Сутність активних та пасивних операцій банку

Білет № 1

Сутність активних та пасивних операцій банку

До базових банківських операцій належать 16 операцій, які й визначають банк як фінансову установу (Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи: - пасивні операції; - активні операції; - послуги.

Активні операції – це розміщення банками власних та залучених коштів із метою одержання прибутку й забезпечення своєї ліквідності. Такі операції дуже тісно пов’язані з пасивними операціями, оскільки, розміщуючи гроші в активи, банки постійно стежать за тим, щоб частина коштів залишалася у вигляді обов’язкових і вільних резервів, щоб тривалість вкладень в активи відповідала тривалості залучення коштів у пасиви. Усе це вимагає від банків керування активними і пасивними операціями в їх взаємодії як єдиним комплексом банківської діяльності. Операції по видачі кредитів є основним видом активних операції комерційних банків, вони забезпечують більшу частину прибутків у багатьох банках.

До активних операцій належать: - надання кредитів юридичним та фізичним особам, - вкладення в цінні папери, - формування касових залишків та резервів, - формування інших активів (придбання приміщень, обладнання тощо).

Пасивні операції - це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних) ресурсів. Пасивні операції включають: - залучення коштів юридичних осіб та вкладів населення; - отримання кредитів від комерційних банків та центрального банку; - випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань. Результати пасивних операцій відображаються в пасиві балансу банку. На нинішньому етапі розвитку банківської системи одним із пріоритетних завдань є забезпечення стабільного функціонування і розвитку комерційних банків та банківської системи в цілому. У зв’язку з цим проблема ефективного управління активами й пасивами як одного з чинників фінансової стійкості банків набуває особливого значення.

Характеристика та особливості синтетичного обліку

Якщо до 1 січня 2000 року валові доходи торговельних підприємств обліковувалися на одному синтетичному рахунку 46 «Реалізація», а деякі доходи торгівлі відображались на рахунку 80 «Прибутки і збитки». Синтетичний і аналітичний облік доходів торговельних підприємств є єдиним джерелом інформації для складання Звіту про фінансові результати від господарсько-фінансової діяльності підприємства. Синтетичний облік доходів на оптово-збутових, оптових і посередницьких підприємствах та підприємствах роздрібної торгівлі має особливості, що випливають із специфіки торговельної діяльності та порядку ціноутворення в оптовій і роздрібній торгівлі, з особливого порядку обліку доходів. Синтетичний облік доходів в торгівлі ведеться за загальною схемою бухгалтерського обліку доходів торговельних підприємств.

 

 

Білет № 2

Білет № 3

Білет № 4

Білет № 5

Білет № 6

Білет № 7

1. Облік залучених вкладів (депозитів)

Депозитна політика комерційного банку багато в чому впливає на наявність ресурсів, що потім можуть використовуватись ним в своїй діяльності. Успішно впроваджена депозитна політика призводить до збільшення ресурсів банку. Процес залучення коштів на депозитні рахунки складається з наступних етапів: 1) Подача заяви на депозитний вклад (для юридичних осіб). 2) Обговорення умов депозиту. 3) Укладання депозитного договору. 4) Відкриття рахунку та занесення коштів на нього. 5) Нарахування процентів по вкладам. 6) Виплата процентів по депозитним вкладам. 7) Аналіз ефективності роботи по залученню коштів. 8) Аналіз ефективності процентних ставок по депозитам. 9) Прогнозування депозитної бази. Вклади на депозитних рахунках обліковуються для отримання даних про розміри залучених ресурсів. По депозитним операціям приймаються вклади, які поділяються за способом залучення, а саме: до запитання; строкові)до 3 місяців, від 3 до 6 місяців, від 6 12 місяців, від 1 року до 5 років, більше 5 років – досить рідкий вид вкладу). У договорі на депозитний вклад вказується: сума, що вноситься; строк зберігання та порядок повернення коштів; розмір сплати відсотків; умови перегляду їх розміру; відповідальність сторін; умови розірвання договору; інше. Депозитний рахунок: 2630 Х Х Х ХХ ХХХХХ Поточний рахунок для обслуговування депозитного рахунку буде аналогічним до депозитного за винятком номеру балансового рахунку, який буде 2620.

Методи оцінки ризиків.

