Особливості перекладу прозових творів.

1. Форми словесної образності та мовленнєві плани прозового художнього твору.

2. Переклад хронологічно-віддаленого твору.

3. Жанрові різновиди художніх творів та особливості їх перекладу (проза суб’єктивна, романтична, іронічна, фантастична, пригодницька, психологічна).

 

Проза - один з двох основних типів літературної творчості, що являє собою глибоко своєрідну сферу мистецтва слова, різноманітну як за формою, так і за змістом, а також за своїм місцем в історії літератури. Художня проза у власному сенсі є порівняно пізнім явищем, яке почало формуватися, починаючи з епохи Відродження, але це не означає, що проза не існувала раніше. Саме за доби Відродження і Просвітництва художня проза посідала провідне місце в літературі. Проза прагнулаосвоїти повсякденне буття людей у його складній багатогранності, у неподільному поєднанні різнорідних стихій, що знаходить вираження у романі, повісті, новелі тощо. Прозаїчна організація є внутрішньо адекватною самій атмосфері й тональності цих жанрів. І досі ще не вирішене питання про формальну побудову художньої прози. Доволі поширеною є думка, що за своєю організацією художня проза не відрізняється принципово від звичайного усного і письмового мовлення людей. Водночас, багато дослідників, а також і майстрів перекладу стверджують, що прозаїчні жанри мають свою складну і внутрішньозакономірну ритмічну структуру, яка принципово відрізняється від віршованого ритму і все ж незаперечно виводить прозу за межі повсякденного мовлення. Існують свідоцтва письменників про те, що проза вимагає від автора не меншої, а можливо, і більшої напруги та майстерності, ніж вірш.

Художня своєрідність прози не вичерпується, зрозуміло, принципами зовнішньої організації мовлення. У прозі переважають суттє­во інші засоби і форми словесної образності, ніж у поезії. Різні види тропів, які відіграють велику роль у поетичному мовленні, посідають значно менш важливе місце у прозі. Якщо в поезії потужним джерелом художньої енергії є взаємодія смислу слів, яка реалізується у різноманітних формах співставлення слів (порівняння, метафора, метонімія), для прози, передусім, характерною є взаємодія різних мовленнєвих планів: мовлення автора, оповідача, персонажів. При взаємному відображенніцих мовленнєвих планів здійснюється художнє осмислення і оцінка того, що зображується. Сама словесна картина в прозі постає, порівняно з поезією, як значно прозоріша, яка ніби безпосередньо відображує певну життєву реальність. У прозі більш важливе значення мають сюжет і фабула, послідовний розвиток дії, тут виразніше і пред­метніше виступають характери і обставини. Використання діалогіч­ного мовлення, так званого драматичного діалогу, споріднює прозу з третім основним родом художньої літератури — драмою.

Переклад прозових творів ставить перед перекладачем специфічні завдання і утворює специфічні труднощі, зокрема, це стосується пере­кладу хронологічно-віддалених творів, коли перекладачеві доводиться шукати золоту середину: дати зрозуміти сучасному читачеві, з одного боку, часову віддаленість, зберегти атмосферу часу написання твору, відтворити максимально точну картину світу, характерну для сучас­ників автора, а з другого боку, не архаїзувати надмірно твір. Власне, кожний прозовий твір кидає перекладачеві свої унікальні виклики: тут і жанр, і ідіостиль автора, і соціокультурні фактори, і підтексти чужої мови. Перекладач художнього твору не має права ставитися до будь-якого його елементу як до дрібниці, не вартої уваги. Велика повага до авторського задуму в усій його повноті мусить бути однією з головних засад перекладача художньої літератури.

 

William Makepeace Thackeray

(1811-1863)

VANITY FAIR

Joseph Sedley was twelve years older than his sister Amelia. He was in the East India Company's Civil Service, and his name appeared, at the period of which we write, in the Bengal division of the East India Register, as collector of Boggley Wollah, an honourable and lucrative post, as everybody knows: in order to know to what higher posts Joseph rose in the service, the reader is referred to the same periodical.

Boggley Wollah is situated in a fine, lonely, marshy, jungly district, famous for snipe-shooting, and where not unfrequently you may flush a tiger. Ramgunge, where there is a magistrate, is only forty miles off, and there is a cavalry station about thirty miles farther; so Joseph wrote home to his parents, when he took possession of his collector-ship. He had lived for about eight years of his life, quite alone, at this charming place, scarcely seeing a Christian face except twice a year, when the detachment arrived to carry off the revenues which he had collected, to Calcutta.

Luckily, at this time he caught a liver complaint, for the cure of which he returned to Europe, and which was the source of great comfort and amusement to him in his native country. He did not live with his family while in London, but had lodgings of his own, like a gay young bachelor. Before he went to India he was too young to partake of the delightful pleasures of a man about town, and plunged into them on his return with considerable assiduity. He drove his horses in the Park; he dined at the fashionable taverns (for the Oriental Club was not as yet invented); he frequented the theatres, as the mode was in those days, or made his appearance at the opera, laboriously attired in tights and a cocked hat.

