ПИТАННЯ 12.  Релігійні уявлення Стародавнього Сходу

 

Релігії стародавнього світу, як правило, були політеїстичними, тобто люди сповідували багатобожжя. У політеїзмі кожний бог виступав як, уособлення певного явища, властивого природі, суспільству або людській психіці, причому це уособлення значно більш високого порядку ніж у первісних народів.

У фантастичних образах божеств стародавнього Сходу знайшли відображення уявлення про те спільне, що характерне для великих груп однорідних предметів. Так, з уявлень про душу окремого дерева поступово формувались уявлення про духів окремих діб­ров, а потім уже склався образ бога лісу. Згодом відбувся процес персоніфікації божеств — вони набували власних імен та історій життя і діяльності.

    У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу (Єгипті, Шумері, Вавилоні, Ассирії, Ірані та ін.) релігія та жреці (служителів культів) займали чинне місце в житті людей і суспільства. Вони допомагали правителям утримувати в покорі різні ка­тегорії населення – вільних і рабів.

Жерці возносили молитви сонячним богам і водно­час будували обсерваторії, щоб спостерігати за Сонцем, обчис­лювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми та плели політичні інтриги. Вони викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметичних і геометричних розрахунків, створювали право та розвивали право­знавство й використовували закони для досягнення своєї мети.

Центром релігійного життя у Вавилоні були храми. Вавилонські хра­ми здебільшого нагадували східчасті вежі, які може й породили біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі. Ко­жен храм присвячувався конкретному богу — покровите­лю його. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства. Жреці виконували й певні, світські функції. Жрець, проживаючи на території храму, харчувався пожертву­ваннями (дарами для богів). Він мав право на власне майно.

 Храм, як помешкання богів, був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари, там виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом будували ве­жу з трьома уступами, як уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворювали в послідовності небесних східців сім планетних сфер. Знизу вгору кольори її поверхні чер­гувалися у такому порядку: чорний — (Сатурн), темно-черво­ний – (Юпітер), світло-червоний – (Марс), золотий — (Сонце), біло жовтий — (Венера), синій — (Меркурій), сріблястий — (Місяць). У храмі вирішувалися важливіші питання економічного життя — збирання податків, зберігання товарів, торгівлі. Нерідко там вершилося судочинство, уладнувалися супе­речки між державою та населенням.

 Характерною рисою релі­гій Стародавнього Сходу було обожнення монарха та монар­хічної влади. Образ могутнього земного володаря став наслідком уявлень про єдиного, всемогутнього, всюдисущого бога. Про авторитет богів свідчить хоча б те, що під час святкування Нового року цар повинен був ставати навколішки перед статуєю Бога Мардука, переконуючи його у власній безвинності й любо­ві до богів. В той же час жрець відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся.

У Стародавньому Єгипті верховними божествами були бог сонця Ра і бог-творець Пта, що створив світ богів і людей своїм божественним словом. Найвідомішими богами були Осіріс (бог, який помирав і воскресав, символізуючи цикли розлиття Нілу), Ісіда, Гор, Амон, Атон та ін. Поряд з культом богів існував також культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливо вшановувався священний жук-скарабей.

 За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджалися боги. У кінці життя людину чекав перехід у загробне царство, але попередньо вона мала постати перед Страш­ним судом, де боги тримали у руках сувій із записом добрих і злих вчинків людини, котрій надавалось право на самозахист.

Єгипетські жреці вважалися учнями бога мудрості та знань, пер­шого філософа Єгипту Тота, який тільки їм відкривав свої знання, володіли великою власністю. Був час, коли ж­реці навіть не підлягали владі фараонів, а їх посада успадковувалася.