На сьогодні найбільш розповсюдженими методами кількісного аналізу ризику, є:

• статистичний;

• аналіз доцільності витрат;

• метод експертних оцінок;

• аналітичний;

• використання аналогів.

Статистичний метод. Статистичний метод з визначення ризику використовується для обчислення очікуваної тривалості кожної роботи і проекту в цілому.

Суть цього методу полягає в тому, що для розрахунку ймовірностей виникнення збитків аналізуються всі статистичні дані, що стосуються результативності здійснення фірмою розглянутих операцій.

Аналіз доцільності витрат. Суть методу аналізу доцільності витрат ґрунтується на тому, що в процесі банківської діяльності витрати з кожного конкретного напрямку, а також з окремих еле­ментів мають неоднаковий ступінь ризику.

Метод експертних оцінок. Метод визначення ступеня ризику шляхом експертних оцінок носить більш суб´єктивний характер (порівнянне з іншими методами). Ця суб´єктивність є наслідком того, що група експертів, яка займається аналізом ризику, висловлює власні суб´єктивні судження як про минулу ситуацію, так і про перспективи її розвитку.

Аналітичний метод. Аналіз економічної літератури, присвячений проблемам оцінки ступеня ризику за допомогою використання аналітичного методу, показав, що його варто звести до декількох взаємозалежних етапів.

Метод аналогій. При аналізі ризику нового проекту дуже корисними можуть виявитися дані про наслідки впливу несприятливих факторів ризику на інші проекти.

Суть методу використання аналогів полягає у тому, що при аналізі ступеня ризику визначеного напряму діяльності суб´єкта доцільно використовувати дані про розвиток таких самих аналогічних напрямів у минулому.

При використанні методу аналогій слід дотримуватися певної обережності. Навіть у правильних випадках невдалого завершення проектів дуже важко створити передумови для майбутнього ана­лізу, тобто підготувати вичерпний і реалістичний набір можливих сценаріїв зривів проектів. Справа в тому, що для більшості негативних наслідків характерні певні особливості.

Білет № 8

3 Політика рефінансування

Політика рефінансування – це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи. Для комерційних банків рефінансування у центральному банку – це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності. І центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків – це, по – перше, канал безготівкової емісії, а по - друге, - спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право. Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку.

1. Основні форми та способи організації безготівкових розрахунків комерційного банку.

Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного відтворення, завершальною ланкою у процесі реалізації суспільного продукту. Вони здійснюються за допомогою готівкових грошей і в безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки застосовуються в основному у взаємовідносинах підприємств і організацій з населенням, тобто обслуговують рух грошових доходів і витрат населення. У розрахунках між підприємствами й організаціями майже всі платежі (крім Дрібних) здійснюються шляхом безготівкових перерахувань. Сукупність усіх грошових розрахунків незалежно від форми їх здійснення являє собою грошовий обіг.

Залежно від розрахункового документа, що використовується у розрахунках та його обігу, розрізняють такі форми розрахунків:

• платіжними дорученнями;

• чеками;

• за допомогою акредитивів;

• вимогами-дорученнями та ін. Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення — це письмовий документ стандартної форми з дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування вказаної суми коштів з його рахунку на рахунок одержувача (рис. 3.3). Розрахунки платіжними дорученнями — це одна з найпоширеніших в Україні форм розрахунків. За цією формою клієнти банків можуть розраховуватися за товарними і нетоварними операціями: за куплені товари, послуги, виконані роботи, за зобов’язаннями перед фізичними особами (аліменти, пенсії, заробітна плата, гонорари тощо), за зобов’язаннями перед банками, податковими, страховими та іншими фінансовими органами, іншими юридичними особами.

Банковський чек – це чек, який виписан банком на свій банк-кореспондент. У тексті таких чеків немає найменування фірми-чекодавця, а чекодавцем виступає банк боржника. Оплата по таким чекам здійснюється за рахунок коштів банка чекодавця на його рахунках в банку-кореспонденті за кордоном.

Акредитив — це форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний:

· виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

· надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Банк емітент може відкривати такі види акредитивів:

· покритий — акредитив для здійснення платежів, при якому завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;

· непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитиви бувають відкличні та невідкличні, про що робиться позначка безпосередньо на бланку акредитива.

Платіжні вимоги-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина — вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина — доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунка на рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (платнику коштів). Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника.

