Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Питання 24.  початок християнства на землях Київської Русі і її хрещення

Поиск

ПИТАННЯ 23.  Православ’я

    Православ’я – одна із трьох найбільш поширених гілок християнства. Істотний і невід'ємний елемент православ'я - специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення ста­новить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Він є стислим викладом основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система певного віровчення. Християнський (апос­тольський) Символ віри прийнято на перших вселенських собо­рах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і по­зицій отців церкви.

Символ віри виводить у ранг абсолютних істин ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру. Зміст символу віри (він повністю приводиться трохи далі) єдиний для православ’я і католицизму.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в тради­ціях православ'я та здійснюється його хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священ­ний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських со­борів, що відбулися в IV -ІХ ст.ст., а також теологічну й теософську спадщину, політико-соціальні доктрини отців церкви, християнських письменників ІІ - VIII ст.ст. - Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігени, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін.

Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків.

Головною складовою православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пан­теоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплот­ний дух, творець і управитель світу та його протилежність – не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепа­лий ангел.

Бог і диявол - стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності - безліч ангелів і чортів, що становлять небес­не воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удос­тоєних життя в раю за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких ­царі, імператори, видатні церковні діячі.

Православна церква дотримується рішення третього Всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, який був народжений внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедоле­них, сприяє піднесенню авторитету православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви.

Серед культових особ­ливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.

Культ ікон - живописних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, святих, різних церковних подій – є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії.

Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу майже всіх релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш (зачарована річ). Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почут­тя віруючих також і могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ'ї. Мощі – це останки померлих людей, які в певних умовах муміфікують­ся. Нетлінність останків церква визнає як чудо, як доказ святості земного життя певної людини. Через культ молей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. Їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою парафія чи храм володіють нетлінними мощами святих.

Православ’я вшановує також хрест як священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, зна­ряддя його страти. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві в IV ст. Християнство визнає різні конфігурації хреста (в православ'ї – чотири, шести і восьми конечний), а в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.

Православ’я вшановує святу воду, наголошуючи на її цілющій і очисній силі і використовує для різних магічних дій.

Важливу роль у православ'ї відіграє молитва. Молитва – це традиційний магічний прийом вербального звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молитов є православні храми. Тексти молитов вміщуються молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згурто­вує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу у колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію православної церкви.

Важливу роль в житті православних віруючих відіграють релігійні обряди. Вони впливають на почуття і розум віруючих, сприяють піднесенню урочистості релігійного життя.

Центральне місце в православ’ї займають церковні таїнства, свята і пости, про які більш змістовно можна дізнатися при безпосередньому розгляді конкретно цих питань.

Особливості православного календаря. Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за Юліанським календарем. Він був запроваджений у 46 році до Різдва Христового римським полководцем і державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 році затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосно­го) року в лютому слід додавати 29-й день.

 Таке літочислен­ня виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навко­ло сонця на 11 хввилин і 14 ссекунд менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення і ввів нове літочислення, яке отримало назву Григоріанського календаря. Тому Юліанський календар (календар Православної Церкви), відстає від Григоріанського (календар Католицької Церкви), за яким в даний час живуть більшість країн світу, в тому числі і Україна, на 13 діб.

Більшість православних церков не перейшли на літочислення за григоріанським календарем і календар свят скла­дає за юліанським календарем. Католики складають календар свят за григоріан­ським. Тому Православна Церква в Україні відзначає християнські свята на тринадцять днів пізніше, ніж католицька. Зараз обговорюється проблема єдиного календаря для обох християнських церков.

 

 

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. “Повість минулих літ” містить розповідь, згідно з якою апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких згодом був заснований Київ, а на місці, де тепер стоїть Андріївська церква, поставив хреста.

За іншими переказа­ми, християнство на наших землях поширював учень апостола Петра - Папа Климент IV. Є свідчення, що українськими землями на початку 60-х років IX ст. проходили дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Системне освоєння християнством українських теренів розпочалось з колонізації греками при­чорноморських земель у VI—VII ст..

В українській науці існують версії, що хрещеним був князь уже Кий. Стверджують, що хрести­вся він у 860 році. Цю версію підтверджує той факт, що в цей рік в диптихах Константинопольського па­тріархату з'явилась ще одна єпархія – Руська, яка була на той час шістдесят першою. Очевидно, вона  займалась опікою християнізованого населення слов'янського світу.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі уже існувало християнство. Княгиня Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Це підтверджує той факт, що в 959 році вона зверталась до імператора Римської імперії Оттона І з проханням, щоб він прислав до Києва єпископа, але згодом, з невідомих причин, відмовилась від своїх намірів.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - князя Володимира. Наприкінці Х століття Київська Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. В силу багатьох обставин, Київській Русі частіше доводилось спілкувалась з Візантією,яка в той час була на вершині всесвітньої цивілізації.

На думку більшості вітчизняних дослідників християнства, Володимиру знадобились довгі роки, щоб з дикого реставратора язицткого культу у Новгороді, куди він був відправлений своїм батьком – князем Св’ятославом в 970 році, перетворитись в хрестителя Київської Русі в 988 році. Цей період був для нього часом помилок, пошуків, сумнівів і радощів. Це був час вибору не тількт особистого шляху, але і пошук істини, і складний мужній, вольовий акт державного діяча, який спочатку духовно зріс сам, а потім почав залучати до більш високої релігійної духовності і все населення Київської Русі.

