ПИТАННЯ 56. Законодавче закріплення свободи совісті в Україні

 

Свобода совісті функціонує як категорія пра­ва і тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави. Вона включає в себе дві складові.

Совість— це здатність особистості здійснювати мо­ральну самооцінку своїх думок і вчинків та нести моральну відповідальність за них. Совість менш за все спирається на примус із боку сус­пільства та держави, а перш за все на особисту свободу в моралі.

Свобода в мора­лі — це вільний вибір, без будь якого зовнішнього тиску поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регу­люють поведінку людини. Вона не може бути абсолютною та необмеженою. Людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відпові­дальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в сус­пільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуван­ням інших людей і суспільства. У декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати ви­моги світської влади, дотримуватися громадського поряд­ку, а громадянське суспільство має захищатися від зло­вживань, які здійснюються під релігійними гаслами.

Свобода совісті як релігієзнавча і правова категорія – це право особистості сприймати, мати чи змінювати релігійні переконання за власним вибором, сповідувати свою релігію або не сповідувати ніякої релігії та вільно поширювати нерелігійні переконання.

Основою свободи совісті служить наявність інших свобод демократичного суспільства.

Свобода віросповідання – це законодавчо гарантоване право вибору особистістю релігійного світогляду, її можливості щодо релігійного самовизначення й самореалізації в обраній релігійній сфері.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій пе­ред законом, відсутність дискримінації за релігійним прин­ципом, дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає одночасно і право відмови від вибору.

Свобода релігії — це законодавче забезпечення правових, суспільно-політичних та економічних мож­ливостей вільного й незалежного функціонування релігійних органі­зацій та їх інститутів.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — це ті межі свободи, в яких, згідно з віросповідан­ням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Реалізація свободи совісті неможлива тобто без сво­боди церкви.

Свобода церкви — це соціально-правові гарантії вільного функціо­нування релігійних конфесій, релігійних громад та інших об'єднань віруючих і гарантія незалежності їх внутрішнього устрою, структури управління та можливостей виконання їми релігійних завдань..

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, невтручання держави в її внутрішні справи. Воно перед­бачає свободу створення, управління, функціонування ре­лігійних організацій, їх господарської, фінансової діяль­ності тощо.

Першим правовим актом, який проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм «Міланський едикт про віротерпимість». Поняття «сво­бода віросповідань» відображає можливість вільно, без зов­нішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправ­ляти публічно чи приватне релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед зако­ном як віруючих, так і релігій.

Це — один з аспектів свободи совісті, що виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощоКожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її со­вісті.

Високі стандарти в сфері прав людини, що стосуються сво­боди совісті та релігій, закріплено в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р. Згідно зі статтею 35 Конституції України, кожен громадянин України має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральнос­ті населення або захисту прав і свобод інших людей.

               Церква і релігійні організації в України, - згідно Конституції, - відокремлені від дер­жави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визна­на державою як обов'язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі, якщо вико­нання військового обов'язку суперечить релігійним переконан­ням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною ( невійськовою) службою.

В цілому, законодавство України про свободу совісті та релігій­ні організації є системою пов'язаних між собою нормативних ак­тів, якими регулюються державно-церковні відносини. Безпе­речно, найважливішим із них є Закон «Про свободу совісті та релі­гійні організації», в якому зосереджено більшість правових поло­жень, що регулюють загальні питання забезпечення свободи совіс­ті.

 Інші законодавчі акти або безпосередньо стосуються окремих галузей державно-церковних відносин, або розвивають, конкрети­зують відповідні положення названого Закону. Серед них слід на­звати Закони «Про освіту», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про загальний військовий обов'язок і військову служ­бу», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на додану вартість», «Про плату за землю», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну», «Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів» тощо.