On returning to India, and ever after, he used to talk of the pleasure of this period of his existence with great enthusiasm, and give you to understand that he and Brummel were the leading bucks of the day. But he was as lonely here as in his jungle at Boggley Wollah. He scarcely knew a single soul in the metropolis: and were it not for his doctor, and the society of his blue-pill, and his liver complaint, he must have died of loneliness. He was lazy, peevish, and a bon-vivant; the appearance of a lady frightened him beyond measure; hence it was but seldom that he joined the paternal circle in Russell Square, where there was plenty of gaiety, and where the jokes of his good-natured old father frightened his amour-propre. His bulk caused Joseph much anxious thought and alarm; now and then he would make a desperate attempt to get rid of his superabundant fat; but his indo­lence and love of good living speedily got the better of these endeavours at reform, and he found himself again at his three meals a day. He never was well dressed; but he took the hugest pains to adorn his big person, and passed many hours daily in that occupation. His valet made a fortune out of his wardrobe: his toilet-table was covered with as many pomatums and essences as ever were employed by an old beauty: he had tried, in order to give himself a waist, every girth, stay, and waistband then invented. Like most fat men, he would have his clothes made too tight, and took care they should be of the most brilliant colours and youthful cut. When dressed at length, in the afternoon, he would issue forth to take a drive with nobody in the Park; and then would come back in order to dress again and go and dine with nobody at the Piazza Coffee-House. He was as vain as a girl; and perhaps his extreme shyness was one of the results of his extreme vanity. If Miss Rebecca can get the better of him, and at her first entrance into life, she is a young person of no ordinary cleverness.

 

Вільям Мейкпіс Теккерей

ЯРМАРОК СУЄТИ

Переклад О. Сенюк

Джозеф Седлі був на дванадцять років старший за свою сестру Емілію. Він займав цивільну посаду в Ост-Індській компанії, і на той час, про який ми розповідаємо, був записаний у Бенгальському розділі Ост-Індського довідника як збирач податків у Боглі-Уолагу - а всім відомо, що це почесне і прибуткове місце. Якщо читач хоче дізнатися, до яких іще посад дослужився Джозеф у тій компанії, ми відсилаємо його до цього самого довідника.

Боглі-Уолаг розташований у відлюдній, мальовничій, зарослій джунглями болотистій місцевості, куди приїздили полювати на бекасів і де досить часто можна було сполохати й тигра. До Ремганджа, де містився суд, було звідти тільки сорок миль, а за тридцять миль далі розташувався кавалерійський полк - так писав Джозеф батькам додому з приводу своєї посади. Він прожив у тому чарівному закутку років вісім зовсім самітний, не бачивши жодної християнської душі, за винятком двох разів на рік, коли туди з'являвся військовий загін, щоб відвезти до Калькутти прибутки, які Джозеф устигав зібрати.

Нa щастя, саме тоді він нажив якусь хворобу печінки, повернувся лікувати її до Європи, і з цієї нагоди оточив себе на батьківщині вели­ком комфортом, і віддався різним розвагам. У Лондоні він не мешкав з батьками, а мав власну квартиру, як і годиться неодруженому гуляці. До від'їзду в Індію Джозеф був надто молодий, щоб брати участь у столичних розвагах, тому, вернувшись, він поринув у них з головою: катався в Парку власною каретою, обідав у модних тавернах (бо "Східний клуб" ще не був створений), учащав до театрів згідно з тогочасною модою або з'являвся в опері, старанно вичепурившись у вузькі панталони й трикутний капелюх.

Повернувшись потім до Індії, і взагалі до кінця своїх днів Джозеф любив захоплено розповідати про ту пору свого життя, натякаючи, що він і Бруммель були тоді найпершими гуляками. Та насправді він був у Лондоні такий же самітний, як і в джунглях свого Боглі-Уолага. Він не знав у столиці жодної душі, і якби не лікар і товариство синіх таблеток та болю печінки, він би загинув із самоти. Джозеф був ледачий, дражливий бонвіван; жінок він боявся найдужче за все, тому радко з’являвся в родинному колі на Рассел-сквер, де панував радісний настрій і де жарти добродушного батька зачіпали його самолюбство. Огрядність завдавала йому великого клопоту й тривог, час від часу він відчайдушно пробував спекатися зайвого сала, проте лінивість і звичка ні в чому собі не відмовляти брали гору над його наміром змінити життя, і він знову починав наїдатися донесхочу тричі на день. Він не вмів одягатися гарно, але витрачав багато зусиль, щоб причепурити свою огрядну постать, і гаяв на це щодня по кілька годин. Його служник набув собі цілий статок на господаревому гардеробі, туалетний столик Джозефа був заставлений помадами й есенціями, ніби в якоїсь літньої кокетки, щоб мати талію, він випробував усі паски, корсети й бандажі, які тільки тоді існували. Як більшість огрядних людей, він полюбляв вузьке вбрання і дбав про те, щоб воно було якнайяскравіших кольорів і молодіжного крою. Причепурившись нарешті, Джозеф вирушав сам кататися в Парк, потім вертався, перевдягався і йшов знову ж таки сам обідати до "Кав'ярні П'яцца". Він був самозакоханий, як дівчина, і, ма­буть, його хвороблива несміливість була одним із наслідків надмірного самолюбства. Якщо міс Ребска зуміє спіймати його, та ще й тільки-но вступивши в життя, то вона - особа з неабияким хистом.

