Промислове зростання німеччини наприкінці 19 ст

Причини піднесення Німеччини. 22 монархи і три вільні міста після франко-прусської війни об'єдналися в Німецьку імперію на чолі з імператором, яким за конституцією 1871 р. міг бути тільки прусський король. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар'єри, введено єдину грошово-фінансову систему, прийнято загальнодержавну систему мір, ваги тощо. У країні почалося промислове піднесення. Німеччина здійснювала технічне й енергетичне переоснащення промисловості. До 90-х років у країні завершилася промислова революція. Вона була дещо запізнілою, але, як і в США, давала низку переваг, зокрема можливість широкого використання передового зарубіжного досвіду. Німецька промисловість, особливо важка, будувалася на основі сучасної техніки. Індустріалізація на основі новітньої техніки і технологій сприяла різкому зростанню обсягу випуску продукції (насамперед у важкій індустрії), підвищенню продуктивності праці, збільшенню розмірів внутрішньої торгівлі.

Важливу роль в економічному піднесенні Німеччини кінця XIX ст. відіграли захоплення Ельзасу та Лотарингії з їхніми величезними запасами залізних руд і одержання 5 млрд франків контрибуції від переможеної Франції. Наприкінці 70-х років відкриття Томаса (обезфосфорювання фосфорних руд) перетворило ці поклади на головну сировинну базу Німеччини. У цих самих районах розміщувалася розвинута бавовняна промисловість.

За темпами економічного розвитку, які зросли в 6 разів, Німеччина поступалася тільки США (в 9 разів). Високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо нові. Різко зросло в Німеччині військове виробництво, обсяги якого в 1913 р. були в чотири рази більшими, ніж у Франції, яка до цього утримувала лідерство.

 

Тепер частка промисловості в економіці істотно перевищила частку сільського господарства. Німеччина стала індустріальною країною. Важка промисловість за темпами розвитку випереджала легку, а зростання виробництва засобів виробництва було навіть вищим, ніж у США. Поряд зі значним розвитком старих галузей важкої промисловості — кам'яновугільної та металургійної (виплавка чавуну й сталі становили відповідно 19,3 і 18 млн т, що забезпечило Німеччині друге місце у світі після США), швидкими темпами розвивалися нові галузі, зокрема хімічна й електротехнічна.

Розвиток хімічної промисловості й кольорової металургії разом із виробництвом електротоварів служив додатковим стимулом для збільшення виробництва продукції важкої індустрії, яку стали експортувати. Вагомі досягнення нових галузей господарства забезпечили важливі переваги Німеччини на світовому ринку. Це стосується насамперед виробництва міді, цинку, сірчаної кислоти, хімічних міндобрив, барвників, штучного шовку та інших товарів. У світовому експорті хімічних виробів частка Німеччини становила 50 %. За розмірами й темпами зростання промисловості Німеччина в 1914 р. посіла перше місце в Європі і друге у світі після США. Частка її промислової продукції за останні 30 років зросла з 13 до 16 % світового виробництва.

Виняткового значення набуло залізничне будівництво. До початку XX ст. Німеччина створила мережу залізниць, причому будували не тільки магістральні лінії, а й під'їзні шляхи до промислових підприємств. Широке залізничне будівництво сприяло значному розвитку гірничозаводської промисловості, а також тракторного машинобудування. Німеччина обігнала всі країни в локомотиво- і вагонобудуванні. Вона стала великим експортером залізничного оснащення. Будівництво шляхів і випуск транспортних засобів значно здешевили перевезення.

Проте передові форми організації виробництва в цей період ще не охопили всю країну і всі галузі. Так, порівняно із дуже насиченим фабриками Рейнсько-Вестфальським районом була відстала Східна Німеччина. Промисловість у цій частині країни зберігала кустарний характер і здійснювала лише переробку сільськогосподарської сировини.

 

. За останні 20 років XIX ст. число великих підприємств (більш як 1000 робітників) у Німеччині зросло в чотири рази. У 1850 р. в кам'яновугільній промисловості в середньому на одну шахту припадало 62 особи, а в 1910 р. — 2131 особа. У металургійній промисловості число робітників на одну домну збільшилося в 32 рази, а річний випуск продукції зріс у 263 рази. Такі зрушення вели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, отже, до монополізації їх.

