Предмет та система криміналістики

Предмет та система криміналістики

Криміналістика — це наука про закономірності зло­чинної діяльності та її відображення в джерелах інфор­мації, які слугують основою для розробки засобів, прийо­мів і методів збирання, дослідження, оцінки і викорис­тання доказів з метою розкриття, розслідування, судово­го розгляду та попередження злочинів.

Злочинна поведінка відбивається в різних слідах, які можуть стати у встановленому законом порядку джере­лом доказів. Тому важливим елементом предмета кри­міналістики є процеси збирання, дослідження, оцінки та використання доказів.

Збирання доказів — це перший етап роботи з доказа­ми, який складається з таких стадій: 1) виявлення доказів — їх відшукання;2)фіксація доказів, їх закріплення;3)вилучення доказів — дії, які забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи та дослідження; 4)збереження доказів.

Дослідження доказів являє собою пізнання дізнавачем, слідчим, прокурором та судом їх змісту, перевірку вірогід­ності існування тих фактичних даних, які складають зміст доказів.

Оцінка доказів — це логічний процес встановлення до­пустимості та відносності доказів, наявності та характеру зв'язків між ними, визначення шляхів використання дока­зів з метою встановлення істини.

Використання доказів — це оперування ними у про­цесі доказування, встановлення істини.

Система криміналістика, — це складові її розділи (частини), які мають поміж собою стійкі, взаємопов'язані зв'язки та мають тісне сплетіння. Сучасні уявлення про зміст криміналістики дозволяють вирізнити в її системі чотири розділи:

1.Загальна теорія криміналістики — це її методоло­гічна основа, яка являє собою систему принципів, концеп­цій, категорій, понять, методів, що відбивають предмет криміналістики як ціле. Основні елементи: а) вступ до за­гальної теорії криміналістики; б) окремі криміналістичні теорії; в) вчення про методи криміналістики; г) вчення про мову криміналістики; д) криміналістична систематика.

2.Криміналістична техніка — розділ криміналісти­ки, що є системою наукових положень і розроблюваних на їх основі технічних засобів, прийомів і методів, призначе­них для збирання, дослідження і використання доказів. Криміналістична техніка виникла внаслідок впровадження досягнень природничих і технічних наук у практику бо­ротьби зі злочинністю. Система криміналістичної техніки охоплює такі основні галузі: судова фотографія; судовий кіно- і відеозапис; трасологія; судова балістика; криміна­лістичне дослідження письма; техніко-криміналістичне дослідження документів; криміналістичне ототожнення особи за ознаками зовнішності; кримінальна реєстрація.

3.Криміналістична тактика е інтелектуальним яд­ром криміналістики. Це розділ криміналістики, який являє собою систему наукових положень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо організації і планування досудового і судового слідства, визначення лінії поведінки осіб, які здійснюють судове дослідження, щодо прийомів прове­дення слідчих та судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів, на встановлення обставин, що сприя­ють вчиненню і прихованню злочинів. До складу криміна­лістичної тактики входять: вчення про криміналістичну версію і планування розслідування, концепція слідчої си­туації, тактичного рішення і тактичного ризику, системи тактичних прийомів проведення слідчих і судових дій (так­тичні комбінації) та ін. Криміналістична тактика пропонує доцільні прийоми проведення огляду, обшуку, пред'явлен­ня для впізнання, допиту та інших слідчих (судових) дій, вибір моменту їх проведення, послідовність виконання, творчий підхід в конкретній ситуації, обрання напряму розслідування та лінії поведінки.

4.Науково-технічні засоби і тактичні прийоми застосо­вуються стосовно до розслідування конкретних видів зло­чинів. Типізація таких рекомендацій, їх синтез дозволив утворити певні методичні поради. Криміналістична ме­тодика (методика розслідування злочинів) — розділ кри­міналістики, який являє собою систему наукових поло­жень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо ор­ганізації і здійснення розслідування і запобігання окремим видам злочинів. Зміст криміналістичної методики станов­лять загальні положення (криміналістична класифікація злочинів, криміналістична характеристика злочинів, кри­міналістичне вчення про розкриття злочинів, проблеми взаємодії під час розслідування та ін.) і окремі криміналіс­тичні методики (методики розслідування крадіжок, грабе­жів, розбоїв, убивств, зґвалтувань тощо).

