ПИТАННЯ 40. Українська греко-католицька (уніатська) церква

Молитва «Отче наш»

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш щоденний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. В Ім’я Отця і Сина і Свя­того Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.»

ПИТАННЯ 39. Католицизм

 

 

Як ми вже говорили, католицизм оформився внаслідок великого розколу в християнстві (1054 р.). То було де юре — офіційний акт розділення християнства на католицьку і православну церкви, супроводжуваний взаємним прокляттям Папи Рим­ського і Константинопольського патріарха, а де факто розмежування відбулося значно раніше — у V ст. у зв'язку з розпадом Римської імперії.

Із православ'ям і протестантизмом його ріднить спіль­не минуле, більшість головних віросповідальних засад. Ос­нову віровчення католицизму становлять всехристиянський Символ віри і сім таїнств, які визнає і православ'я.

Основними особливостями віровчення і культу католицизму, що відрізняють йо­го від інших напрямків християнства є: 

визнання не лише Святого Письма (Біблії), а й Святого пере­казу — сукупності релігійних положень і приписів, які утворюють постанови 21 Вселенського собору та булли і енцикліки (офіційні послання) глави католи­цької церкви — Папи Римського;

вчен­ня про главенство Папи Римського над усіма християна­ми, якого проголошено намісником Ісуса Христа на землі та наступником святого апостола Петра, який заснував першу в світі християнську громаду, що засвідчує намагання католи­цької церкви уособлювати все християнство;

догмат про непогрішимість Папи Римського, прийнятий Ватиканським собором у 1870 році, який визнає непогрішимими офіційні виступи Папи, оскільки тоді його устами говорить Бог;

догмат про філіокве(з лат. — і від сина) — вчення про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийняте на Толедському Вселенському соборі в 582 р.;

догмат про чистилище, прийнятий у 1439 р. на Флорентійсько­му соборі, сутність якого полягає в тому, що душа віруючої людини, після її смерті попадає в чистили­ще — місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів;

догмат про за­пас добрих справ, проголошений в 1349 р. Па­пою Климентієм І і підтверджене І Ватиканським собором (1870 р.), згідно з яким Ісус Христос, Божа Матір та всі святі католицької церкви своєю діяльністю зробили стільки святих справ, що їх вистачить для прощення гріхів і забезпе­чення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству;

 положення про індульгенції (з лат. — милість)— сплативши церкві певну су­му грошей, можна було отримати папську грамоту, яка давала віруючим відпу­щення гріхів за рахунок вищевказаного запасу добрих справ;

догмат про непорочне зачаття Діви Марії, яка зачала від Святого Духа і народила Ісуса — Сина Божого, був прийнятий на Тре­тьому Вселенському соборі (Ефес, 431 р.) і це визнають всі християнські церкви, а католицизм у 1854 р. прийняв доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо, що зробило вшанування Діви Марії (Мадонни) рівним вшануванню Бога-Отця і Ісуса Христа;

особ­лива роль духовенства, яка визначається тим, що віруюча людина не може заслужи­ти Божої милості без його допомоги, воно має виняткове право тлумачення Біблії та здійснює причастя прісним хлібом (тілом Божим) і Його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом, а миряни причащаються тільки прісним хлібом;

виокремлення особливої групи священиків – кардиналів, яких пожиттєво возводить в цей сан Папа Римський з числа єпископів, священиків та дияконів і вручає їм червону мантію, червону шапочку, червону парасольку, перстень з червоним дорогоцінним каменем і трон, що встановлюється в тому храмі, де до цього служив сявщенослужитель;

целібат — обов’язкова безшлюбність для священнослужителів, які на все життя залишаються в сані, навіть якщо з пев­них причин відходять від культової діяльності;

конфірмація — (таїнство миропомазання) здійснюється обов’язково єпископом і не зразу після хрещення, а тоді, коли дитині виповнюється 7-12 років;

необхідність систе­матичної таємної сповіді віруючих —кожен католик повинен мати свого духівника, якого ще при житті називають «святий Отець» і регулярно звітува­ти йому про свої думки і вчинки, а таємниця сповіді проявляється через те, що при сповіді віруючий знаходиться в окремій кабінці, щоб священик його не бачив;

като­лицькі храми (костели) відзначаються пишнотою і довершеністю форм, у них домінує скульптурне зображен­ням святих, нема вівтарів, проте в усіх храмах має бути два­надцять ікон із зображенням хресного шляху Ісуса Христа;

католицькі богослужіння су­проводжуються органною музикою, що було запроваджено у XVII ст. та хоровими і сольними співами латин­ською мовою.

Католицизм включаю в себе три групи церков: Римску католицьку церкву, уніатські церкви і старокатолицькі церкви. 

