Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Історія художнього перекладу.
В епоху античності систематично займалися перекладом визначних творів давньогрецької літератури письменники Давнього Риму (III -І ст. до н.е.): Енній перекладав трагедії, Теренцій і Плавт - комедії, Катулл - лірику Сапфо. Політичний діяч і оратор Цицерон перекладав зразки давньогрецької публіцистики - промови Есхіна та Демосфена, а також прагнув теоретично осмислити перекладацьку практику тих часів: «...я не мав потреби перекладати дослівно, а лише витворював у цілій сукупності сенс і силу окремих слів: я вважав, що читач вимагатиме від мене точності не за кількістю, а - коли можна так висловитися - за вагою». Позиція Цицерона - перекладача й теоретика - відверто протистоїть безпорадності буквалістського, дослівного перекладу. Але один із його наступників - філолог І століття н.е. Квінтіліан відійшов від актуальних і для нашого часу настанов Цицерона в бік «суперництва», «змагання» з автором оригіналу, поклавши тим самим початок тенденції так званого вільного перекладу. Серед перекладачів і теоретиків раннього Середньовіччя вирізняється Ієронім Софронік (340-420), який обґрунтував завдання перекладу, виступаючи і проти дослівності, і проти довільності. Він вимагав збереження в перекладі своєрідності, грації, сили, особливого тону і милозвучності оригіналу. У XIII ст. англійський філософ Роджер Бекон наполягав на тому, щоб свідомо підходити до відтворення змісту оригіналів на основі глибокого знання мов і різних наук, які допомагають правильно зрозуміти й перекласти першотвір. В епоху Відродження німецький гуманіст і перекладач Ніклас фон Віле (XV ст.) виявив себе прихильником дослівного перекладу, обстоюючи тезу: «...кожне слово [оригіналу] замінюється таким же словом [перекладу]». Саме так він перекладав твори Петрарки, Боккаччо, Апулея. Незважаючи на хибність загальнотеоретичного підходу, Віле зробив певний внесок у перетворення ще не опрацьованої в той час середньоверхньонімецької мови в мову літературну, прищеплюючи їй певні прийоми синтаксичних побудов, вироблених у латинській та італійській прозі. Проти незрозумілих народові дослівних перекладів виступив у спеціальному посланні «Про мистецтво перекладу» (1540) Мартін Лютер, який вимагав широкого використання ресурсів народної мови, що він сам і здійснив у перекладі Біблії.
Етьєн Доле (1509-1546) - визначний французький філософ і перекладач, спалений на вогнищі за вироком інквізиції через те, що він сумнівався в безсмерті душі, сформулював такі принципи перекладу: 1) перекладач має досконало зрозуміти зміст оригіналу й наміри автора, якого він перекладає; 2) він має досконало володіти мовою, з якої перекладає, і блискуче знати мову, якою перекладає; 3) перекладачеві слід уникати тенденції перекладати дослівно, бо тоді він перекрутить зміст оригіналу і зруйнує красу його образного вислову; 4) перекладаючи з розвиненої мови на мову, менш розвинену, перекладач зобов'язаний постійно прагнути розвивати цю мову; 5) завдяки добору і порядку відповідних слів перекладач має досягти в перекладі повного ідейно-художнього звучання, подібного до першотвору. Ці принципи зберігають свою життєвість і для нашого часу. У XVIII столітті під впливом панівної в країнах Західної Європи естетики класицизму з її нехтуванням усього, що не вкладалося в рамки тодішніх естетичних приписів, виникають «прикрашальні» переклади, в яких відкидалося все, що може не сподобатися читачам, і в той же час додавалося дещо нове на догоду читачам. Зразок такого перекладу - переробка «Іліади» Гомера її французьким перекладачем У. де ля Моттом у 1714 році. З 24 пісень поеми він зробив 10, викинувши «нудні» описи битв, гомерівські епітети й порівняння та «облагородивши» персонажів давньогрецького епосу в дусі трагедій Корнеля і Расіна. Інший французький перекладач XVIII ст. Флоріан писав у передмові до свого перекладу «Дон Кіхота» Сервантеса: «Рабська вірність є вада... В «Дон Кіхоті» трапляється дещо зайве, риси поганого смаку - чому ж їх не викинути? Коли перекладаєш роман і тому подібне, то найприємніший переклад і є, безперечно, найправильнішим». Наприкінці XVIII - на початку XIX ст., в епоху Просвітництва, а потім і розвитку романтизму було відкинуто теорію і практику класицистських перекладів. Німецький просвітник Й. Ф. Гердер вимагає, щоб переклад відтворював справжні, притаманні лише йому риси, форми та барви чужоземного оригіналу, його визначальний характер, його дух і певну природу його поетичної манери: «Гомера аж ніяк не слід прикрашати... Ми хочемо бачити Гомера такого, який він є». Перекладацька практика самого Гердера і особливо німецьких романтиків стала реалізацією цих теоретичних положень. Глибокі думки про переклад належать великому німецькому поетові И. В. Гете: «Існує два принципи перекладу - один із них вимагає переселення іноземного автора до нас, так, щоб ми могли побачити в ньому співвітчизника; другий, навпаки, адресує нам вимогу, щоб ми рушили до цього чужоземця і пристосовувалися до його умов життя, складу його мови, його особливостей». Маючи на увазі творчість визначного перекладача того часу Віланда, Ґете додає: «Друг наш, який і тут