Аналіз внутрішніх ризиків.

Внутрішні ризики - це події, ймовірність виникнення яких безпосередньо пов'язана з виконанням структурними підрозділами та працівниками Державного казначейства відповідних процесів, операцій.

Відповідно вони пов’язані з:

1) активами банку (кредитні, валютні, ринкові, розрахункові, лізингові, факторингові, касові, інвестиційні ризики тощо);

2) зобов’язаннями банку (ризики за вкладами та іншими депозитними операціями, за міжбанківськими кредитами, отриманими кредитами);

3) якістю управління банком власними активами і пасивами (процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, неплатоспроможності, ризик структури капіталу, недостатності капіталу);

4) ризиком реалізації фінансових послуг

Вивчаючи ризики, пов’язані з якістю управління активами і зобов’язаннями, слід особливо уважно аналізувати процентний ризик, тобто небезпеку втрат унаслідок перевищення сплачених процентних ставок над отриманими.

Щодо ризиків, пов’язаних із реалізацією фінансових послуг, застосовують спеціальні методи аналізу. Вивчаючи операційні ризики банку, оцінюють, як збільшується вартість послуг банку та зростають поточні витрати.

До технологічних відносять ризики зміни технології здійснення операцій (ризики, пов’язані з неполадками у комп’ютерній системі, втратою документів, комп’ютерним шахрайством тощо).

Залежно від методів розрахунку ризики поділяють на сукупні (загальні) і часткові.

Сукупним ризиком передбачається оцінка і прогнозування величини ризику банку залежно від його доходу, дотримання економічних нормативів ліквідності.

Частковий ризик оцінюється на основі шкали коефіцієнтів ризику за окремою банківською операцією чи групами операцій. Визначити розмір ризиків дають змогу методи розрахунку. Від їх вибору залежить правильність оцінки прогнозованих втрат. Існують три основні методи оцінки ризиків: метод експертних оцінок, аналітичний та частковий (статистичний).

 

 

Білет № 9

Процентна політика

Процентна політика центрального банку – це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною. Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку. Рівень облікової ставки центрального банку – це одна із головних умов рефінансування комерційних банків,тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей. Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів.

1.Загальна характеристика основних операцій банків з векселями.

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

У буквальному перекладі слово «вексель» (wechsel, change, exchange, cambio) означає «розмін».

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Вексель — це свідоцтво боргу. Право власності на вексель зумовлює право на зобов’язання, покладені в основу векселя, а вексель є символом цих зобов’язань під час надання, обігу та виконання останніх. Реалізація прав, що випливають з векселя, можлива лише по його пред’явленні, а у разі втрати векселя вимоги до боржника реалізують через складну судову процедуру. Угоди про кредитні, торговельні та гарантійні операції, а також інкасування векселів і зберігання, купівлю, продаж і обмін векселів за дорученням клієнтів (інших банків) мають бути укладені в письмовій формі з урахуванням вимог чинного законодавства. Розрахункові операції можуть здійснюватись без угод (договорів) на підставі первинних документів (реєстрів, актів тощо).

Окрім зазначених у Положенні «Про операції банків з векселями», банки можуть також здійснювати й емісійні операції у сфері вексельного обігу. Зокрема, як і інші суб’єкти господарської діяльності, банки використовують векселі для оформлення своїх господарських боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

 

До прийняття Закону України «Про обіг векселів в Україні» вітчизняні банки емітували векселі з метою залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків між підприємствами. Унаслідок цих операцій виникав специфічний продукт, який було заведено називати банківським векселем. Нині ж, відповідно до чинного законодавства подібні інструменти як такі, що не мають товарного підґрунтя, випускати заборонено.

Організаційне забезпечення проведення операцій з векселями визначається банком. У банках, які активно використовують векселі, як правило, створюються спеціалізовані структурні підрозділи, до основних функцій яких належать: координування здійснення установами банку операцій з векселями; контроль за до- триманням вимог законодавчих та нормативних актів; здійснення юридичної та фінансової експертиз векселів, що подаються в банк; накопичення, оброблення і зберігання інформації про фінансовий стан зобов’язаних осіб за векселями, що належать банку на праві власності або перебувають у заставі; контроль за строками здійснення відповідних дій за векселями (платіж, акцепт тощо); складання, видача й акцептація банком простих і переказних векселів.

