ПИТАННЯ 43. Англіканська церква

ПИТАННЯ 41. Лютеранство

 Історично початок реформаційного руху пов'язу­ється з виступом німецького священика Мартіна Лютера (1483—1546). Він був одним з вождів Реформації і засновником лютеранства. В 1512 р. отримав вчену ступінь доктора богослов’я і був призначений на посаду професора бібліотеки в університеті міста Віттенберг. 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез, спрямованих проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим від­купом.

Рим за перегляд догматів католицької церкви відповів відлученням М.Лютера від церкви. Віттенберзький проповідник відмовився постати перед церковним судом і 10 грудня 1520 p. публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви Це був нечуваний крок відходу від канонів релігійної віри. Виступ Лютера проти католицької церкви став каталізатором висту­пу всіх опозиційних сил проти католицької церкви і феодалізму, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.).

Основні принципи лютеранського віровчення викладені в “Аусбургському віросповіданні”, «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисах М. Лютера. Ці книги базуються на Святому Письмі (Біблії), яке є основою віровчення і яке може тлумачитись кожним віруючим.

Центральним принципом лютеранства є виправдання тільки вірою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Вчення про особисту глибоку віру, як єдиний і достатній засіб спасіння, становить основу лютеранської, як і всієї протестантської догматики взагалі. вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.

Лютеранство признає християнський символ віри, який було затверджено на Нікейському та доповнено на Константинопольському Вселенських соборах.

М. Лютер добився спрощення пишного католицького богослужіння, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відки­нув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енциклі­ки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому люте­ранська церква називається ще євангелістською.

Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецького населення, яке прагнуло звільнитися від влади папства і водночас намагалось зберегти релігію. Це і зумовило швидку пе­ремогу лютеранства в Німеччині, а потім і поширення в інших країнах світу.

На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон. Головну роль у лютеранському культі відіграють організовані, під керівництвом пастора колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або падрами, як у католиків. Основою лютеранської церкви є peлігійна громада, або конгрегація – зібрання віруючих певного приходу. Управління церковними справами здійснює церковна рада, яка обирається віруючими і яку очолює пастор. Пастор запрошується громадою, але змістити його з посади вона не може.

Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оформлення. В лютеранстві зберігається єпископат, особливе посвячення в духовний сан (ординація), літургія, два таїнства: хрещення (немовлят) і причастя, під час якого, при умові віри в Ісуса Христа, освячені хліб і вино перетворюються в Його істинні тіло і кров. Порядок проведення богослужінь здійснюється відповідно до затверджених у 1526 році лютеранських канонів “Німецька меса і послідовність богослужіння”. Проте в лютеранстві збереглися певні залишки католицизму, зокрема, вівтарі, розп'яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Бо­гослужіння супроводжується органною музикою.

Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпоряд­ковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духо­венства і мирян. Державна влада призначає чиновників церков­ного управління та пасторів. Лютеранство – одна з найбільших конфесій сучасного протестантизму. Особливий вплив на громадське життя вона має в ФРН, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, США, Латвії, Естонії. В даний час існує 192 лютеранські церкви, які нараховують понад 80 млн. віруючих. Більшість церков входять до Всесвітньої лютеранської федерації, створеної в 1947 році і центр якої знаходиться в м. Лунді (Швеція).

В Україні, на кінець 2004 року, було зареєстровано 71 лютеранську релігійну громаду.

У тогочасному німецькому протестантизмі, поряд з лютеранством виник і радикальний напрямок, відомий під назвою «ана­баптизм», який очолював вождь німецької плебейської реформації Томас Мюнцер (1490-1525).

Анабаптизм(з грецьк. аnabantus – перехрещуватись) -теологічне вчення Т. Мюнцера «Про царство Боже на землі». Головну мету Реформації він бачив у перебудові всього життя людей за християнськими законами. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюр­герство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу.

 

ПИТАННЯ 42. Кальвінізм

 

 Цей напрямок протестантизму пов'язаний з ім’ям  Жана Кальвіна(1509 —1564 pp.) — фран­цузького богослова, активного діяча Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність (в Парижі він очолював євангелістську громаду) він переслідувався, внаслідок чого в 1535 році змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу.

Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем.

Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча людина обра­на для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники Ж. Кальвіна поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності.

Ж.Кальвіном була висуну­та теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які ви­магають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя.

На ґрунті ідей Ж. Кальвіна виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства, Ж. Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодос­тупною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запро­вадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан.

Основною ланкою кальвіністської церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів. Ці збори дістали назву конгрегацій.

З релігійного культу була усунена розкіш, а культ зазнав ради­кального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачення пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, як спомин про «спокутну жертву Ісуса Христа».

Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих наукових відкриттів, що суперечать Біблії. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь».

 Кальвіністів також характеризує прагнення ввести обмеження в особисте життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб'язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб.

Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція кальвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм.

Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії.

Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шотландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і Південно-Африканській Республіці.

Кальвіністські церкви об'єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідов­ників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік.

В Україні кальвіністські громади зареєстровані в основному в західних областях. Н а кінець 2004 року були зареєстровані 191 реформаторська громада і 37 громад пресвітеріан.

 

 

 Виникнення цього напряму протестантизму зу­мовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччи­ни, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі.

 Англій­ська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв'язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та май­но церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Рефор­ма спочатку не привела до корінних змін в організаційній струк­турі церкви, її догматах і обрядах, які продовжували залишитися католицькими. Лише в другій половині XVI ст., при королеві Єлизаветі І, була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви.

Основу віровчення складає Біблія, яку було перекладено англійською мовою та доповнення до неї, що викладені у «Книзі спільних молитов» (1549р.) і Символі віри, який містить 39 статей (1571 p.).

Віровчення англіканської церкви є конгломератом католициз­му, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує люте­ранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про рятівну силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті та­кож лютеранські догмати: заперечення верховенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо.

До догматів англіканської церкви належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать.

Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентерберійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієписко­пи, що призначаються монархом за рекомендацією уря­ду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів.

Нині англіканство нараховує 25 автономних церков і 6 церковних ор­ганізацій, що входили в минулому до складу Британської імпе­рії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насам­перед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков.

 Всесвітнім кон­сультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік.

В Україні на кінець 2004 року було зареєстровано 2 англіканські релігійні громади.