Предмет, методи, категорії та функції політології

Предмет, методи, категорії та функції політології

Політологія– наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.Предмет: вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу. Методи – загальнонаукові (аналіз,синтез,індукція,дедукція тощо) та конкретнонаукові (системний, структурний, порівняльний, біхевіористичний – політика як поведінка індивідів). Категорії -— найбільш загальні поняття науки, що відображають істотні сторони її предмету. Вони розкривають необхідні зв'язки, фундаментальні положення науки, найважливіші елементи її структури. Їх можна розділити на чотири види: загальні, структурні, функціональні і розвитку. Основні загальні категорії політології: політика, влада, демократія, свобода, політична система, політична організація, політична партія, суспільно-політичний рух.З числа категорій функціонування слід виділити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба і ін. До категорії політології розвитку відносяться: політична революція, контрреволюція, еволюція, політичний режим і ін.

Функції: теоретико-пізнавальна (вивчення, аналізполітичних явищ), методологічна (розкриває загальні закономірності політики, різних політичних систем, політичних відносин), аналітична(вивчення, систематизація фактів та явищ політичного життя для пошуку відповідей на актуальні питання), прогностична, політичної соціалізації (включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури,світоглядна(сприяє утвердженню цінностей, ідеалів, норм цивілізованої поведінки в суспільстві).

Розвиток політології як науки і навчальної дисципліни.

. Термін «політична наука» запропонував у 1857р. американський вчений Ф.Лібер для кафедри, що проводила дослідження в політичній сфері. Основне завдання політичної науки - отримання знань про політику на основі узагальнення отриманих даних.

Кожна суспільна наука, у тому числі й політологія, проходить три ступеня розвитку - філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології охоплює період приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 - 1865рр.). Це був час накопичення філософського знання про суспільство та політику й зроблені найвагоміші відкриття. Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н.Макіавеллі (1469 - 1527рр.). Макіавеллі одним з перших розглянув політику як самостійну галузь знання. Другий, емпіричний період тривав від громадянської війни в Америці (1861 - 1865рр.) до закінчення Другої світової війни (1945р.). Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у звязку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини. Третій період розвитку політичної науки розпочався після закінчення Другої світової війни та продовжується дотепер. Тобто ми живемо у такий період, коли відбувається критичне переосмислювання всього арсеналу накопичених емпіричних і теоретичних знань та їх подальше поглиблення.Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США - країні, де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння, ніж у Європі. Зараз політологія займає належне їй місце у системі суспільствознавства та чинить помітний вплив на реальні політичні процеси. Сучасна політична наука - одна з галузей наукового знання, що має не тільки теоретичне, але й практичне значення.

 

3. Основні концепції політичної думки мислителів Стародавнього світу..

Соціально-політичні ідеї відбивають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин розквіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріальних умовах життя, у характері соціально-політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства(у міфах - ідеї божественного походження відносин між людьми).У І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання. Конфуцій визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об’єднання сімей. Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Досягнення греків пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконaлості та ефективності функціонування рабовласницької держави. Демокріт (зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов’язане з діяльністю богів або героїв. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей.

 

Платон «Держава».

Політична влада: концепції, ресурси, легітимність.

Нормативно-формалістична концепція Закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція.Влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

Повязана з нею й елітарна теорія влади. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. Методи будь-які.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил “політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Крім виборів і референдуму, показниками легітимності влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера, вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

Б) Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурні певної конфігурації і зв’язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог О. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати як:

* соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

* соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;

* соціально-демографічні — сім’ї, молодь;

* соціально-територіальні — міста, села, райони;

* соціально-етнічні — нації, народності, етноси.

Наведену типологізацію можна поглибити, вказавши, наприклад, на такі складові, як:

* вища політична еліта;

* середні прошарки державного й місцевого управління;

* низові працівники апарату управління;

* провідні господарські керівники;

* низові керівники;

* фахівці й службовці різних рівнів;

* робітники різних кваліфікацій;

* пенсіонери та інваліди;

* учні та студенти;

* декласовані елементи тощо.

СЕРЕДНІЙ КЛАС - основна частина соціальної структури суспільства з розвинутою ринковою економікою. Складають дрібні та середні власники, фермери, менеджери, державні службовці, вчені, лікарі, адвокати, високо-оплачувана частина інженерно-технічних працівників та висококваліфікованих робітників, люди вільних професій (актори, спортсмени, музиканти, письменники) тощо. НЕ є однорідним соціальним утворенням. Спільне -це саме проміжне становище між вищим та нижчим класами.

