Наказ послові роману гапоненку, як вести переговори у вільні

Від 26 липня 1656 року

 

НАКАЗ ПАНСТВУ, ПАНАМ ПОСЛАННИКАМ, ВИПРАВЛЕНИМ ДО ЙОГО ЦАРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ ВІД НАС, БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ГЕТЬМАНА, І ВІД УСЬОГО ЗАПОРОЗЬКОГО ВІЙСЬКА

 

Віддавши поклона від нас, Богдана Хмельницького, гетьмана, і всього Запорозького війська його царській величності, [зголосити] і про вірність та підданство наше та всього Запорозького війська: ми були його царської величності та й тепер у невідмінній вірі будемо пробувати.

Віддати листи від нас його царській величності, також і тим їхнім милостям панам сенаторам його царської величності, до яких писано від нас листи; повіддавати й просити, щоб були причинними до його царської величності, аби нас не відпускав за своєю жалуваною милістю.

Що ми, піддавшись його царській величності, єдиному православному царю, котрий має добре старання і дбає про утримання на хвалу Божу церков [і всіх християн], не має [...] чи не потрібні[41], хай те лежатиме у високому розумі його царської величності, і який указ буде в тій мірі його царської величності послам, на те пристати мають.

Розглядом тієї комісії, яка відправлятиметься за указом його царської величності у стольному місті Вільні Великого князівства Литовського між його царською величністю та Яном Казимиром, королем польським, просити його царську величність, щоб те великим і повноважним послам було донесено. Коли ж приходитимуть, за щастям його царської величності, до згоди і коли б межа не була призначена щодо стародавніх князів російських[42], то щоб єпископи, архімандритства та ігуменства, церкви, також усі села і маєтності, які з давніх часів від православних князів та інших благочестивих людей були надані, а через уніатів, панів ксьондзів та інших людей були відняті, і хоч би тримали їх проздовж декількох десятків літ, силою забравши, щоб були повернені, не відкладаючи з сейму на сейм, як перед тим бувало, але щоб швидко відпущені були, про що просити їхніх милостей, великих панів та повноважних послів, щоб на добре щодо того домовлялися разом із нашими.

Унія, котра всемогутньому Богові є недогідна, щоб скрізь швидко була знесена, ніякими грамотами й свободами, даними від королів, не захищалася, від чого церкви й монастирі із православними маєтностями щоб звільнені були; те увірити, аби ксьондзи або інші якісь особи через грамоти чи також через права і будь-які інші хитрі способи того подання не забороняли і не протягували, і щоб вільно було православним триматися святого набоженства, і з Господньою тайною щоб у всіх місцях, де православ’я перебуває, православним пресвитерам вільно було ходити при зібранні людей і мертвих носити до гробу із дійством при багатьох людях, відповідно стародавнього грецького звичаю, адже невірні жиди тепер і перед тим більше вольності, аніж православні, мають і моління свої відправляли, а православні не мають ніяких вольностей.

Священики мирські, котрі по містах і селах королівських, та княжих, та панських перебувають, щоб усілякі податки і повинності, підводи, із них брані, не були і щоб при таких вольностях та свободах пробували, як і перед тим, і щоб належали до суду єпископського, а не до мирського.

А що перед тим надумали були панове ради, щоб ніякого начальства, гідностей та уряду земського і гродського не давати православній шляхті, так і до магістрату, війтівства та бурмистерства не допускати по містах руських православних осіб, то те [чинили] для того, щоб православна шляхта задля начальства та уряду віру свою покидала, а віру римську прийнявши, до урядів відтак доривалася, від чого зменшилося самих православних людей, отож нехай би всякому православному шляхтичу начальство та інші земські уряди давалися, а по містах православні міщани були б допущені до магістрату, а де шляхта неправдою повипрошувала [уряди] під будь-якими особами православними духовними та мирськими будь-якого чину, то щоб усе те було в ніщо поставлене.

Коли б же у волі його царської величності Ян Казимир, король польський, помиритися не захотів, тоді просити його царську величність, щоб його царська величність невдовзі про те дав знати нам, а ми із військом готові. І щоб король та пани рада польські присягли на тому, що вони не мають аніякою йти війною супроти Запорозького війська та інших сторонніх народів на [Запорозьке] військо побуджувати і ніякими мірами щоб не шкодили Запорозькому війську.

Також його царській величності зголосити, що донські козаки пішли було під Азов, де їх розгромлено, а після того розгрому татари ударили на Тор[43] і немало людей порубали та шкоди починили, про що, гадаємо, Василь Петрович Кикін досить звідомив його царську величність. Прислав оце тепер Ян Казимир, польський король, Дионисія Балабана, славного луцького єпископа[44], щоб скликати з’їзд, але ми ніякого з’їзду скликати не хочемо, тільки все на Бога і на його царську величність покладаємо і сподіваємося, за милістю всесильного Бога й милості його царської величності, що ні в чому не матимемо ніякої шкоди.