2 .Банківська система та види банківських установ, особливості їх діяльності.

Банківська система — сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємодії та взаємозв'язку.

До неї також входять спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які здійснюють кредитування окремих сфер і галузей народного господарства, інвестиційні, взаємоощадні банки, кредитні союзи, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін.

Основними елементами банківської системи є центральний банк, комерційні банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути.

Центральні емісійні банки — головний елемент банківської системи. Вони здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням і розвитком усієї банківської системи країни. У США таким банком є Федеральна резервна система, в Німеччині — Бундесбанк, в Україні — Національний банк України.

Центральний банк, як правило, є власністю держави. Основними функціями центрального банку є:

випуск в обіг банкнот;

зберігання офіційних золотовалютних резервів;

здійснення кредитування комерційних банків, уряду;

акумулювання і зберігання касових резервів інших кредитних установ;

виконання для уряду розрахункових операцій;

Основними функціями комерційних банків є кредитні, посередницькі, фондові (випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках), розрахункові операції у межах всього народного господарства та ін.

Спеціалізовані фінансово-кредитні установи. — третій важливий структурний елемент банківської системи. Вони виконують різноманітні функції. Інвестиційні банки здійснюють операції щодо випуску і розміщенню акцій, облігацій, залучаючи капітал шляхом випуску і продажу власних акцій або використовуючи кредити комерційних банків.

Взаємоощадні банки, кредитні союзи та інші ощадні установи акумулюють заощадження населення і спрямовують їх здебільшого на фінансування будівництва (житлового, комерційних установ та ін.).

Страхові компанії з метою залучення фінансових коштів продають страхові поліси, а потім вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб'єктам кредити.

Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників у фонди соціального страхування. Серед них розрізняють: 1) фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів); 2) фонди, що інвестують (і крім традиційних джерел виплати пенсій ще отримують частину коштів на ці цілі з інвестицій в цінні папери); 3) фонди, які управляються страховими компаніями або підприємствами (чи за їх дорученням банками).

Інвестиційні компанії залучають кошти шляхом випуску акцій, їх продажу дрібним акціонерам та купівлі цінних паперів промислових компаній різних галузей промисловості.

 

 

Білет № 10

Білет № 11

Білет № 12

Білет № 13

Білет № 14

Білет № 15

Білет № 16

Білет № 17

Білет № 18

Облік кредитних операцій

Комерційні банки надають кредити як юридичним, так і фізичним особам на умовах суворого дотримання принципів поворотності, терміновості, платності та під забезпечення, передбачені чинним законодавством і узгоджені сторонами. Відповідно до Положення «Про кредитування», всі питання, пов’язані з видачею і погашенням кредитів, регламентуються правилами банків і кредитною угодою між позичальником і банком. Для одержання кредиту позичальник надає банку: клопотання про надання кредиту; копії документів, які обґрунтовують необхідність отримання кредиту; бізнес-план; фінансову звітність за останні 2-3 квартали. Після оформлення у кредитну справу всіх документів банк на засіданні Кредитної ради розглядає клопотання про надання кредиту позичальнику. Кредитна угода – це договір, який визначає права й обов’язки обох сторін у зв’язку з видачею кредиту. Відповідно до п. 16 положення «Про кредитування» розмір відсоткових ставок і порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються кредитною угодою залежно від кредитного ризику. Синтетичний облік розрахунків по банківських кредитах здійснюється на пасивних рахунках 60 «Короткострокові позики», 50 «Довгострокові позики». По кредиту зазначених рахунків відображається збільшення заборгованості банкам, по дебету – часткове або повне їх погашення. Записи в облікових регістрах по руху кредитів на рахунках проводяться за даними виписок банків з цих рахунків з доданими до них виправдними документами.

 

 

Білет № 19

1.. Організація та облік операцій за міжбанківськими розрахунками

На кореспондентських рахунках відображаються такі операції: «міжбанківські операції;

* клієнтські операції;

* витрати та доходи, які пов'язані з обслуговуванням кореспондентських рахунків.

Облік міжбанківських розрахунків здійснюється на рахунка* першого класу «Казначейські та міжбанківські операції» розділів 12 «Кошти в Національному банку України», 13 «Кошти Національного банку України», 15 «Кошти в інших банках», 16 «Кошти інши> банків». Для обліку розрахунків між філіями та установами одного банку використовуються рахунки третього класу, групи 39 «Розрахунки між філіями та іншими підвідомчими установами банку».

