Нормативно-правова база вексельного обігу

В умовах переходу до ринкової економіки виникла об'єктивна необхідність формування професійного вексельного ринку в Україні. Векселі кредитних установ, фінансових і страхових компаній, великих підприємств стають об'єктами біржових торгів. За допомогою вексельних програм здійснювались спроби розв'язання проблеми неплатежів, здійснення взаємозаліків заборгованості тощо.

У колишньому СРСР вексель набув широкого значення в період НЕПу. Після його згортання використання векселя було обмежене внаслідок таких причин: монополії державної власності на засоби виробництва, адміністративно-планової економіки, цільового фінансування народного господарства. У подальшому при проведенні фінансово-кредитної реформи вексель взагалі був практично вилучений з товарно-грошового обігу.

Наприкінці 80-х років в умовах реформ, зумовлених перебудовою в СРСР, у процесі виникнення різних форм власності, розвитку підприємницької діяльності, становлення системи комерційних кредитних установ та інших фінансових інститутів використання векселя було реальною необхідністю. Вексель став інструментом, без якого важко уявити сучасні кредитно-розрахункові відносини, що виникають у цивільно-правовому обігу.

Повернення векселя до економіки України має велике значення. Сьогодні його використання в основному здійснюється в рамках кредитно-розрахункових операцій. Однак за допомогою векселя можна вирішувати більш важливі завдання, зокрема реформування відносин власності. Властивості векселя як цінного папера давали змогу прискорити приватизацію, причому, насамперед, за рахунок нерентабельних підприємств-боржників.

Юридична конструкція векселя як цінного папера наділяє його можливостями більш ефективного виконання фінансових зобов'язань, порівняно з іншими цивільними зобов'язаннями. За наявності досить конструктивного вексельного механізму переходу від фінансової відповідальності до майнової створюються умови, за яких векселі стають одним з дійових інструментів ринкової економіки. Проте на практиці у багатьох випадках підприємства і громадяни не можуть самостійно реалізувати свої права за векселем. Це спричинено тим, що вексельний обіг регулюється спеціальними правовими нормами.

Основу нашого вексельного законодавства становить закон про переказні векселі та прості векселі, який відповідає затвердженій Конвенції, яка укладена в Женеві 7 червня 1930 р., що набрала чинності для України з 6 січня 2000 р.

СРСР приєднався до Женевської конвенції наприкінці 1936 р. Результатом стало прийняття Положення про перекладний і простий вексель, затвердженого спільною постановою Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341 (Положення 1937 р.).

Після отримання Україною незалежності дія Положення 1937 р. продовжилася відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ. У 1999 р. Україна приєдналася до Женевської конвенції вже самостійно, і на території України був введений Уніфікований закон про переказні векселі і прості векселі (Уніфікований закон). Так сформульована його назва в ратифікаційному Законі від 6 липня 1999 р. № 826-ХІV:

"Верховна Рада України постановляє:

приєднатися від імені України до Женевської конвенції 1930 року, якою введений Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до даної Конвенції.

Голова ВРУ А. Ткаченко".

Додатком II до Конвенції надано право державам-учасникам змінювати у визначених випадках норми Конвенції, однак зміст таких змін має бути чітко зафіксований у законодавчих актах держави.

Отже, до 6 січня 2000 р. цей закон діяв в Україні дещо у зміненому вигляді у формі Положення 1937 р., після цієї дати — у "первісному" вигляді, але вже під новою назвою — Уніфікований закон.

Листом юридичного департаменту від 27 січня 2000 р. № 18-211/224-550 НБУ повідомив про набуття чинності Женевськими вексельними конвенціями 1930 р. Кримське республіканське, обласні, у м. Києві і Київській області, комерційні банки, Асоціацію українських банків. Зокрема зазначено, що відповідно до повідомлення Генерального секретаря ООН, доведеного до НБУ МЗСУ (лист від 10 січня 2000 р. № 43/2-612-19), Женевські вексельні конвенції 1930 р., а саме Конвенція, якою введений Уніфікований закон про перекладні векселі і прості векселі, Конвенція про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі і прості векселі, Конвенція про гербовий збір щодо переказних векселів і простих векселів, набрали чинності для України з 6 січня 2000 р.

Стаття 1 Конвенції, що затвердила Уніфікований закон, вимагає, щоб Україна ввела його в дію на своїй території або мовою одного з його оригінальних текстів (тобто англійською чи французькою), або національною мовою (тобто українською). Крім того, необхідність публікації офіційного перекладу на українську мову, здійсненого МЗС, випливає з ч. 2 ст. 21 Закону "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV.

