Соціологічний та еволюційний підходи до пояснення альтруїзму

Соціологічний підхід: соціальні норми, що мотивують альтруїзм. Функціонування двох соціальних: взаємності та відповідальності забезпечує «соціальний капітал» людства. Поняття і явище „соціального капіталу” обґрунтоване Робертом Патнамом (1993). „Соціальний капітал” – це громадські зв'язки, різного роду підтримка, інформаційний обмін, довіра і сумісні дії[79]. Вся ця громадська активність сприяє ефективній роботі політиків, уряду, економіки країни.

Норма взаємності. Ця норма є своєріднимуніверсальним кодексом честі: особам, які допомагали нам, ми також повинні допомагати, а не заподіювати зло. Окремі дослідники суспільного життя соціального життя вважають цю норму такою ж універсальною, як і заборону на інцест. Від дії цієї норми залежить поширеність допомоги у суспільстві. Політики знають, що люди, які обрали їх до влади, мають право у майбутньому сподіватися на допомогу від них. У близьких взаємовідносинах, в шлюбі лише отримувати, нічого не віддавати навзаєм, – означає порушувати норму взаємності.

Отже, норма взаємності нагадує про те, що в соціальних відносинах необхідним є баланс між тим, що людина «віддає», і тим, що вона «отримує». Якщо в людей немає можливості надати у відповідь послугу, їм може бути ніяково приймати допомогу, і вони можуть боятися робити це. Саме тому горді люди з розвиненим відчуттям власної гідності нерідко не поспішають звертатися за допомогою. Коли людина вимушена приймати послугу, на яку не може адекватно відповісти, страждає її самооцінка. Норма взаємності найбільшою мірою стосується відносин людей рівних за своїм статусом.

Норма соціальної відповідальності. Але якби норма взаємності була єдиною нормою, що діє в соціальних відносинах, то біблійний герой самаритянин не був би добрим. Норма відповідальності мотивує альтруїзм у стосунку до тих, хто не може відповісти взаємністю на допомогу. Це – малі діти, немічні, інваліди, бідні тощо. Норма соціальної відповідальності – очікування, що люди будуть допомагати тим, хто від них залежить. При цьому ця норма не закладає жодної віддачі у майбутньому.

Саме ця норма спонукає людей займатися волонтерською діяльністю, надавати допомогу бідній людині, що просить милостиню. Прикметно, що в східних країнах, де розвинута колективістська Я-концепція, люди прихильніші до норми соціальної відповідальності, ніж західних країнах, де розвинута індивідуалістська Я-концепція. У багатьох країнах сходу немає сиротинців. Дітей, які залишилися без батьків там виховують далекі родичі.

Результати експериментів показують: люди допомагають навіть у тому випадку, коли самі залишаються анонімними і не мають сподівань на жодну винагороду. Проте вони, здебільшого, діють вибірково і підходять з позицій норми соціальної відповідальності тільки до тих осіб, чиє становище не є наслідком власної безвідповідальності. Сказане, першочергово стосується людей з консервативними поглядами. Вони погоджуються допомагати, якщо йдеться про жертв обставин, наприклад стихійного лиха тощо. Проте вони не хочуть допомагати людям, які, на їх переконання, створили свої проблеми власними руками.

Отже, норма соціальної відповідальності обумовлює альтруїстичні реакції людей. Специфіка вияву допомоги іншим значною мірою залежать від атрибуції. Пояснюючи потреби інших людей надзвичайними, неконтрольованими обставинами, люди охоче допомагають. Якщо ж люди приписують причину біди свого ближнього йому самому (наприклад, поганому стилю життя), то не відчувають достатніх зобов'язань перед ним.

Еволюційний підхід до пояснення альтруїзму. Згідно суджень психологів, представників еволюційного напрямку, квінтесенцією життя є збереження генофонду. Спадкові механізми спонукають людей поводитися так, щоб створювати максимально сприятливі умови для виживання роду. Однак Річард Довкінз у своїй популярній праці «Ген еґоїзму» (1976) засвідчив, що еволюційні психологи не дуже високої думки про альтруїстичні нахили людини. Адже гени, що роблять людину готовою жертвувати собою заради благополуччя інших, не мали жодних шансів вижити в конкурентній боротьбі видів за існування. Проте завдяки генетичному еґоїзму люди схильні до особливого, нееґоїстичного альтруїзму. Останній може бути названий „жертовним”. Він виявляється як захист роду та взаємний обмін допомогою.

Теорія жертовного альтруїзму. Еволюційні психологи розглядають захист роду як нееґоїстичний, жертовний альтруїзм.Людські гени „налаштовують” їх до турботи за спадкоємців генофонду. Однією з форм самопожертви, яка можезбільшити шанси генів на виживання є прихильність до власних дітей. Батьки, що уважно ставляться до здоров'я та потреб своїх дітей, мають більше шансів зберегти генофонд та передати нащадкам свої гени, ніж ті, хто нехтує своїми обов'язками. Хоча еволюція «заохочує» альтруїзм у стосунку до власних дітей, останні менше залежать від виживання генів своїх батьків. Саме тому батьки, на думку еволюційного психолога Д.Бараша, переважно більше віддані дітям, ніж діти – батькам.

Не слід трактувати позиції еволюційних психологів вульгарно. Виявляючи альтруїзм, люди не «обчислюють» генетичну спорідненість. Проте люди запрограмовані на турботу про близьких родичів самою природою. Це пояснює теорія жертовного альтруїзму. Згідно неї природній відбір у живій природі здійснюється за принципом родової причетності. Підґрунтям жертовного альтруїзму у стосунку до своїх близьких родичів є модель поведінки, яка була відібрана в процесі еволюції для збільшення можливості виживання спільних генів.

Теорія взаємності людських доброчинів. Взаємний обмін найкращим чином «працює» в невеликих, локальних групах, в яких людина, що отримала допомогу, часто зустрічається зі своїми доброчинцями. Села, маленькі містечка, церковні парафії, нечисленні робітничі групи, студентські гуртожитки, невеликі школи – все це хороші «провідники» громадського духу, який сприяє проявам взаємної турботи. В порівнянні до мешканців невеликих міст або сільських районів жителі меґаполісів менш схильні допомагати сусідам, передавати один одному інформацію, відправляти «загублені» листи, допомагати дітям, що заблукали, і менш схильні надавати невеликі послуги. Вони також менш охоче розмовляють з тими, хто проводить опитування громадської думки. Соціальний психолог Роберто Чалдіні поснює меншу схильність жителів великих міст до взаємообміну зовсім не їх моральною звироднілістю, а специфікою просторової локалізації людей, яка послаблює взаємообмін[80].

Отже, представники еволюційної психології напрацювали дві теорії, які пояснюють альтруїзм. Теорія жертовного альтруїзму обґрунтовує вроджену схильність людини до нееґоїстичного альтруїзму стосовно своїх рідних. Теорія взаємності людських доброчинів обґрунтовує альтруїзм дією вродженого механізму, що забезпечує краще виживання тих груп, які підтримують одна одну.

Порівняльний аналіз теорій альтруїзму. Розглянуті теорії в руслі психологічного, соціологічного та еволюційного підходів мають багато спільного у розумінні альтруїзму як просоціальної поведінки. Дані табл. 3 показують, що всі теорії погоджуються з існуванням двох типів альтруїзму: перший, заґрунтований на принципі взаємного обміну, другий – це альтруїзму жертовний.

Таблиця 3.