Практика перекладу художньої літератури

Практика перекладу художньої літератури

Матеріали до семінарських занять.

Семінар 1. (4 години)

Місце художнього перекладу у загальній теорії перекладу.

1. Типи та види перекладу:

а) усний та писемний,

б) жанрово-стильові різновиди писемного перекладу.

2. Галузі перекладознавства:

а) загальна теорія перекладу та часткові теорії перекладу,

б) стильові теорії перекладу,

в) художній переклад як складова стильової теорії перекладу.

3. Зв’язок перекладознавства з іншими філологічними науками (літературознавчий аналіз твору, структурне дослідження художніх творів, наука про мову художнього твору).

4. Історія художнього перекладу.

 

Типи та види перекладу

У найзагальнішому плані переклад можна визначити як збереження змісту повідомлення при зміні його мовної фор­ми. Таке визначення цілком задовільне, коли ми маємо на увазі найдавніший тип мовного спілкування за допомогою перекладу, а саме - усний переклад висловлювань пред­ставників різномовних племен у ті віддалені часи, коли ще не існувало писемності. Проте після виникнення писемності розвивається писемний переклад, який враховує не тільки зміст повідомлення, але й певні особливості виражен­ня цього змісту. Найдавнішими писаними перекладами, які збереглися до нашого часу, є вавилонський переклад шу­мерського епосу «Гільгамеш», а також перекладні тексти до­кументів з бібліотеки ассирійських царів у Ніневії, які дату­ються II тисячоліттям до н. е., отже, віддалені від нас на три з половиною тисячі років.

У наші дні усний переклад продовжує існувати у вигляді так званого синхронного (тобто одночасного) пере­кладу. Перекладачі-синхроністи обслуговують міжнародні конференції та з'їзди, політичні наради, дипломатичні пере­говори. Вони перекладають наукові доповіді та політичні ви­ступи паралельно з їх виголошенням рідною мовою автора.

Але основний тип перекладу в наш час - переклад писем­ний. Поряд із традиційними перекладами, які виконуються людьми, в середині XX століття виник переклад автома­тичний (або машинний). Цей переклад здійснює електрон­но-обчислювальна машина, на основі спеціально складеної для неї програми. Комп'ютер може перекладати лише порівняно нескладні тексти зі спрощеною граматикою та стандартизованим словником. Слова в таких текстах не по­винні мати переносних значень, отже, автоматичний пере­клад художніх творів неможливий. Проте машинний пере­клад науково-технічної літератури виправдовує себе, в основ­ному, завдяки величезній швидкості, з якою його здійснює електронно-обчислювальна машина.

Інші види писемного перекладу характеризуються насамперед жанрово-стильовими різновидами текстів оригіналів. Так, розрізняємо переклад офіційно-ділових текстів, наукових творів, газетно-інформаційних пові­домлень і публіцистики. Особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів.

У зв'язку з тим, що форма і зміст художнього твору пере­бувають у нерозривній діалектичній єдності, найважливішим завданням художнього перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки правильно відтворити ідеї ав­тора роману, драми чи поеми, а й відобразити спосіб худож­нього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив його автор. Звідси пильна ува­га перекладача художнього твору до його семантики і до його стилістики. Досконалим перекладом худож­нього твору може вважатися лише такий переклад, який пе­редає ідейно-образну суть першотвору через відображення його семантико-стилістичної структури. Всі важливі склад­ники оригіналу в їх взаємозв'язках між собою і художньою цілістю твору мають бути відтворені в перекладі.

Переклад поезії істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа поетичного твору має чима­ло відмінностей від природи твору прозового (значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних за­собів організації тексту, ритміко-інтонаційна своєрідність і т.ін.). Певні особливості має й переклад драматургії, в якій надзвичайно важливу роль відіграє індивідуалізація мови персонажів як основний засіб розкриття їх внутрішньо­го світу.

Існує також специфіка перекладу дитячої літерату­ри, оскільки перекладач має враховувати особливості сприй­мання художнього твору неповнолітнім читачем.

Крім перекладу, розрахованого на цілісну репрезен­тацію читачеві іншомовного художнього твору, мають певне поширення також переклади, які переслідують спеціальну мету: надавати допомогу фахівцям, не обізнаним з мовою оригіналу. Наприклад, режисер, що здійснює постановку дра­матичного твору, зацікавлений мати в своєму розпорядженні поряд із повноцінним художнім перекладом, адресованим широким колам читачів, також переклад, який наближався б до підрядкового і давав би уявлення про найменші дрібниці змісту. Саме з такою метою відомий шекспірознавець M. М. Морозов переклав прозою «Гамлета» і «Отелло» В. Шекспіра. Так само деякі стародавні художні твори мо­жуть перекладатися не для того, щоб діставати від них есте­тичне задоволення, а, скажімо, з науковою метою, для того, щоб видобути з них максимум відомостей про віддалену від нас епоху. В окремих випадках (наприклад, для публікації в журналі, який має обмежений обсяг) може бути виправданий і скорочений переклад великого прозового твору. Пе­реклади фрагментів прозових, поетичних або драма­тургічних текстів великого обсягу бувають потрібні для ство­рення навчальних хрестоматій з зарубіжної літератури, анто­логій, тематичних збірників і т. ін.