Також зголосити, що татари, пішовши ляхам на поміч, тепер, як маємо відомість, перебувають біля Люблина і не можемо знати, де вони підуть і повернуться: чи за Віслу, чи будь-де.

А щодо Варшави зголосити його царській величності, що шведи, за домовленістю, подали щодо того статтю, яку статтю на письмі посилаємо, але й нам без печаті дісталася, а коли ще й на потім були б якісь вісті, зголосимо його царській величності — він у потребах наших заступником пробував і за цю милість і на виказане тобі, панові нашому, послугами нашими віддавати [обіцяємося] [...]

 

Дано із Чигирина, дня 26, липня 1656 року.

 

Милості твоєї, пана нашого, всього добра бажає

Богдан Хмельницький, гетьман із військом його царської величності Запорозьким

ІНСТРУКЦІЯ ПОСЛАМ ДО ЮРІЯ РАКОЧІЯ

Від 29 липня 1656 року

 

Виклад і зміст посольства вельможних послів Івана Ковалівського[45], генерального осавула військ, та Івана Груші[46] від нас, Богдана Хмельницького, гетьмана з військом Запорозьким його царської милості, до найяснішого князя Трансильванії.

1. Оскільки найясніший князь Трансильванії[47], як і раніше, жалкує, що ллється християнська кров, та від душі прагне примирення між нами і поляками, вже стало відомо усьому світові і проголошено устами всіх, що ми не дали ніяких причин і нагоди полякам для незгоди і проливання крові, але так само як ми були віддані і перед тим королям Польщі і вірні їм, непорушно зберігали присягу, так і ми, і завжди були схильні і готові зберігати її. Отже, тому що поляки насмілилися виступити силою проти наших стародавніх вольностей і не раз проливали в межах України невинну християнську кров, відібрали церкви нашого обряду, віддали їх уніатам у багатьох місцях, навіть задумали і хотіли цілком викоренити нашу віру, — ми, будучи невинні і вільні від усякого закиду, закликаємо Бога на поміч захистити святу віру і наші давні вольності, і тому, коли що-небудь сталося, то Богові і всьому світові ясно, що це заподіялося не з нашої вини і причини. Що ж стосується бажання найяснішого князя встановити згоду, то ми не заперечуємо, тільки щоб вона була не без користі для царської величності і без шкоди для шведської сторони. Що ж до царської величності, то з нею поляки мають розпочати переговори і скласти умову у Вільні дня 10 серпня. Ми також слідкуємо з увагою, які будуть результати цієї комбінації, але щоб вона була без шкоди шведському королеві. Сам найясніший король [Швеції] може засвідчити, що і тепер не зазнає [і це мав та не зазнавав] від нас ніяких образ і що ми не бажаємо йому нічого злого, бо проти нас також не було ніяких ворожих заходів. І після цього як ми побачили нашими очима хитрощі поляків, що з’єднують різні народи на нашу загибель, ми повинні були цілком передати себе та присвятити захистові і опіці царської величності.

2. Безперечною є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше, як згода і мир. Якщо треба встановити його між нами і поляками, хай найясніший князь прийме обов’язок і гідність посередника. Але Запорозьке військо, разом з ним найсвітліший пан гетьман повертається думкою до того, скільки разів поляки нищили і руйнували мир, навіть закріплений присягою; ніколи вони не домовлялися щиро з найсвітлішим гетьманом і військом Запорозьким, навпаки, вони підбурюють різні народи на наше викорінення і не раз руйнували й нищили українські землі, — яким же способом можна скласти мир з такими брехливими людьми? І хоч найсвітліший пан гетьман завжди бажав і тепер бажає мати посередником із свого боку найяснішого князя, — але коли вони самі не сприяють згоді і союзові, то справа здається важкою. Однак, якщо вони без усякого лицемірства добиваються примирення, ми без сумніву з нашого боку просимо найяснішого князя посередництва і втручання.

3. Як у перший рік, коли почалася ця війна, ми засвідчили нашу дружбу найяснішому князеві, дотримуємо її непорушно на всі ці часи і тепер готові дотримувати на попередніх засадах, тільки треба просити найяснішого князя, щоб їхня найясніша високість, пам’ятаючи нашу прихильну приязнь, у присутності згаданих наших послів, для тривалішого збереження приязні, зволив виконати присягу за особливою формою, яку ми доручали [передати] нашим послам та висловили письмово в листі. Ми ж зобов’язалися присягою і вірним сумлінням перед вельможними послами найяснішого князя, які тепер у нас перебувають, що, як тільки найясніший князь у присутності висланих нами осіб складе присягу, ми також (коли тільки найясніший князь відішле назад своїх послів) негайно в присутності призначених до нас осіб не заперечимо і не відмовимося скласти присягу за формою і способом, пропонованим найяснішим князем. Тепер з причини занять і справ, покладених на нас царською величністю, ми не маємо змоги у такий короткий час скликати і зібрати полковників і всю старшину Запорозького війська і також скласти, не зволікаючи, присягу.