Римська католицька церква має міжнародний центр управління —місто-державу Ватикан і главу церкви — Папу Римського. Ватикан займає площу 44 гектари і має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму) та підтримує дипломатичні відносини більше ніж із 100 країнами світу. Ватикану належать також кілька будівель в Римі та папська резиденція в Кастель Гандольф, що знаходиться за 25 километрів від Риму. Згідно з Конституцією Папі Римському на­лежить вища законодавча, виконавча і судова влада.

Обирає папу пожиттєво конклав — зібрання кардиналів не старше 80 років. Вибори відбуваються таємним голосуванням бюлетенями у знаменитій Сикстинській капелі Апостольського палацу в ізольованому приміщенні, всі вхо­ди до якого на той час опечатують. Папою стане один із присутніх на конклаві кардиналів, за якого віддадуть не менше 2/3 голосів. Після обрання папи над пічною трубою Сиктсинської капели в'ється білий дим, що утворюється при спалюванні бюлетенів. Чорний дим свідчить, що папу не обрано і голосування повторюється до обрання нового папи.

За всю історію Римської католицької церкви було об­рано 262 папи. З 1523 по 1978 рік папський престол посі­дали тільки італійці. У 1978 р. Папою Римським було обрано Краківського архієпископа Кароля Войтилу, який прийняв ім'я Іоанн Павло II.

Символом папської влади є Святий престол. Папа очолює Римську курію — центральний виконавчий апарат Римської католицької церкви. Вона включає державний секретаріат, папські конгрегації (9 церковних міністерств) і три суди (трибунали). Допомагає папі керувати курією Свята колегія, яка складається з кардиналів. Повне зібрання кардиналів утворює Папську консисторію — найвищу допоміжну установу при папі, яка керує церковними організаціями, що діють у багатьох країнах світу. Поточними церковними справами опікується також дорадчий орган — Синод.

Постійною уста­новою Ватикану є Державний секретаріат. Він відає дипло­матичними справами. У католицьких країнах, з якими Ватикан має офі­ційні відносини, Папу Римського представляють постійні посли — легати від ребра апостольського. Італія і Ватикан також обмінюються посла­ми. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ва­тикан надсилає тимчасових представників — нунціїв.

Окрім Римської католицької, церкви, до католицизму відносяться ще дві групи церков.

Перша  — це 13 уніатських церков, які свого часу відколо­лися від Східних (православних) і визнали католицьке віровчення та адмі­ністративний і духовний авторитет Папи Римського, але збе­рігши свою етнонаціональну культуру і самобутніть. Серед них і Українська Уніатська (Греко-Католицька) церква.

Друга  — це 14 старокатолицьких церков, які утво­рилася після 1870 р., коли рішенням ІІ Ватиканського coбору було проголошено догмат про папську безпомилко­вість. Вони утворюютьМіжнародний старокатолицький конгрес із центром ум. Утрехт (Нідерланди).

Віруючі католики об’єднуються в релігійні громади (парафії або душ пастирські осередки), справами яких переймається священики. Декілька парафій уворюють деканати. Деканати, у свою чергу, об’єднуються в діоцезії, архідіоцезії, патріархати, якими керують призначені папою вищі ієрархи – єпископи, архієпископи, митрополити, кардинали, сан яких залежить від місця релігійної організації в структурі католицької церкви. Централізована система управління передбачає і певний діапазон свободи національних католицьких церков. В автономній націо­нальній церкві старшим над усіма єпископами є примас. При відсутності автономії, єпископи безпосередньо підпоряд­ковуються Риму.

Помітну роль у католицькій церкві відігра­ють братства та ордени ченців. Всього їх близько 180. Об'єднуючи майже півтора мільйона чен­ців, вони відіграють важливу роль у проведенні в життя політики Ватикану та місіонерській діяльності. Кожний орден має централізовану струк­туру і керуєть­ся своїм статутом. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не діяли.

Католицька віра дуже пластична. Рішеннями ІІ Ватиканського собору (1962 — 1965 рр.) дозволено частину меси служити не латиною, а місце­вою мовою з включенням до католицького культу елементів місцевих релігій, реко­мендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відвідувати їх у зручний час тощо.

Католицька церква успішно пристосовувалась церкви до сучасних суспільних умов життя. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні, перед якою особливо потерпало людство в середині XX ст., неабияку роль відіграла підтримка като­лицької церкви принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Ватикан виступав і виступає за заборо­ну ядерної зброї, підтримує спільні дії віруючих і неві­руючих на захист миру. Дії Римської католицької церкви в сучасних умовах пов'язуються з ім'ям Папи Іоанна Павла II, діяльність якого спрямовано передусім на вирішення соціологічних, екологічних та інших важливих для сучасного людства проблем.

Ватикан є активним учасником міжнародних органі­зацій з прав людини, безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Поміт­не місце в його соціальній доктрині посідає проблема праці, яку католицизм трактує вже не як кару за первородний гріх, а як важливий чинник буття людини. Католицька церква постійно переймається проблемами сім'ї, дітей і батьків. У поглядах на людину акцент робить­ся не на її гріховності, а на тому, що зближує її з Богом.