Окремо слід сказати про адаптовані переклади тво­рів, складних для сприймання (наприклад, переклади для ді­тей таких оригіналів, призначених за авторським задумом для дорослих читачів, як «Дон Кіхот» М. Сервантеса чи «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Ф. Рабле). У кожному конкретному випадку адаптація-пристосування має здійснюватися за пев­ними принципами. Але усування непотрібних для дітей дру­горядних деталей не може переростати у відмову від збере­ження ідейно-художньої основи першотвору.

Важливу роль у перекладі відіграють жанрові особли­вості оригіналів. Переклад афоризмів чи прислів'їв, у яких кожне слово - на вагу золота, безперечно, відрізняється від перекладу народного епосу з типовими для цього жанру ба­гатократними повторами так званих фольклорних формул. Відтворення в перекладі такої класично строгої, канонічної форми, як сонет - 14-рядковий вірш певної строфічної будо­ви з чітко визначеним членуванням змісту, з установленою системою римування, потребує іншого підходу, ніж праця над перекладом верлібру - вільного віршу, який не має ні ри­ми, ні окресленого розміру.

Галузі перекладознавства

Серед численних галузей науки про переклад насамперед виокремлюємо загальну теорію перекладу, яка досліджує універсальні закономірності збереження вираже­ної засобами однієї мови інформації при її перевиразі засоба­ми іншої мови. Загальна теорія перекладу, спираючись на по­няття структурної лінгвістики та теорії інформації, розгля­дає переклад як міжмовну комунікацію, а сам процес пере­кладу як такий, що складається з двох основних етапів - аналізу (розуміння повідомлення) і синтезу (творення пові­домлення). У центрі уваги загальної теорії - типи реалізації процесу перекладу, різноманітні перетворення текстів при перекладі.

Положення загальної теорії перекладу конкретизують на матеріалі двох мов, які вступають між собою в контакт у процесі перекладу, часткові теорії перекладу (наприклад, перекладу з російської мови на українську, з англійської мови на французьку і т.ін.). Часткові теорії аналізують під кутом зору процесу перекладу лексичні, морфологічні, синтаксичні особливості двох мов і виробляють рекомендації щодо най­більш ефективних способів перекладу текстів.

З частковими теоріями перекладу взаємодіють стильові теорії перекладу, які узагальнюють практику перекладу текстів, що належать до певного функціонального стилю. Отже, маємо теорії перекладу наукових і технічних текстів, офіційно-ділових текстів, газетно-інформаційних повідом­лень, публіцистики. Найрозвиненішою з-поміж стйльових те­орій є теорія художнього перекладу. Мета цієї галузі перекладознавства - виходячи з найвищих досягнень пере­кладацької практики, шукати шляхів подальшого вдоскона­лення мистецтва перекладу, всебічно досліджувати особли­вості творчого процесу перекладу літературних творів та розробляти принципи його аналізу й критерії його оцінки.

З теорією художнього перекладу щільно пов'язана його історія. Ця галузь науки про переклад досліджує та уза­гальнює досвід перекладачів минулого, з'ясовує, як і чому змінювалися методи перекладу, що нового ніс із собою той чи інший метод. Без історії художнього перекладу неможли­ва побудова його теорії: адже сучасний стан перекладу обу­мовлений попередніми етапами його розвитку. Історія пере­кладу висвітлює також різноманітні зв'язки перекладної лі­тератури з літературою оригінальною, їх взаємовпливи. Во­на аналізує обумовлене історичними причинами переосмис­лення творчості тих чи інших письменників у перекладі, роз­глядає запозичення образів, ідей та мотивів із творів зару­біжних авторів через переклади й переспіви.

Положеннями теорії та історії перекладу послуговується критика художнього перекладу, завдання якої - давати обґрунтовану оцінку нових перекладів. Критика перекладу не тільки розглядає переклад у зіставленні з оригіналом, а й оці­нює доцільність добору для перекладу творів іншомовної лі­тератури; аналізує текст перекладу не лише в порівнянні з оригіналом, а й з погляду відповідності мови перекладу нор­мам літературної мови, якою перекладено твір. Критика ху­дожнього перекладу спирається на розроблені теорією прин­ципи та критерії оцінки. Вона відіграє істотну роль у розвит­ку художнього перекладу, популяризуючи його найкращі здо­бутки й засуджуючи хибні тенденції - формалізм, довіль­ність, прояви неповаги до автора оригіналу й читача пере­кладу.

Отже, розвиток усіх трьох галузей науки про художній пе­реклад взаємообумовлений розвитком кожної з них.

У той час як загальна і часткові теорії перекладу виявля­ють найбільшу близькість до таких лінгвістичних наук, як лексикологія і граматика (часткові теорії перекладу безпосе­редньо ґрунтуються на порівняльній лексикології та грама­тиці двох мов), теорія художнього перекладу закономірно пов'язана і з лінгвістикою, і з літературознавством.

