Історія художнього перекладу. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія художнього перекладу.



В епоху античності систематично займалися пере­кладом визначних творів давньогрецької літератури письмен­ники Давнього Риму (III -І ст. до н.е.): Енній перекладав тра­гедії, Теренцій і Плавт - комедії, Катулл - лірику Сапфо. Політичний діяч і оратор Цицерон перекладав зразки давньогрецької публіцистики - промови Есхіна та Демосфена, а та­кож прагнув теоретично осмислити перекладацьку практику тих часів: «...я не мав потреби перекладати дослівно, а лише витворював у цілій сукупності сенс і силу окремих слів: я вва­жав, що читач вимагатиме від мене точності не за кількістю, а - коли можна так висловитися - за вагою». Позиція Цицеро­на - перекладача й теоретика - відверто протистоїть безпо­радності буквалістського, дослівного перекладу. Але один із його наступників - філолог І століття н.е. Квінтіліан відійшов від актуальних і для нашого часу настанов Цицерона в бік «су­перництва», «змагання» з автором оригіналу, поклавши тим самим початок тенденції так званого вільного перекладу.

Серед перекладачів і теоретиків раннього Середньо­віччя вирізняється Ієронім Софронік (340-420), який обґрунтував завдання перекладу, виступаючи і проти дослівності, і проти довільності. Він вимагав збереження в пере­кладі своєрідності, грації, сили, особливого тону і милозвуч­ності оригіналу. У XIII ст. англійський філософ Роджер Бе­кон наполягав на тому, щоб свідомо підходити до відтворен­ня змісту оригіналів на основі глибокого знання мов і різних наук, які допомагають правильно зрозуміти й перекласти першотвір.

В епоху Відродження німецький гуманіст і пере­кладач Ніклас фон Віле (XV ст.) виявив себе прихильником дослівного перекладу, обстоюючи тезу: «...кожне слово [оригіналу] замінюється таким же словом [перекладу]». Са­ме так він перекладав твори Петрарки, Боккаччо, Апулея. Незважаючи на хибність загальнотеоретичного підходу, Віле зробив певний внесок у перетворення ще не опрацьованої в той час середньоверхньонімецької мови в мову літературну, прищеплюючи їй певні прийоми синтаксичних побудов, ви­роблених у латинській та італійській прозі. Проти незро­зумілих народові дослівних перекладів виступив у спеціаль­ному посланні «Про мистецтво перекладу» (1540) Мартін Лютер, який вимагав широкого використання ресурсів на­родної мови, що він сам і здійснив у перекладі Біблії.

Етьєн Доле (1509-1546) - визначний французький філо­соф і перекладач, спалений на вогнищі за вироком інквізиції через те, що він сумнівався в безсмерті душі, сформулював такі принципи перекладу:

1) перекладач має досконало зрозуміти зміст оригіналу й наміри автора, якого він перекладає;

2) він має досконало володіти мовою, з якої перекладає, і блискуче знати мову, якою перекладає;

3) перекладачеві слід уникати тенденції перекладати дослівно, бо тоді він перекрутить зміст оригіналу і зруйнує красу його образного вислову;

4) перекладаючи з розвиненої мови на мову, менш розви­нену, перекладач зобов'язаний постійно прагнути розвивати цю мову;

5) завдяки добору і порядку відповідних слів перекладач має досягти в перекладі повного ідейно-художнього звучан­ня, подібного до першотвору. Ці принципи зберігають свою життєвість і для нашого часу.

У XVIII столітті під впливом панівної в країнах Західної Європи естетики класицизму з її нехтуванням усього, що не вкладалося в рамки тодішніх естетичних приписів, виника­ють «прикрашальні» переклади, в яких відкидалося все, що може не сподобатися читачам, і в той же час додавалося де­що нове на догоду читачам. Зразок такого перекладу - пере­робка «Іліади» Гомера її французьким перекладачем У. де ля Моттом у 1714 році. З 24 пісень поеми він зробив 10, викинув­ши «нудні» описи битв, гомерівські епітети й порівняння та «облагородивши» персонажів давньогрецького епосу в дусі трагедій Корнеля і Расіна. Інший французький перекладач XVIII ст. Флоріан писав у передмові до свого перекладу «Дон Кіхота» Сервантеса: «Рабська вірність є вада... В «Дон Кіхоті» трапляється дещо зайве, риси поганого смаку - чому ж їх не викинути? Коли перекладаєш роман і тому подібне, то най­приємніший переклад і є, безперечно, найправильнішим».