Завдання:

1. Чи дотримано стилістичний баланс між оригіналом і українським перекладом? Обґрунтуйте свою відповідь.

Стилістичний баланс - відповідність стилістичного регістру, а також стилістичних засобів, які застосовує автор оригіналу і перекладач.

2. Які елементи тексту видаються вам найскладнішими для перекладу? Обґрунтуйте чому і якими засобами можна подолати ці труднощі?

3. Які лексичні одиниці є хронологічно або темпорально-маркованими?

4. Випишіть із словника усі запропоновані значення культурно- та темпорально-маркованих лексичних одиниць. Порівняйте їх сти­лістичну валентність.

5. Проаналізуйте переваги й недоліки перекладу даного фрагмента. Запропонуйте свої варіанти перекладу виділених слів.

6. Проаналізуйте засоби відтворення в перекладі власних назв, іншо­мовних слів та архаїзмів.

7. Проаналізуйте семантичне поле прикметника lazy. Прокоментуйте різницю у значеннях, стилістичному забарвленні і сполучуваності цього прикметника. Знайдіть найбільш прийнятні відповідники в українському тезаурусі.

1) idle, inactive, indolent, inert, remiss, shiftless, slack, slothful, slow, workshy;

2) drowsy, lanquid, languorous, lethargic, sleepy, slow-moving, slug­gish, somnolent, torpid.

 

 

СУБ'ЄКТИВНА ПРОЗА

Літературний твір, у центрі якого - змалювання душевно­го стану людини й перебігу її настроїв, тоді як зовнішній світ стає лише рамкою для її переживань, можна умовно віднес­ти до суб'єктивної прози.

Одним із типових романів такого спрямування є «Страж­дання молодого Вертера» (1774) Й.В. Гете (1749 - 1832). Ук­раїнською мовою його переклав Сидір Сакидон, інтерпрета­тор багатьох повістей та оповідань французьких і німецьких письменників.

Увесь твір Ґете - піднесений внутрішній монолог Верте­ра, безнадійно закоханого в дружину його друга Лотту. Автор звертається до мовних засобів емоційності, до гіперболічних вис­ловів, до забарвлення таємничості, якого Вертер надає зви­чайним речам.

 

РОМАНТИЧНА ПРОЗА

Роман Юрія Яновського (1902-1954) «Вершники» (1935) є загальновизнаним шедевром української романтичної прози. Його стилістику побудовано на різких контрастах, на гіпер­болах, на наслідуванні мови гоголівської повісти «Тарас Бульба».

У «Вершниках» відбилася поетика українських народних дум, яку тонко відчував автор роману.

 

ІРОНІЧНА ПРОЗА

Основна особливість іронічної прози - наявність підтекс­ту, який ніби просвічує крізь речення художнього твору, нада­ючи їм подвійного значення. Взірцем іронічної прози можна вважати філософську повість Вольтера (1694 - 1778) «Кандід, або Оптимізм» (1759): поневіряння її головного героя спрос­товують оптимістичне уявлення про нашу планету як про «найкращий зі світів».

ФАНТАСТИЧНА ПРОЗА

Твори фантастичної прози сповнені неймовірних пригод, їхні герої потрапляють у невірогідні обставини, проте за всіма цими дивовижами криється авторське прагнення довести парадоксальним чином ту чи іншу думку, зміцнити си­стему доказів певного політичного чи філософського поло­ження. Великими майстрами фантастичної прози є Ф. Рабле, M. Шеллі, Е. Т. А. Гофман, M. Гоголь, Г. Уеллс, M. Булгаков, P. Бредбері.

Одним із найвидатніших фантастів вважається Джонатан Свіфт (1667-1745), книжка якого «Подорожі Ґулівера» (1726) набула світової популярності. Порівняйте переклади з ори­гіналом і визначте, чи відтворено в них зміст і стиль першо­твору, точність описів, їх лаконізм і виразність.

CHAPTER TWO

The Emperor of Lilliput, attended by several of the Nobility, comes to see the Author in his Confinement. The Emperor's Person and Habit described. Learned Men appointed to teach the Author their Language. He gains Favour by his mild Disposition. His Pockets are searched, and his Sword and Pistols taken from him.