Суть поняття

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність. Термін показує відмінності між формами соціального ранжування і нерівності, котрі характеризують різні суспільства або що існують в рамках одного з них. У історичній та порівняльній перспективі, наприклад, — нерівність груп та людей у первісно-общинному, рабовласницькому, кастовому, феодальному (стани) і сучасному класовому суспільстві.

В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації.

Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є:

- проблеми рівноправності й підлеглості; - нерівності економічного й культурного розвитку;

- міжнаціональної ворожнечі; - розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у:

- рівноправності націй;

- співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;

- національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;

- підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;

- діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;

- діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;

- взаємозв´язок між національними елітами;

- вільному розвитку національних культур та мов;

- формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
Об'єкт етнонаціональної політики:

- нації; -етноси;- етнонаціональні групи; - міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Конфліктів.

Основні принципи етнонаціональної політики:

- демократизму;- національної єдності;- взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;- толерантності у стосунках різних національностей;- поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;- самовизначення націй тощо.

Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

Різні політичні явища в суспільстві об'єднанні поняттям "політична система" суспільства. Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Є центральною проблемою політології.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:

Загальновизнаною в західній політичній науці є типологія політичних систем Г. Алмонда. Він розрізняв їх затипом політичної культури і поділу політичних ролей між учасниками політичного процесу. Г. Алмонд виділив чотири типи політичних систем: англо-американська, європейсько-континентальна, доіндустріальна і частково індустріальна, тоталітарна.

Для англо-американської політичної системи (США, Великобританія) характерний високий ступінь поділу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Політична система функціонує в рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: волі, безпеки, власності тощо.

Європейсько-континентальна політична система (країни Західної Європи) відрізняється різноманітністю політичної культури, наявністю усередині національних культур протилежних оріентацій, ідеалів, цінностей, властивих якомусь класу, етносу, групі, партії. Тому поділ політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи і т. ін. Однак наявність різнорідних субкультур не заважає досягати згоди у суспільстві, оскільки є загальна культурна основа – ліберальні цінності.

Доіндустріальні й частково індустріальні політичні системи мають змішану політичну культуру. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких лежать цінності клану, роду, громади, племені. Тому знайти згоду і компроміс тут, не вдаючись до насильства, практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

Тоталітарні політичні системи функціонують на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії, групи осіб. Вона контролює всі сторони життєдіяльності суспільства та індивіда.

Для ледачих: В сучасному світі найбільш поширенішими виділяються серед політичних систем – демократичні тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режими виділяють традиційні і модернізовані, консервативні.

Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі збори суб'єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної юрисдикції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру, за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.

 

28. Форми державного правління та державного устрою
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка.
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації.
Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Суб’єкти федерації мають право приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Суб’єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США,.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).
Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.
Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–1867).

 

Антична

Г реція-форма організації держави за якої влада належить вільним громадянам полісу

*V ст.до н.е.-Афінська р-ка - реформа Солона (звільнення плебсу від державних податків, наділення всіх громадян правом вибирати посадових осіб (магістратів) і вимагати в них звіту) Характерні риси:

пряма демократія-інститут влади-Народні збори-без яких-небудь ланок – партій, парламенту або бюрократії – формувалася загальна воля, приймалися закони й рішення; 2) держава складалася з однорідних у класовому, етнічному й релігійному відношеннях громадян; 3) нема поділу приватного й громадського життя; 4) участь у політиці-єдине гідне заняття афінського громадянина

Середньовічні форми (Древній Новгород, у Флоренція, Венеція..)

*форма народних зборів феодального і феодально-теократичного типу

*вплив християнства - монарх і влада служать своєму народу

*послух законів-заповідей, моралі;

*Новгород-республіка-теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь

*Галицьке князівство - всі питання-народне віче

Класична ліберальна демократія (ХVІІІ–ХІХ ст. Локк, Ш. Мон-теск’є, Ж.-Ж. Руссо)

*ідеї «загального добра для всіх»

*розмежування двох автономних сфер – держави і громадянського суспільства; *конституційне і інституційне обмеження сфери дії й повноваження держави;

*захист автономії та права меншості стосовно більшості;

*проголошення політичної рівності всіх громадян; *принцип народного суверенітету; парламентаризм, перевага представницьких форм політичного впливу; *поділ влад.