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст., в епоху Просвіт­ництва, а потім і розвитку романтизму було відкинуто теорію і практику класицистських перекладів. Німецький просвітник Й. Ф. Гердер вимагає, щоб переклад відтворював справжні, притаманні лише йому риси, форми та барви чужоземного оригіналу, його визначальний характер, його дух і певну при­роду його поетичної манери: «Гомера аж ніяк не слід прикра­шати... Ми хочемо бачити Гомера такого, який він є». Пере­кладацька практика самого Гердера і особливо німецьких романтиків стала реалізацією цих теоретичних положень. Гли­бокі думки про переклад належать великому німецькому по­етові И. В. Гете: «Існує два принципи перекладу - один із них вимагає переселення іноземного автора до нас, так, щоб ми могли побачити в ньому співвітчизника; другий, навпаки, ад­ресує нам вимогу, щоб ми рушили до цього чужоземця і при­стосовувалися до його умов життя, складу його мови, його особливостей». Маючи на увазі творчість визначного перекла­дача того часу Віланда, Ґете додає: «Друг наш, який і тут шу­кав середніх шляхів, прагнув поєднати обидва принципи, але в сумнівних випадках він, як людина з чуттям і смаком, віддавав перевагу першому з них... Як твердо був він переконаний, що одухотворює не слово, а думка!» Німецький філософ В. Гум­больдт підкреслював, що перекладач має послуговуватися і раціоналістичним аналізом словника, синтаксису та ритміки художнього твору, і інтуїтивним проникненням у глибини оригіналу. Коли ці два способи пізнання першотвору допов­нюються силою його художнього втілення в перекладі, тоді, на думку Гумбольдта перекладач може належним чином вико­нати своє завдання. Теоретичні міркування Гумбольдта вирос­ли на ґрунті значних досягнень художнього перекладу в Німеч­чині наприкінці XVIII - на початку XIX століття. Переклад епосу Гомера, здійснений Фоссом, переклади творів Шекспіра, що належать А. Шлеґелю, досі вважаються взірцевими.

Визначну роль у розвитку теорії перекладу відіграла до­повідь Ф. ІПлайєрмахера «Про різні методи перекладу», ви­голошена ним 1813 р. в Королівській Академії Наук у Бер­ліні. Автор підкреслює труднощі перекладу, неможливість знайти точні відповідники ні в лексиці, ні у морфології чи синтаксисі. Звідси - приреченість перекладача на пошуки прийнятного рішення.

Шлайєрмахер виокремлює три ступені наближення пере­кладу до оригіналу. Перший з них - парафраз, тобто переказ своїми словами. Він усуває властиву першотворові ірраціо­нальність і додає певні елементи коментаря. Другий сту­пень - імітація, яка компонує ціле з різнорідних частин і на­магається справити на читача враження, схоже на те, яке одержав читач оригіналу. Третім ступенем є «справжній пе­реклад». Його автор може обрати один із двох шляхів:

1) перекладач залишає автора у спокої, але примушує чи­тача перекладу піти йому назустріч;

2) перекладач залишає читача у спокої, проте змушує ав­тора оригіналу піти йому назустріч.

Перший метод вважається вдалим, якщо можна сказати, що, якби латинський автор так добре знав німецьку мову, як перекладач знає латину, то цей автор переклав би свій ла­тинський твір німецькою так, як зробив наш перекладач.

Другий метод має добрі наслідки, якщо можна сказати, що, якби німецькі читачі всі разом знали латину й були сучас­никами автора, а він у свою чергу став би німцем, то оригі­нал став би для читачів тим же, чим є для них тепер пере­клад.

Ф. Шлайєрмахер наголошував на потребі різних пере­кладів одного художнього твору, бо кожен переклад матиме шось, чого не має інший.

Найвизначнішим майстром російського перекладу пер­шої половини XIX ст. був В. А. Жуковський, який перекладав твори Шіллера, Ґете, Байрона, В. Скотта, переказав у віршах деякі казки Перро та братів Ґрімм, першим переклав цілком російською мовою «Одіссею» Гомера. Багато перекладів Жуковського (зокрема, балад Шіллера та Ґете) залишаються й досі окрасою російської поезії. На думку К: І. Чуковського, він «завдяки своїй майстерності, своєму натхненню є одним з найбільших перекладачів, яких будь-коли знала історія сві­тової літератури». У кращих своїх перекладах Жуковський поєднував високу поетичність з великою близькістю до оригіналів, навіть у дрібних деталях. Водночас у багатьох випад­ках він ідейно переосмислював першотвір у дусі свого кон­сервативного світогляду. Жуковському належить широко відоме протиставлення прозового і поетичного перекладу: «Перекладач у прозі є раб; перекладач у віршах - суперник».