Відповідно в Україні може використовуватися офіційний український переклад Уніфікованого закону, який був доведений МЗС до відома громадськості листом від 21 січня 2002 р. № 72/17-240-119. Однак, як відомо, цей лист не є офіційною публікацією, а тому переклад на українську мову все ще не має офіційного статусу, що створює серйозні проблеми із застосуванням Уніфікованого закону, зокрема він не може використовуватися в судах. Крім того, фахівці з вексельного права вказують на помилки та неточності, допущені в українському перекладі, у зв'язку з чим він вимагає доопрацювання.

Країни, які приєднались до Женевської конвенції або видали на її основі свої національні вексельні закони, становлять Женевську систему вексельного права. Такими країнами є Коста-Рика, Лаос, Ліван, Лівія, Люксембург, Марокко, Малі, Нігер, Республіка Бенін, Республіка Заїр, Південна Корея, Румунія, Саудівська Аравія та ін.

Іншу основну систему вексельного права становлять країни англо-американського права, вексельне законодавство яких базується на англійському Законі про переказні векселі 1882 р. До цих країн належать: Англія, Австралія, Багамські острови, Бермудські Острови та ін.

Між Женевським Єдинообразним вексельним законом (далі — ЄВЗ) і англійським Законом про переказні векселі (ЗПВ) є деякі відмінності.

Самостійну групу становлять країни, вексельне законодавство яких не входить до жодної з двох основних систем права і не ґрунтується на жодному, спільному для всіх цих країн вексельному законі. Це, наприклад, Болівія, Венесуела, Гватемала, Тайвань та ін.

Окрім Уніфікованого закону, відносини, пов'язані з обігом векселів в Україні, регулюються:

1) Женевською конвенцією 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі від 7 червня 1930 р.;

2) Женевською конвенцією 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів від 7 червня 1930 р.;

3) Законом України "Про цінні папери і фондовий ринок" від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІV;

4) Законом України "Про обіг векселів в Україні" від 5 квітня 2001 р. № 2374-ПІ (ст. 2 якого містить застереження стосовно дії окремих положень Уніфікованого закону на території України);

5) Положенням про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою правління НБУ від 16 грудня 2002 р. №508;

6) іншими прийнятими згідно з ними актами законодавства України.

Потрібно також врахувати, що вексельні правочини (зокрема щодо видачі, акцептування (у т. ч. в порядку посередництва), індосування, авлювання та оплати векселя) регулюються не лише нормами спеціального вексельного законодавства, а й загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов'язання (ст. 202—211, 215—236, 509—609 ЦКУ). Якщо спеціальних норм у вексельному законодавстві немає, до вексельних правочинів застосовуються загальні норми ЦК а урахуванням їх особливостей.

Важливим у вексельному праві є питання про підставу і момент виникнення вексельного зобов'язання. При цьому поняття "вексельне зобов'язання" вживається у двох значеннях:

1) цивільне правовідношення, що виникає з юридичної природи векселя, змістом якого є суб'єктивне право вимоги добросовісного векселеотримувача і кореспондуючий йому юридичний обов'язок особи, що емітувала (індосувала) вексель, сплатити певну суму на умовах, встановлених векселем (широке значення);

2) юридичний обов'язок боржника, одна зі складових правовідношення (вузьке значення).

Вивчення питання про підставу і момент виникнення вексельного зобов'язання зводиться до визначення моменту, коли між суб'єктами права виникає правовий зв'язок.

Наприклад, Пленум ВСУ в постанові від 8 червня 2007 р. № 5 вважає, що під час вирішення питання про наявність вексельних зобов'язань судам слід звертати увагу на дотримання вимог вексельного законодавства щодо підписів зобов'язаних за векселем осіб. Так, згідно з ч. З ст. 5 Закону України "Про обіг векселів в Україні" вексель підписується від імені юридичних осіб власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою.

Нормою Закону встановлено, що при видачі векселів від імені фізичних осіб підпис повинен містити паспортні дані та ідентифікаційний номер фізичної особи. Ці дані є обов'язковими реквізитами підпису фізичної особи, і без їх зазначення її не можна вважати векселедавцем (трасантом).

Виняток становлять підписи фізичних осіб, які через свої релігійні чи інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи. У паспорті таких фізичних осіб має бути відмітка органу внутрішніх справ про наявність у них права на здійснення платежів без ідентифікаційного номера, передбачена Порядком внесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів (затверджений наказом Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України від 19 жовтня 2004 р. № 602/1226, зареєстровано у Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2004 р. за № 1345/9944).

Якщо зазначених реквізитів підпису юридичної або фізичної особи немає, останній теж слід вважати відсутнім, а сам вексель — таким, що виданий з дефектом форми і не має вексельної сили (ст. 2 Уніфікованого закону).

Отже, немає вексельного зобов'язання, воно не виникло, хоча правовий зв'язок між сторонами був.