When I found myself on my Feet, I looked about me, and must confess I never beheld a more entertaining Prospect. The Country round appeared like a continued Garden; and the inclosed Fields, which were generally Forty Foot square, resembled so many Beds of Flowers. These Fields were intermingled with Woods of half a Stang, and the tallest Trees, as I could judge, appeared to be seven Foot high. I viewed the Town on my left Hand, which looked like the painted Scene of a City in a Theatre.

РОЗДІЛ II

Цісар Ліліпутів відвідує з своїм двором Гулівера. - Опис особи йо­го Ціс. Величества.

- Вченим поручається навчити Ґулівера краєвої бесіди. - Лагідностию норовів позискує Ґулівер прихильність Ліліпутів. - Ревізія його ки­шені і відібране шпади і пістолетів.

 

Скоро я на ноги станув, оглянувся я довкола, мушу признати, що ніколи в життю не бачив я так красного краєвиду. Ціла околиця пред­ставилась немов один великий город, а поле немов гарні грядки цвітів. Декуда було поле переплітане лісами; найбільші дерева в лісі не були більш як шість стіп високі. На лівім боці побачив я столицю держави, котра цілком була подібна до тих міст, які малюють на декораціях те­атральних.

 

РОЗДІЛ II

Імператор Ліліпути в супроводі багатьох вельмож приходить поди­витись на автора в його ув'язненні. Опис особи та одягу імператора. До автора приставлено вчених, щоб учити його ліліпутської мови. Лагід­ною поведінкою автор здобуває прихильність імператора. Кишені його обшукують і відбирають у нього шаблю й пістолети.

Підвівшись, я роздивився навкруги. Мушу сказати, що жоден крає­вид не тішив мені очей більше, як той, що розкинувся переді мною. Вся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, що майже в кожному з них було сорок квадратних футів, скидалися на квітники. Ці лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, були не більше семи футів заввишки. Ліворуч я бачив місто, що мало вигляд те­атральної декорації.

 

ПРИГОДНИЦЬКА ПРОЗА

Яскравою прикметою пригодницьких оповідань та рома­нів є їхня екзотичність. Як правило, події цих творів відбува­ються на далеких континентах, у маловідомих країнах або в давні часи. Тому важливе місце у пригодницькій прозі посіда­ють більш-менш докладні описи незвичних обставин, у яких діють герої. Відомими авторами творів пригодницького жан­ру є В. Скотт, О. Дюма, Ж. Верн, Р. Кіплінґ, Р. Сабатіні, Ф. Ку­пер та ін.

Порівняйте з оригіналом початок повісті Джека Лондона (1876-1916) «Поклик предків» в українському перекладі, звер­ніть увагу, зокрема, на виклад подій «з погляду» пса та на пе­реходи викладу до звичайної, людської точки зору.

 

CHAPTER I

Into the Primitive

«Old longings nomadic leap, Chafing at custom's chain; Again from its brumal sleep Wakens the ferine strain».

Buck did not read the newspapers, or he would have known that trouble was brewing, not alone for.himself, but for every tide-water dog, strong of muscle and with warm, long hair, from Puget Sound to San Diego. Because men, groping in the Arctic darkness, had found a yellow metal, and because steamship and transportation companies were booming the find, thousands of men were rushing into the Northland. These men wanted dogs, and the dogs they wanted were heavy dogs, with strong muscles by which to toil, and furry coats to protect them from the frost.

Buck lived at a big house in the sun-kissed Santa Clara Valley. Judge Miller's place, it was called. It stood back from the road, half hidden among the trees, through which glimpses could be caught of the wide cool veranda that ran around its four sides. The house was approached by gravelled drive­ways which wound about through wide-spreading lawns and under the inter­lacing boughs of tall poplars. At the rear things were on even a more spacious scale than at the front. There were great stables, where a dozen grooms and boys held forth, rows of vine-clad servants' cottages, an endless and orderly array of outhouses, long grape arbors, green pastures, orchards, and berry patches. Then there was the pumping, plant for the artesian well, and the big cement tank where Judge Miller's universal respect, enabled him to carry himself in right royal fashion. During the four years since his puppyhood he had lived the life of a sated aristocrat; he had a fine pride in himself, was even a trifle egotistical, as country gentlemen sometimes become because of their insular situation. But he had saved himself by not becoming a mere pampered house-dog. Hunting and kindred outdoor delights had kept down the fat and hardened his muscles; and to him, as to the cold-tubbing races, the love of water had been a tonic and a health preserver.

Boys took their morning plunge and kept cool in the hot afternoon.

And over this great demesne Buck ruled. Here he was born, and here he had lived the four years of his life. It was true, there were other dogs. There could not but be other dogs on so vast a place, but they did not count. They came and went, resided in the populous kennels, or lived obscurely in the recesses of the house after the fashion of Toots, the Japanese pug, or Ysabel, the Mexican hairless, - strange creatures that rarely put nose out of doors or set foot to ground. On the other hand, there were the fox terriers, a score of them at least, who yelped fearful promises at Toots and Ysabel looking out of the windows at them and protected by a legion of housemaids armed with brooms and mops.