M. І. Гнєдич (Гнідич) увійшов в історію російської культу­ри насамперед як перекладач «Іліади» Гомера, над якою він працював протягом двадцяти років. Обґрунтовуючи свій ме­тод перекладу, Гнєдич засудив поширену в його часи до­вільність перекладів творів давньої літератури: «Вимоги змінюються, смак віку мине... вільні переклади вигідніші для перекладача, ніж для першотвору. Я віддав перевагу вигодам Гомера перед своїми».

На початку XX ст. розгортається перекладацька діяль­ність В. Я. Брюсова, найвизначнішого теоретика і практика поетичного перекладу тієї доби. Брюсов перекладав антич­них авторів, французьких поетів-символістів, Е. По, Ґете, Верхарна. Він був організатором і основним перекладачем антології «Поезія Вірменії», яка охопила понад тисячоліття існування вірменської літератури. У передмові до цієї анто­логії Брюсов сформулював своє розуміння завдань перекла­ду: «Нашою кінцевою, ідеальною метою було одержати, ро­сійською мовою, точне відтворення оригіналу такою мірою, щоб читач міг довіряти перекладам і був певен, що він знайо­миться з творіннями вірменських поетів, а не російських пе­рекладачів. Зокрема, ми вважали, що віршований переклад повинен не тільки правильно передавати зміст оригіналу, а й відтворювати всі характерні відмінності його форми... Що стосується змісту, то тут ідеалом було: зберегти й у віршова­ному відображенні підрядкову близькість до тексту, наскіль­ки її допускає дух мови, зберегти всі образи першотвору й уникати будь-яких довільних додатків». Брюсов диферен­ційовано підходив до різних творів: у кожному з них є провідний елемент, який підпорядковує всі інші. В одних тво­рах таким елементом є логічний розвиток думки, в інших - образна система, в третіх - ритмомелодика. Завданням пе­рекладача є відтворення насамперед цього провідного еле­менту поетичного твору.

В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається в 20 - 30-і роки XIX ст. Поети-романтики пере­кладають твори російської та польської літератури: JI. Боровиковський дає вільний переклад «Світлани» Жуковського (під назвою «Маруся»), А. Метлинський перекладає поезію Міцкевича «Морлак у Венеції», яка була, в свою чергу, пере­кладом одного з віршів циклу «Ґузла» П. Меріме, тощо. У пе­реважній більшості українських перекладів цього часу відсутні риси національної своєрідності оригіналів, поети скорочують або розширюють тексти оригіналів у перекла­дах.

У 40-50-і роки XIX століття важливе місце в історії ук­раїнського художнього перекладу належить Т. Г. Шевченку. У циклі «Давидові псалми» Шевченко поєднує дбайливий пере­клад окремих фрагментів текстів з переспівом інших фрагментів: зберігаючи образну систему оригіналів, поет ча­сто надає їм нового ідейного звучання. Різні редакції Шевченкового перекладу уривків зі «Слова о полку Ігоревім» свідчать про те, що поет надавав великого значення цій своїй роботі, прагнучи подолати усталене в перекладацькій прак­тиці першої половини XIX ст. уявлення про «пісенність» дав­ньоруської пам'ятки і намагаючись інтерпретувати її як дра­матичний монолог.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася розквітом діяль­ності М. П. Старицького-перекладача, який увійшов в істо­рію українського художнього перекладу як вдумливий інтер­претатор «Гамлета» Шекспіра, сербського народного епосу, «Демона» і багатьох ліричних поезій Лєрмонтова, численних творів Пушкіна та Некрасова. Під пером Старицького ху­дожній переклад стає своєрідною лабораторією творення но­вих засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.

П. О. Куліш переклав 15 п'єс Шекспіра, твори Ґете, Шіл­лера. Байрона, Гайне та ін. Частина його перекладів набли­жається до переспівів.