Соціалістична; Ідентитарна(колективістська)-див. питання 33

Пряма (безпосередня) — рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. Вияви: *вибори *референдум(всенародні голосування-і законодавча сила, і консультативний характер) * всенародні обговорення законопроектів *опитувань суспільної думки

Представницька — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними)

*інститути - першочергова роль(парламент,уряд та інші органи)

Сучасні теорії демократії.

Елітарна т. демократії(Шумпетер)-панування демократичної еліти, що вибрана на певний строк, сприймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей же строк можливості діяти і словом, і вчинками

*влада-умови для гласності, політичної змінюваності,обмеженого контролю

*розширення дистанції між тими, хто управляє, і керованими-запоруку стабільності

консоціальна(співсуспільна)- Лейпхарт (1936)-демократію згоди

*влада-коаліція політичних лідерів всіх значних сегментів суспільства;коаліційний уряд(участь всіх партій, що представляють осн.верстви с-тва)

*пропорційність - головний принцип політичного представництва, розподіл постів у державному апараті і засобів державного бюджету;

*взаємне вето або правило "більшості, що збігається"(гарантія інтересів меншини)

*високий ступінь автономності кожного сегменту в управлінні своїми внутрішніми справами

Економічна(Даунс)-суперництво на виборах - політичний ринок, де політики- підприємці,виборці - споживачі, що голосують за ту партію, політична лінія якої краще відображає їх бажання ринкова(поширення законів ринкової економіки на всі сфери)-різні соціальні блага розосереджуються між соціальними групами, з тим щоб індивід, який має низький показник доступу до одних соціальних благ, міг компенсувати цей дефіцит доступом до інших благ(згладжкє соц. нерівність)

Критична

партіціпаторна (participate - брати участь)- /Пейтман, Боббіо/- 1) участь освічених мас у суспільному процесі 2) децентралізація і контроль над ухваленням найважливіших рішень-досягнення дійсної свободи і рівності

*змішана форма громадської організації(пряма+представницька демократія)

*спроба подолати "залізний закон олігархії"

анархістська - "тотальна приватизація”; скасування будь-якої форми панування (централізму)

марксистська (соціалістична) -антитеза буржуазній (ліберальній) демократії

*демократія і свобода-лише для «трудящих мас»(ні!-приватній власності)

*політична свобода, а не громадянська

*диктатура пролетаріату відносно буржуазії

*партійно-державне управління-реальна влада

Ленін: 1)більшість над меншістю2)систематичне насильство одного класу над іншим;з др.боку- формальне визнання рівності між громадянами

Інформаційна(м.Рокар)

*взаємозв'язки між виборними особами, засобами масової інформації і виборцями

*складові-загальне виборче право і вільна інформація(чесно, без маніпуляцій і політичного обману політтехнологів)

рефлексуюча(розмірковуючоа) (А.Етционі)

*готовністьвлади до діалогу з громадянами,сприйнятливість

*включеність в політичне управління громадської думки і повну підзвітність йому владних структур

 

Україна

*мета створення-забезпечення цивілізованого ф-ння і розвитку громадянського с-тва

*юридично закріплена в Конституції України

* Україні як правовій державі є притаманні такі основні риси:

- верховенство і панування правового закону;

- постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

- здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;

- врегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємна відповідальність між особою та державою, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

- ефективна організація контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності

Кроки

У взаємовідносинах гр.. сусп.. і правової держави - пріоритет громадянського суспільства над державою. Сфера гр.. сусп пошир. на ті суспільні відносини, які перебувають поза безпосереднім державним управлінням, хоча вони і регулюються законами.

Соціальна значущість: створює умови для діяльності недержавним об´єднанням і асоціаціям, запобігає можливому встановленню державної монополії, обмежує поле державного регулювання.

Це інтеграції людей для захисту своїх інтересів шляхом самоврядування, протистояння державній інтеграції. Це — поле особистої автономії громадян, їхньої самореалізації на основі індивід. свободи, де домінують громадян. цінності, реалізуються відносини довіри і солідарності.

Основою гр.. сусп.. є поділ і різноманітність, механізм стримування та урівноваження. Елементи гр.. сусп.. мають відповідати та­ким вимогам: 1) економічна система діє за принципами самоорганізації, са­морегулювання, самоуправління; 2) соціальна система має чітко виражене структурне оформ­лення; 3) політична система виступає, з одного боку, в формі ме­ханізму узгодження соціальних інтересів в суспільстві, а з іншого.