Сьогодні католицизм об'єднує понад 900 млн. віруючих і поширений на всіх континентах світу.

На українських землях християнство у його католицькому варіанті було відоме ще до хрещення Київської Русі. Ак­тивну місіонерську діяльність пізніше вели тут католицькі черне­чі ордени, що забезпечило активне його поширення в Галичині, на Поділлі, Волині.

За Ра­дянської влади в Україні було припинено існування більшості па­рафій, закрито багато храмів, зазнавали гонінь свя­щеннослужителі. У 1946 р. змушений був по­кинути українські терени архієпископ Євген Базяк. Всього кільком священикам було дозволено душпастирське служіння.

Відновлення католицьких діоцезій (єпархій) в Україні відбулося в січні 1991 р. На сьогодні в Україні функціонують 5 діоцезій, які об’єднують понад 800 релігійних громад (парафій), відновлюють свою діяльність ка­толицькі храми, монастирі, навчальні заклади. Зараз в Україні функціонують Український католицький університет ім. Св. Климентія, велика і мала папські семінарії.

Керівним виконавчим органом Римської Католицької Церкви в Україні є Львівська митрополія, яка безпосередньо підпорядкована Апостольській столиці.

 

 

Ідея обєднання християн не покидала представників католицизму і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р. Головною перешко­дою були взаємна підозрілість і недовіра. Представни­ки православ'я побоювалися бути підпорядко­ваними Риму, тому що  об'єднання церков — католицької та православної шляхом унії (рівноправного церковного союзу), реалізовува­лося там, де Риму не вдавалося утвердитися че­рез пряме окатоличення населення.

Є дані, що після Великого церковного розколу 1054 р., один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виї­хав із Константинополя до Києва, щоб схилити  князя Володимира до католицизму, але ця спроба успіху не мала.

 У першій половині ХІІІ ст. теренами Київської Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Римського папу Інокентія IV внести у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, склика­ного 24 липня 1245 р., питання про захист від загарбників і переконаня князів Київської Русі у не­обхідності об'єднання їх  з Римською церквою. Як відомо, в лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами, за умови під­порядкування місцевих єпархій Риму, але вони успіху не мали.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім­ператор і римські церковні ієрархи уклали Ліонську (1274р.) і Флорентійську (1439 р.) унії, але  на єпархії православної церкви Київської Русі вони так і не були поширені.

Політичний та економічний занепад Київської Русі, після її поневолення татаро-монгголами, супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав — Литви і Польщі, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель.

У 1385 р. Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням ли­товського князя Ягайла з польською королевою Ядвигою. Польська шляхта, яка переселялася на схід, ви­тісняла українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та ополячення українського народу. Пози­ції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя татаро-монголів, резиденцію Київського митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом — до Москви.

На українських землях розпочався наступ на православних «схизматів» тобто розкольників (від лат. схизма — розкол). Право­славна церква зазнала нищівних ударів, а її становище ускладнилося тим, що у Польщі відпала необхідність враховувати позицію Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до земель, які були підпорядковані Польщі, з Риму направили велику армію єзуїтів — членів католи­цького чернечого ордену, для зміцнення католицької віри. Вони почали наполегливо готувати унію православної та католицької церков, яка повинна була стати засобом поступового навер­нення православного населення українських земель до віри та канонів Римської католицької церкви.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред­ставники вищого православного духовенства. Вони сподівалися, що унія урівняє їх в політичних і соціальних правах з католицьким ду­ховенством. Після проведення таємних переговорів деяких з них з представниками польського королівського двору і папським нунцієм (послом), було досягнути згоди на унію

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бре­сті протягом 1594—1595 рр. Там були підготовлені і основні статті унії, що виражали згоду та умо­ви її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада віруючих сприй­няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він за­кликав віруючих до протесту і погрожував полякам збройним повстанням. Його підтримали львівський єпископ Г. Балабан та єпископ перемишльський Михайло Копистенський, які вимагали передати питання про унію на розгляд собору, за участю всього ду­ховенства, шляхетства і братств.

Православні єпископи скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став сумісним собором католицької і православної церков. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спілкування  із противниками унії. Через це відбулося одночасно два собори. На соборі православної церкви, який виступив проти унії, разом з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном, Перемишльським єпископом Михайлом Копистенським та іншими, приймав участь і князь Костянтин Острозький.

Уніатський собор у складі православного митропо­лита, п'яти єпископів і трьох архімандритів, під керівниц­твом трьох папських легатів (послів) і трьох королівських послів виконав волю папи. Його учасники прийняли 33 умови Берестейської унії.

Постанови двох соборів — уніатського і православ­ного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постано­ву православного собору король проігнорував. Так пра­вослав'я на землях Речі Посполитої фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали раніше православній церкві, пе­редавалися уніатській за умовами Берестейської унії.