ПИТАННЯ 11.  Первісні вірування східних слов’ян

 

 Релігійна міфологія східних слов'ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Порівнюючи міфи, що належать цим культурам, В. В. Іванов, Ю. М. Канигін, М. В. Попович, М. І. Тол­стой, В. М. Топоров знайшли притаманні обом культурам мотиви.

Дослідники давньослов'янської релігійної міфології відстоюють думку про існування чотирьох рівнів міфології східних слов'ян.

 Перший з них характеризується найбільш абстрактними божест­венними функціями богів. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлюючи його і з вогнем. Він фігурує під іменем Перуна — бога грому і блискавок. По­клонялися вони Хорсу — богу сонця; Сварогу — богу вогню; Велесу (Волосові) — богу достатку, опі­кунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогу — богу ві­трів.

Перун.У X ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим бога родючості, грому й блискав­ки, володаря неба Перуна. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У договорах з греками 945 й 971 pp. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У Києві на одному з пагорбів стояло його дерев'яне зображення (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями слов'ян, він їздив по небу на вогненній коліс­ниці, запряженій крилатими вогняними кіньми. На зиму він замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, недобрих людей. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святого Іллю, який їздить небом на вогняно­му возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискав­ками.

Сварог— бога неба, сонця, небесного вогню. Він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, ви­нахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя.

Хорс як бог Сонця належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. У «Слові про Ігорів похід» Хорс — бог Сонця зветься Великим.

Велес (Волос)— був одним з найважливіших слов’янських богів і вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опіку­ном купців, охоронцем череди на землі й пастухом небе­сних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. У «Слові про Ігорів похід» по­ета і співця Бояна названо Велесовим онуком: «Віщий Бояне, Велесов внуче». Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса не було, але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі.

Стрибог вважався богом вітру, покровителем пого­ди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибожі». У 980 р. князь Володи­мир поставив у Києві Стрибогів статую для поклоніння.

До другого рівня належали божества, що уособлювали сезонні господарські цикли і втілювали цілісність замкнених соціальних угруповань. До них відносились Род і Чур.

Третій рівень становлять персоніфіковані по­няття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо.

Чет­вертий рівень — це різні групи не індивідуалізованих істот —домовики, русалки, вії тощо.

 Окрема група складається з ге­роїв міфологізованої історії східних слов'ян  — це Кий, Щек, Хорів, Либідь, Аскольд, Дір та інші.

На думку М. С. Грушевського, ясними і веселими очима ди­вилися східні слов'яни на світ божий, вони не знали темних сил і су­ворих богів, що заважають щастю людей. Вони понад усе славили й шанували світло і тепло, що давало сонце, завдяки чому розквітала і буяла рослинність, і все життя природи

Не було у східних слов'ян храмів чи інших культових споруд і касти жреців, щоб служити богам. Кожен сам жертву або молився богам за себе і свою сім'ю. Молилися десь в тихому місці над во­дою, де людина найбільш глибоко відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли (статуї богів) були рідкі. мабуть, по більших тільки містах. До нас досягли слова молитви того часу: «Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер по достатку».

Щодо людського життя, то слов'яни вірили, що воно не закінчується зі смертю. Померлі, за їх уявами, продовжували жити далі і могли з'являтися між людьми, тому слід добрим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив після смерті. На могилах справляли поминки —пили, гуляли (це звалось «тризною»). Небіжчикам оста­вляли їжу на могилі або при домашніх обідах залишали їм страву.

Давні вірування східних слов’ян (праукраїнців) не встигли розвинутися в завершену повну систему, бо прийшло християнство. Але релігійно-міфологічна культура праукраїнців не зникла, а дійшла до наших днів у формі православно-язичницького синкретизму — поєднання, переплетіння язичництва і православ’я. 

Як бачимо зі змісту двох останніх питань, первісні вірування були неоднорідними в процесі їх розвитку і використовувалися для послаблення морального тиску на життя людей в складних природних умовах. Поступово ці вірування стали використовуватись для зміцнення впливу родової верхівки — вождів і старійшин на рядових членів роду. Згодом складається інститут жреців — професійних слу­жителів культу, які стали керувати релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювати жертвопринесення на честь богів. Однак ранні релігії не могли перетворитися на до­вершену систему. На зміну їм прийшли етнічні та регіональні релігії.