4. Нам добре знане і відомо, що як наша віра, так і віра, що зберігається у володіннях найяснішого князя при його владі, є ненависною і огидною для поляків; якщо ж поляки матимуть намір зробити який-небудь утиск і обмеження для людей, що визнають нашу віру або ту, яку шанує і найясніший князь, то ми разом з найяснішим князем одностайно будемо опікати і захищати [цих] людей, а також відстоювати обидві віри.

ДОГОВІР ІЗ КНЯЗЕМ РАКОЧІЄМ

Від 7 вересня 1656 року

 

Список з листа, якого приніс полковник Василь Дворецький [48]

 

Ми, Юрій Ракочій, з ласки Божої князь седмигородський, частини королівства Венгерського пан, ісекейський граф, із іншими королівства нашого із його меж радними та старшими обов’язка чинимо і підтвердженою вірою освідчуємо цей горамент[49], що — як швидко замислили, а жадання наші з огляду на вічне з’єднання приязні із ясновельможним гетьманом і з усім Запорозьким військом усемогутній Бог привів до щасливого вивершення, так і нас поміж себе учинив нерозділених — маємо стерегтися ущербку та шкод усього війська в усьому.

І жодного знесення та хитрості із сторонніми державами на шкоду та ущербок самі через себе і через осібне того ужиття злозамислювати не будемо. Загалом лагодливими добрими способами до того не дамося зм’ягчитися й навернутися, маючи перед очима нашої боязні Бога, єдиного у єстві, а в особах троякого. Загалом, коли б хто хотів воювати супроти ясновельможного гетьмана та всього війська, й наступників його, і супроти волостей, його силі підлеглих, завчасу, як тільки до нас прийде відомість про таке супротивенство, повинні будемо оголосити про такого умисла, остерегти його і всіма силами з нащадками нашими явні неприязні, згідно слушності та сумління, умірити й відганяти. Над те, коли б хтось був найменшим учинком названому ясновельможному гетьману ворогом і назвався б так, супроти того ми маємо ставитися і виказуватися по-ворожому і повинні навіки мати однакове ставлення як до приятелів, так і неприятелів. А коли б від близьких держав, з огляду на будь-які причини, ясновельможному гетьману Запорозького війська й наступникам його була учинена кривда і ми про таку кривду були б сповіщені, на той час рушити обоза, посилки слати, живність і всілякі потреби, достатньо належні, ми й нащадки наші з усіма старшинами й урядниками королівства повинні будемо давати і так спільно всіх супротивенців од наших кордонів відганятимемо. А передусім, коли б хто соборній і загальній вірі, яку вони із стародавніх віків утримують, ґвалта чинити став й хотів, такого кожного, хоч би й у покревності із нами був у тому, й найменше на покревність і на близькість не зважаючи і не на товариство на найліпше дивлячись, яке перед тим постановили, наперед від передзавзяття відвести, потім попередити, а коли б хто уперто й гордо захотів би залишитись у затверділості свого серця і супротивне війною наступати — буде в тому наша і нащадків наших повинність. Коли б хто із підданих наших зважився б починати зачіпки з прикордонними людьми Запорозького війська, а від того мала вирости якась незгода і розлучення поприсяженого братерства, таких усіх будемо слушно дбати віддавати через старших наших по наших містах, які є на пограниччі, інквізиції, запобігаючи іншим пунктом внутрішніх запалів, оскільки це є найперша й найпевніша у цих збитках згуба й найменших держав та королівств. Нарешті, коли будуть якісь нарощені труднощі, котрі шкодитимуть нам обом, завчасу в цілості остерігати й запобігати тому будемо, щоб од того жодна загальному добру не чинилася шкода. Загалом і в найменшій умові поприсяженого примир’я не одірвемося, але з нащадками нашими і всіма старшими королівства непорушне утримаємо постановлене право братерства і обивателям нашим накажемо цілком і повно утримати. А щоб те відтак усе могло мати непорушну твердість, закликавши своїх, які належать до станів та урядників нашого королівства, учинений та постановлений горамент печаткою нашою, спершу підписавшись рукою, наказали запечатати на силу й фундамент вічної пам’яті.

А під тим писанням підписано:

Георгій Ракочій

Михаел Микес, канцлер

А на підписі того писання подано: «Перемир’я князя седмигородського з його милістю паном гетьманом та всім військом Запорозьким, вічно постановлене, також із господарем волоським та мултянським[50], слово в слово списане».