Завдання криміналістки на сучасному рівні боротьби зі злочинністю

Завдання криміналістики визначаються її соціальною функцією — сприяти своїми прийомами, методами і засо­бами справі боротьби зі злочинністю. Найбільш загальним завданням криміналістики є забезпечення швидкого і пов­ного розкриття злочинів, викриття винних, запобігання та припинення усіх кримінальне караних посягань. Боротьба зі злочинністю — це головне завдання усіх наук кри­мінального циклу.

Специфічними завданнями криміналістики є:

1)вивчення закономірностей, які становлять предмет криміналістики;

2)розробка технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій щодо збирання, дослідження і використання доказів;

3)удосконалення тактичних і методичних основ досудового й судового слідства, основ судової експертизи;

4)удосконалення криміналістичних методів попере­дження злочинів;

5)вивчення можливості використання зарубіжного до­свіду в боротьбі зі злочинністю.

Природа криміналістики

За своєю природою криміналістика — це юридична на­ука. Зміст цієї концепції та її обґрунтування полягають у наступних тезах:

1) криміналістика — правова наука, оскільки її пред­мет і об'єкти пізнання належать до сфери правових явищ;

2) криміналістика — правова наука, тому що її служ­бова функція і завдання відносяться до правової сфери діяльності державних органів, правових процесів розслі­дування та судового розгляду;

3) усі рекомендації криміналістики мають правовий характер, засновані на законі, відповідають його духу і букві;

4) головним «живильним середовищем» для криміна­лістики є право;

5) багато наукових рекомендацій криміналістики за­проваджуються у змісті правових норм;

6)історично криміналістика була народжена у рамках саме правової — кримінально-процесуальної науки.

Історія криміналістики знає й інші погляди на природу криміналістики. Одним з таких напрямів є визначення природи криміналістики як технічної або природничо-тех­нічної науки. Ці погляди характерні для етапу становлен­ня криміналістики як самостійної галузі, а також прагнення відмежуватися від кримінально-процесуальної науки у самостійну галузь, створити власний предмет і методи дослідження. Криміналістика активно і творчо використовує дані технічних і природничих наук відповідно до своїх завдань. Криміналістику розглядали також як науку подвійної природи — правову і технічну. Прибічники такого підходу наполягали на двох напрямах у криміналістиці: 1) розкриття і розслідування злочинів; 2) методи дослід­ження речових доказів. Помилковість поглядів концепції подвійної природи криміналістики полягає у механічному розподілі єдиної науки на правові та неправові її розділи.

Розвиток криміналістики, особливості її предмета, склад­ність закономірностей, які вона вивчає, залишають диску­сійним питання про природу науки. В останні роки з'яви­лися нові погляди на природу криміналістики, згідно з якими криміналістика — це наука синтетичної природи (Р. С. Бєлкін та ін.). На думку цих вчених, в криміналістиці неможливо виділити суто правові та суто природничо-на­укові, або технічні розділи, комплекси знань як певні фік­совані структури. Вона являє собою єдиний сплав знань.

4. Зв'язок криміналістики з суміжними галузями знань

Для криміналістики і всієї групи кримінально-правових наук загальним об'єктом дослідження є система, що складається з двох частин, або підсистем:

1) злочинність як сукупність злочинів різного виду;

2)сфера кримінально-правової боротьби зі злочинніс­тю як діяльність по виявленню, розкриттю, розслідуван­ню, судовому розгляду і попередженню злочинів.

Стосовно до криміналістичного дослідження, зазначені дві підсистеми об'єкта називають ще злочинною, або кри­міналістичною, діяльністю.

Дослідження сфери кримінально-правової боротьби зі злочинністю передбачає вивчення:

1) кримінального законодавства;

2)законодавства, що регулює відношення у сфері бо­ротьби зі злочинністю (Кримінально-процесуального кодексу України (надалі — КПК), законів України «Про мілі­цію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.);

3) діяльності правоохоронних органів і узагальненого досвіду їх боротьби зі злочинністю;

4) провадження по кримінальних справах у суді;

5) кримінально-правової галузі знань.