Згодом розгортається перекладацька творчість великого поета і вченого І. Я. Франка - автора численних перекладів з багатьох мов світу. Франко переклав першу частину «Фауста» Ґете, «Мертві душі» Гоголя, політичну лірику Гайне, багато творів Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Міцкевича, чимало балад і пісень західноєвропейських народів, багато творів ан­тичних авторів. Він написав глибоку наукову розвідку «Каме­нярі. (Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання)», в якій піддав критичному розглядові польський переклад «Каменярів». У цій статті Франко об­стоює повноцінний художній переклад, який відтворював би оригінал в органічній єдності його форми і змісту. Чимало влучних і яскравих висловлювань про специфіку художнього перекладу міститься і в інших літературно-критичних стат­тях Франка.

Леся Українка відома в історії українського художнього перекладу своєю працею над десятками ліричних поезій Гай­не, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями Давнього Єгипту й гімнами з давньоіндійських книг «Риґведи».

Багато поетичних перекладів, які репрезентували літера­тури Східної Європи, Америки, а також тодішньої Російської імперії, зробив П. А. Грабовський. Значну частину своїх пере­кладів Грабовський виконував за допомогою підрядників, які готували для нього товариші - політичні засланці. Незважа­ючи на це, кращі переклади Грабовського (наприклад, поеми Байрона «Шильйонський в'язень») є визначними художніми творами, які дають чітке уявлення про оригінали. Сам Гра­бовський так писав про свою працю над перекладами: «В кожному творі для мене мають вагу головна думка та за­гальний характер, дрібниці мені - ніщо...».

Відомий вчений Агатангел Кримський залишив багато перекладів поетів Сходу: з перської мови Фірдоусі, Омара Хайяма, Сааді, Джалаледдіна Румі, Гафіза, Джамі, з арабсь­кої, турецької та ін. мов. Він також переклав чимало ліричних творів Гайне. Його сучасник Василь Щурат переклав фран­цузький епос «Пісню про Роланда», «Слово о полку Ігоре­вім», поезії Петефі, Гюґо, Пушкіна.

Серед інших перекладачів кінця XIX - початку XX ст. тре­ба згадати В. Самійленка, який перекладав «Пекло» Данте, твори Мольєра, Гоголя та інші, М. Вороного - перекладача лірики Пушкіна, Некрасова та французьких поетів XIX ст. Проте на той час на Україні не було найелементарніших умов для розвитку мистецтва художнього перекладу, бо царська цензура систематично забороняла видання пере­кладів українською мовою.

Чільне місце як теоретик і практик українського худож­нього перекладу посідає Максим Рильський, перу якого нале­жать блискучі переклади поеми Міцкевича «Пан Тадеуш» (на думку польських літературознавців - найкращий з перекладів цього твору), поеми Вольтера «Орлеанська діва», роману у віршах Пушкіна «Євгеній Онєгін», новел Мопассана і Джека Лондона, повістей Гоголя, драматургії французького класи­цизму, трагедій Шекспіра, сотень ліричних творів російських, білоруських, польських, французьких, німецьких авторів. Рильський-перекладач віртуозно володів мистецтвом пе­ревтілення, він завжди вмів знайти засоби для найповнішого вияву ідейно-образної своєрідності оригіналу. Для Рильсько­го характерне неодноразове повернення до вже перекладе­ного тексту з метою знайти нові словесні фарби й досягти ще вищого рівня вірності першотворові.

Переклади Миколи Бажана - «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі, «Давитіані» Ґурамішвілі, «Фархад і Ширін» Навої, «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна, твори Ґельдерліна і Ґете, Норвіда і Рільке - характерні відтворенням найтонших нюансів думки автора в поєднанні з глибокою увагою до особливос­тей поетичної мови оригіналу, зокрема її ритміки та фоніки.

Борис Тен - автор численних перекладів з давньогрецької («Іліада» та «Одіссея» Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, ко­медії Арістофана), англійської (трагедії Шекспіра), німець­кої (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської («Живий труп» Толстого), у яких гли­бина наукового проникнення в оригінал сполучається з дбай­ливо вивіреним у процесі тривалого пошуку художнім синте­зом першотвору засобами української мови. Протягом пів­століття працював над перекладами прози, поезії та драма­тургії Євген Дроб'язко, вершиною майстерності якого став перший повний український переклад «Божественної ко­медії» Данте. Ірина Стешенко - перекладачка драматургії Мольєра і Ґете, прози Марка Твена і багатьох інших авторів, поезії німецького бароко. Широке визнання здобули по­етичні переклади Василя Мисика - пісні та поеми Бернса, со­нети Кітса, поезії Рудакі, Хайяма, Гафіза, перенесені на ук­раїнський ґрунт у нероздільній єдності їх складної форми й глибокого змісту. Олекса Кундзіч був одним із найвидатніших перекладачів художньої прози («Війна і мир» Тол­стого, «Герой нашого часу» Лєрмонтова), а також відомим теоретиком і критиком художнього перекладу.