шукав середніх шляхів, прагнув поєднати обидва принципи, але в сумнівних випадках він, як людина з чуттям і смаком, віддавав перевагу першому з них... Як твердо був він переконаний, що одухотворює не слово, а думка!» Німецький філософ В. Гумбольдт підкреслював, що перекладач має послуговуватися і раціоналістичним аналізом словника, синтаксису та ритміки художнього твору, і інтуїтивним проникненням у глибини оригіналу. Коли ці два способи пізнання першотвору доповнюються силою його художнього втілення в перекладі, тоді, на думку Гумбольдта перекладач може належним чином виконати своє завдання. Теоретичні міркування Гумбольдта виросли на ґрунті значних досягнень художнього перекладу в Німеччині наприкінці XVIII - на початку XIX століття. Переклад епосу Гомера, здійснений Фоссом, переклади творів Шекспіра, що належать А. Шлеґелю, досі вважаються взірцевими.
Визначну роль у розвитку теорії перекладу відіграла доповідь Ф. ІПлайєрмахера «Про різні методи перекладу», виголошена ним 1813 р. в Королівській Академії Наук у Берліні. Автор підкреслює труднощі перекладу, неможливість знайти точні відповідники ні в лексиці, ні у морфології чи синтаксисі. Звідси - приреченість перекладача на пошуки прийнятного рішення. Шлайєрмахер виокремлює три ступені наближення перекладу до оригіналу. Перший з них - парафраз, тобто переказ своїми словами. Він усуває властиву першотворові ірраціональність і додає певні елементи коментаря. Другий ступень - імітація, яка компонує ціле з різнорідних частин і намагається справити на читача враження, схоже на те, яке одержав читач оригіналу. Третім ступенем є «справжній переклад». Його автор може обрати один із двох шляхів: 1) перекладач залишає автора у спокої, але примушує читача перекладу піти йому назустріч; 2) перекладач залишає читача у спокої, проте змушує автора оригіналу піти йому назустріч. Перший метод вважається вдалим, якщо можна сказати, що, якби латинський автор так добре знав німецьку мову, як перекладач знає латину, то цей автор переклав би свій латинський твір німецькою так, як зробив наш перекладач. Другий метод має добрі наслідки, якщо можна сказати, що, якби німецькі читачі всі разом знали латину й були сучасниками автора, а він у свою чергу став би німцем, то оригінал став би для читачів тим же, чим є для них тепер переклад. Ф. Шлайєрмахер наголошував на потребі різних перекладів одного художнього твору, бо кожен переклад матиме шось, чого не має інший.
Найвизначнішим майстром російського перекладу першої половини XIX ст. був В. А. Жуковський, який перекладав твори Шіллера, Ґете, Байрона, В. Скотта, переказав у віршах деякі казки Перро та братів Ґрімм, першим переклав цілком російською мовою «Одіссею» Гомера. Багато перекладів Жуковського (зокрема, балад Шіллера та Ґете) залишаються й досі окрасою російської поезії. На думку К: І. Чуковського, він «завдяки своїй майстерності, своєму натхненню є одним з найбільших перекладачів, яких будь-коли знала історія світової літератури». У кращих своїх перекладах Жуковський поєднував високу поетичність з великою близькістю до оригіналів, навіть у дрібних деталях. Водночас у багатьох випадках він ідейно переосмислював першотвір у дусі свого консервативного світогляду. Жуковському належить широко відоме протиставлення прозового і поетичного перекладу: «Перекладач у прозі є раб; перекладач у віршах - суперник». M. І. Гнєдич (Гнідич) увійшов в історію російської культури насамперед як перекладач «Іліади» Гомера, над якою він працював протягом двадцяти років. Обґрунтовуючи свій метод перекладу, Гнєдич засудив поширену в його часи довільність перекладів творів давньої літератури: «Вимоги змінюються, смак віку мине... вільні переклади вигідніші для перекладача, ніж для першотвору. Я віддав перевагу вигодам Гомера перед своїми». На початку XX ст. розгортається перекладацька діяльність В. Я. Брюсова, найвизначнішого теоретика і практика поетичного перекладу тієї доби. Брюсов перекладав античних авторів, французьких поетів-символістів, Е. По, Ґете, Верхарна. Він був організатором і основним перекладачем антології «Поезія Вірменії», яка охопила понад тисячоліття існування вірменської літератури. У передмові до цієї антології Брюсов сформулював своє розуміння завдань перекладу: «Нашою кінцевою, ідеальною метою було одержати, російською мовою, точне відтворення оригіналу такою мірою, щоб читач міг довіряти перекладам і був певен, що він знайомиться з творіннями вірменських поетів, а не російських перекладачів. Зокрема, ми вважали, що віршований переклад повинен не тільки правильно передавати зміст оригіналу, а й відтворювати всі характерні відмінності його форми... Що стосується змісту, то тут ідеалом було: зберегти й у віршованому відображенні підрядкову близькість до тексту, наскільки її допускає дух мови, зберегти всі образи першотвору й уникати будь-яких довільних додатків». Брюсов диференційовано підходив до різних творів: у кожному з них є провідний елемент, який підпорядковує всі інші. В одних творах таким елементом є логічний розвиток думки, в інших - образна система, в третіх - ритмомелодика. Завданням перекладача є відтворення насамперед цього провідного елементу поетичного твору.