 Велике значеная мало і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на теренах Київської Русі, тоді родоплемінні відносини і язичницька релігія переживали кризу при формуванні і утвердженнні феодальних відносин.

Вибір князя Володимира, що припав на східну Візантійську Церкву, був обумовлений також і її особливостями. Це була Церква цезаропапістська (коли глава держави є одночасно главою Церкви), що дозволяло князівській владі втручатись у церковні справи. Одночасно, князівська влада була запорукою панівного стану Церкви у державі.

  Таким шляхом Володимир намагався зміцнити свою владу та Київську Русь в цілому і, керуючись політичними інтересами, вибрав віру, яка б сприяла зростанню духовності людей та поліпшенню і зміцненню державних справ. В свою чергу, Православна Церква була заінтересована в поширенні свого впливу на нові землі. Отже Праваославна Церква задовільняла духовні, державницькі і політичні потреби князя Володимира і більшості населення Київської Русі..

  Крім того, у східному християнстві, Православна Церква завжди усвідомлювалась як суспільний організм, община людей, чиї духовні і фізичні сили були зміцнені Святим Духом. Ца виділяло віруючих як Богообраних. Через таїнства Хрещення і Миропомазання усі віруючі Церкви ставали її вірними. А оскільки Православна Церква служила Богу і державі, то віруюче населення Київської Русі після здійснення цих таїнств ставало не тільки рабами Божими, а і слугами держави. 

Підсумовуючи все сказане, можно зробити висновок, що в кінці Х-го століття виникла об’єктивна необхідність у релігії, яка б сприяла духовному зростанню і консолідації родоплемінних об’єднань, трансформації їх в єдину етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Хри­стиянська віра в царя небесного та його намісника на зе­млі - князя, могла більше сприяти централізації держа­ви, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Це підтверджувала і ситуація в іншіх державах, де християнство було панівною релігією.

До запровадження християнства на Русі спонукала також і потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами.

Цьому певною мірою посприяли відносини Київського князя з Візантією, що склалися в той перыод. У 986 році візантійський імператор Василій ІІ, який опинився в скрутному становищі після поразки у Болгарії, звернувся до князя Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Київською Руссю та попросив на допомогу йому військо з Києва. Володимир на цей союз погодився, проте зажадав за це руки сестри імператора - Анни. Візантійський імператор Василій ІI відмовив Володимиру у цьому через його язицьку віру.

Влітку 987 року проти Василія II у Візантії виступив його воєвода Варда Фока, який, користуючись відсутністю в столиці Васілія ІІ, проголосив себе імператором Візантії. В цих умовах князь Володимир вирушив у Крим, де знаходились грецькі міста-поліси, і облогою взяв грецьку фортецю Херсонес (вона була розташована в межах теперішньої околиці міста Севастополя). Василій II, бажаючи залишити грецькі поліси Північного Причорномор’я під своєю владою, змушений був погоди­тися на шлюб Володимира з Анною, за умови, що він прийме христиинську віру.

  Літом 988 року князь Володимир був охрещений. Відносно питання про час і місце хрещення князя Володимира існує декілька версій. Згідно загальноприйнятому твердженню, він прийняв хрещення в церкві святого Якова в Корсуні ( грецьке місто Херсонес в Криму, поблизу сьогодняшнього міста Севастополь). За другою версією, він охрестився в 987 році в Києві, а за третьою – в 987 році в Василіві (зараз місто Васильків під Києвом).

Прийнявшші християнську віру, князь Володимир (після хрещення - Васілій) одружився з Анною, повернувся до Києва, прийнявші рішення зробити християнство релігією своєї держави. Першими прийняли хрещення жителі Києва. Хрещення киян, за літописом, відбувлось 14 серпня 988 року в Києві, під Володимирською гіркою, в річці Почайні в місці її впадіння в ріку Дніпро.

Нестор Літописець писав, що в цей день вийшов Володимир з попами на Дніпро і зійшлось туди безліч людей. Вони ввійшли в воду і стояли там один по шию, інші по груди, а молодь біля берега по груди, де-хто з них тримав дітей, Дорослі ходили по річці, попи ж здійснювали молитви, стоячі на місці. І була видна радість на небі і на землі з приводу такої кількості спасенних душ.

Після хрещення Володимир велів скидати у річку або палити ідолів язицьких ідолів і почалося хрещення людей в інших містах і землях Київської Русі. Це був болісний процес. Активно противилось християнізації населення Новгорода, Ярослава та інших міст, але цей супротив Володимир жорстоко придушував. Хрис­тиянство як офіційна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 991 році, але населення ще довго зверталося до язицьких звичаїв.

Таким чином, запроваджуючи християнство, Володимир на­магався максимально використати всі політичні та еконо­мічні можливості від цього у зносинах з Константинополем.

Прийняття християнства – було однією з найважливіших подій у вітчизняної історії. Хрис­тиянство найбільш вірно відповідало психології і духовному складу населення Київської Русі, що й сприялоло швидкому поширенню християнства серед населення та зближенню Київської Русі зі світовою цивілізацією. Запровадження християнства мало також своїми наслідками зміцнення держави, поширен­ня писемності, освіти, культури.

  Таким чином, православ’я залишило глибокий слід в історії Київської Русі і мало вирішальний вплив на формування національної свідомості слав’янських племен, в тому числі і менталітету українського народу.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2024-06-27; просмотров: 7; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.140.197.140 (0.011 с.)