Аналіз витрат банку та їх характеристика

Витрати – це зменшення екон. вигоди в аналізованому періоді внаслідок проведення комерц. б-ком фін-х та госп-х операцій, які зменшують активи або збільшують заборгованість. Здійснюючи аналіз витрат, необхідно: вивчити динаміку і структуру витрат за напрями та постатейно; оцінити виконання фін-го плану за витратами; визначити вплив відповідних факторів на величину ви трат з метою виявлення резервів їх оптимізації; виявити відповідність динаміки вартості ресурсної бази ціновій політиці б-ку; вивчити вплив стану грош. ринку на структуру ресурсної бази б-ку та величину його витрат; розрахувати ступінь диверсифікації ресурсної бази б-ку. Можна сказати, що у сфері витрат комерц. б-ку загальна цільова установка на їх мінімізацію дає вже за початкової неоднозначний результат. Тільки витрати б-ку за санкціями (сплата штрафів, пені та ін.) передбачають їх повну, гранично можливу мінімізацію, але не завжди. Якщо б-к, порушуючи паритет партнерських відносин, просто виключає можливість застосування до нього санкцій у депозитних, кредитних та ін. угодах, а клієнти при цьому несуть повну фін-ву відповідальність, то така економія здатна різко знизити його фін-вий стан, привести до втрати клієнтів, дефіциту ресурсної бази, кризи ліквідності та посилення ризиків. Що стосується «економії» на податках, резервуванні, страхуванні, то тут мова може йти лише про оптимізацію їх рівня відповідно до встановлених нормативів та до адекватності ризикам.

Методи оцінки ризиків.

На сьогодні найбільш розповсюдженими методами кількісного аналізу ризику, є:

• статистичний;

• аналіз доцільності витрат;

• метод експертних оцінок;

• аналітичний;

• використання аналогів.

Статистичний метод. Статистичний метод з визначення ризику використовується для обчислення очікуваної тривалості кожної роботи і проекту в цілому.

Суть цього методу полягає в тому, що для розрахунку ймовірностей виникнення збитків аналізуються всі статистичні дані, що стосуються результативності здійснення фірмою розглянутих операцій.

Аналіз доцільності витрат. Суть методу аналізу доцільності витрат ґрунтується на тому, що в процесі банківської діяльності витрати з кожного конкретного напрямку, а також з окремих еле­ментів мають неоднаковий ступінь ризику.

Метод експертних оцінок. Метод визначення ступеня ризику шляхом експертних оцінок носить більш суб´єктивний характер (порівнянне з іншими методами). Ця суб´єктивність є наслідком того, що група експертів, яка займається аналізом ризику, висловлює власні суб´єктивні судження як про минулу ситуацію, так і про перспективи її розвитку.

Аналітичний метод. Аналіз економічної літератури, присвячений проблемам оцінки ступеня ризику за допомогою використання аналітичного методу, показав, що його варто звести до декількох взаємозалежних етапів.

Метод аналогій. При аналізі ризику нового проекту дуже корисними можуть виявитися дані про наслідки впливу несприятливих факторів ризику на інші проекти.

Суть методу використання аналогів полягає у тому, що при аналізі ступеня ризику визначеного напряму діяльності суб´єкта доцільно використовувати дані про розвиток таких самих аналогічних напрямів у минулому.

При використанні методу аналогій слід дотримуватися певної обережності. Навіть у правильних випадках невдалого завершення проектів дуже важко створити передумови для майбутнього ана­лізу, тобто підготувати вичерпний і реалістичний набір можливих сценаріїв зривів проектів. Справа в тому, що для більшості негативних наслідків характерні певні особливості.

Білет № 8

3 Політика рефінансування

Політика рефінансування – це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи. Для комерційних банків рефінансування у центральному банку – це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності. І центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків – це, по – перше, канал безготівкової емісії, а по - друге, - спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право. Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку.

1. Основні форми та способи організації безготівкових розрахунків комерційного банку.

Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного відтворення, завершальною ланкою у процесі реалізації суспільного продукту. Вони здійснюються за допомогою готівкових грошей і в безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки застосовуються в основному у взаємовідносинах підприємств і організацій з населенням, тобто обслуговують рух грошових доходів і витрат населення. У розрахунках між підприємствами й організаціями майже всі платежі (крім Дрібних) здійснюються шляхом безготівкових перерахувань. Сукупність усіх грошових розрахунків незалежно від форми їх здійснення являє собою грошовий обіг.

Залежно від розрахункового документа, що використовується у розрахунках та його обігу, розрізняють такі форми розрахунків:

• платіжними дорученнями;

• чеками;

• за допомогою акредитивів;

• вимогами-дорученнями та ін. Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення — це письмовий документ стандартної форми з дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування вказаної суми коштів з його рахунку на рахунок одержувача (рис. 3.3). Розрахунки платіжними дорученнями — це одна з найпоширеніших в Україні форм розрахунків. За цією формою клієнти банків можуть розраховуватися за товарними і нетоварними операціями: за куплені товари, послуги, виконані роботи, за зобов’язаннями перед фізичними особами (аліменти, пенсії, заробітна плата, гонорари тощо), за зобов’язаннями перед банками, податковими, страховими та іншими фінансовими органами, іншими юридичними особами.

Банковський чек – це чек, який виписан банком на свій банк-кореспондент. У тексті таких чеків немає найменування фірми-чекодавця, а чекодавцем виступає банк боржника. Оплата по таким чекам здійснюється за рахунок коштів банка чекодавця на його рахунках в банку-кореспонденті за кордоном.

Акредитив — це форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний:

· виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

· надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Банк емітент може відкривати такі види акредитивів:

· покритий — акредитив для здійснення платежів, при якому завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;

· непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитиви бувають відкличні та невідкличні, про що робиться позначка безпосередньо на бланку акредитива.

Платіжні вимоги-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина — вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина — доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунка на рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (платнику коштів). Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника.

Аналіз внутрішніх ризиків.

Внутрішні ризики - це події, ймовірність виникнення яких безпосередньо пов'язана з виконанням структурними підрозділами та працівниками Державного казначейства відповідних процесів, операцій.

Відповідно вони пов’язані з:

1) активами банку (кредитні, валютні, ринкові, розрахункові, лізингові, факторингові, касові, інвестиційні ризики тощо);

2) зобов’язаннями банку (ризики за вкладами та іншими депозитними операціями, за міжбанківськими кредитами, отриманими кредитами);

3) якістю управління банком власними активами і пасивами (процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, неплатоспроможності, ризик структури капіталу, недостатності капіталу);

4) ризиком реалізації фінансових послуг

Вивчаючи ризики, пов’язані з якістю управління активами і зобов’язаннями, слід особливо уважно аналізувати процентний ризик, тобто небезпеку втрат унаслідок перевищення сплачених процентних ставок над отриманими.

Щодо ризиків, пов’язаних із реалізацією фінансових послуг, застосовують спеціальні методи аналізу. Вивчаючи операційні ризики банку, оцінюють, як збільшується вартість послуг банку та зростають поточні витрати.

До технологічних відносять ризики зміни технології здійснення операцій (ризики, пов’язані з неполадками у комп’ютерній системі, втратою документів, комп’ютерним шахрайством тощо).

Залежно від методів розрахунку ризики поділяють на сукупні (загальні) і часткові.

Сукупним ризиком передбачається оцінка і прогнозування величини ризику банку залежно від його доходу, дотримання економічних нормативів ліквідності.

Частковий ризик оцінюється на основі шкали коефіцієнтів ризику за окремою банківською операцією чи групами операцій. Визначити розмір ризиків дають змогу методи розрахунку. Від їх вибору залежить правильність оцінки прогнозованих втрат. Існують три основні методи оцінки ризиків: метод експертних оцінок, аналітичний та частковий (статистичний).

 

 

Білет № 9

Процентна політика

Процентна політика центрального банку – це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною. Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку. Рівень облікової ставки центрального банку – це одна із головних умов рефінансування комерційних банків,тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей. Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів.

1.Загальна характеристика основних операцій банків з векселями.

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

У буквальному перекладі слово «вексель» (wechsel, change, exchange, cambio) означає «розмін».

