Порівняння теорій альтруїзму

 

Теорія	Як пояснюється альтруїзм
Рівень пояснення	Взаємний «альтруїзм»	Справжній альтруїзм*
Соціального обміну	Психологічний	Зовнішня винагорода за надання допомоги	Відновлення душевної рівноваги – внутрішня винагорода за надання допомоги
Соціальних норм	Соціологічний	Норма взаємності	Норма соціальної відповідальності
Еволюційна	Біологічний	Взаємність	Відбір за принципом збереження роду

 

* Допомога, заснована на емпатії, також пояснює справжній альтруїзм

 

Отже, кожна з трьох теорій пропонує своє розуміння альтруїзму. Згідно теорії соціального обміну, надання допомоги, як і будь-яка інша соціальна поведінка, мотивується бажанням мінімізувати витрати і оптимізувати винагороду. Інші ж психологи вважають, що до надання допомоги спонукає також справжній, безкорисливий альтруїзм. Теорія соціальних норм виходить з того, що надання допомоги пов'язане з існуванням в суспільстві певних правил. Норма взаємності спонукає нас відповідати добром, а не злом тим, хто прийшов нам на допомогу. Норма соціальної відповідальності примушує нас піклуватися про тих, хто цього потребує. Еволюційна психологія виходить з існування двох типів альтруїзму: альтруїзму, заснованого на захисті власного роду, і альтруїзму, заснованого на взаємних доброчинах.

 

Ситуативні чинники вияву допомоги

Критичні ситуації та кількість очевидців. Впродовж 1970-1980 рр. соціальні психологи Бібб Латане і Джон Дарлі провели близько 50 експериментів, в яких вивчали як кількість випадкових очевидців критичної ситуації впливає на надання допомоги особі, що потерпає від неї. Вони інсценували прості стимульні ситуації, і спостерігали за реакціями людей-очевидців. Наприклад, особа (помічник експериментатора) ненароком у ліфті випускав з рук монети або олівці (всього було 1497 таких епізодів); якщо порч у ліфті була лише одна людина, то допомога надходила в 40%. Якщо ж у ліфті було шість пасажирів, то допомога надходила лише у 19 %. Узагальнивши експериментальний матеріал, Латане і Дарлі пришли до наступного висновку: із збільшенням числа очевидців зменшується вірогідність того, що кожний з них зауважить інцидент, визнає його проблемою або нещасним випадком, візьме на себе відповідальність за конкретні дії (рис 4).

 

 

 

Рис.4. Прийняття рішення допомоги

Експериментами було охоплено 6 тисяч осіб. У 90% експериментів більш схильними до допомоги виявилися свідки-одинаки. Це означає: при наявності багатьох свідків критичної ситуації, людина, що потрапила в біду, має менше шансів отримати допомогу.

Надання допомоги та усвідомлювання критичності ситуації. Людина-очевидець часто не інтерпретує інцидент як нещасний випадок, коли поруч є інші люди і вони не реаґують. Звернувши увагу на неоднозначну подію, ми повинні якось пояснити його. Б. Латане і Дж.Дарлі провели експеримент під назвою „Кімната з димом”. У гуртожитку вони розмістили студентів у кімнатах, де вже були люди (помічники експериментатора), а також – наодинці. В кожну з кімнат, де були студенти підводили дим. Студенти, які були в кімнаті наодинці значно частіше реагували на дим, сприймали це як критичну ситуацію. Вони швидше помічали дим і повідомляли про нього, ніж ті досліджувані, які працювали у складі груп з трьох осіб. Студенти, які були в кімнатах з іншими очевидцями слабше сприймали інцидент з димом як критичну ситуацію. Виявляється, студенти наслідували поведінку інших, які залишалися спокійними і незворушними. Коли вони запитували, звідки узявся дим, то їм відповідали, що «кондиціонер зламався», «в будівлі є хімічна лабораторія», «подають спеціальний газ, щоб перевірити, брешемо ми чи ні». Через кілька хвилин, після початку подачі диму, його вже стільки набиралося в кімнаті, що люди практично нічого не бачили, кашляли. Проте тільки в 3 групах з 8 знайшлися студенти, яка забили на сполох. Вирішивши, що все гаразд, студенти не сприймали дим як критичну ситуацію. Ця ситуація — ще один приклад інформаційного впливу: кожний з людей оцінює реальність екстремальної (критичної) ситуації за поведінкою інших.

В іншому експерименті Б.Латане інсценувався нещасний випадок з жінкою. Нею була помічниця експериментатора. Коли студенти Колумбійського університету заповнювали опитувальники, жінка-експериментатор пішла в сусідню (за портьєрою) кімнату, щоб взяти папери з верхньої полиці. Через кілька хвилин досліджувані могли чути (насправді включався магнітофонний запис) гуркіт стільця і крики жінки про зламану ногу. З тих досліджуваних, хто працював поодинці, на «крики» експериментатора відгукнулися 70%: вони або самі прибігли до неї в кімнату, або покликали на допомогу. Коли студенти працювали парами і не зналися, то тільки у 40% випадків хтось один запропонував допомогу. Ті, хто не відреагували на ситуацію, признавалися, що не сприйняли її як нещасний випадок. В даному експерименті виявився ефект очевидця – чим більше очевидців, тим менше шансів, що хтось один надасть допомогу. Велика кількість очевидців зовсім не гарантує жертві порятунку.