Проникливим інтерпретатором поезії Війона, Петефі, Гайне, Пушкіна, сербського народного епосу був Леонід Первомайський. Плідно працював над перекладами російської та польської прозової класики Степан Ковганюк, автор до­слідження «Практика перекладу». Багато складних творів переклав Дмитро Паламарчук - прозу Франса, Флобера, Уеллса, сонети Шекспіра, Ередіа, Петрарки, поезію Байрона. Микита Шумило знаний як перекладач російської прози XX ст., а також романів Ч. Айтматова. Відомим переклада­чем поезії був Микола Терещенко, автор двох томів «Сузір'я французької поезії».

Одним із найактивніших поетів-перекладачів залишаєть­ся Дмитро Павличко, його перу належать переклади з анг­лійської (повний сонетарій Шекспіра), іспанської (Хосе Марті), польської, болгарської та ін. мов.

У діаспорі, попри всі труднощі емігрантського життя, розгорнулася важлива праця над перекладами. Тут необхід­но згадати Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Він видав укладені й перекладені ним антології французької та німець­кої поезії, у яких чимало творів зарубіжних поетів уперше за­звучали українською мовою. Святослав Гординський, крім антології «Поети Заходу», видав свій повний переклад творів Франсуа Війона. Відомим перекладачем поезії був Богдан Кравців - цікавий інтерпретатор поезій Рільке. Ігор Костецький, виходячи з настанови дати українською мовою не «про­ясненого», а часом досить темного, як в оригіналі, Шекспіра, переклав повний сонетарій англійського поета. Плідно пра­цює на перекладацькій ниві Ігор Качуровський - автор чис­ленних перекладів з іспанської, італійської, французької, ні­мецької мов. У 2000 році вийшла його антологія німецької поезії за 12 століть «Стежка крізь безмір». Невеликий кіль­кісно, але високої якості перекладацький доробок Івана Кошелівця: «Жак Фаталіст та його пан» Дідро, «Оповідання» Кафки, «Один день Івана Денисовича» Солженіцина та ін.

Найяскравішою постаттю в українському художньому пе­рекладі другої половини XX ст. був Микола Лукаш - полі­глот, який перекладав з чотирнадцяти мов і був глибоким знавцем української мови. Він відзначався сміливим підхо­дом до розв'язання складних перекладацьких завдань, часом вдаючись до цікавих експериментів. Йому належить перший повний переклад «Фауста» Ґете, переклади «Декамерона» Боккаччо, «Пані Боварі» Флобера, п'єс Шекспіра, Лопе де Веґи, Мадача, поезій Аполлінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма.

У повоєнні часи сформувалися й розцвіли таланти таких видатних майстрів високого мистецтва перекладу, як Дмит­ро Білоус (автор більшості перекладів і редактор «Антології болгарської поезії», яка охоплює багато століть її існування, перекладач епіграм зі слов'янських мов), Михайло Моска­ленко (автор перекладів з французької, іспанської, слов'янсь­ких мов, упорядник унікальної антології «Тисячоліття» (Пое­тичний переклад України-Русі), Володимир Житник (автор багатьох перекладів переважно ліричних поезій з чеської, словацької, польської мов), Олег Жупанський (перекладач французької та німецької поезії), Олександр Мокровольський (перекладач прози й поезії з німецької та англійської мов, зокрема, сонетів Шекспіра), Володимир Митрофанов (перекладач німецької та американської прози, зокрема творів Гемінґвея та Б. Брехта), Мар Пінчевський (перекла­дач багатьох американських авторів: Скотта Фіццжеральда, Фолкнера, Гемінґвея), Ольга Сенюк (перекладачка творів скандинавських літератур - Сельми Лаґерлеф, Стріндберґа, Ліндґрен, Якобсена), Євген Попович (перекладач німецької прози XIX - XX ст., зокрема Томаса Манна, Гессе, Кафки, Юнґера), Олександр Терех (перекладач англійських та аме­риканських авторів - Ґолсуорсі, О'Генрі, Бредбері), Анатоль Перепадя - перекладач з італійської, іспанської, французької мов (твори Пруста, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Моріака), Ростислав Доценко перекладач з англійської (твори Вайлда, Фолкнера, По, Купера), французької, польської мов. Перу Юрія Лісняка належать чудові переклади Діккенса, Мелвілла, Олдінґтона, Белля, Франса, Бальзака. Численні твори японських письменників переклав Іван Дзюб. Віль Гримич перекладає зі слов'янських, тюркських, естонської, німецької, англійської мов. Французьку поезію XX ст. пе­рекладає Михайло Москаленко.

