ПИТАННЯ 57. Основний зміст Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»

 

Державно-цер­ковні стосунки регулюються також низкою указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Першим законодавчим актом, що визначав нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забез­печення свободи совісті, став Закон України «Про свободу совіс­ті та релігійні організації», прийнятий Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається із 32 статей, поділених на шість розділів.

У першому розділі розміщені загальні положення. Тут визначаються завдання Закону, серед яких основними є: гарантія права на свободу совісті; забезпечення соціальної справед­ливості, рівноправності, захисту прав і законних інтересів грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків колишньої державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов щодо розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадянської злагоди та співробітництва людей не­залежно від їхнього світогляду чи віросповідання (ст. 1).

За законом ніхто не може проголошувати обов'язковості будь-­яких переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушення стосовно визначення громадянином свого ставлення до релігії; до сповідування або відмови від сповідування релігій; до учас­ті або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях; до навчання релігії.

 Батьки або особи, які їх замінюють, за взаєм­ною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань. Ніхто не має права вимагати від свя­щеннослужителів порушення таємниці сповіді (ст. 3).

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, установлення прямих чи непрямих переваг громадян, залежно від їхнього став­лення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті, чи образа релігійних почуттів громадян, спричиняють відповідальність, установлену законом (ст. 4).

Держава захищає права й законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світо­глядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її. Держава підтримує толерантні відносини між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере до відома й поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо во­ни не суперечать чинному законодавству.

 Держава не втручає­ться у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій, створених за ознаками ставлення до релігії. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень для однієї з релігій, віросповідання чи релігійної організації проти інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також виконувати громадянські обов’язки нарівні з іншими громадськими об'єднаннями та засобами масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів.

 Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Кожна релігійна організація не повинна втручатися в діяльність ін­ших релігійних організацій, а також у будь-якій формі проповідувати во­рожнечу, нетерпимість до не віруючих або віруючих інших віро­сповідань (ст. 5).

 Державну систему освіти в Україні відокремлено від церкви (релігійних організацій), вона має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігій.

Не допускається встановлення об­межень на проведення наукових досліджень, пропаганду їх ре­зультатів або включення їх до загальноосвітніх програм за озна­кою відповідності або невідповідності засадам будь-якої релігії або атеїзму. .

Релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи (ст. 6).

Другий розділ закону визначає, які організації визнаються ре­лігійними, установлює порядок їх реєстрації.

Релігійні організації Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян у сповідуванні й поширенні віри і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призна­чають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (поло­женнями).

Релігійними організаціями в Україні є peлігійні громади, управління й центри, монастирі, peлігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади (ст. 7).

Статут (положення) peлігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає ре­єстрації в порядку, установленому законом (ст. 12).

Peлігійна організація визнається юридичною особою з момен­ту реєстрації її статуту (положення) (ст. 13).

Для одержання peлігійною громадою правоздатності юридич­ної особи, громадяни в кількості не менше десяти осіб, які утво­рили її, подають статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Aвтoномній Республіці Крим - до Уряду АРК

Peлігійні центри, управління, монастирі, peлігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут до державного органу України у справах релігій (Державного комітету України у справах релігій). З 2005 року цей Комітет ліквідовано.

Орган, який здійснює реєстрацію, у місячний термін розглядає заяву, статут релігійної організації, ухвалює відповідне рішення і не пізніше ніж у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У реєстрації статуту релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або фактична діяльність суперечать чинному   законодавству (ст. 15)

Діяльність peлігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень чинного законодавства, її діяльність може бути припинено в судовому порядку.        

Третій розділ закону визначає майновий стан релігійних організацій. Peлігійні організації мають право використовувати для власних потреб будівлі та майно. Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або у власність peлігійних організацій. Культова будівля та майно можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою.

Користування землею peлігійні організації здійснюють у по­рядку, установленому Земельним Кодексом України та іншими законодавчими актами України (ст. 17).

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, пре­дмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для за­безпечення їх діяльності (ст.11).

Peлігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими пожертвуваннями та одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи peлігійних організацій не оподатковуються. Релігійні організації не мають права проводити примусове об­кладання віруючих (ст. 18).

Релігійні організації в порядку, визначеному чинним законо­давством, мають право для виконання своїх статутних завдань, засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно­-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо) (ст. ,20).

Четвертий розділ визначає права релігійних організацій, пов'язані зі свободою віросповідання. Вони мають право засновувати й утримувати місця для богослужінь або релігійних зі­брань з вільним доступом для всіх бажаючих.

 Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув'яз­нення й відбування покарання проводяться на прохання грома­дян, які перебувають у них, або з ініціативи релігійних органі­зацій (ст. 21).

Релігійні організації та віруючі, одноосібно або разом з інши­ми, мають право встановлювати й підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва або для участі в релігійних зібраннях та інших релігійних заходах.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних релігійних організацій, які є іноземни­ми громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть за­йматися проповідуванням віровчень, виконанням релігійних об­рядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації (ст. 24).

Розділ п’ятий регламентує трудову діяльність у релігійних ор­ганізаціях. Вони мають право наймати на роботу громадян. Умо­ви праці встановлюються за згодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором (ст. 25).

На громадян, які працюють у релігійних організаціях за тру­довим договором, поширюється законодавство про працю нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, уста­нов і організацій (ст. 26).

Громадяни, які працюють у релігійних організаціях, включа­ючи священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працю­ють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному забезпеченню й соціальному страхуванню нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій (ст. 28).

Розділ шостий закону говорить про державні органи та контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст. 29).     

Україна, заявивши про пріоритетність прав людини, зобов'я­залася узгодити свої правові стандарти з вимогами міжнародних правових актів. Найважливішими з-поміж них є «Загальна декларація прав людини» (1948); «Конвенція про захист прав і основних свобод людини» (1950), «Міжнародний акт про громадянські й політичні права» (1966), «Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі» (1975), «Празька хартія для нової Європи» (1990), «Декларація про права осіб, які належать до національ­них, етнічних, релігійних чи мовних меншин» (1992), «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігій чи переконань» (1981), «Підсумковий документ Віденської зустрічі» (1989).

Свідченням реального забезпечення в Україні права на свобо­ду совісті є кількість релігійних організацій, яка тепер вже досягла майже 25 тис. Церкви вийшли на якісно новий рівень функціону­вання. Так, діяльність релігійних громад координується понад 200 релігійними центрами и управліннями. Підготовка духовенства здійснюється в 1 ОО духовних навчальних закладах. Церковну службу здійснюють близько 20 тис. священнослужителів. Релігійні орга­нізації видають близько 120 газет та журналів.

Проте в цій сфері існують досить складні проблеми. Найне­безпечнішою з них є міжцерковні конфлікти, які найчастіше виникають на ґрунті претензій щодо володіння культовими спорудами. Потребують вирішення також питання викладання релігієзнавчих дисциплін в навчальних закладах, соціальної роботи церкви, взаємoдiї релігійних організацій і силових структур тощо. Усе це зумовлює необхідність запровадження змін до чинного зaконoдaвствa відповідно до вимог часу.

 Українська держава підтримує екуменічний рух (рух за об’єднання релігійних організацій) як в Україні, так і у світі. До цього руху, що виник на початку ХХ ст. як рух християнських церков, уже приєднуються ісламські, буддійські організації та громади певних етнічних релігій.