Серед галузей лінгвістики найближча до теорії художньо­го перекладу стилістика, зокрема стилістика художнього мовлення. Зв'язок між теорією художнього перекладу і тео­рією літератури (як і між історією перекладу та історією літе­ратури) зумовлюється тим, що зусилля перекладача й до­слідника зосереджуються не просто на тексті, а на тексті ху­дожнього твору, в якому знаходять прояв закономірності функціонування художньої літератури як мистецтва слова.

 

Переклад художнього тексту.

1. Індивідуальність перекладача і особа автора.

2. Одиниця перекладу в художньому творі.

3. Художній переклад і часова відстань.

4. Культурний ареал та його вплив на переклад художнього тексту.

5. Інтерпретація як мистецтво розуміння, тлумачення та пояснення текстів.

 

ФАНТАСТИЧНА ПРОЗА

Твори фантастичної прози сповнені неймовірних пригод, їхні герої потрапляють у невірогідні обставини, проте за всіма цими дивовижами криється авторське прагнення довести парадоксальним чином ту чи іншу думку, зміцнити си­стему доказів певного політичного чи філософського поло­ження. Великими майстрами фантастичної прози є Ф. Рабле, M. Шеллі, Е. Т. А. Гофман, M. Гоголь, Г. Уеллс, M. Булгаков, P. Бредбері.

Одним із найвидатніших фантастів вважається Джонатан Свіфт (1667-1745), книжка якого «Подорожі Ґулівера» (1726) набула світової популярності. Порівняйте переклади з ори­гіналом і визначте, чи відтворено в них зміст і стиль першо­твору, точність описів, їх лаконізм і виразність.

CHAPTER TWO

The Emperor of Lilliput, attended by several of the Nobility, comes to see the Author in his Confinement. The Emperor's Person and Habit described. Learned Men appointed to teach the Author their Language. He gains Favour by his mild Disposition. His Pockets are searched, and his Sword and Pistols taken from him.

When I found myself on my Feet, I looked about me, and must confess I never beheld a more entertaining Prospect. The Country round appeared like a continued Garden; and the inclosed Fields, which were generally Forty Foot square, resembled so many Beds of Flowers. These Fields were intermingled with Woods of half a Stang, and the tallest Trees, as I could judge, appeared to be seven Foot high. I viewed the Town on my left Hand, which looked like the painted Scene of a City in a Theatre.

РОЗДІЛ II

Цісар Ліліпутів відвідує з своїм двором Гулівера. - Опис особи йо­го Ціс. Величества.

- Вченим поручається навчити Ґулівера краєвої бесіди. - Лагідностию норовів позискує Ґулівер прихильність Ліліпутів. - Ревізія його ки­шені і відібране шпади і пістолетів.

 

Скоро я на ноги станув, оглянувся я довкола, мушу признати, що ніколи в життю не бачив я так красного краєвиду. Ціла околиця пред­ставилась немов один великий город, а поле немов гарні грядки цвітів. Декуда було поле переплітане лісами; найбільші дерева в лісі не були більш як шість стіп високі. На лівім боці побачив я столицю держави, котра цілком була подібна до тих міст, які малюють на декораціях те­атральних.

 

РОЗДІЛ II

Імператор Ліліпути в супроводі багатьох вельмож приходить поди­витись на автора в його ув'язненні. Опис особи та одягу імператора. До автора приставлено вчених, щоб учити його ліліпутської мови. Лагід­ною поведінкою автор здобуває прихильність імператора. Кишені його обшукують і відбирають у нього шаблю й пістолети.

Підвівшись, я роздивився навкруги. Мушу сказати, що жоден крає­вид не тішив мені очей більше, як той, що розкинувся переді мною. Вся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, що майже в кожному з них було сорок квадратних футів, скидалися на квітники. Ці лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, були не більше семи футів заввишки. Ліворуч я бачив місто, що мало вигляд те­атральної декорації.

 

ПРИГОДНИЦЬКА ПРОЗА

Яскравою прикметою пригодницьких оповідань та рома­нів є їхня екзотичність. Як правило, події цих творів відбува­ються на далеких континентах, у маловідомих країнах або в давні часи. Тому важливе місце у пригодницькій прозі посіда­ють більш-менш докладні описи незвичних обставин, у яких діють герої. Відомими авторами творів пригодницького жан­ру є В. Скотт, О. Дюма, Ж. Верн, Р. Кіплінґ, Р. Сабатіні, Ф. Ку­пер та ін.

Порівняйте з оригіналом початок повісті Джека Лондона (1876-1916) «Поклик предків» в українському перекладі, звер­ніть увагу, зокрема, на виклад подій «з погляду» пса та на пе­реходи викладу до звичайної, людської точки зору.

 

CHAPTER I

Into the Primitive

«Old longings nomadic leap, Chafing at custom's chain; Again from its brumal sleep Wakens the ferine strain».