З юридичних наук проблеми злочинності й боротьби з нею безпосередньо вивчає кримінально-правова галузь, до якої належать науки кримінального права, кримінального процесу, кримінології, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, кримінально-виконавчого права, кримі­нально-правової статистики і низка інших суміжних дис­циплін: судова медицина, судова психіатрія, судова бухгал­терія, судове товарознавство та ін. Злочинність є об'єктом дослідження й інших галузей знань, виходячи з їх цілей, у межах відповідного предмета вивчення. Наприклад, зло­чинність як об'єкт дослідження суспільства вивчається філософією, філософією права, соціологією, психологією та іншими науками.

Для успішного ведення боротьби зі злочинністю необ­хідні знання, що на нормативно-правовій основі визначають:

—які діяння є злочинними і з якими ознаками складу злочину (наука кримінального права);

—які методи і засоби виявлення і дослідження слідів що проявляються при підготовці до злочину, його здійс­ненні та прихованні (криміналістика);

—який порядок збирання, перевірки, оцінки доказів, процесуального провадження по кримінальних справах (наука кримінального процесу);

—які типові обставини, що сприяли здійсненню ви­значених видів злочинів і заходи для їхнього попереджен­ня (кримінологія);

—які методики і засоби виявлення та припинення злочинних діянь, що готуються і почалися (наука оперативно-розшукової діяльності);

—яка кількісна характеристика злочинності, діяльно­сті органів боротьби зі злочинністю, її тенденції (кри­мінально-правова статистика);

—які можливості одержання і використання кри­мінальної інформації для контролю латентності й рециди­ву злочинів, розслідування злочинів, вчинених в умовах кримінально-виконавчих установ (кримінально-виконавче право).

У системі зазначених наук криміналістиці належить координуюча роль.

Класифікація слідів

Залежно від роду слідоутворюючих об'єктів виділя­ють сліди людини, сліди тварин, сліди предметів. Стосовно конкретних слідоутворюючих об'єктів, то найчастіше зу­стрічаються сліди рук, ніг, зубів, транспортних засобів, знарядь злому та Інструментів. Залежно від механізму утворення слідів розрізняють сліди об'ємні та поверхневі; статичні й динамічні; локальні та периферичні.

Об'ємні (вдавлені) сліди відображають зовнішню бу­дову слідоутворюючого об'єкта в об'ємі, тобто у всіх трьох його вимірах Поверхневі (площинні) сліди виникають в результаті змін, що відбуваються на поверхні слідосприймаючого об'єкта (за двома вимірами — довжиною і шириною). Поверхневі сліди звичайно поділяють на два види: сліди нашарування і сліди відшарування. Поверхневі сліди можуть бути видимими і невидими­ми.

Залежно від стану об'єктів на момент слідоутворення виникають статичні або динамічні сліди.

Статичні сліди виникають в момент спокою (статики), котрий наступає під час механічної взаємодії слідоутво­рюючого і слідосприймаючого об'єктів, які контактують у перпендикулярному напрямку. Динамічні сліди виникають в результаті самого руху одного або обох об'єктів слідоутворення. Кожна точка утворюючої поверхні залишає слід у вигляді лінії (траси).

Залежно від місця, на якому відбулися зміни слідосп­риймаючого об'єкта, вирізняють локальні та периферичні сліди. Локальні сліди виникають у межах контакту взаємо­діючих об'єктів Навколо локального сліду поверхня слідосприймаючого об'єкта залишається незмінною. Периферичні сліди виникають за межами контактної взаємодії слідоутворюючого і слідосприймаючого об'єктів. Сліди бувають механічного, хімічного, біологічного, тер­мічного походження.

Дактилоскопічний облік

Обвинувачені, затримані та засуджені особи підляга­ють алфавітному і дактилоскопічному обліку. Порядок ве­дення дактилоскопічного обліку регламентовано Інструк­цією про порядок функціонування дактилоскопічних об­ліків експертно-криміналістичких підрозділів органів внутрішніх справ України, затвердженою наказом МВС Укра­їни від 20.12.99 р.