But Buck was neither house-dog nor kennel-dog. The whole realm was his. He plunged into the swimming tank or went hunting with the Judge's sons; he escorted Mollie and Alice, the Judge's daughters, on long twilight or early morning rambles; on wintry nights he lay at the Judge's feet before the roaring library fire; he carried the Judge's grandsons on his back, or rolled them in the grass, and guarded their footsteps through wild adventures down to the fountain in the stable yard, and even beyond, where the paddocks were, and the berry patches. Among the terriers he stalked imperiously, and Toots and Ysabel he utterly ignored, for he was king, - king over all creeping, crawling, flying things of Judge Miller's place, humans included.

His father, Elmo, a huge St. Bernard, had been the Judge's inseparable companion, and Buck bid fair to follow in the way of his father. He was not so large, - he weighed only one hundred and forty pounds, - for his mother, Shep, had been a Scotch shepherd dog.

 

1. ДО ПЕРВІСНОГО ЖИТТЯ

До мандрів незбитая туга Живе понад звички набуті, І, з сплячки віків пробудившись, Звір дикий скидає всі пута.

Бек не читав газет, отож і не знав, що для нього настала тривожна пора; та й не для нього тільки, а для кожного кудлача з міцними м'яза­ми і довгою, теплою шерстю, що жив у цій стороні, від П'юджет-Саунду аж до Сан-Дієґо. А все тому, що блукачі серед полярного присмерку натрапили на жовтий метал, пароплави й транспортні компанії розго­лосили про нього, і тисячі люду кинулись на північ. І всім їм треба бу­ло собак - дужих, мускулястих, придатних до важкої роботи, кудлачів з густою шерстю, що може захистити їх від холоду.

Бек жив у великому будинку, в напоєній сонцем долині Санта- Клара. «Садиба судді Міллера» - звали це місце люди. Будинок стояв осторонь дороги, заховавшись за великими деревами, і крізь зелену гу­щавину видно було тільки широкий прохолодний кружґанок. До будин­ку вела алея для екіпажів, усипана нарінком. Вона пробігала через зе­лені галяви попід широкими наметами височенних тополь, що посплі­талися вгорі своїм гіллям. Позад будинку все, здавалось, мало ще більші розміри, аніж перед ним. Там були великі стайні, де поралися з десяток конюхів та їх помічників, тяглись ряди котеджів для служби, що їх чисто пообплітав в'юнкий виноград, та сила-силенна всякого іншого надвірного будівля, що стояло, неначе вишикуване на бойовий лад; а далі - високі виноградні лози, зелені пасовища, овочеві сади, ділянки з ягідними кущами. Була тут і артезіанська криниця з помпами і поруч великий цементовий басейн. Щоранку, а в спеку то й удень, си­ни судцеві приходили сюди скупатись.

Бек панував у цьому великому маєтку. Тут він народився й тут пе­ребув усі чотири роки свого життя. Жили тут, звісно, ще собаки. Маєток був занадто великий, щоб обійтись без них, але вони на рахубу не йшли. Вони приходили і зникали, залізали в буди, ховались по затишних місцинках десь у домі, як от Тутс, японський мопсик, та Ізабелла, мек­сиканської породи, гола, без ніякої шерсті - дивні собаки, що тільки вряди-годи виходили за поріг будинку й ступали на землю. Коли вони з'являлися у вікнах, то фокстер'єри, що їх бігало не менш як два десят­ки коло будинку, починали люто брехати й страшенно скавучати, але хатні песики були під захистом цілого легіону покоївок із помелами та дряпачами.

Сам Бек не був ні хатнім собакою, ні надвірним. Він мав необмеже­ну волю. Він плавав у басейні, ходив на полювання з синами судді, про­водив його доньок Моллі та Алісу, коли вони йшли гуляти смерком або рано-вранці; зимовими вечорами лежав коло ніг судді в бібліотеці пе­ред коминком, що яскраво палав; возив на спині його внуків, качав по траві й боронив їх серед усяких диких пригод, не відступаючи й на крок, коли вони добувалися аж до фонтана, а то ще й далі, де були загони для худоби або де росли ягідні кущі. Він велично виступав серед фокс­тер'єрів і зовсім ігнорував існування Тутса та Ізабелли. Бо він був коро­лем у цілім царстві тих істот, що плазували, літали й ходили в маєтку судді Міллера, включаючи сюди так само й людей.

Батько його, Елмо, величезний сенбернар, був нерозлучним това­ришем судді, і Бек подавав надії піти вслід за своїм батьком. Він був не такий великий і важив тільки 140 фунтів, бо мати його, Шеп, була шот­ландський кундель.

Переклали В. Гладка та К. Корякіна.

 

ПОЛІФОНІЧНА ПРОЗА

Сучасний роман - твір поліфонічний, що єднає в моноліт­ну художню цілість розвиток сюжету, в якому розгортаються й переплітаються долі героїв, з авторськими філософськими роздумами над актуальними проблемами життя.