Богам приносили численні жертви. На їх честь будува­ли величезні храми, а наймогутніших із них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьком правителя. Буду­чи керівниками адміністративних одиниць єгипетських земель і служителями храмів, жреці зосе­редили у своїх руках важливіші важелі управління державою. Вони здійснювали релігійні ритуали під час свят і дні, пов'язані з подіями в житті фараонів. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмі­нували храми, організовували пишні церемонії з музикою, піснями, танцями. Найвеличнішим святом було вшану­вання Осіріса, яке звершувала процесія з розігруванням ритуалу його смерті та воскресіння. В здійсненні ритуалів брали участь багато людей.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим. Храми нагадували світ, близь­кий богові. Стеля храму мала вигляд усіяного зорями неба, на стінах було зображено пишні дерева та кущі або вірую­чих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Єгиптяни намагалися у своїх виробах втілювати пев­ну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва і таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Найсвященнішим місцем в храмі вважався золотий горизонт з піднімавшимся над ним богом сонця..

Релігійні вірування пропагували ідею перетворення тлінного земного життя на вічність. Виходячи з цього, піраміди та храми будували з металів або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважалося фраг­ментом потойбічного, а піраміди - сходинками, які повинні були вести фараонів на небо. У Стародавньому Єгипті, як і в багатьох інших стародавніх краї­нах, спостерігався феномен етноцентризму (у давньоєгипетській мові навіть слово «люди» означало тільки єгиптяни) та обожню­вання верховного владики – фараона.

На схід від Єгипту, в межиріччі Тигру та Євфрату, виникло кілька державних утворень: Шумер, Ассірія та ін. Міфологію Дворіччя становлять космогонічні сюжети про створення Землі та її мешканців, легенду про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим. Дізнавшись, що на раді бо­гiв вирішено влаш­тувати потоп для покарання за гріхи жителів легендарно­го міста Сурупак, Утнапиштим будує ковчег, завантажує його всіляким скарбом, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з своєю родиною замикається в ньому.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди заги­нули. Після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Ут­напиштим, відкривши люк ковчега, випустив спочатку го­луба, потім ластівку. Однак вони повернулися назад тому що їм ніде було сісти. Посланий після них ворон не повернувся. Тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де зупинився ковчег, Утнапиштим здійснив жерт­воприношення. Боги, вдихаючи приємний запах, кружляють у танці. Побачивши, що, одна родина врятувалася, (були покарані тільки грішники), боги благословляють Утнапиштима і його дружину, даруючи їм безсмертя. Як бачимо, фрагменти шумерсь­кої легенди нагадують біблійну оповідь про Ноя.

У месопотамській релігії зародилося уявлення про грі­ховність людини, яка час від часу страждає за свої гріхи. Через це молитви і жертвоприношення богам вважалися спокутою гріхів. Як спокутування гріхів практику­валися іюдські жертви. На новий рік, наприклад, цар пе­редавав свій трон на п' ять днів ,комусь із простих людей, кого під час святкової церемонії вбивали, вважаючи, що його кров очистить від гріхів всю країну. У месопотамській релігії значне місце відведено проблемі долі та безсмертя людини.

Помітну роль відігравали і віра в духів. В уяві ста­родавнього жителя Дворіччя світ був заселений духами, добрими та злими, і могутніми божествами, що керують усіма явищами природи. Кожен рід, община, місто мали своїх богів­-покровителів, яких іноді вважали предками цих родів і общин. Кожна людина мала своїх духів-охоронців (шеду і ламассу) і покровителів (бога і богиню), але їі життю загрожували злі демони життя і різні демони хворо­би та смерті. Доля людини була записана богами клинописом у «таблиці доль».

Потойбічне життя віді­грає незначну роль. В годину смерті за людиною приходило особливе божество Haмтар, яке викрадало людину і вона була прире­чена на жалюгідне існування. у вічній темряві підземного міста, де владарюють бог Нергал та богиня Ерешкігаль. Підземне царство мертвих уявлялось великим містом із величезним палацом, сім стін якого оточували велику в'язни­цю, звідки не було вороття. Тільки інколи дух померлої лю­дини (за згодою бога або внаслідок втечі) міг повернутися у світ земний, щоб лякати людей, які не піклува­лися про нього.

Долі людей після смерті не були однаковими: ща­сливі у тих, хто славетно загинув у бою і був з честю похо­ваний і не щасливі у недобрих людей. Добре почував себе також померлий, про якого піклувались спадкоємці та родичі.

Таким чином можна зробити висновок, що релігійні системи Стародавнього Сходу не були тотальними і не монополізували духовного життя, а їх релігійні уявлення вплинули на античний світ та християнство.