Дактилоскопічний облік здійснюється за допомогою дактилокопічних карт, які містять пальцеві відбитки кожної руки певної особи. Дактилокарти заповнюються у 3-х примірниках, якщо вони підлягають обліку в центральній дактилокартотеці, або у 2-х примірниках, якщо вони підлягають обліку тільки в регіональній і місцевій дактилокартотеках.

Систематизація дактилокарт полегшується за допомо­гою використання спеціальних формул. Дактило­скопічна формула — це формула 10-пальцевої системи реєстрації, що записується в правому верхньому куті лицьового боку дактилокарти; має вигляд двох простих дробів; перший іменується основною частиною формули, дру­гий — додатковою.

Тактика огляду місця події

Залежно від характеру відображення на місці події злочину можна уявити ситуа­ції, коли подія злочину: 1) має дійсне відображення; 2) не має повного відображення; 3) не знаходить свого явного відображення; 4) має фальшиве відображення. Ці ситуації вимагають відповідної інтерпретації:

1) якщо подія злочину має дійсне відображення, у слідчого немає сумніву щодо характеру події та осіб, при­четних до неї. 2) якщо подія злочину не має повного відображення, завдання слідчого полягає у відновленні повної картини події, що відбулася.

3)якщо подія злочину не знаходить свого явного відо­браження, можливо передбачити, що: а) знищено дані на місці події; б) по­дії у цьому місці не було;

4) якщо подія злочину має фальшиве відображення, виникає ситуація відображення не події злочину, а іншої події, тобто при інсценуванні.

Система тактичних прийомів при дійсному відо­браженні події злочину охоплює:

1)зіставлення первинних даних і обстановки місця по­дії з метою виявлення слідів злочину;

2)аналіз окремих слідів на місці події;

3)моделювання події, яка відбулася.

використання тактичного прийому, який по­лягає в аналізі окремих слідів на місті події, дозволяє:

а) виявити більш широке коло слідів (предметів), що мають відношення до певного злочину;

б) визначити залежності між ними;

в) не брати до уваги сліди, які не стосуються події.

Наступним тактичним прийомом у системі є моделю­вання події. Кожна уявна модель вчиненої події щодо роз­слідування будь-якої категорії злочинів має більший або менший ступінь ймовірності.

Система тактичних прийомів при неповному відображенні події злочину включає такі прийоми;

1) аналіз окремих слідів (предметів), їх ознак, розта­шування;

2) використання уявної реконструкції окремих еле­ментів події;

3) моделювання з метою відтворення події, яка відбу­лася;

4) зіставлення модельованої події і реальної картини місця події

Така система використовується у разі, коли на місці події виявлені окремі предмети чи сліди злочину і меха­нізм події недостатньо виражений.

Система тактичних прийомів при відсутності явного відображення події злочину охоп­лює такі прийоми:

1) зіставлення первинних даних з інформацією з місця події;

2) залучення до участі в огляді осіб, які повідомили про злочин;

3 аналіз ознак знищення слідів;

4) аналіз іншої інформації з місця події та її зіставлен­ня зі встановленими фактами.

Відсутність явного відображення події злочину пере­дбачає необхідність використання тактичного прийому, який полягає у зіставленні первинних даних з картиною місця події.

Заслуговує на увагу використання системи тактич­них прийомів при фальшивому відображенні події зло­чину. Ця система прийомів може бути запропонована у вигляді зіставлення:

1) інформації місця події з традиційним, природним перебігом події;

2) інформації місця події з типовими аналогами;

3) слідів (предметів) з довідковими даними;

4) слідів (предметів), виявлених на місці події, між собою;

5) даних місця події з доказами, точно встановленими по справі.

Особливості огляду трупа

Огляд трупа — це слідча дія, що провадиться слідчим або особою, яка провадить дізнання, на місці знаходження трупа з метою виявлення ознак, що дозволяють встанови­ти особу потерпілого, місце, час, обставини і причини смерті, а також для знайдення ознак, які вказують на мо­жливого злочинця. Огляд трупа провадиться в присутності двох понятих і за участю судово-медичного експерта (або іншого лікаря). Порядок огляду трупа регламентований ст. 192 КПК.