Яскравою прикметою поетики сучасного роману є його лейтмотивність, багатократне повернення до ключового об­разу, який повертається до читача різними гранями й ви­свічує провідні ідеї твору. Передати ці лейтмотиви у пере­кладі - важливе завдання перекладача. Наприклад, у романі Олеся Гончара «Собор» (1968) наскрізним лейтмотивом є образ собору: він - не тільки визначний історичний пам'ят­ник, а й втілення духовності українського народу, а також символ душі людини, що зберігає кровний зв'язок зі своєю Вітчизною, а ще й зразок високої мистецької краси, створеної нашими предками. В іншому романі О. Гончара «Циклон» (1970) такою багатозначністю вирізняється образ світла: це і світло, при якому твориться кінофільм, що його зйомки є ос­новною сюжетною лінією роману, це і світло душі людини - борця за гуманістичні цінності, це і світлий образ коханої... Антиподом цього образу, цілковитою протилежністю йому є образ ночі, під покровом якої відбуваються трагічні епізоди страждань людей у фашистському концтаборі, образ темря­ви дикунства, якою гітлерівські орди затопили Європу. Взаємодія цих двох лейтмотивних образів надає глибокої драматичної контрастності всій художній тканині «Цикло­ну»: багатократно відлунюючи в уяві й пам'яті читача, обра­зи світла й темряви з особливою рельєфністю вирізьблюють кожну сцену роману, підносять до широких узагальнень на­віть, здалося б, не дуже значні епізоди.

Велике значення в сучасному романі має його ритм, інто­наційний імпульс речення, групи речень, абзаца. У багатьох випадках ритмомелодика важить у прозі не набагато менше, ніж значення слів, з яких складається речення, бо вона передає внутрішню настроєність автора, яку важко, а може, й зовсім неможливо було б передати іншими мовними засобами.

Загальновідомо, що мова прози багатша й конкретніша за мову поезії. Окреме слово у прозі, як правило, не має тієї «ваги золота», яку воно часто набуває в поезії: коли поетич­ний образ - завдяки лаконізмові віршової мови - складається зі сполучень слів, то образ у прозі будується з поєднань ре­чень та абзаців. Звідси - більший простір для оперування мовними одиницями, який має перекладач прози на відміну від перекладача поезії. Але, зрозуміло, і перекладач прозово­го твору не має права виходити за межі окресленого автором кола лексичної семантики і стилістики, інакше він ризикує дати варіацію першотвору, а не його переклад.

Предметом особливої уваги перекладача мають бути яс­краво стилістично забарвлені групи слів-архаїзми і неоло­гізми, елементи книжної мови і просторіччя, професіона- лізми й вульгаризми, діалектні й запозичені слова. Залежно від конкретних умов контексту вони по-різному відтворю­ються в перекладі, але їх специфіка не може ігноруватися.

Так само дбайливо повинен ставитися перекладач до народ­них прислів'їв і приказок, крилатих висловів, цитат з інших літературних творів. Неуважність до цих складників стилю художнього твору веде до нівелювання в перекладі мови ав­тора і його героїв, до збіднення оригіналу.

 

ОБ'ЄКТИВНА ПРОЗА

Прозовий виклад подій, які відбуваються з героями рома­ну чи повісті, часто спирається на опис взаємин між ними та їхнім оточенням. При цьому автор використовує виразні де­талі, за допомогою яких відтворюється правдоподібна кар­тина життя. Такі твори, що їх відносять теоретики та істори­ки літератури до реалізму та натуралізму, можемо умовно назвати «об'єктивною прозою».

Одним із найвизначніших майстрів докладних описів був Ґюстав Флобер (1821 - 1880).

Однією з відомих прикмет стилю Ґі де Мопассана (1850 - 1893) є лаконічність, уміння кількома словами переконливо змалювати ситуацію, зовнішність героя, його душевний стан.

ПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА

При перекладі психологічної прози багато важить уміння перекладача вловити й відтворити нюанси висловлювань персонажів і спостережень автора за їхньою поведінкою. Під цим кутом зору становить інтерес порівняння тексту повісті «Дейзі Міллер» американського письменника Генрі Джейм­са (1843 - 1916) з українським перекладом. Фатальну роль у цьому творі відіграло неправильне тлумачення слів і вчинків головної героїні.

Аналізуючи переклад Володимира Митрофанова - інтер­претатора творів М. Твена, Е. Гемінґвея. Р. Бредбері, Б. Брех­та, - зіставте з оригіналом висловлювання оцінного характе­ру, а також напружені діалоги персонажів.