Buck did not read the newspapers, or he would have known that trouble was brewing, not alone for.himself, but for every tide-water dog, strong of muscle and with warm, long hair, from Puget Sound to San Diego. Because men, groping in the Arctic darkness, had found a yellow metal, and because steamship and transportation companies were booming the find, thousands of men were rushing into the Northland. These men wanted dogs, and the dogs they wanted were heavy dogs, with strong muscles by which to toil, and furry coats to protect them from the frost.

Buck lived at a big house in the sun-kissed Santa Clara Valley. Judge Miller's place, it was called. It stood back from the road, half hidden among the trees, through which glimpses could be caught of the wide cool veranda that ran around its four sides. The house was approached by gravelled drive­ways which wound about through wide-spreading lawns and under the inter­lacing boughs of tall poplars. At the rear things were on even a more spacious scale than at the front. There were great stables, where a dozen grooms and boys held forth, rows of vine-clad servants' cottages, an endless and orderly array of outhouses, long grape arbors, green pastures, orchards, and berry patches. Then there was the pumping, plant for the artesian well, and the big cement tank where Judge Miller's universal respect, enabled him to carry himself in right royal fashion. During the four years since his puppyhood he had lived the life of a sated aristocrat; he had a fine pride in himself, was even a trifle egotistical, as country gentlemen sometimes become because of their insular situation. But he had saved himself by not becoming a mere pampered house-dog. Hunting and kindred outdoor delights had kept down the fat and hardened his muscles; and to him, as to the cold-tubbing races, the love of water had been a tonic and a health preserver.

Boys took their morning plunge and kept cool in the hot afternoon.

And over this great demesne Buck ruled. Here he was born, and here he had lived the four years of his life. It was true, there were other dogs. There could not but be other dogs on so vast a place, but they did not count. They came and went, resided in the populous kennels, or lived obscurely in the recesses of the house after the fashion of Toots, the Japanese pug, or Ysabel, the Mexican hairless, - strange creatures that rarely put nose out of doors or set foot to ground. On the other hand, there were the fox terriers, a score of them at least, who yelped fearful promises at Toots and Ysabel looking out of the windows at them and protected by a legion of housemaids armed with brooms and mops.

But Buck was neither house-dog nor kennel-dog. The whole realm was his. He plunged into the swimming tank or went hunting with the Judge's sons; he escorted Mollie and Alice, the Judge's daughters, on long twilight or early morning rambles; on wintry nights he lay at the Judge's feet before the roaring library fire; he carried the Judge's grandsons on his back, or rolled them in the grass, and guarded their footsteps through wild adventures down to the fountain in the stable yard, and even beyond, where the paddocks were, and the berry patches. Among the terriers he stalked imperiously, and Toots and Ysabel he utterly ignored, for he was king, - king over all creeping, crawling, flying things of Judge Miller's place, humans included.

His father, Elmo, a huge St. Bernard, had been the Judge's inseparable companion, and Buck bid fair to follow in the way of his father. He was not so large, - he weighed only one hundred and forty pounds, - for his mother, Shep, had been a Scotch shepherd dog.

 

1. ДО ПЕРВІСНОГО ЖИТТЯ

До мандрів незбитая туга Живе понад звички набуті, І, з сплячки віків пробудившись, Звір дикий скидає всі пута.

Бек не читав газет, отож і не знав, що для нього настала тривожна пора; та й не для нього тільки, а для кожного кудлача з міцними м'яза­ми і довгою, теплою шерстю, що жив у цій стороні, від П'юджет-Саунду аж до Сан-Дієґо. А все тому, що блукачі серед полярного присмерку натрапили на жовтий метал, пароплави й транспортні компанії розго­лосили про нього, і тисячі люду кинулись на північ. І всім їм треба бу­ло собак - дужих, мускулястих, придатних до важкої роботи, кудлачів з густою шерстю, що може захистити їх від холоду.

Бек жив у великому будинку, в напоєній сонцем долині Санта- Клара. «Садиба судді Міллера» - звали це місце люди. Будинок стояв осторонь дороги, заховавшись за великими деревами, і крізь зелену гу­щавину видно було тільки широкий прохолодний кружґанок. До будин­ку вела алея для екіпажів, усипана нарінком. Вона пробігала через зе­лені галяви попід широкими наметами височенних тополь, що посплі­талися вгорі своїм гіллям. Позад будинку все, здавалось, мало ще більші розміри, аніж перед ним. Там були великі стайні, де поралися з десяток конюхів та їх помічників, тяглись ряди котеджів для служби, що їх чисто пообплітав в'юнкий виноград, та сила-силенна всякого іншого надвірного будівля, що стояло, неначе вишикуване на бойовий лад; а далі - високі виноградні лози, зелені пасовища, овочеві сади, ділянки з ягідними кущами. Була тут і артезіанська криниця з помпами і поруч великий цементовий басейн. Щоранку, а в спеку то й удень, си­ни судцеві приходили сюди скупатись.

