Маніфест шведського короля карла XII про прийняття гетьмана івана мазепи із його однодумцями під свій захист

Від 16 грудня 1708 року

 

Ми, Каролус, Божою милістю шведський, готський, венденський король, великий князь фінський, арцекс[168] землі Сканської, Ліфляндської, Карельської, Бременської, Ферденської, Стетинської, Поморської, Казубської та Венденської, князь Ругенський, государ над Іжерською землею та Висмарією, фальцграф ринський, бакерський, голяцький, клевський і бергенський арцекс та інше, наша королівська величність.

Усім загалом і кожному зокрема, кому належить, зголошуємо, що коли ми вступили в ці межі із військами, то щоб могти відімстити нещадні шкоди, які московський цар, безсоромно зґвалтувавши мирні договори[169], наніс королівству та нашим провінціям і в тих краях, які до держави Московської через спосіб відомсти належали. Ясновельможний Запорозького війська малоросійський гетьман пан Іван Мазепа із найпершими старшинами свого народу покірно просив, аби ми праведного гніва, який почався від московського тиранства, на цей край та обивателів їхніх не виливали, бо вони, залишаючись під московським ігом більш неволею, аніж добровільно, змушені були послідувати неприятельській війні. Ми те розмислили, по-перше: нещасливий стан народу малоросійського, що певною мірою цар до цієї безбожної війни заживав; по-друге, бувши ублаганий проханням вищеназваного гетьмана, постановили не тільки все насильство щодо них утримати, тих, котрі супроти нас та військ наших спокійно будуть поступувати, але гетьмана, військо Запорозьке і народ увесь малоросійський прийняти в нашу оборону[170], відтак публічним цим універсалом, що прийняли ми, оголошуємо із тим наміром: як його, так і їх од неправного та неприязного московського панування, при Божій помочі, хочемо боронити й поти охороняти та захищати обіцяємо, поки утиснутий народ, що скинув московське ярмо, не прийде до давніх своїх вольностей. Таке спасенне постановлення як мислимо всіма силами підкріпляти, так сподіваємося від усіх і кожного безсумнівно, кому тільки віра, вольність, Вітчизна, цілість жінок та дітей мила, що коли таку нашу добротливість побачать і пізнають, то тим охочіше супроти своїх гонителів, озлобителів та утіснителів приймуть броню — їм найліпша вже до оборони вольностей подається оказія.

Бачите вже переможну, блискучу зброю нашу на полях своїх, а Москву, яка назад відступила, не осмілюється супроти нас постати, хоча до битви від нас численні частократ подавалися випадки; пізнали ми по правді, що цар розголошеними недавно грамотами сили свої величав, а наші принижував і, щоб обивателів тутешніх застрашити, проповідував наше знеможення. Але чому ж не бився і боєм не розправився, коли таку в силах своїх мав надію? Чому побіг перед наступом військ наших? Марнотна його похвальба нічим більше так не викривається, як тим, що від кордонів німецьких аж до малих рубежів московських, через двісті миль, гонячи утікаючу москву, до праведного бою принудити її не могли. Раз при містечку Головчині[171] вислідили їх і так сильно побилися, що, покинувши гармати й утративши кільканадцять тисяч свого війська, утечею відійшли; відтак тих, що через Дніпро зараз сквапливою втечею переправлялися, доганяючи, де тільки досягти могли, всюди били. Не говоримо про менші битви, в яких московські роти шведською мужністю завжди переможені були, а більше назвати не полишимо, а саме: неподалік Колеблина, де їзда неприятельська побита була, під Месковичами над Напою, де московське зухвальство так далеко взяло свою кару, що, дві тисячі побитих і поранених залишивши на пляцу, із великим трепетом до втечі кинулися; біля Мильчева, де, на кілька полків застави наступивши, вони більш як п’ятсот своїх стратили, подавши в неволю деяких офіцерів; під Суботином, де знову, їзду неприятельську дві милі гонячи, багатьох побоєм до втечі повернули і всередині рубежів їхніх їхнє ціле московське військо досягли, що примушене було спасінням у власній державі в селах та містечках шукати собі рятунку; і знову-таки їзда московська також утекла після переправи військ наших через Сож і на останню роту біля Габизина покусилася вдарити була, але триста людей своїх погубила. А коли вже в цей край[172] ми вступили, то чи ж проти нас іти важилися, тажбо могли заборонити, аби ми, незмірні ліси та ріки переходячи, до цих місць військ наших не впроводжали? Під Горками[173] чотири тисячі Москви, які охороняли моста та багна для перепинення на Десні, наші, числом несповна шістсот, не тільки відігнали, але і, в голі поля далеко прогнавши, велику втрату їм учинили. Нещасливо затримати нас од переходу Десни хотіли, але немалий ущерб то там, то на інших місцях понесли, коли тільки до них наблизитися скількись там змогли; вони-бо більш розбоєм, аніж боєм бажають справити своє діло. Не згадуємо про те, що недавно під Смілим учинилося, де три драгунські полки, коли безчесно чигали на малочисленну полків наших заставу, відійшли, залишивши побитих і в неволю взятих на кілька сот. Не менше слабкість і плохість московську являє баталія із генералом військ наших графом Левенгауптом[174] справлена, який малолюдством не тільки найбільші царські сили на собі утримав, але й мужньо їм ще й відсіч учинив, побивши москви більше, аніж сам вояків мав під хоругвами, чому цар і перешкодити не міг, щоб той генерал не відправив до нас із сильними полками упередньої дороги[175] — і їхніх воєнних дій уже заживаємо. А що нову перемогу над генералом нашим Лебекером, яку взяли в Інгрії[176], велемовно зголошують, то про те [сказати] належить: чи ж бо ніхто не знає, що москва перемогою називає те, коли, відважно відбігши, не всіх своїх бачать знесених убивством, частина ж із них швидкістю ніг утекли. Насамкінець, коли б [ворог] на зброю сподівався, навіщо торгує супроти військового звичаю головами нашими, установивши тим заплату, щоб наших генералів та військових людей губили, і ця річ зголошує як боязнь, так і почварну мужність москви. Для чого та московська марнотна похвальба чиниться? Хіба щоб сором свій показними словами покрити і брехливо подати несвідомим тутешнім обивателям виборність на величність своїх військ, щоб на їхній замисел якнайшвидше їх відвести від узяття корисних порад, а нараз ворожими до нас учинити, нападаючи на нас найбрехливішими наклепами.

