Віра в надприродне є головною ознакою будь-якої релі­гії.

Наявність у людській свідомості певних релігійних ідей, уяв­лень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні сили фігурують у деяких творах мистецтва як художні образи, але їх творці не завжди були релігійними людьми. Людина може знати сутність певних релігійних вчень і бути атеїстом. Релігійна людина сприймає надприродне як справ­ді існуюче, а віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реально існуючим об'єктом.

Релігійний культ як складова релігії відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Він зумовлений релігійними догматами віри, виступає зовнішнім проявом релігійного акту та спрямований на задоволення потреб віруючих і проявляється в культовій діяльності.

Культова діяльність (лат. сиltus — догляд, поклоніння) — це сукупність ритуалів і правил, які визначають порядок здійснення церемоній релігійного культу, регламентують порядок і характер дій служителів культу та віруючих і надають можливості для взаємодії з надприродними силами.

Суб'єктом культових дій можуть бути віруючий індивід, служитель культу чи ре­лігійна спільнота. До участі у релігійній культовій діяльності можуть спонукати необхідність виконання обов’язків служителями культу та віра, почуття, потреби і сподівання віруючих. Культова діяльність потребує й специфічних матеріальних об’єктів до яких відносяться: культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мис­тецтво (релігійні література, живопис, музика) та релігійні речі (релігійний одяг, культові предмети поклоніння, хрести, свічки, культове обладнання). Результатом культо­вої діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри із проханням, подякою або його прославленням.

Залежно від кількості учасників молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у хра­мах, молитовних будинках, на цвинтарях. Молитва є однією з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов.

Релігійні організації. Культові дії потребують упорядкованості і організова­ності тобто формування релігійних організацій, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту.. Першою їх ланкою є релігійна група.

Релігійна організація — це об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність якого забезпечується змістом віровчення і релігійним культом.

Завданням релігійних організацій є донесення до віруючих цінностей і ідеалів своєї релігійної конфесії та норм і правил поведінки.

Релігійна організація є складним соціальним інститу­том і у всіх конфесіях її структура різна. У християнстві релігійні організації окрес­люються такими їх типами: церква, секта і деномінація.

Церква — (з гр. kiriake – дім Господа) релігійна організація для здійснення релігійної діяльності з віруючими своєї конфесії і централізо­ваною та ієрархізованою системою взаємовідносин між служителями культу.

Християнська церква поділяється на служителів церкви (духовенство, клір) і віруючих (мирян). До її атрибутів належать конфесійна догматика і віровчення, релігійна культова діяльність. Відносини в церкві будуються на основі канонів — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах догматах. У ній чітко налагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь сприйняття існуючих в суспільстві цінностей.

Головними завданнями церкви є збереження і вироблення нових релігійних цінностей, релігійна пропаганда та організація і координація релігійної діяльності, регуляція поведінки мирян.

Секта —(з лат. sehta – напрям, вчення) релігійне об'єднання віруючих, що виокремилась від певних релігій або створилась на основі декількох релігійних вчень.

Характерними рисами секти є:

а) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

б) обов’язкове дотримання  особливостей внутрі­шнього морального кодексу;

в) самоізоляція від інших релігійних об'єднань;

г) проповідь істинності свої релігійної доктрини;

д) нетерпимість щодо інших релігійних організацій.­

Деномінація (з лат. denominatio - перейменування) - проміжна ланка між сектою і церквою, яка поєднує риси секти і церкви.

Як правило, деномінація має чітку організа­ційну структуру і досить широкі зв'язки із суспільством. Для деномінації характерним є поєднання різнопланових культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними організаціями.

 Від церкви деномінація переймає доволі високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики самоізоляції і на­явність професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого. Із сектою її зближують індивідуальне членство та претензії на винятковість і богообраність. При певних обставинах деномінація може перерости в церкву або перетворитись в секту.

Отже, структура релігії породжується умовами її функціонування і розвитку. Релігійна сис­тема діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю проявляється сутність певного віровчення.