Реакція людей на вуличні злочини залежить також від того, як вони інтерпретують ситуації, свідками яких стають. Якщо свідки думають, що жінку б’є її чоловік, то в тричі менше заступаються за неї, ніж коли вважають, що жінку б’є незнайомець. Судячи з усього, жертви «сімейного» насильства не викликають такого співчуття і бажання допомогти, як жертви насильства з боку незнайомих людей.

У польових експериментах Роберта Ле Вайна та колег (1994) з’ясовувалися реакції перехожих, коли вони були свідками вуличних крадіжок. Результати їхніх інсценувань сотень крадіжок речей (магнітофонів, одягу, сумочок тощо) у кількох десятках міст були вражаючими. Жителі міст (опитано тисячу осіб) практично ніяк не реагували навіть тоді, коли бачили, що машину «грабує» погано вдягнений підліток, що одночасно розкривають ще дві припарковані поряд машини, або що машину відкриває зовсім не та людина, яка перед тим вийшла з неї. Інтерес до їх дій «крадіїв» виявлявся мінімальним, менше 10 % від загальної кількості випадків. Багато перехожих помічав «крадіїв» і навіть зупинявся, щоб подивитися, може позловтішатися або запропонувати свою допомогу. В останньому випадку перехожі, судячи з усього, сприймали «грабіжників» за власників автомобілів.

Обставини, що посилюють відповідальність та готовність допомогти. Прикладів розчинення відповідальності спостерігачів є вдосталь. Ось типовий: 9 фотокореспондентів, на очах яких принцеса Діана потрапила в автокатастрофу, мали мобільні телефони, але швидко за допомогою звернувся тільки один. Коли інших запитали, як таке виявилося можливим, вони продемонстрували вражаючу одностайність: кожний з них думав, що «хтось інший це вже зробив».

Якщо ситуація для спостерігача не є абсолютно, стовідсотково зрозумілою, тоді досліджувані в групах виявляли значно меншу готовність надання допомоги, ніж досліджувані-одиночки. В абсолютно зрозумілій ситуації очевидці з однаковою готовністю квапляться на допомогу незалежно від того, були вони наодинці або разом з іншими людьми.

Жителі меґаполісів, рідко пересуваються вулицями поодинці і слабше виявляють допомогу (С.Мілґрам) Їх менша чуйність (у порівнянні до жителів невеликих містечок) пояснюється. «втомою від співчуття» та «сенсорне перевантаження», що виникають в результаті спілкування з великою кількістю людей, що потребують допомоги. І останнє. У всіх експериментах, про які розказано вище, брали участь групи незнайомих між собою людей. Коли в групах люди знайомі між собою, то відповідальність за надання допомоги посилюється[81].

Отже, присутність інших очевидців перешкоджає наданню допомоги, коли: а) ситуація неоднозначна; б) інші очевидці — незнайомі люди, які не можуть відразу збагнути наміри один одного.

Ситуаційні впливи: наслідування інших та дефіцит часу. Наслідування. Приклади просоціальної поведінки стимулюють альтруїзм. Якщо люди часто бачать зразки допомоги іншим, вони також стають схильними допомагати: давати пожертву, здавати кров тощо. Враження, яке спраляють люди, що роблять добрі та альтруїстичні вчинки породжує емоційне зворушення, яке викликає сльози, спазми в горлі, хвилювання. Подібний стан нерідко пробуджує у людей бажання бути більш доброчинними.

Дефіцит часу. Експеримент Дж.Дарлі та Д. Бетсона. Психологи також провели низку експериментів, де перевірили як впливає чинник часу на вияв допомоги іншим.Найбільш іронічною сценою серед соціально-психологічних експериментів була наступна. Експериментатори Дж. Дарлі та Д. Бетсон (1973)[82] створили для учасників ситуацію дефіциту часу. Студентам теологічної семінарії сказали негайно пройти в студію звукозапису, щоб записати свою самостійно підготовлену проповідь (з темою про доброго самаритянина). Студенти-семінаристи поквапом (їх квапив експериментатор) проходили (без реаґування) повз людину, яка понуро сиділа в куточку й стогнала. Лише десята частина цих студентів запропонувала допомогу цій людині. І навпаки, якщо студентів не сильно квапили, то дві третини підходили до людини з пропозицією допомоги.

Отже, психологи встановили, що люди, які квапляться іґнорують надання допомоги.Однак це не означає, що вони роблять це свідомо, або є безсердечними. Людина, яка квапиться у своїх справах, боїться запізнитися чітко не усвідомлює, що відбувається. Вона поглинута своїми думками і не зауважує ситуацію. Соціальні психологи нерідко переконуються: деколи обставини впливають на поведінку сильніше, ніж переконання.