Не соромляться і те нам у вину класти, що нам ніколи й на думку не приходило. Могли б насправді не зневажити, адже всьому світу давно вже відомо, що москалі на брехливих вимислах цілком сором утратили. Однак у цих відлеглих сторонах, де про їхні діяння тільки частково відомо, щоб не мали більшої собі для вимислів свободи, сподіваємося коротко знесилити їхнє зухвальство. Адже те, що про причини теперішньої війни вигадують, то жодного тут не було, хто б про московське віроломство тут не посвідчив би. Вічний союз приязні, котрий між королівством Шведським та Москвою урочисто давно був постановлений, цар, сам присягаючи на Божі святині і на душі предків своїх, підтвердив, не минуло й року ще, як він позмінницькому його розрушив, і так цим разом не побоявся турбувати душ предків своїх, але за жахливе те кривоприсяжство заплатив відомою поразкою під Нарвою[177], через явну Божу відомсту супроти всезлобного того беззаконня нікчемність дістав. І Інгрія [свідчить] усім урочистим договором, [здійсненим] у нагороду за поміч, яку подали москві, коли від поляків була підкорена й відступлена шведському королівству перед стома літами[178]. А що найвищому губернатору Риги дорікає за досить безчесне привітання, то там він, образ і одежу денщика на себе взявши, до міста увійшов — то це і звичайним людям сміху гідна і безумна річ видалася. А що зголошує про озлоблення від нас у Інгрії, або деінше, людей грецької віри, також це є мерзотний вимисел, також і зухвальство, що дорікає нам за перетворення церков, адже ми всяке насильство щодо Божих святинь завжди забороняємо, установивши карання, коли б хто дерзнув над ними чинити насилля. Про могилевські церкви нічого нам невідомо, але найочевидніше тут те, що вони після нашого виходу безбожними московськими руками пограбовані й у попіл обернені. Від нас ані в Польщі, ані в Шльонську жодна переміна віри не введена, хіба коли публічними договорами були ми зобов’язані причасників нашої віри захищати, союз учинений того щодо вас потребував, аби давнє й утверджене колись у цих сторонах набоженство було непорушно утримане. Але сам цар, хоч те нам приписує, ніби гадає, що невідомо: він уже давно трактує із папою римським, аби, викоренивши грецьку віру, римську у свою державу запровадити[179]. Про початок, уже на Москві учинений, свідчить те, що єзуїтам дано владу школи і костели фундувати, і годі сумніватися, що всіх, котрі під його державою живуть, із часом не силуватиметься понуджувати до іноземних набоженств, як тільки від теперішньої війни звільниться. Від нього відтак такої відміни своєї віри малоросійський народ нехай остерігається, бо його цар постановив уярмити від німців та інших іноземних людей, за порадою яких збуджений був почати цю беззаконну війну; також багато чого у звичаях, строях та вірі обновив і установив, після цього хоче ще більше відмінити, для того подає і підносить таких, хоч багато з них є простого стану[180], над найшляхетнішими зі свого народу, а ці таким безчестям озлоблені й ненастанно зітхають.