Партія не повинна допускати переважання інтересів її керівництва над інтересами рядових членів. Вона має постійно продукувати нові ідеї. Ідеальній партії властива пластичність, здатність змінювати структуру, постійно розвиватися.

Основні функції політичних партій: Б-ба за владу, за використання її або за контроль над нею; виявлення, формування й обґрунтування інтересів відповідних верств і груп, визначення цілей і завдань, принципів та засобів досягнення їх; формування громадської думки, вплив на неї з метою залучити на свій бік якомога більше число прихильників; формування й добір кадрів для партії, державних структур та різних громадських організацій; розроблення та здійснення політичного курсу; політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншому, політичне виховання суспільства загалом або певної його частини тощо.

Основними шляхами виникнення партій є: 1) шлях знизу— партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.
Є декілька критеріїв класифікації політичних партій: 1. З огляду на соціальну базу: буржуазні; дрібнобуржуазні; селянські; пролетарські тощо.
2. За ідеологічними особливостями: консервативні; ліберальні; соціалістичні; соціал-емократичні; комуністичні. 3. За ставленням до суспільних перетворень: реформаторські; радикальні; консервативні. 4. За політичним темпераментом:

ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;

праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.
Типології партій, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже:
1. Кадрові партії (організаційно неоформлені): відсутність інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних партійців та керівництва. Немає квитків, членських внесків тощо. Головне в діяльності таких партій — виборча б-ба, «полювання за голосами виборців», а головна мета — перемога на виборах. Основна сила у здійсненні політики партії - професійні партійні чиновники. Класичний зразок — республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії.
2. Масові партії (організаційно сформовані): наявність централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, чіткою організаційною структурою, організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад — лейбористи в Англії.
Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі.
3. Універсальні партії (партії виборців)— виникають навколо одного загальнонац. лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспівпадаючі, але близькі інтереси.

Партійна система - структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та ін.. інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодження цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності. У політології партійні системи характеризуються як невід’ємна складова частина політичної системи суспільства в цілому, характер якої визначає різновид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства. Під терміном партійна система розуміють: право партій на формування власної системи правління; сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі, або в суперництві за владу в суспільстві; сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно з чинним законодавством. Одним з найпоширеніших підходів до типології партійних ситем є виділення одно-,двох- і багатопартійних систем. У нормально функціонуючій державі цивілізованого типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво у парламенті. У багатопартійній політичній системі парламентська більшість побудована на комбінації основних партій, представлених і парламенті, змінюється після кожних виборів відповідно змінюються і уряди. Найчастіше у світі використовується система з трьох-п’яти партій, жодна з котрих не перважає. Вони змушені ти на компроміси. При наявності великої кількості дрібних партій, вони утворюють на час виборів блоки. Практика свідчить, що у стабільних суспільствах існує тенденція до зменшення політичних партій, концентрації політичних сил у невеликої кількості партій.

Партійна система є сукупність взаємозв'язаних політичними відносинами партій певної країни, що об'єднана загальними підходами до вирішення найважливіших політичних проблем і складає підсистему політичної системи.

Партійні системи:

1. Однопартійна система притаманна тоталітарним суспільствам, у яких ця єдина партія є надзвичайно потужна політична сила, що спирається на державу і забезпечує "партійну легітимність" правлячому режиму. Дотепер зберігається на Кубі, у Північній Кореї. 2. Двопартійна система: 2 партії мають приблизно однакову політичну силу, фінансові, інформаційні, кадрові можливості впливати на електорат, функціонує у США, Великий Британії, Австралії. З.Багатопартійна система з партією-гегемоном, яка начебто політичний гігант домінує у партійно-політичному житті країни, була в країнах колишнього соціалістичного табору — Болгарії, Угорщині, Польщі, а також у Японії. 4. Багатопартійна система з фіксованою, "обзорною" або "поміркованою" кількістю 6-10 партій, які мають майже рівні політичні сили та можливості у б-бі за лідерство, функціонує у більшості країн Європи. Найбільш адекватна правовій державі, розвиненій демократії, громадянському суспільству. 5. Багатопартійна система "атомарного" типу або мультипартійна система, в структурі якої десятки мілких партій майже не пов'язані між собою.

З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму).

Сутність: На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні упередження.Структура: *політична теорія; *суспільно-політичний ідеал ("світле майбутнє"); політичного розвитку;*політичні символи.

 

Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі со