Теорія раціональних очікувань

Теорія раціональних очікувань спирається на іншу логіку, яка асоціюється з положеннями класичної теорії. Її прихильники виходять з того, що економічні суб'єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами, економічні суб'єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон'юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати майбутні зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім інтересам.
Саморегулювальна здатність економічних суб'єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Тому аналогічно класичній теорії теорія раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (як продуктів, так і ресурсів) є висококонкурентними. На таких ринках заробітна плата і ціни високоеластичні одночасно як у напрямі зниження, так і в напрямі зростання. На думку прихильників цієї теорії, нова інформація, яку одержують економічні суб'єкти, швидко відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції висококонкурентних ринків і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості.
Зазначені вище положення обумовлюють відповідний механізм реакції економіки на економічні коливання. Згідно з теорією раціональних очікувань крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП. Якщо припустити, що держава планує в наступному році застосувати політику стимулювання сукупного попиту, то першим її наслідком буде зростання цін. Спираючись на цю інформацію, робітники будуть очікувати зростання цін і наступне зниження реальної заробітної плати. Тому вони наперед включать цю очікувану інфляцію до своїх вимог про підвищення номінальної заробітної плати. За цих умов пропорційно зростанню цін збільшаться середні витрати; у підприємців не відбудеться зростання прибутків і вони не погодяться збільшувати виробництво, тобто не відбудеться навіть тимчасового збільшення сукупної пропозиції відносно потенційного рівня. Це означає, що раціональні очікування економічних суб'єктів виключають можливість виникнення короткострокової сукупної пропозиції, а існує лише сукупна пропозиція на рівні потенційного ВВП. Звідси висновок: стимулююча політика держави викликає лише прискорення інфляції і зовсім не впливає на рівень виробництва та безробіття.

69. НЕОИНСТИТУЦИОНАЛИЗМ.

Неоинституционализм — направление современной экономической мысли, оформившееся в 1960–1970-е годы. Предметом исследования в нем стала институциональная структура производства, что оказалось возможно благодаря введению в экономическую теорию таких понятий, как трансакционные издержки, права собственности, контрактные отношения. Для обозначения нового направления нередко используются и другие названия: «новая институциональная теория», поскольку сторонники этого подхода оперируют понятием института с новых, отличных от «старого» институционализма позиций; «теория трансакционных издержек», поскольку в фокусе внимания оказываются трансакции (сделки) и связанные с ними издержки; «теория прав собственности», поскольку права собственности выступают в качестве важнейшего понятия данной школы; «контрактный подход», поскольку любые организации, от фирмы до государства, понимаются как сложная сеть явных и неявных контрактов.

Неоинституционализм исходит из двух общих посылок. Во-первых, что социальные институты имеют значение (institutions matter) и, во-вторых, что они поддаются анализу с помощью понятий и методов, выработанных экономической наукой. Это отделяет неоинституционализм как от стандартной неоклассической теории, так и от «старого» институционализма.

Для стандартных неоклассических моделей были характерны упрощенные представления, согласно которым взаимодействие экономических агентов осуществляется без издержек и трений. Они абстрагировались от особенностей институциональной среды, предполагая, что трансакционные издержки являются нулевыми, что права собственности четко разграничены и надежно защищены, что заключаемые контракты являются полными (т. е. учитывают любые, сколь угодно отдаленные события) и подлежат неукоснительному выполнению. Фактически это погружало экономический анализ в институциональный вакуум, превращало институты в нейтральный фактор, не заслуживающий специального внимания. Неоинституционализм отказывается от такого упрощенного подхода, подчеркивая, что в действительности трансакционные издержки всегда положительны, что права собственности никогда не бывают полностью определены и абсолютно надежно защищены, что любые контракты являются неполными, а их участники склонны к нарушению взятых на себя обязательств.

71. Нові індустріальні країни ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деякихкраїн, що розвиваються, які дістали назву "нові індустріальні країни"(НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловийпотенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різкозбільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародномуподілі праці. Склад групи НІК не є незмінним. У 80-ті роки у неї включали країни йтериторії Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сингапур),деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика,Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лишеазіатська четвірка "драконів" стабільно підтвердила свою репутаціюнового полюса зростання світової економіки і найчастіше пов'язується зпоняттям "нові індустріальні країни". Намітилася тенденція розширенняцієї групи країн за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і, уперспективі, третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль новихіндустріальних країн. Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП надушу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНПбільше 20%. Привертають увагу й такі характеристики нових індустріальнихкраїн, як високі темпи зростання, динамічні макро-економічні тавнутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівняробочої сили, інтенсивна участь у МПП, широке використання іноземногокапіталу з метою розвитку та ін. (табл. 1). Як свідчать дані табл. 1, наНІК припадало 46% ВНП й 63% експорту країн, що розвиваються. Хоча нові індустріальні країни мають значні національні відмінності,проте на їхньому прикладі можна простежити як закономірності світовогорозвитку, так і регіональні особливості цього процесу.

72.

Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:

1. Велика кількість самостійних виробників деякого однорідного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв`язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни, його ціни і власних можливостей придбання даного товару. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Жоден зі споживачів не придбає якусь істотну частку сукупного попиту. Дана структура ринку називається поліполією і породжує так звану досконалу конкуренцію.

2. Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура називається олігополією, і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит всіх споживачів, є монополія. В разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, то говорять про монополістичну конкуренцію.

3. Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач придбаває весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, який називають монополією (монополія попиту).

4. Структура взаємозв’язків, де єдиному споживачеві протистоїть єдиний виробник (двостороння монополія), взагалі не є конкурентною, але також не є і ринковою.

Досконала та недосконала конкуренція.

74. Теорія інформаційного суспільства та зміни в господарській практиці

Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) —

1. За концепцією постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, в якій головними продуктами виробництва є інформація і знання. Рисами, що відрізняють інформаційне суспільство, є:

o збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;

o збільшення долі інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті;

o створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задовільнення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.

2. Щабель в розвитку сучасної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань в житті суспільства, зростанням долі інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті (ВВП), створенням глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задовільнення їхніх соціальних і особистісних потреб в інформаційних продуктах і послугах.

ІС настає внаслідок інформаційно-комп'ютерної революції й базується на інформаційній технології, «інтелектуальних» комп'ютерах, автоматизації та роботизації всіх сфер і галузей економіки та управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку. Це забезпечує кожній особі (закріплюється законодавчими актами) будь-яку інформацію і знання та зумовлює радикальні зміни в усій системі суспільних відносин (політичних, правових, духовних та інше). Завдяки цьому забезпечується найбільший прогрес і свобода людини, можливість її реалізації.