Також і те перевищує всіляку брехню, ніби ми колись, аж до цього дня, домовлялися із найяснішим королем польським, щоб Україна була завойована для Польщі, або ми навзаєм будь-що від Польського королівства собі контрактом привласнили; його ж кордони новітнім союзом, у Варшаві утвердженим, в цілості установили[181], але те і тому подібне є вигадане від Москви. Дарувала нам Божа благодать значної перемоги, однак як неприязнь уміли перемагати, так смирно й мірно заживали й перемог, жодного ніколи мучительства над переможеними та полоненими не вчинивши, завжди-бо розмірковували, що не годиться нам, які носять зброю, змагатися сварами та злоріччям, а багато безпутних і християнським народам мерзотних родів тиранства московського могли б перелічити; не згадуємо, які чинилися мучительства в наших Інфлянтах. Пропонуємо обивателям цього краю звернути очі на катівські приладдя, скрізь у Москві установлені[182]. Придивіться до порубіжних народів, підлеглих Московській державі, які страшні постійні тиранські знаки постануть, — те має навчити тих, котрі ще цілої шиї під ярмо московське не підклали, аби також не зазнали нещастя, коли б самі обмислювали свій стан — знайдете справжню пагубу цілому народові, коли міцно тому не запобіжите. Щодо цього зрозумійте, як багато тисяч козаків на несправедливу війну, котру цар підняв, було послано у ці літа, чи ж не для того, щоб, зменшивши народні сили і виснаживши воєнних молодців, спорожнений потім від захисників цей край тим легше утіснити і під свої права привернути. Є ж бо бідашні ті невинні обивателі, котрі марнотному його хотінню себе самих уярмлюють, вони його силу розширюють виснаженням крові своєї, щоб самим потім у розграбування прийти і вольності своїми руками викоренити. Для чого, перестерігши їх, знову нагадати хочемо, аби зрад московських стереглися і не вірили ані одуру, ані звабним їхнім обітницям. Загинуть вони самим ділом і вольності їхні, коли незгодою та змовами зваблювати себе допустять. А коли ясновельможному гетьману Мазепі, який їм підняв вольності, постійно послушенство віддаватимуть, можуть сподіватися здоров’я й цілості своєї, через те саме тому гетьману кожен, хто любить Вітчизну, має зберігати тим більшу вірність та пошанування. Самі ліпше знаєте, що, не якоюсь легковажністю, ані надією користі заведений, гетьман піднявся на збавлення своєї Вітчизни, але за постійними проханнями й побудкою найперших у цьому народі, які спільно, набожною присягою вірність свою зобов’язали, був утверджений і понуджений, аби оказії для скинення московського ярма, яким досі утиснені були, не полишив. Прецінь же, коли кого теперішнє нещастя мало зворушує, коли зневолює хтивість приватного пожитку, принаймні думка про майбутній народ повинна зрушити до неледачого старання, який нарікатиме й проклинатиме душі своїх предків, коли неволю, від якої звільнитися могли, на невинних нащадків перепустити і ще в тісніше впровадити захочуть.

Ми істинно, на заступницьке прохання згаданого гетьмана, як усю уразу, яку мали супроти цього народу, покинули, так усіх, хто слідуватиме за супротилежним боком, Вітчизни своєї зрадників, котрі приватні речі кладуть вище загальної цілості, як неприятелів, обіцяємо повсюди громити й гонити. Що ж стосується наших військ: коли провіант, потрібний до виживлення, охоче без злості видасться, дбатимемо постягнути їх праведним каранням, щоб нікому спокійному насилля або кривда не наносилася, але аби кожен у домі своєму безпечно міг жити й діла свої справляти. Але ті, котрі отягаються, або, покинувши доми свої, відходять чи покушуються шкодити в чомусь нашим воїнським людям, чи самим ділом таки шкодять, або й найменшу річ чинять для Москви і інших брехливими обітницями й погрозами допускають собі збурювати, тих, і дітей їхніх, і пожитки вогнем та мечем якнайсуворіше не занехаємо покарати. Повірте тому, що нічого вам москва такого тяжкого знамірити чи загрозити не зможе, щоб ви далеко важчого не накликали на всіх, котрі не слухатимуть указу, які виявляться зухвалими та злостивими, а тим більше щоб легковажили нас. Нехай собі розсудять: для них віддаленішою є москва, бо наші війська для помсти ближче перебувають, отож ті, які заслужать, такі наслідки пізнають.

 

Для більшої віри цього універсала, рукою нашою підписаного, повеліли утвердити нашою королівською печаткою.

 

Дано в Ромні, на зимівці нашій, дня 16, грудня, року 1708.

[Оригінал підписано самим королем].

Каролус

К. Пипер