Winterbourne, who had returned to Geneva the day after his excursion to Chillon, went to Rome towards the end of January. His aunt had been estab­lished there for several weeks, and he had received a couple of letters from her. «Those people you were so devoted to last summer at Vevey have turned up here, courier and all,» she wrote. «They seem to have made several acqua­intances acqua­intances, but the courier continues to be the most intime. The young lady, ho­wever, is also very intimate with some third-rate Italians, with whom she ra­ckets about in a way that makes much talk. Bring me that pretty novel of Cherbuliez's - 'Paule Mere' - and don't come later than the 23rd.»

In the natural course of events, Winterbourne, on arriving in Rome, wo­uld presently have ascertained Mrs. Miller's address at the American ban­ker's and have gone to pay his compliments to Miss Daisy. «After what hap­pened at Vevey I certainly think I may call upon them,» he said to Mrs. Costello.

«If, after what happens - at Vevey and everywhere - you desire to keep lip the acquaintance, you are very welcome. Of course a man may know eve­ry one. Men are welcome to the privilege!»

«Pray what is it that happens - here, for instance?» Winterbourne de­manded.

«The girl goes about alone with her foreigners. As to what happens far­ther, you must apply elsewhere for information. She has picked up half-a-do- zen of the regular Roman fortune-hunters, and she takes them about to peo­ple's houses. When she comes to a party she brings with her a gentleman with 1 good deal of manner and a wonderful moustache.»

«And where is the mother?»

«I haven't the least idea. They are very dreadful people.»

Winterbourne meditated a moment. «They are very ignorant - very inno­cent only. Depend upon it they are not bad.»

«They are hopelessly vulgar,» said Mrs. Costello. «Whether or no being hopelessly vulgar is being 'bad' is a question for the metaphysicians. They are bad enough to dislike, at any rate; and for this short life that is quite enough.»

The news that Daisy Miller was surrounded by half-a-dozen wonderful moustaches checked Winterbourne's impulse to go straightway to see her. He had perhaps not definitely flattered himself that he had made an ineffaceable impression upon her heart, but he was annoyed at hearing of a state of affair so little in harmony with an image that had lately flitted in and out of his of meditations; the image of a very pretty girl looking out of an old Roman win­dow and asking herself urgently when Mr. Winterbourne would arrive. If, ho­wever, he determined to wait a little before reminding Miss Miller of he cla­ims to her consideration, he went very soon to call upon two or three other friends. One of these friends was an American lady who had spent several winters at Geneva, when she had placed her children at school. She was a very accomplished woman and she lived in the Via Cregoriana. Winterbourne found her in a little crimson drawing-room, on a third floor; the room was filled with southern sunshine. He had not been there ten minutes when the servant came in, announcing «Madame Mila!» This announcement was pre­sently followed by the entrance of little Randolph Miller, who stopped in the middle of tire room and stood staring at Winterbourne. An instant later his pretty sister crossed the threshold; and then, after a considerable interval, Mrs. Miller slowly advanced.

«I know you!» said Randolph.

«I'm sure you know a great many things,» exclaimed Winterbourne, tak­ing him by the hand. «How is your education coming on?»

Daisy was exchanging greetings very prettily with her hostess; but when she heard Winterbourne's voice she quickly turned her head. «Well, I declare!» she said.

«I told you I should come, you know,» Winterbourne rejoined smiling.

«Well -1 didn't believe it,» said Miss Daisy.

«I am much obliged to you,» laughed the young man.

«You might have come to see me!» said Daisy.

«I arrived only yesterday.»

«I don't believe that!» the young girl declared.

Winterbourne turned with a protesting smile to her mother; but this lady evaded his glance, and seating herself, fixed her eyes upon her son. «We've got a bigger place than this,» said Randolph.

«It's all gold on the walls.»

Mrs. Miller turned uneasily in her chair. «I told you if I were to bring you, roil would she something!» she murmured.

«I told you!» Randolph claimed. «I tell you, sir!» he added jocosely, giv­ing Winterbourne a thump on the knee. «It is bigger, too!»

Daisy had entered upon a lively conversation with her hostess; Winterbourne judged it becoming to address a few words to her mother. «I hope you have been well since we parted at Vevey,» he said.

Mrs. Miller now certainly looked at him - at his chin. «Not very well, sir,» the answered.

«She's got the dyspepsia,» said Randolph. «I've got it too. Father's got it. I've got it worst!»

 

Другого дня по відвідинах Шильйонського замку Вінтерборн повернувся до Женеви. У Рим він приїхав наприкінці січня. Його тітка вже кілька тижнів була там, і він одержав від неї двійко листів. «Оті амери­канці, з якими ти так заприятелював минулого літа в Веве, об'явилися тут, із тим самим супровідником і все такі ж самі, - писала вона. - Во­ни начебто завели в Римі деякі знайомства, але супровідник і тепер чи не найближча їм людина. Що ж до тієї молодої особи, то вона дуже близько запізналася ще з якимись третьорядними італійцями і розгу­лює з ними у всіх на очах, що викликає чимало пересудів. Привези мені отой втішний романчик Шербюльє «Полін Мере» і приїжджай не пізні­ше як 23-го числа».