Визнаним майстром перекладу античної поезії є Андрій Содомора. Поетичні переклади з усіх слов'янських мов здій­снює Роман Лубківський. Провансальську, французьку, пор­тугальську поезію перекладає Михайло Литвинець. Німецька поезія Середніх віків та Відродження відома в перекладах Феофана Скляра, твори Ґете, Сакса та інших німецьких пое­тів вдало інтерпретує Петро Тимочко. Багато творів ли­товської та латиської поезії переклав Дмитро Чередниченко. Знаним перекладачем австрійської та німецької лірики був Василь Стус, французьку поезію перекладав Іван Світличний. Активно перекладає німецьку поезію різних епох Леонід Череватенко, німецьку прозу - Олекса Логвиненко. Над новим перекладом «Божественної Комедії» Данте працює Максим Стріха. Відомі поетичні переклади з французької та анг­лійської мов Михайлини Коцюбинської. З численними твора­ми угорської поезії познайомив українського читача Юрій Шкробинець. У доробку Віктора Шовкуна - чимало пере­кладів творів французької та іспанської прози. Недавній пе­реклад «Нового Заповіту» належить Лесеві Герасимчукові. Олекса Синиченко перекладає з німецької та грузинської мов. Марія Габлевич працює над перекладами англомовних поетів XX ст. Олег Микитенко перекладає чеських та словацьких авторів. Серед кращих творів перекладацького мистецтва - переклади І. Білика, С. Наливайка, Є. Горєвої, В. Пасічної, О. Медущенко, В. Лучука, Г. Філіпчука.

У XX ст. в Україні розроблялися й теоретичні питання пе­рекладу. Автори перекладознавчих праць насамперед спира­лися на досвід кращих майстрів українського перекладу, а та­кож на досягнення перекладознавчої думки за межами Ук­раїни.

Найвизначнішим теоретиком перекладу в Україні був Максим Рильський. Його книжка «Мистецтво перекладу», в якій зібрано статті, доповіді, листи поета на теми перекладу, залишається найкращим підручником не тільки для перекладачів-початківців, а й для досвідчених майстрів. У книжці розглянуто здебільшого проблеми перекладу поетичних тво­рів. Про переклад художньої прози йдеться у книжках «Сло­во і образ» Олексія Кундзіча та «Практика перекладу» Степа­на Ковганюка. Автори щедро діляться з читачем своїми спо­стереженнями та висновками з них, аналізують власні пере­клади. На прикладах англо-українських та українсько-англій­ських зв'язків на терені перекладу будує свої висновки Роксоляна Зорівчак у монографіях «Фразеологічна одиниця як пе- рекладознавча категорія», «Реалія і переклад» та ін. Марина Новикова у центр своїх наукових зацікавлень поставила пи­тання про співвідношення поетики перекладу і поетики ори­гіналу й про розмаїті метаморфози, яких зазнають образи першотвору в перекладі (книжки «Мир, на образ множи­мый», «Прекрасен наш союз: литература - переводчик - жизнь», «Стиль автора и стиль перевода»). Критичні статті на тему співвідношення перекладу з оригіналом друкує Віталій Радчук. З рецензіями на нові переклади, оглядами перекладної літератури, з проблемними статтями зверта­ються до читачів зі сторінок фахової періодики О. Чередни­ченко, П. Бех, М. Стріха, К. Шахова, І. Корунець та ін. Видано підручники І. Корунця для студентів, що спеціалізуються з англійської мови, і О. Чередниченка та Я. Коваля для май­бутніх фахівців з французької мови. Обидва підручники ма­ють назву «Теорія і практика перекладу». Таку ж назву має й неперіодичний збірник статтей, який видається в Київському Національному університеті.

Семінар 2. (2 години)

Переклад художнього тексту.

1. Індивідуальність перекладача і особа автора.

2. Одиниця перекладу в художньому творі.

3. Художній переклад і часова відстань.

4. Культурний ареал та його вплив на переклад художнього тексту.

5. Інтерпретація як мистецтво розуміння, тлумачення та пояснення текстів.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; просмотров: 668; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.23.201.145 (0.026 с.)