичної активності. Особа в політиці розглядається у наступних аспектах:

1. Особа як сукупність індивідуальних психофізичних і соціальних особливостей людини. Тут особлива увага приділяється політичним лідерам, від індивідуальних особливостей яких залежить велика політика.

2. Особа як представник групи, виконавець певної політичної ролі: виборця, парламентарія і так далі.

3. Особа громадянина як самостійного, активного учасника політичного життя.

Щодо взаємозв'язку політики і особи виділяється низка концепцій. Патерналістичний погляд виходить з трактування держави як однієї великої сім'ї, де вся повнота влади належить правителеві – батькові, а решта всіх громадян ділиться на старших (аристократію і чиновництво) і молодших (простий люд). Молодші повинні покірливо підкорятися старшим, які у свою чергу повинні піклуватися про благо народу. Тоталітарна модель взаємин особи і політики виходить з безумовного повного підпорядкування людини державі. Тоталітаризм позбавляє людину свободи вибору, робить його беззахисним перед владою. Найбільш послідовними прихильниками розширення і демократизації сфери взаємин людини і держави є соціал-демократи, християнські демократи, які розглядають взаємодію людини і влади не тільки в політичній сфері, але і в питаннях забезпечення соціальної справедливості.

Залежно від політичного режиму і пануючих в нім порядків особа може виступати як суб'єкт і об'єкт політики. Бути суб'єктом політики, тобто її свідомим творцем і провідником, можна лише в умовах демократичного суспільства, де панують політичні права і свободи, має місце повнота і достовірність інформації, гласність, можливість пропагувати і відстоювати свої переконання, на свій розсуд брати участь в діяльності різних організацій і формах політичного життя. За тоталітарних і авторитарних режимів, де політичне життя чітко регламентоване державою або партією, відсутні можливості для самодіяльної, творчої участі, особа є лише об'єктом політики, тобто виконавцем чужої волі.

Особа може виступати об'єктом політики і в умовах демократичного режиму, але лише постільки, оскільки вона зобов'язана виконувати Конституцію, закони, розпорядження, норми життєдіяльності й інші розпорядження, що забезпечують нормальне цивілізоване життя суспільства.

Становлення особи як суб'єкта політики відбувається поступово, у міру дозрівання людини в процесі її політичної соціалізації, яка спрямована на вступ особи до світу політики, освоєння певної системи знань і цінностей, що дозволяє їй функціонувати як повноправному члену суспільства, брати участь в його політичному житті.

«Участь» як синонім поняття політичної діяльності у другій половині ХХ століття перетворився на центральну категорію політології. Політична участь – це будь-яка добровільна активність окремих осіб і груп, які переслідують мету, – прямо чи побічно впливати на процес ухвалення рішень на різних рівнях політичної системи.

Важливе значення має виділення форм політичної участі і відстежування тенденцій їх зміни. До типових форм політичної участі відносяться наступні:

1. Реакція (позитивна, негативна, нейтральна) на події, які відбуваються в політичному житті є найпростішою формою політичної участі, яка не передбачає особливої активності.

2. Участь у виборах у представницькі органи влади. В рамках цієї форми громадяни передають деякі повноваження певній особі, яка і здійснюватиме владні функції від їх імені і в їх інтересах. Участь в референдумах і плебісцитах, що безпосередньо пов'язане з ухваленням політичних рішень.

3. Форми прямої дії, суть якої полягає в прямому поводженні з вимогами поліпшити своє положення, прийняти або відмінити яке-небудь політичне рішення. До таких форм відносяться мітинги, демонстрації, пропагандистські акції, пікетування.

4. Членство в партіях і рухах. Ця форма політичної участі вимагає від людини не тільки активності, а і знань про політичні процеси, що відбуваються, розуміння власних політичних інтересів.

5. Професійна політична діяльність у державі, її органах, керівних партійних структурах. Цю форму поведінки обирають ті люди, яких ми називаємо політиками.

Окрім названих, існує ще багато різноманітних форм політичної участі. Необхідно також звернути увагу на стихійні, неорганізовані форми, які супроводжуються сплеском емоцій, панікою, часто мають непередбачувані, трагічні наслідки.

На підставі критерію типової участі населення в політичному житті різних країн і протестного потенціалу виділяють наступні типи політичної участі:

1. Активісти – активна участь у політичній діяльності й одночасно середній потенціал протесту.

2. Реформісти – середня участь і одночасно високий або середній потенціал протесту.

3. Протестуючі – низька політична участь і одночасно високий або середній потенціал протесту.

4. Конформісти – висока або середня політична активність і одночасно низький потенціал протесту.

5. Неактивні – низька політична активність і одночасно низький потенціал протесту.

Вивчення чинників, які впливають на політичну активність, залишається головним завданням політології. На основі емпіричного матеріалу американський політолог С. Верба на початку 70-х років минулого століття сформулював так звану модель політичної участі. Вона свідчить: чим вищий соціально-економічний статус, тим вища вірогідність політичної участі. Особи, які усвідомлюють свою політичну значущість і вірять в те, що вони мають такий вплив, проявляють більше готовності до політичної участі, ніж ті, які відчувають відчуженість від суспільства. Новітні дослідження показують, що молоді, з вищим рівнем освіти люди з середніх верств населення переважно з орієнтацією на нові цінності проявляють більше готовності до прямих форм політичної участі, ніж представники непривілейованих груп.