Бек панував у цьому великому маєтку. Тут він народився й тут пе­ребув усі чотири роки свого життя. Жили тут, звісно, ще собаки. Маєток був занадто великий, щоб обійтись без них, але вони на рахубу не йшли. Вони приходили і зникали, залізали в буди, ховались по затишних місцинках десь у домі, як от Тутс, японський мопсик, та Ізабелла, мек­сиканської породи, гола, без ніякої шерсті - дивні собаки, що тільки вряди-годи виходили за поріг будинку й ступали на землю. Коли вони з'являлися у вікнах, то фокстер'єри, що їх бігало не менш як два десят­ки коло будинку, починали люто брехати й страшенно скавучати, але хатні песики були під захистом цілого легіону покоївок із помелами та дряпачами.

Сам Бек не був ні хатнім собакою, ні надвірним. Він мав необмеже­ну волю. Він плавав у басейні, ходив на полювання з синами судді, про­водив його доньок Моллі та Алісу, коли вони йшли гуляти смерком або рано-вранці; зимовими вечорами лежав коло ніг судді в бібліотеці пе­ред коминком, що яскраво палав; возив на спині його внуків, качав по траві й боронив їх серед усяких диких пригод, не відступаючи й на крок, коли вони добувалися аж до фонтана, а то ще й далі, де були загони для худоби або де росли ягідні кущі. Він велично виступав серед фокс­тер'єрів і зовсім ігнорував існування Тутса та Ізабелли. Бо він був коро­лем у цілім царстві тих істот, що плазували, літали й ходили в маєтку судді Міллера, включаючи сюди так само й людей.

Батько його, Елмо, величезний сенбернар, був нерозлучним това­ришем судді, і Бек подавав надії піти вслід за своїм батьком. Він був не такий великий і важив тільки 140 фунтів, бо мати його, Шеп, була шот­ландський кундель.

Переклали В. Гладка та К. Корякіна.

 

ПОЛІФОНІЧНА ПРОЗА

Сучасний роман - твір поліфонічний, що єднає в моноліт­ну художню цілість розвиток сюжету, в якому розгортаються й переплітаються долі героїв, з авторськими філософськими роздумами над актуальними проблемами життя.

Яскравою прикметою поетики сучасного роману є його лейтмотивність, багатократне повернення до ключового об­разу, який повертається до читача різними гранями й ви­свічує провідні ідеї твору. Передати ці лейтмотиви у пере­кладі - важливе завдання перекладача. Наприклад, у романі Олеся Гончара «Собор» (1968) наскрізним лейтмотивом є образ собору: він - не тільки визначний історичний пам'ят­ник, а й втілення духовності українського народу, а також символ душі людини, що зберігає кровний зв'язок зі своєю Вітчизною, а ще й зразок високої мистецької краси, створеної нашими предками. В іншому романі О. Гончара «Циклон» (1970) такою багатозначністю вирізняється образ світла: це і світло, при якому твориться кінофільм, що його зйомки є ос­новною сюжетною лінією роману, це і світло душі людини - борця за гуманістичні цінності, це і світлий образ коханої... Антиподом цього образу, цілковитою протилежністю йому є образ ночі, під покровом якої відбуваються трагічні епізоди страждань людей у фашистському концтаборі, образ темря­ви дикунства, якою гітлерівські орди затопили Європу. Взаємодія цих двох лейтмотивних образів надає глибокої драматичної контрастності всій художній тканині «Цикло­ну»: багатократно відлунюючи в уяві й пам'яті читача, обра­зи світла й темряви з особливою рельєфністю вирізьблюють кожну сцену роману, підносять до широких узагальнень на­віть, здалося б, не дуже значні епізоди.

Велике значення в сучасному романі має його ритм, інто­наційний імпульс речення, групи речень, абзаца. У багатьох випадках ритмомелодика важить у прозі не набагато менше, ніж значення слів, з яких складається речення, бо вона передає внутрішню настроєність автора, яку важко, а може, й зовсім неможливо було б передати іншими мовними засобами.

Загальновідомо, що мова прози багатша й конкретніша за мову поезії. Окреме слово у прозі, як правило, не має тієї «ваги золота», яку воно часто набуває в поезії: коли поетич­ний образ - завдяки лаконізмові віршової мови - складається зі сполучень слів, то образ у прозі будується з поєднань ре­чень та абзаців. Звідси - більший простір для оперування мовними одиницями, який має перекладач прози на відміну від перекладача поезії. Але, зрозуміло, і перекладач прозово­го твору не має права виходити за межі окресленого автором кола лексичної семантики і стилістики, інакше він ризикує дати варіацію першотвору, а не його переклад.

Предметом особливої уваги перекладача мають бути яс­краво стилістично забарвлені групи слів-архаїзми і неоло­гізми, елементи книжної мови і просторіччя, професіона- лізми й вульгаризми, діалектні й запозичені слова. Залежно від конкретних умов контексту вони по-різному відтворю­ються в перекладі, але їх специфіка не може ігноруватися.

Так само дбайливо повинен ставитися перекладач до народ­них прислів'їв і приказок, крилатих висловів, цитат з інших літературних творів. Неуважність до цих складників стилю художнього твору веде до нівелювання в перекладі мови ав­тора і його героїв, до збіднення оригіналу.

