Індивідуальність перекладача і особа автора.

У процесі художнього перекладу відбувається творча взає­модія індивідуальностей автора оригіналу і перекладача. Це реально існуючий процес, який потребує теоретичного ос­мислення. Такому осмисленню перешкоджають дві крайнос­ті: об'єктивістське уявлення про переклад як про копію ори­гіналу і суб'єктивістська концепція перекладу як процесу, то­тожного оригінальній творчості.

Об'єктивістські уявлення ґрунтуються на наївній вірі в можливість дослівного перекладу, в якому було б «усе так са­мо, як в оригіналі». Спростувати ці уявлення порівняно неваж­ко: вони самі відмирають у міру заглиблення в проблематику художнього перекладу і розуміння глибоких відмінностей між літературними мовами та історико-культурними традиціями.

Значно складніше подолати суб'єктивістську концепцію перекладу. Її прихильники вважають, що вони обстоюють творче начало в перекладі проти зазіхань буквалістів, але при цьому відбувається підміна понять. З буквалістами вони ото­тожнюють кожного, хто вважає, що існують об'єктивні зако­номірності перекладу, об'єктивні критерії його оцінки. Під творчим же началом вони розуміють, по суті, необмежену свободу творчості, поштовх до якої дає оригінал. Суб'єк­тивістська концепція бере під захист такі «переклади», які втратили право представляти іншомовний оригінал, бо пе­ретворилися у варіації на його тему. Зрозуміло, що довести це можна, лише спираючись на переконливу методику зістав­лення перекладу з оригіналом, на певні критерії оцінки пере­кладу в порівнянні з першотвором.

Зрозуміло, що в реально існуючій різноманітності пере­кладів стосунки між перекладачем і автором мають різний вигляд. Перекладач недосвідчений, який недостатньо воло­діє рідною мовою, отже, не може виявити власної індивіду­альності, тяжіє до буквалістського копіювання тексту - і зазнає поразки. З-під його пера виходить антихудожній, не­мічний твір. Перекладач-суб'єктивіст, який прагне відтвори­ти оригінал «відповідно до власної психологічної настано­ви», а не до настанови його автора, підминає під себе інди­відуальність автора першотвору й «перемагає» його. Він дає читачеві новий твір, який має з оригіналом спільну назву й кілька деталей, проте не є відображенням оригіналу.

Але існує й третій варіант стосунків між перекладачем і автором. Талановитий перекладач, який має власну індивіду­альність, скеровує її на те, щоб якнайглибше зрозуміти і як­найповніше втілити засобами рідної мови оригінал. Він сві­домо підпорядковує свою індивідуальність особі автора оригіналу, як актор підпорядковує свою поведінку на сцені задумові автора п'єси. Він усвідомлює себе як провідника ідей та образів першотвору, з якими він прагне познайомити співвітчизників. Такий підхід перекладача до свого завдання єдино правильний. Тільки на такому шляху було здійснено всі найвизначніші перекладацькі звершення - від «Іліади» Гнєдича до «Мадам Боварі» Лукаша і «Євгенія Онєгіна» Рильського.

Велике значення для успіху праці перекладача має пра­вильний вибір твору для перекладу. Навряд чи існує пере­кладач, який однаково добре перекладав би все. Безперечно, твір, над яким працює перекладач, має належати до його улюблених творів, він має бути джерелом натхнення для пе­рекладача. Друга неодмінна умова успіху - теоретична оз­броєність перекладача, глибоке розуміння того, що можливе і що неможливе в художньому перекладі, усвідомлення на­прямків та шляхів творчого пошуку в складних ситуаціях.

Невичерпність змісту видатних літературних творів дає перекладачеві найширші можливості для вияву своєї творчої індивідуальності. В цьому переконує зіставлення з оригіна­лом перекладів, виконаних визначними майстрами слова.

Протягом багатьох віків існування перекладу час від часу виходить на поверхню фатальне питання про «непере­кладність». При цьому «перекладність» здебільшого ро­зуміють як механічне перетягання кожної деталі, найменшої дрібнички з тексту оригіналу до тексту перекладу. Щоб зара­дити біді, часом пропонують - ні багато, ні мало - зруйнува­ти художню форму оригіналу в перекладі, бо це ж саме вона й заважала згаданому перетяганню.

У цьому плані становить інтерес висловлювання відомо­го французького філософа Алена, який писав у 1935 p.: «Я вважаю, що можна завжди перекласти англійського, ла­тинського чи грецького поета точно слово за словом, нічого не додаючи і зберігаючи той самий порядок (слів), а зреш­тою знайти і розмір, і риму... На початку це нагадує якусь варварську мозаїку: шматки погано пов'язані між собою, це­мент їх єднає, але ніяк не узгоджує. Залишається сила, вибух, навіть насильство - більшою мірою, ніж треба. Це більш англійська (поезія), ніж англійська, більш грецька, ніж грець­ка, більш латинська, ніж латинська».

Тут ми маємо своєрідну спробу елімінувати з процесу пе­рекладу особу перекладача. Справді, для того, щоб підстави­ти під англійські слова оригіналу їх іншомовні відповідники, не треба бути перекладачем. Не треба навіть знати хоч що-небудь ні про особу автора, ні про англійську поезію вза­галі. Максималістські вимоги завжди заганяють того, хто їх формулює й накидає, у глухий кут. За всіма цими міркування­ми неважко розпізнати елементарне недовір'я до переклада­ча. Зрозуміло, що бувають погані перекладачі. Але й скульп­тори бувають погані, проте, їхня тінь не падає на твори Мі- келанджело чи Берніні.