Зв’язок перекладознавства з іншими філологічними науками

Наука про переклад тісно пов'язана з іншими галузями філології. Вона виникла на перехресті літературознавства й лінгвістики, але не всі розділи цих двох наук мають до неї безпосередній стосунок.

Оскільки перекладач завжди працює над текстом кон­кретного художнього твору, то для нього велике значення має заглиблення в літературознавчий аналіз цього твору. Такі класичні праці, як «Із секретів поетичної творчості» І. Я. Франка чи «В майстерні художника слова» О. І. Білецького, дуже багато дають і перекладачеві, і дослід­никові перекладу. Вони вчать уважно вчитуватися в текст, за­мислюватися над проблемами психології творчості, зважу­вати роль окремої деталі щодо цілого твору. Вони вчать сприймати текст на тлі всієї творчості автора в її взаємо­зв'язках із суспільним життям, проникати в глибини ідейно-художнього задуму письменника, розуміти багатогранність створених ним образів.

Значну допомогу перекладачеві може подати й струк­турне дослідження художніх творів. Єдність форми й зміс­ту художнього твору переконливо розкривається в процесі проникнення в його структуру. На перший погляд дрібні й малопомітні елементи художнього тексту виявляють у про­цесі структурного аналізу свою необхідність і значущість для створення художніх образів.

Неабияке значення для перекладача має й наука про мову художнього твору. Уважне вивчення мовно­го арсеналу письменника, розуміння функції тих чи інших мовних засобів у контексті його творів роблять ясними для перекладача чимало творчих завдань, підказують правильне їх розв'язання.

Перекладачам і дослідникам перекладу всі ці галузі філо­логії, їх методи та здобутки потрібно сприймати в їх взаємопов'язаності та взаємодоповнюваності. Перекладач має бути водночас і літературознавцем, і лінгвістом, бо в його праці ніби «знімається» протиставлення цих двох філологічних на­ук. Відійшли в минуле наївні суперечки про те, до якого «відомства» належить наука про переклад - літературознав­чого чи лінгвістичного. У наші дні все більш поширюється погляд на перекладознавство як на повноправний розділ філології, що має свій предмет і методи, що співвідноситься з окремими галузями наук про літературу і про мову, але не розчиняється ні в лінгвістиці, ні в літературознавстві.

Це, певна річ, не означає, що ті чи інші лінгвістичні чи літературознавчі ідеї не можуть прищепитися на ґрунті на­уки про переклад. Навпаки, вони можуть бути дуже корисни­ми для її розвитку. Прикладом такої актуальності для перекладознавства наукової ідеї, висловленої свого часу без будь-якого зв'язку з перекладом, може служити положення вели­кого українського філолога О. О. Потебні про будову худож­нього твору.

Уподібнюючи структуру художнього твору структурі сло­ва, О. О. Потебня вважав, що вона складається з трьох ком­понентів: зовнішньої форми,тобто обробленого відповідним чином матеріалу (мови), змісту і внутрішньої форми, тобто способу уявлення змісту (у поетичному творі це образ). Ці три компоненти має оригінал, і так само твір, що з'являється внаслідок процесу перекладу, має три відповідні компоненти. Але ставлення перекладача до кожного з них зовсім різне. Якщо - в ідеалі, принаймні, - зміст твору має лишатися незмінним, а зовнішня форма підлягає цілковитій заміні, то основною сферою застосування майстерності, здібностей, вправності перекладача залишається саме внутрішня форма, тобто образність художнього твору. Аналогічний процес (але, зрозуміло, в простішому вигляді) маємо при перекладі нехудожнього тексту: зміст висловлювання вихідною і цільо­вою мовою має бути тотожнім, зовнішня форма висловлю­вання (звучання слів, їх порядок, притаманні їм граматичні категорії тощо) замінюється відповідно до специфіки цільо­вої мови, а внутрішня форма слів і словосполучень трансфор­мується таким чином, щоб забезпечити адекватний зв'язок між успадкованим змістом і новонародженою формою.

Якщо це так, то можна поставити на службу науці про пе­реклад усе багатство думок О. О. Потебні про внутрішню форму слова і художнього твору