За кореспондентськими рахунками в аналітичному обліку відкриваються особові рахунки по кожному банку та виду валют Номер особового рахунка складається з таких параметрів: рези-дентність банку; код банку; вид валюти.

Білет № 20

Білет № 21

Білет № 22

Білет № 23

Білет № 24

1. Касові операції банків: сутність, види та порядок здійснення

Банки виконують касові операції з обслуговування клієнтів на основі єдиних правил, установлених Національним банком України. Ці правила визначають порядок прийняття та видачі грошей, їх перерахування, упакування, зберігання та обліку.

Для прийому, зберігання і видачі грошей та цінностей кожна установа банку має касовий відділ (операційну касу)

При обслуговуванні рахунків юридичних та фізичних осіб банки здійснюють:

■ видаткові касові операції;

■ прихідні касові операції.

Касові операції комерційних банків полягають у прийомі банками від своїх клієнтів готівки і зарахуванні сум на різні види рахунків, видачіг отівки на вимогу клієнтів, забезпеченні надійного збереження довірених банку коштів.

Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових

розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, чеків,

акредитивів, вимог-доручень, платіжних вимог, інкасових доручень,

векселів. Форми розрахунків між продавцем та покупцем визначаються

угодами між ними.

Платежі за допомогою переказів здійснюються банками шляхом списання

коштів з рахунка платника і зарахування їх на рахунок вказаної ним

особи.

Інкасо є поширеним видом послуг комерційних банків тим клієнтам, які в

розрахунках застосовують векселі і чеки. Інкасування векселів

проводиться банком за дорученням клієнта до настання строку виплати за

векселем (його погашення).

У практиці розрахунків використовуються і такі документи, як платіжні

вимоги, вимога-доручення та акредитив. Платіжна вимога застосовується

при примусовому стягненні коштів у передбачених чинними нормативними

актами випадках. Вимога-доручення застосовується при акцепті товару.

Суть розрахунків полягає в тому, що названий документ, в якому заповнена

одна частина (вимога), разом з товаром відправляється постачальником

покупцю, котрий у разі згоди платити за товар (акцепту товару) заповнює

другу частину документа (доручення) власними реквізитами, стверджує їх верджує їх підписом та печаткою і здає до свого банку для оплати.

Акредитив являє собою доручення банку покупця банку постачальника

оплачувати рахунки останнього за відвантажені цінності на умовах,

передбачених в акредитивній заяві покупця.

Касове обслуговування клієнтів полягає в тому, що комерційні банки

приймають від них готівкові кошти та зараховують їх на відповідні

рахунки, видають із цих рахунків готівкові кошти клієнтам за їх вимогою

на відповідні цілі.

Для прийняття та видачі готівки в установах банків організуються

прибуткові та видаткові каси. В установах банків з невеликим обсягом

касових операцій можуть організовуватись єдині каси, які здійснюють весь

комплекс касових операцій.

Комерційні банки стягують з клієнтів плату за касові послуги, розмір

якої визначається угодою.

2. Аналіз факторингових операцій банків

Одним із найперспективніших видів банківських послуг є факторинг — ризикований, але високоприбутковий бізнес, ефективне знаряддя фінансового маркетингу, одна з форм інтегрування банківських операцій, що найбільше пристосована до сучасних процесів розвитку економіки.

В операції факторингу звичайно беруть участь три особи: фактор-банк — покупець вимоги, початковий кредитор (клієнт) і боржник, що одержав від клієнта товари з відстроченням платежу.

Операція факторингу полягає в тому, що факторинговий відділ банку купує боргові вимоги (рахунки-фактури) клієнта на умовах негайної оплати 70—90 % вартості відфактурованих поставок і сплати іншої частини за відрахуванням процента за кредит та комісійних платежів, у строго обумовлені терміни незалежно від надходження виторгу від дебіторів. 10—30 %, що лишились, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові. Утримані банком 10—30 % від суми боргу є також заходом стимулювання клієнта до належного виконання обов’язків щодо поставки. Якщо боржник не оплачує в термін рахунку факторингу, то виплати замість цього здійснює факторинговий відділ.