Огляд трупа складається з двох етапів — загального і детального. При загальному огляді досліджуються:

1) поза трупа і його положення на місці події;2) зовнішній стан одягу на трупі; 3) знаряддя заподіяння смерті, що знаходяться на трупі.

При детальному огляді досліджуються:

1) ложе трупа (ділянка підлоги або ґрунту під трупом); 2) одяг трупа; 3) тіло трупа та ушкодження на ньому.

При огляді оголеного трупа фіксуються:

1)угодованість, колір шкіри, статура, вік і стать;2)трупні явища (охолодження, висихання тіла, трупні плями, ознаки гниття);3)вид голови та обличчя;4)вид живота;6)ушкодження на трупі.

Частини трупа описуються в такій послідовності: голо­ва — обличчя — шия — груди — живіт — спина — руки — ноги.

При огляді одягу і взуття на трупі звертається увага на те, що саме одягнуто та в якій послідовності; стан одягу і взуття; ушкодження (розриви, розрізи, відірвані части­ни) і забруднення; конфігурація країв ушкодженого одягу (рівні, нерівні та ін.); вміст кишень.

Труп фотографують, складають схеми, виготовляють зліпки і відбитки слідів, беруть зразки волосся, крові, тка­нин тіла, відбитки пальців.

Поняття та види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регла­ментований кримінально-процесуальними нормами інфор­маційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, та спрямований на отримання ін­формації про відомі допитуваному факти, що мають зпачення для встановлення істини по справі.

Залежно від підстав допит може бути поділений на ті або інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного розрізняють допит таких осіб, як свідок, по­терпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, екс­перт. За віковими особливостями допитуваного допит поді­ляється на допит неповнолітнього, дорослого, особи похи­лого віку. За послідовністю проведення — допит первіс­ний, повторний (з'ясовуються обставини, про які допиту­ваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (отримання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб'єктом прове­дення — допит, який здійснюється слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

Підготовка до допиту

Підготовка до допиту може бути поділена на три основ­них рівня; пізнавальний, прогностичний та синтезуючий. Пізнавальний рівень полягає у вивченні матеріалів кри­мінальної справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одер­жана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи іншого тактичного прийо­му або небажаного психічного стану, обирати найдоціль­ніші способи встановлення психологічного контакту. Підго­товка до допиту завершується на синтезуючому рівні й охоплює складання плану допиту, а також вирішення пи­тань, пов'язаних з визначенням доцільного місця, часу та режиму його здійснення.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхідність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджува­них матеріалах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна ви­користовувати на допиті.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчен­ня соціально-психологічної характеристики допитува­ного, яка складається з даних про його характер, темпера­мент, рівень інтелекту, спосіб мислення, схильність до ре­ферентної групи, спосіб життя, виховання в сім'ї тощо. Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результа­тів діяльності, узагальнення незалежних характеристик. Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може надати фахівець-психолог. Заключним етапом підготовки до допиту є його плану­вання, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення прогностичної функції.

Планування допиту передбачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Складання розгорнутого письмового плану допиту по­чинається з визначення його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, які підлягають з'ясуванню і мають значення для встановлення істини по справі.

Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних і об'єктивних показань. Під час допиту використовуються різноманітні тактичні прийоми: постановка тих чи інших запитань, пред'явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз'яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

За своєю спрямованістю запитання поділяються на основні (спрямовані на з'ясування головних відомостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з'ясування фактів, пропу­щених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточню­ючими — спрямовані на найповніше і найточніше з'ясу­вання питань, що мають значення для справи; нагадуючими — переслідують мету оживити пам'ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації; контрольними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допи­туваним, з'ясування джерел одержання фактів.

Най­доцільнішою є класифікація способів пред'явлення доказів за декількома підставами:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред'явлення доказів на одному допиті;

б) пред'явлення доказів під час низки допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв'язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред'явлення одиничних доказів;

б) пред'явлення комплексу взаємопов'язаних доказів;

в) пред'явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазна­ченням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вив­чати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об'єкта, що пред'яв­ляється.

4. За характером послідовності пред'явлення доказів:

а) пред'явлення доказів у послідовності «зростання си­ли»;

6} пред'явлення доказів у послідовності «зменшення

сили».