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Вексель — це свідоцтво боргу. Право власності на вексель зумовлює право на зобов’язання, покладені в основу векселя, а вексель є символом цих зобов’язань під час надання, обігу та виконання останніх. Реалізація прав, що випливають з векселя, можлива лише по його пред’явленні, а у разі втрати векселя вимоги до боржника реалізують через складну судову процедуру. Угоди про кредитні, торговельні та гарантійні операції, а також інкасування векселів і зберігання, купівлю, продаж і обмін векселів за дорученням клієнтів (інших банків) мають бути укладені в письмовій формі з урахуванням вимог чинного законодавства. Розрахункові операції можуть здійснюватись без угод (договорів) на підставі первинних документів (реєстрів, актів тощо).

Окрім зазначених у Положенні «Про операції банків з векселями», банки можуть також здійснювати й емісійні операції у сфері вексельного обігу. Зокрема, як і інші суб’єкти господарської діяльності, банки використовують векселі для оформлення своїх господарських боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

 

До прийняття Закону України «Про обіг векселів в Україні» вітчизняні банки емітували векселі з метою залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків між підприємствами. Унаслідок цих операцій виникав специфічний продукт, який було заведено називати банківським векселем. Нині ж, відповідно до чинного законодавства подібні інструменти як такі, що не мають товарного підґрунтя, випускати заборонено.

Організаційне забезпечення проведення операцій з векселями визначається банком. У банках, які активно використовують векселі, як правило, створюються спеціалізовані структурні підрозділи, до основних функцій яких належать: координування здійснення установами банку операцій з векселями; контроль за до- триманням вимог законодавчих та нормативних актів; здійснення юридичної та фінансової експертиз векселів, що подаються в банк; накопичення, оброблення і зберігання інформації про фінансовий стан зобов’язаних осіб за векселями, що належать банку на праві власності або перебувають у заставі; контроль за строками здійснення відповідних дій за векселями (платіж, акцепт тощо); складання, видача й акцептація банком простих і переказних векселів.

2 .Банківська система та види банківських установ, особливості їх діяльності.

Банківська система — сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємодії та взаємозв'язку.

До неї також входять спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які здійснюють кредитування окремих сфер і галузей народного господарства, інвестиційні, взаємоощадні банки, кредитні союзи, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін.

Основними елементами банківської системи є центральний банк, комерційні банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути.

Центральні емісійні банки — головний елемент банківської системи. Вони здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням і розвитком усієї банківської системи країни. У США таким банком є Федеральна резервна система, в Німеччині — Бундесбанк, в Україні — Національний банк України.

Центральний банк, як правило, є власністю держави. Основними функціями центрального банку є:

випуск в обіг банкнот;

зберігання офіційних золотовалютних резервів;

здійснення кредитування комерційних банків, уряду;

акумулювання і зберігання касових резервів інших кредитних установ;

виконання для уряду розрахункових операцій;

Основними функціями комерційних банків є кредитні, посередницькі, фондові (випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках), розрахункові операції у межах всього народного господарства та ін.

Спеціалізовані фінансово-кредитні установи. — третій важливий структурний елемент банківської системи. Вони виконують різноманітні функції. Інвестиційні банки здійснюють операції щодо випуску і розміщенню акцій, облігацій, залучаючи капітал шляхом випуску і продажу власних акцій або використовуючи кредити комерційних банків.

Взаємоощадні банки, кредитні союзи та інші ощадні установи акумулюють заощадження населення і спрямовують їх здебільшого на фінансування будівництва (житлового, комерційних установ та ін.).

Страхові компанії з метою залучення фінансових коштів продають страхові поліси, а потім вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб'єктам кредити.

Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників у фонди соціального страхування. Серед них розрізняють: 1) фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів); 2) фонди, що інвестують (і крім традиційних джерел виплати пенсій ще отримують частину коштів на ці цілі з інвестицій в цінні папери); 3) фонди, які управляються страховими компаніями або підприємствами (чи за їх дорученням банками).

Інвестиційні компанії залучають кошти шляхом випуску акцій, їх продажу дрібним акціонерам та купівлі цінних паперів промислових компаній різних галузей промисловості.

 

 

Білет № 10