Якби усе йшло своїм звичаєм, Вінтерборн, приїхавши до Рима, не гаючись довідався б в Американському банку, де замешкала місіс Міллер з дітьми, і подався б туди засвідчити своє шанування міс Дейзі.

- Гадаю, після того, що було в Веве, я можу піти до них з візитом, - сказав він у розмові з місіс Костелло.

- Коли після того, що було в Веве і буває всюди інде, ти хочеш під­тримувати це знайомство, то діло твоє. Авжеж, чоловікам вільно зна­тися з ким завгодно. Можеш користатися зі свого привілею.

- А що воно таке буває... ну, приміром, тут, у Римі? - поцікавився Вінтерборн.

- Ця особа з'являється скрізь сама-одна в товаристві чоловіків-іноземців. А що там у них буває, довідайся в когось іншого. Вона підчепи­ла тут кількох справжнісіньких ловців фортуни і водить їх за собою з візитами до знайомих. А на вечірні прийоми незмінно приходить у то­варистві якогось манірного італійця з розкішними вусами.

- А де ж її мати?

- Не маю і найменшого уявлення. Вся ця сімейка просто жахлива.

Вінтерборн на хвильку замислився.

- Вони, звісно, люди не досить виховані... й доволі простодушні, та тільки й того. Це аж ніяк не означає, що вони негідні.

- Вони страшенно вульгарні, - сказала місіс Костелло. - А чи бути страшенно вульгарним не те саме, що бути негідним, це вже питання для метафізиків. У кожному разі, поведінка їхня доволі негідна, щоб почувати до них неприязнь, і цього цілком досить у нашому швидко­плинному житті.

Звістка про те, що Дейзі Міллер оточила себе власниками розкіш­них вусів, одбила Вінтерборнові охоту негайно вирушити до неї з візи­том. Може, він і не тішив себе думкою, що знайомство з ним залишило незникомий відбиток у серці дівчини, одначе йому було прикро дізнатися, що справжній стан речей аж так не узгоджується з тим обра­зом, який останнім часом подеколи спливав у його думках, - образом гарненької дівчини, що виглядає з вікна старожитного римського бу­динку, нетерпляче дожидаючи, коли приїде містер Вінтерборн. Та хоч він і поклав собі трохи перегодити, перше ніж нагадати міс Міллер, що він також має право на її увагу до себе, проте не забарився зробити візити кільком іншим своїм знайомим у Римі. Одна з них була амери­канка, що кілька зим перед тим прожила в Женеві, де віддала до шко­ли дітей. Ця освічена й поважна дама наймала будинок на Віа Грегоріана. Вона прийняла Вінтерборна в невеличкій вітальні, оздобленій у червоних тонах. Кімнату заливало ясне світло південного сонця. Не минуло й десяти хвилин, як увійшов лакей і доповів: «Мадам Мілла». І одразу за тим у вітальні з'явився малий Рендолф Міллер, що вибіг на середину кімнати й став, утупивши очі у Вінтерборна. За хвильку поріг переступила його гарненька сестра, а тоді, по довшій хвилі, неквапно увійшла і місіс Міллер.

- А я вас знаю! - вигукнув Рендолф.

- Ну певне, ти ж геть усе знаєш, - сказав Вінтерборн і взяв його за руку.

- А як у тебе справи з навчанням?

Тим часом міс Дейзі, мило всміхаючись, віталася з господинею; але, зачувши Вінтерборнів голос, рвучко обернулася.

- О, кого я бачу! - вигукнула вона.

- Я ж казав вам, що приїду, - з усмішкою мовив Вінтерборн.

- А я... я вам не повірила, - сказала Дейзі.

- Красно дякую, - засміявся молодик.

- Могли б і до мене прийти! - дорікнула йому Дейзі.

- Я тільки вчора приїхав.

- Не вірю! - заявила вона.

Вінтерборн, виразивши свій протест лише усмішкою, повернувся до її матері, але ця достойна жінка одвела очі вбік, сіла й зосередила увагу на синові.

- А в нас кімнати більші! - голосно сказав Рендолф. -І стіни всі зо­лоті!

- Казала ж тобі, щоб не їхав з нами, бо неодмінно щось таке бовк­неш, - тихенько мовила місіс Міллер.

- Вона мені казала! - вигукнув Рендолф. - А я вам кажу, сер! - Він жартівливо плеснув Вінтерборна по коліну. - Наші кімнати таки кращі!

Дейзі вже вела жваву розмову з господинею, і Вінтерборн визнав за слушне сказати кілька слів до її матері.

- Сподіваюсь, ви добре себе почуваєте, відтоді як ми бачились у Веве? - спитав він.

- Та ні, не дуже, сер, - відповіла вона.

У неї розлад шлунка, - втрутився Рендолф. -І в мене теж. І в мо­го тата негаразд із шлунком. Та найгірше - в мене!

Переклав В. Митрофанов.

 

Семінар 4. (4 години)