Головною метою факторингових операцій є:

забезпечити постачальникові своєчасну оплату відвантажених товарів;

управління платіжною дисципліною позичальника;

підвищення ефективності розрахунків між клієнтами;

ліквідація виникнення дебіторської заборгованості у позичальника.

Факторингові операції банків класифікуються як:

внутрішні, якщо постачальник і його клієнт, тобто сторони за договором купівлі-продажу, а також факторингова компанія перебувають в одній і тій самій країні;

міжнародні, якщо суб’єкти факторингової операції перебувають у різних країнах.

Факторинг відносять до нетрадиційних для вітчизняної практики операцій, їх частка в загальній сумі активів банку незначна, що спричинено відсутністю економічних умов для їх розвитку. Основними факторами розвитку факторингових операцій є зро-стання обсягів виробництва, зміцнення загальної платоспроможності контрагентів ринкових відносин, зниження темпів інфляції, удосконалення ресурсної бази.

Головною метою аналізу факторингових операцій є визначення невикористаних резервів з підвищення рівня їх ефективності.

Крім того, в процесі аналізу факторингових операцій необхідно визначити:

рівень купівлі дебіторської заборгованості;

значимість факторингу в діяльності банку;

дохідність і прибутковість факторингових операцій;

доцільність проведення факторингових операцій.

3. Організація міжбанківських розрахунків в Україні

В ринковій економіці щодня укладається безліч угод. Безготівкові платежі між суб'єктами підприємницької діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб'єктів підприємницької діяльності, рахунки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські розрахунки являють собою систему організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв'язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

— розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

— переобліку векселів;

— отримання кредитів центрального банку в порядку рефінан­

сування;

— купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функціонування економічних процесів.

У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і видаванням позик належить до найважливіших банківських операцій. На здійснення розрахунків витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

В умовах ринкової економіки придбання товарів та послуг оплачується грошима, що перебувають або в обігу, або у формі депозитів на банківських рахунках, іноді використовується кредит. При цьому численні учасники економічного процесу — приватні особи, фірми, що діють на фінансових ринках та.в інших секторах економіки, — мусять враховувати проблему невизначеності терміну надходження та виконання їхніх платежів

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різняться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування національних платіжних систем. Водночас є і загальні проблеми, які автоматично переносяться на платіжні механізми.

 

 

Білет № 25

1. Організація системи банківського регулювання

В усіх країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді функціонує система банківського регулювання та нагляду. У окремих із них вона існує вже понад століття. В Україні згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність», а також із законопроектом «Про Національний банк України» функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні департаменти центрального апарату НБУ з урахуванням їхнього функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює департамент валютного регулювання, департамент готівково-грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівковою національною валютою, департамент бухгалтерського обліку та розрахунків визначає порядок бухгалтерського обліку і звітності в банках тощо. Значну роль у виконання функцій банківського регулювання та нагляду відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь НБУ. НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідних структурних підрозділів.

Білет № 26

Білет № 27

Білет № 28

Білет № 29

Білет № 30

Білет 31

Білет № 32

Облік кредитних операцій

Комерційні банки надають кредити як юридичним, так і фізичним особам на умовах суворого дотримання принципів поворотності, терміновості, платності та під забезпечення, передбачені чинним законодавством і узгоджені сторонами.

Кредити можуть надаватись шляхом зарахування коштів на рахунок позичальника або шляхом прямого перерахування коштів за призначенням. У готівковій формі може надаватися кредит суб'єктам господарювання тільки для розрахунків із здавальниками сільськогосподарської продукції

Із спеціального рахунка банк оплачує розрахунковоплатіжні документи постачальників за продовольчі і непродовольчі товари в міру Їх надходження; здійснює попередню оплату товарів вітчизняного виробництва, а також погашає одержані позички банків, які надаються на закупівлю товарів

аписи в облікових регістрах по руху кредитів на рахунках проводяться за даними виписок банків з цих рахунків з доданими до них виправдними документами. На рахунку 60 «Короткострокові позики» ведеться облік розрахунків у національній і іноземній валюті по кредитах банків, строк повернення яких не перевищує 12 місяців з дати балансу, та за позиками, строк погашення яких минув.

По кредиту рахунка 60 «Короткострокові позики» відображаються суми одержаних кредитів (позик), по дебету — сума їх по