Інтерпретація як мистецтво розуміння, тлумачення та пояснення текстів.

Інтерпретацією зветься мистецтво розуміння, тлумачен­ня та пояснення текстів. На відміну від звичайного читання й поверхового загального розуміння тексту, інтерпретація невіддільна від заглиблення в нього, яке допомагає виявити його приховані значення. Важливими факторами історично­го розвитку інтерпретації були необхідність пояснення Свя­того письма християнам і потреба тлумачення творів антич­них філософів.

У широкому сенсі слова інтерпретація присутня в кожно­му випадку спілкування людей; у вузькому - тоді, коли вини­кає потреба виявити неочевидні значення тексту, які не ле­жать на його поверхні. Саме в цьому останньому сенсі інтер­претація використовується в перекладознавстві.

За Ф. Шлайєрмахером, інтерпретація наближає нас до ав­тора літературного твору в об'єктивному плані (через ро­зуміння його мови) і у плані суб'єктивному (через знання фактів його внутрішнього і зовнішнього життя). Так, напри­клад, чимало особливостей творчості Гоголя можна поясни­ти його українським походженням і вихованням, а один із повторюваних мотивів лірики Рильського - небажання «слу­жити неправді» - спробами поета дистанціюватися від політики тоталітарної держави.

Рода Роберте у статті «Перекладач та інтерпретація» (Міжнародна Лінгвістична Енциклопедія, за ред. В. Брайта, т. 4, Оксфорд, 1992) підкреслює: «Для того, щоб зрозуміти повідомлення, перекладач повинен проникнути за значення знаків і додати до нього належну екстралінгвістичну інфор­мацію» (с. 178). У цитованій статті йдеться не про художній переклад, із яким справа виглядає набагато складнішою. Добре сказав про це Валері Ларбо у книзі «На заклик Свято­го Єронима»: «Кожен текст має властиве йому звучання, колір, рух, атмосферу. Поза своїм матеріальним та букваль­ним сенсом кожен літературний твір, як і кожен твір музич­ний, має ще й менш помітний сенс, який тільки й може спра­вити на нас естетичне враження, що на нього сподівався по­ет» (В. Ларбо. Про переклад. Уривок з книжки «На заклик Святого Єронима», Арль, 1984).

Аналізуючи труднощі перекладу - і насамперед труд­нощі розуміння тексту, відомий італійський письменник і філософ Умберто Еко формулює три рівні розуміння тексту:

а) треба шукати в тексті, що хотів сказати його автор;

б) треба шукати, що каже текст незалежно від намірів ав­тора;

в) треба шукати в тексті, що в ньому знаходить читач.

Ці безперечно слушні міркування висувають надзвичайно важливе питання: для кого (і для чого) здійснюється пере­клад? Чи може існувати переклад, адресований «урбі ет ор- бі», який не враховує інтересів, рівня освіти, естетичного роз­витку майбутніх читачів?

Перший пункт (а) сумнівів не викликає: кожен сумлінний перекладач хоче знати, що прагнув сказати автор оригіналу. Але (б) і (в) викликають певні підозри, особливо останній. Про якого читача йдеться? І чи не виступає сам перекладач у ролі майже ідеального читача?

Маючи спільну теоретичну платформу, слушність засад якої було неодноразово підтверджено практикою, українські перекладачі виходять з можливості перекладу, тобто перекладності з будь-якої мови на будь-яку іншу. При цьому треба не забувати, що йдеться про принципову перекладність. Зро­зуміло, що існують мови з давнішою літературною традицією і з менш давньою традицією. Мовами першої групи переклада­ти «легше», бо в цьому випадку перекладач має під рукою різноманітний матеріал для побудови перекладу. Коли ж текст перекладають мовою другої групи, то перекладач нерідко сам повинен творити деякі мовні засоби, якими він послуговувати­меться. Але принципової відмінності між цими двома випад­ками не існує. Як зауважив М. Рильський, «різні мови - різне вираження думок, але мислення єдине, закони мислення одна­кові. Це ще раз стверджує перекладність з мови на мову».

Художня практика українських перекладачів доводить можливість і потребу перекладу в єдності його змісту і фор­ми. Однаково неприйнятним виявляється і блідий переказ змісту оригіналу, що іґнорує його художню своєрідність, і ме­ханічне копіювання формальних рис першотвору, що йде на шкоду розумінню його змісту. «Абсолютного» перекладу без будь-яких втрат не буває (через істотні відмінності між дво­ма мовами, між історичним досвідом двох літератур, які вступають у взаємодію та ін.), отже, завданням є зведення цих втрат до мінімуму.

У перекладі має бути збережене властиве оригіналові співвідношення між частиною й цілим. Ціле - не проста сума деталей, а органічна єдність частин, з якої виростає будова художнього твору. Разом із тим можлива й осмислена жерт­ва деталлю або компенсація її в іншій формі з метою збере­ження істотних особливостей оригіналу.

Переклад художнього твору - не копія іншого тексту, а насамперед - витвір словесного мистецтва. Перекладач не має права в ім'я вірності першотворові поступатися худож­нім рівнем свого перекладу.

 

Семінар 3. (4 години)