 

ОБ'ЄКТИВНА ПРОЗА

Прозовий виклад подій, які відбуваються з героями рома­ну чи повісті, часто спирається на опис взаємин між ними та їхнім оточенням. При цьому автор використовує виразні де­талі, за допомогою яких відтворюється правдоподібна кар­тина життя. Такі твори, що їх відносять теоретики та істори­ки літератури до реалізму та натуралізму, можемо умовно назвати «об'єктивною прозою».

Одним із найвизначніших майстрів докладних описів був Ґюстав Флобер (1821 - 1880).

Однією з відомих прикмет стилю Ґі де Мопассана (1850 - 1893) є лаконічність, уміння кількома словами переконливо змалювати ситуацію, зовнішність героя, його душевний стан.

ПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА

При перекладі психологічної прози багато важить уміння перекладача вловити й відтворити нюанси висловлювань персонажів і спостережень автора за їхньою поведінкою. Під цим кутом зору становить інтерес порівняння тексту повісті «Дейзі Міллер» американського письменника Генрі Джейм­са (1843 - 1916) з українським перекладом. Фатальну роль у цьому творі відіграло неправильне тлумачення слів і вчинків головної героїні.

Аналізуючи переклад Володимира Митрофанова - інтер­претатора творів М. Твена, Е. Гемінґвея. Р. Бредбері, Б. Брех­та, - зіставте з оригіналом висловлювання оцінного характе­ру, а також напружені діалоги персонажів.

Winterbourne, who had returned to Geneva the day after his excursion to Chillon, went to Rome towards the end of January. His aunt had been estab­lished there for several weeks, and he had received a couple of letters from her. «Those people you were so devoted to last summer at Vevey have turned up here, courier and all,» she wrote. «They seem to have made several acqua­intances acqua­intances, but the courier continues to be the most intime. The young lady, ho­wever, is also very intimate with some third-rate Italians, with whom she ra­ckets about in a way that makes much talk. Bring me that pretty novel of Cherbuliez's - 'Paule Mere' - and don't come later than the 23rd.»

In the natural course of events, Winterbourne, on arriving in Rome, wo­uld presently have ascertained Mrs. Miller's address at the American ban­ker's and have gone to pay his compliments to Miss Daisy. «After what hap­pened at Vevey I certainly think I may call upon them,» he said to Mrs. Costello.

«If, after what happens - at Vevey and everywhere - you desire to keep lip the acquaintance, you are very welcome. Of course a man may know eve­ry one. Men are welcome to the privilege!»

«Pray what is it that happens - here, for instance?» Winterbourne de­manded.

«The girl goes about alone with her foreigners. As to what happens far­ther, you must apply elsewhere for information. She has picked up half-a-do- zen of the regular Roman fortune-hunters, and she takes them about to peo­ple's houses. When she comes to a party she brings with her a gentleman with 1 good deal of manner and a wonderful moustache.»

«And where is the mother?»

«I haven't the least idea. They are very dreadful people.»

Winterbourne meditated a moment. «They are very ignorant - very inno­cent only. Depend upon it they are not bad.»

«They are hopelessly vulgar,» said Mrs. Costello. «Whether or no being hopelessly vulgar is being 'bad' is a question for the metaphysicians. They are bad enough to dislike, at any rate; and for this short life that is quite enough.»

The news that Daisy Miller was surrounded by half-a-dozen wonderful moustaches checked Winterbourne's impulse to go straightway to see her. He had perhaps not definitely flattered himself that he had made an ineffaceable impression upon her heart, but he was annoyed at hearing of a state of affair so little in harmony with an image that had lately flitted in and out of his of meditations; the image of a very pretty girl looking out of an old Roman win­dow and asking herself urgently when Mr. Winterbourne would arrive. If, ho­wever, he determined to wait a little before reminding Miss Miller of he cla­ims to her consideration, he went very soon to call upon two or three other friends. One of these friends was an American lady who had spent several winters at Geneva, when she had placed her children at school. She was a very accomplished woman and she lived in the Via Cregoriana. Winterbourne found her in a little crimson drawing-room, on a third floor; the room was filled with southern sunshine. He had not been there ten minutes when the servant came in, announcing «Madame Mila!» This announcement was pre­sently followed by the entrance of little Randolph Miller, who stopped in the middle of tire room and stood staring at Winterbourne. An instant later his pretty sister crossed the threshold; and then, after a considerable interval, Mrs. Miller slowly advanced.

«I know you!» said Randolph.

«I'm sure you know a great many things,» exclaimed Winterbourne, tak­ing him by the hand. «How is your education coming on?»

Daisy was exchanging greetings very prettily with her hostess; but when she heard Winterbourne's voice she quickly turned her head. «Well, I declare!» she said.

«I told you I should come, you know,» Winterbourne rejoined smiling.

«Well -1 didn't believe it,» said Miss Daisy.

«I am much obliged to you,» laughed the young man.

«You might have come to see me!» said Daisy.

«I arrived only yesterday.»

«I don't believe that!» the young girl declared.