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного доказів, що пред'являються:

а) несподіване пред'явлення доказів;

б) пред'явлення доказів після попереднього з'ясування обставин, які пов'язані з ними;

в) пред'явлення доказів і роз'яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз'яс­нення допитуваному особливостей доказів, що пред'явля­ються;

ґ) супроводження пред'явлення доказів описом перед­бачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (за­пропонована система пред'явлення доказів була дослідже­на В. С. Комарковим*).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доціль­ність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упо­рядковані відповідно до ситуації допиту. Дослідження ти­пових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не тільки від ситуаційної обумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитува­ним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам'яті допитуваного;

5) викриття неправди; •

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

можливе виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі за­пропоновані:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2) виникнення перекручень у показаннях;

3) виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внас­лідок забування окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох си­туацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.

Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх обумов­лені віковими особливостями допитуваної особи. У психологічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячій вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до 11—12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14—15 років);

6) старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов'язаних типових для даного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологіч­них особливостей неповнолітніх окремих вікових груп не­обхідно враховувати не тільки хронологічний вік, а й за­гальні якості культури і товариства, до якого вони нале­жать, соціально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-проце­суальному законодавстві не визначений. Для дітей дошкільної вікової групи характерна кміт­ливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку ха­рактерною є наявність підвищеного навіювання та схиль­ність до фантазування. Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсив­ність, швидка зміна настрою, негативізм. Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитися у присутності педагога. Присут­ність педагога при допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші за­конні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при допиті неповнолітнього обвинуваченого присут­ність педагога або лікаря, батьків чи інших законних пред­ставників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповноліт­нього є вибір місця і обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого тощо), що має сприяти встановленню психологічного контакту і одержанню необхідної інформа­ції.

Специфічними тактичними прийомами, що можуть за­стосовуватися при допитах неповнолітніх, є роз'яснення важливості повідомлення правдивих показань; демонстра­ція поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз'яснення сутності та значення пред'явлених і оголошених матеріалів; роз'яснення непра­вильно зайнятої позиції.

Фіксація результатів допиту

Рекомендуються три методи одержання пока­зань: вільна розповідь, запитання — відповідь і поєднання першого і другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до такого:

1) показання записують від першої особи і по можли­вості дослівно;

2) поставлені запитання та відповіді на них у разі необ­хідності записуються дослівно;

3) на прохання допитуваного йому надається можли­вість власноручно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;

4) протокол не може бути стилізованим, а повинен точ­но фіксувати вирази, які вживає допитуваний;

5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, присутні на допиті.

Протокол допиту повинен містити:

1) відмітку про попередження допитуваного (свідка) про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання свідомо неправдивих показань, що підтверджується його підписом;2) відмітку про роз'яснення допитуваному у вчиненні якого злочину Його підозрюють та про його право на за­хист;3)заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;4)відомості про перекладача, експерта, захисника, пе­дагога, батьків або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може ви­конати за власним бажанням чи за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами допи­туваного і слідчого.

Методом фіксації допиту може бути звуко- і відеозапис. Згідно з КПК такий запис проводиться після поперед­нього повідомлення всіх учасників слідчої дії (статті 85^і, 85²).

Поняття та ознаки обшуку

статтями 177, 179—186, 188, 189 КПК). Обшук відрізняється від інших слідчих дій перш за все своїм пошуковим характером. Різниця між виїмкою і обшуком полягає у тому, що, по-перше, виї­мка проводиться тільки відносно певних предметів, тоді як предмети, що підлягають вилученню при обшуку, можуть бути відомі орієнтовно, а іноді навіть не відомі взагалі; по-друге, під час виїмки повинно бути відоме місце знахо­дження тих чи інших предметів, а при обшуку передбача­ється їх відшукати. Обшук — це слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окре­мих громадян з метою відшукання і вилучення предме­тів, що мають значення по справі, а також виявлення розшукуваних осіб.

Обшук проводиться за вмотивованою постановою слід­чого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Відповідно до КПК об­шук житла чи іншого володіння особи, за винятком невід­кладних випадків, проводиться лише за вмотивованою по­становою судді. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства (ст. 177).