Процес утворення монополій прискорився на початку XX ст. Його особливістю було створення переважно картелів і синдикатів. Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових засобів, великі банки нею всіляко опікувалися: контролювали промислові фірми, яким було надано довгострокові кредити, сприяли зміцненню їх. Значна роль банків у створенні монополій у Німеччині стала особливістю монополізації виробництва країни. Зміни відбувалися і в самій банківській системі. Поряд із концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувалися для проведення окремих операцій із фінансування, з 80-х років більшого поширення набула територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, котрі охопили 58 комерційних банків. Кожну групу очолював великий комерційний банк: Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка. Наймогутнішими були Німецький банк і Облікове товариство, які сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині. Для німецьких монополій особливе значення мав зовнішній ринок. Вони брали активну участь у монополістичних угодах (договір 1907 р. між німецькою АЕГ і американською "Дженерал електрик", міжнародний картель торгового судноплавства з участю морганівської міжнародної компанії морської торгівлі, рейковий картель, цинковий синдикат тощо).

Із кінця 70-х років у економічній політиці Німеччини відбувся поворот від вільної торгівлі до протекціонізму. Високі мита були покликані захистити національного виробника на внутрішньому ринку та сприяти встановленню монопольних цін. З утворенням у 1880 р. Вищої економічної ради, до компетенції якої входило вироблення законопроектів і статутів, втручання держави в економічне життя почало зростати. Проведена у 1896 р. реорганізація торгових палат розширила їхню роль у розвитку промисловості й торгівлі. Було прийнято новий торговий статут. Держава стимулювала синдикування промисловості.

Розвиток сільського господарства у Німеччині наприкінці XIX ст. порівняно із США відбувався повільнішими темпами. Для Східної Німеччини (Пруссія, Померанія, у яких було 54 % всієї орної землі) був характерний юнкерський шлях аграрної еволюції, для решти районів — селянський (основними орендарями землі виступали селяни). Однак він ускладнювався великими орендними платежами і малоземеллям (2/3 селянських господарств мали до 2 га землі).

Феодальні пережитки доповнювалися збереженням фідеїкоміс — правил, які забороняли будь-які операції із землею, отриманою в спадщину, і стримували розвиток ринку землі. Посиленню диференціації сільського населення в Німеччині сприяла аграрна криза 70—90-х років. Ціни на зерно впали майже на 39 %, зросла орендна плата, що призвело до розорення значної частини дрібних господарств. Наприкінці XIX ст. великі господарства становили 13 % від загальної кількості, а володіли вони 70 % всієї орної землі. У цих господарствах застосовували машини, мінеральні добрива, впроваджували складну сівозміну, розводили тварин кращих порід. Розширення тваринництва вело до збільшення посівів кормових трав. Здійснювався перехід до технічних культур і городництва. Створювалися переробні підприємства-винокурні, цукрові заводи. У 1913 р. врожайність порівняно з 1870 р. зросла на 33—50 %. Юнкери і гросбауери під захистом протекціоністських тарифів і державних субсидій досить безболісно переходили до інтенсивних методів господарювання. Юнкерство багатіло не лише від земельних доходів, а й від участі в діяльності банків, промислових монополій. Придбання акцій різноманітних підприємств сприяло вилученню засобів із сільського господарства, стримуючи темпи його розвитку, посилюючи технічну відсталість. Селянські господарства (навіть міцні), знекровлені податками, земельною рентою та лихварськими заборгованостями, не могли вкладати значні кошти у виробництво. Усе це стримувало розвиток аграрного сектору Німеччини.

Проте щорічний дефіцит сільськогосподарського виробництва становив 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна з експортера сільськогосподарської сировини перетворилася на його імпортера. Залежність Німеччини від імпорту бавовни, вовни, шкіри стримувала розвиток легкої промисловості, не давала можливості знизити ціну робочої сили. І якщо в США в цей період було висунуто теорію американської винятковості, то в Німеччині — ідею про нестачу життєвого простору. Німеччина створила Паннімецький союз і розпочала підготовку до переділу світу.

Отже, на початку XX ст. швидкі темпи розвитку німецької промисловості, особливо важкої, сприяли переростанню нею меж внутрішнього ринку через брак достатніх запасів сировини та збуту своєї продукції. Відсутність колоній, які могли розв'язати цю проблему, і жорстка конкуренція на шляху мирного "завоювання" світового ринку пояснюють крайню агресивність німецького капіталізму та його зовнішню експансію, що й призвело до Першої світової війни.