Winterbourne turned with a protesting smile to her mother; but this lady evaded his glance, and seating herself, fixed her eyes upon her son. «We've got a bigger place than this,» said Randolph.

«It's all gold on the walls.»

Mrs. Miller turned uneasily in her chair. «I told you if I were to bring you, roil would she something!» she murmured.

«I told you!» Randolph claimed. «I tell you, sir!» he added jocosely, giv­ing Winterbourne a thump on the knee. «It is bigger, too!»

Daisy had entered upon a lively conversation with her hostess; Winterbourne judged it becoming to address a few words to her mother. «I hope you have been well since we parted at Vevey,» he said.

Mrs. Miller now certainly looked at him - at his chin. «Not very well, sir,» the answered.

«She's got the dyspepsia,» said Randolph. «I've got it too. Father's got it. I've got it worst!»

 

Другого дня по відвідинах Шильйонського замку Вінтерборн повернувся до Женеви. У Рим він приїхав наприкінці січня. Його тітка вже кілька тижнів була там, і він одержав від неї двійко листів. «Оті амери­канці, з якими ти так заприятелював минулого літа в Веве, об'явилися тут, із тим самим супровідником і все такі ж самі, - писала вона. - Во­ни начебто завели в Римі деякі знайомства, але супровідник і тепер чи не найближча їм людина. Що ж до тієї молодої особи, то вона дуже близько запізналася ще з якимись третьорядними італійцями і розгу­лює з ними у всіх на очах, що викликає чимало пересудів. Привези мені отой втішний романчик Шербюльє «Полін Мере» і приїжджай не пізні­ше як 23-го числа».

Якби усе йшло своїм звичаєм, Вінтерборн, приїхавши до Рима, не гаючись довідався б в Американському банку, де замешкала місіс Міллер з дітьми, і подався б туди засвідчити своє шанування міс Дейзі.

- Гадаю, після того, що було в Веве, я можу піти до них з візитом, - сказав він у розмові з місіс Костелло.

- Коли після того, що було в Веве і буває всюди інде, ти хочеш під­тримувати це знайомство, то діло твоє. Авжеж, чоловікам вільно зна­тися з ким завгодно. Можеш користатися зі свого привілею.

- А що воно таке буває... ну, приміром, тут, у Римі? - поцікавився Вінтерборн.

- Ця особа з'являється скрізь сама-одна в товаристві чоловіків-іноземців. А що там у них буває, довідайся в когось іншого. Вона підчепи­ла тут кількох справжнісіньких ловців фортуни і водить їх за собою з візитами до знайомих. А на вечірні прийоми незмінно приходить у то­варистві якогось манірного італійця з розкішними вусами.

- А де ж її мати?

- Не маю і найменшого уявлення. Вся ця сімейка просто жахлива.

Вінтерборн на хвильку замислився.

- Вони, звісно, люди не досить виховані... й доволі простодушні, та тільки й того. Це аж ніяк не означає, що вони негідні.

- Вони страшенно вульгарні, - сказала місіс Костелло. - А чи бути страшенно вульгарним не те саме, що бути негідним, це вже питання для метафізиків. У кожному разі, поведінка їхня доволі негідна, щоб почувати до них неприязнь, і цього цілком досить у нашому швидко­плинному житті.

Звістка про те, що Дейзі Міллер оточила себе власниками розкіш­них вусів, одбила Вінтерборнові охоту негайно вирушити до неї з візи­том. Може, він і не тішив себе думкою, що знайомство з ним залишило незникомий відбиток у серці дівчини, одначе йому було прикро дізнатися, що справжній стан речей аж так не узгоджується з тим обра­зом, який останнім часом подеколи спливав у його думках, - образом гарненької дівчини, що виглядає з вікна старожитного римського бу­динку, нетерпляче дожидаючи, коли приїде містер Вінтерборн. Та хоч він і поклав собі трохи перегодити, перше ніж нагадати міс Міллер, що він також має право на її увагу до себе, проте не забарився зробити візити кільком іншим своїм знайомим у Римі. Одна з них була амери­канка, що кілька зим перед тим прожила в Женеві, де віддала до шко­ли дітей. Ця освічена й поважна дама наймала будинок на Віа Грегоріана. Вона прийняла Вінтерборна в невеличкій вітальні, оздобленій у червоних тонах. Кімнату заливало ясне світло південного сонця. Не минуло й десяти хвилин, як увійшов лакей і доповів: «Мадам Мілла». І одразу за тим у вітальні з'явився малий Рендолф Міллер, що вибіг на середину кімнати й став, утупивши очі у Вінтерборна. За хвильку поріг переступила його гарненька сестра, а тоді, по довшій хвилі, неквапно увійшла і місіс Міллер.

- А я вас знаю! - вигукнув Рендолф.

- Ну певне, ти ж геть усе знаєш, - сказав Вінтерборн і взяв його за руку.

- А як у тебе справи з навчанням?

Тим часом міс Дейзі, мило всміхаючись, віталася з господинею; але, зачувши Вінтерборнів голос, рвучко обернулася.

- О, кого я бачу! - вигукнула вона.