На відміну від слідчого огляду, обшук має такі особли­вості:

1) конкретизованість об'єктів пошуку;

2) належність об'єктів пошуку певним особам;

3) примусовий характер обстеження.

70. Об'єкти та види обшуку

У теорії криміналістики при характеристиці обшуку використовуються два різних терміни — «об'єкти пошуку» і «об'єкти обшуку».

Об'єкт пошуку — це те, що необхідно відшукати, ви­явити, знайти. У процесі обшуку такими об'єктами є люди, групи, знаряддя злочину, предмети злочинного посягання, документи, сліди тощо.

Обшук передбачає відшукання предметів, які можуть бути речовими доказами. Згідно зі ст. 78 КПК можна сфор­мувати певні типові групи таких предметів:

1. Знаряддя і засоби вчинення злочину:

а) вогнепальна і холодна зброя;

б) предмети, які спеціально виготовлені для вчинення злочинів (знаряддя злому і злодійський інвентар — відмич­ки, «фомки», «гусячі лапи» та ін.; знаряддя вбивства чи на­несення тілесних ушкоджень — кастети, надолонники, кістені тощо);

в) предмети, зберігання чи використання яких заборо­нено або потребує спеціального дозволу (ліцензії) (газова зброя, радіоактивні речовини, наркотики та ін.);

г) предмети, які застосовуються у побуті, виробничій або іншій легальній діяльності (кухонний ніж, сокира, мо­лоток та ін.);

ґ) транспортні засоби (якщо вони використовувались для досягнення злочинного результату).

2. Предмети, що зберегли на собі сліди злочину (одяг чи взуття обшукуваного, яке має сліди крові, частки ґрун­ту, жирові плями тощо).

3. Предмети, отримані як наслідок злочину (гроші чи цінності, які є предметом хабара; майно, що належить по­терпілому, та ін.).

4. Інші предмети, що виступають засобом для встанов­лення істини по справі (фотознімки, записні книжки, дис­кети ЕОМ тощо).

Окрему групу об'єктів складають документи. Під час обшуку підлягають виявленню документи:

а) зміст яких є предметом злочинного посягання;

б) які є засобом вчинення злочину;

в) які є засобом приховання злочину;

г) що характеризують особу злочинця; ґ) що містять у собі зразки почерку;

д) що містять у собі іншу інформацію, яка цікавить ор­гани розслідування.

Об'єкти пошуку можуть бути класифіковані за різни­ми підставами:

1) залежно від характеру попередньої інформації про об'єкт пошуку:

а) індивідуально визначені об'єкти;

б) об'єкти, відомості про які можуть вказувати лише на їх родову (групову) належність;

в) випадково виявлені об'єкти;

2) залежно від форми вказівки в законі:

а) прямо передбачені й названі в КПК як об'єкти;

б) віднесені до «інших предметів і документів», що ма­ють значення для встановлення істини по справі;

в) які є вилученими із законного обороту;

г) які вилучаються з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна;

3) залежно від природи того, що шукають:

а) предмети, що можуть служити речовими (або пись­мовими) доказами;

б) предмети і документи, заборонені до обороту;

в) предмети і документи, що можуть бути доказами у іншій кримінальній справі;

г) речі та цінності, що здобуті злочинним шляхом;

ґ) цінності або майно обвинуваченого чи підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації;

д) особи, які переховуються від слідства і суду;

є) особи, яких переховують в тих чи інших місцях;

є) трупи або частини розчленованого трупа (трупів);

ж) тварини,

Об'єкт обшуку — це те, відносно чого (чи кого) здійс­нюється обстеження.

Найбільш поширеними об'єктами обшуку є:

1) жилі приміщення (квартира, будинок, дача, номер готелю тощо);

2)службові, торговельні, виробничі та інші нежилі приміщення (кабінети посадових осіб і державних службов­ців, офіси, склади, виробничі дільниці, підсобні приміщення магазинів тощо);

з) ділянки місцевості (садиба, сад, город та ін.);

4) автотранспортні засоби (автомобілі, причепи, мото­цикли та ін.);