- Я ж казав вам, що приїду, - з усмішкою мовив Вінтерборн.

- А я... я вам не повірила, - сказала Дейзі.

- Красно дякую, - засміявся молодик.

- Могли б і до мене прийти! - дорікнула йому Дейзі.

- Я тільки вчора приїхав.

- Не вірю! - заявила вона.

Вінтерборн, виразивши свій протест лише усмішкою, повернувся до її матері, але ця достойна жінка одвела очі вбік, сіла й зосередила увагу на синові.

- А в нас кімнати більші! - голосно сказав Рендолф. -І стіни всі зо­лоті!

- Казала ж тобі, щоб не їхав з нами, бо неодмінно щось таке бовк­неш, - тихенько мовила місіс Міллер.

- Вона мені казала! - вигукнув Рендолф. - А я вам кажу, сер! - Він жартівливо плеснув Вінтерборна по коліну. - Наші кімнати таки кращі!

Дейзі вже вела жваву розмову з господинею, і Вінтерборн визнав за слушне сказати кілька слів до її матері.

- Сподіваюсь, ви добре себе почуваєте, відтоді як ми бачились у Веве? - спитав він.

- Та ні, не дуже, сер, - відповіла вона.

У неї розлад шлунка, - втрутився Рендолф. -І в мене теж. І в мо­го тата негаразд із шлунком. Та найгірше - в мене!

Переклав В. Митрофанов.

 

Семінар 4. (4 години)

МОНОЛОГ

Монологи є важливими складниками ідейно-художньої структури творів драматургії, оскільки саме в них найпов­ніше розкриваються думки, сподівання, наміри персонажів. Монолог - це фрагмент більш-менш тривалого зв'язного мовлення персонажа, що не переривається репліками інших дійових осіб. Отже, монолог дає авторові можливість особ­ливо повно виявити внутрішню суть героя чи героїні, загли­битися в душевний стан персонажа.

Славнозвісний монолог Гамлета «Бути чи не бути...» з трагедії В. Шекспіра має філософське звучання. Герой ан­глійського драматурга, ставши на поріг самогубства, замис­люється над сенсом життя і над таємницею смерті, над пот­ребою покарати злочинця і над власною нерішучістю. «Гам­лета» (1603) багато разів було перекладено різними мовами світу. Порівнюючи чотири українські переклади монологу з англійським першотвором, зверніть увагу на їхні ритмо-інтонаційні основи, на мовні засоби створення лаконічності, на властиву героям Шекспіра метафоричність мови, на відпо­відність віршових розмірів українських монологів англійсь­кому оригіналові. Як краще: «Бути чи не бути?» чи «Жити чи не жити?»

Тут наведено три переклади монологу. Перший з них належить Пантелеймонові Кулішу (1819-1897), який пере­клав низку творів В. Шекспіра, Д. Ґ. Байрона, Й. В. Ґете, Ф. Шіллера та ін. поетів; другий - Михайлові Старицькому (1840-1904) - перекладачеві сербського епосу, російських та польських авторів; третій - Освальдові Бургардту (Юрію Клену, 1891 - 1947), що перекладав P.М. Рільке, А. Рембо, П.Б. Шеллі, Ф. Тютчева.

Аналізуючи українські переклади, врахуйте вжиті перекладачами лексичні та інтонаційні за­соби створення психологічної напруги та динамічності мови.

 

Enter Hamlet.

Ham. То be, or not to be: that is the question:

Whether 'tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune,

Or to take arms against a sea of troubles,

And by opposing end them? To die: to sleep;

No more; and by a sleep to say we end

The heart-ache, and the thousand natural shocks

That flesh is heir to, 'Tis a consummation

Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;

To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;

For in that sleep of death what dreams may come,

When we have shuffled off this mortal coil,

Must give us pause: there's the respect

That makes calamity of so long life;

For who would bear the whips and scorns of time,

Th' oppressor's wrong, the proud man's contumely,

The pangs of despis'd love, the law's delay,

The insolence of office, and the spurns

That patient merit of th'unworthy takes,

When he himself might his quietus make

With a bare bodkin? Who wonld these fardels bear,

To grunt and sweat under a weary life,

But that the dread of something after death -

The undiscover'd country from whose bourn

No traveller returns, puzzles the will.

And makes us rather bear those ills we have

Than fly to others that we know not of?

Thus conscience does make cowards of us all,

And thus the native hue of resolution

Is sicklied o'er with the pale cast of thought,

And enterprises of great pith and moment

With this regard their currents turn awry

And lose the name of action. Soft you now!

The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons

Be all my sins remember'd.

Чи бути, чи не бути, от питання!

Що благородніше в душі: терпіти

Пращі і стріли злющої Фортуни,

Чи збунтуватись против моря туч

І бунтуванням їм конець зробити?

Умерти, се заснути, більш нічого,

І сном своїм сказати: ми кінчаєм

Всі муки серця й тисячу природніх

Тортур, що ми внаслідували тілом.

Сього кінця жадати нам - побожно.

Умерти, се заснуть; заснуть! А може,

Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.

У сні чи в смерті що то буде снитись,