В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається в 20 - 30-і роки XIX ст. Поети-романтики перекладають твори російської та польської літератури: JI. Боровиковський дає вільний переклад «Світлани» Жуковського (під назвою «Маруся»), А. Метлинський перекладає поезію Міцкевича «Морлак у Венеції», яка була, в свою чергу, перекладом одного з віршів циклу «Ґузла» П. Меріме, тощо. У переважній більшості українських перекладів цього часу відсутні риси національної своєрідності оригіналів, поети скорочують або розширюють тексти оригіналів у перекладах. У 40-50-і роки XIX століття важливе місце в історії українського художнього перекладу належить Т. Г. Шевченку. У циклі «Давидові псалми» Шевченко поєднує дбайливий переклад окремих фрагментів текстів з переспівом інших фрагментів: зберігаючи образну систему оригіналів, поет часто надає їм нового ідейного звучання. Різні редакції Шевченкового перекладу уривків зі «Слова о полку Ігоревім» свідчать про те, що поет надавав великого значення цій своїй роботі, прагнучи подолати усталене в перекладацькій практиці першої половини XIX ст. уявлення про «пісенність» давньоруської пам'ятки і намагаючись інтерпретувати її як драматичний монолог. Друга половина XIX ст. ознаменувалася розквітом діяльності М. П. Старицького-перекладача, який увійшов в історію українського художнього перекладу як вдумливий інтерпретатор «Гамлета» Шекспіра, сербського народного епосу, «Демона» і багатьох ліричних поезій Лєрмонтова, численних творів Пушкіна та Некрасова. Під пером Старицького художній переклад стає своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів. П. О. Куліш переклав 15 п'єс Шекспіра, твори Ґете, Шіллера. Байрона, Гайне та ін. Частина його перекладів наближається до переспівів. Згодом розгортається перекладацька творчість великого поета і вченого І. Я. Франка - автора численних перекладів з багатьох мов світу. Франко переклав першу частину «Фауста» Ґете, «Мертві душі» Гоголя, політичну лірику Гайне, багато творів Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Міцкевича, чимало балад і пісень західноєвропейських народів, багато творів античних авторів. Він написав глибоку наукову розвідку «Каменярі. (Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання)», в якій піддав критичному розглядові польський переклад «Каменярів». У цій статті Франко обстоює повноцінний художній переклад, який відтворював би оригінал в органічній єдності його форми і змісту. Чимало влучних і яскравих висловлювань про специфіку художнього перекладу міститься і в інших літературно-критичних статтях Франка.
Леся Українка відома в історії українського художнього перекладу своєю працею над десятками ліричних поезій Гайне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями Давнього Єгипту й гімнами з давньоіндійських книг «Риґведи». Багато поетичних перекладів, які репрезентували літератури Східної Європи, Америки, а також тодішньої Російської імперії, зробив П. А. Грабовський. Значну частину своїх перекладів Грабовський виконував за допомогою підрядників, які готували для нього товариші - політичні засланці. Незважаючи на це, кращі переклади Грабовського (наприклад, поеми Байрона «Шильйонський в'язень») є визначними художніми творами, які дають чітке уявлення про оригінали. Сам Грабовський так писав про свою працю над перекладами: «В кожному творі для мене мають вагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені - ніщо...». Відомий вчений Агатангел Кримський залишив багато перекладів поетів Сходу: з перської мови Фірдоусі, Омара Хайяма, Сааді, Джалаледдіна Румі, Гафіза, Джамі, з арабської, турецької та ін. мов. Він також переклав чимало ліричних творів Гайне. Його сучасник Василь Щурат переклав французький епос «Пісню про Роланда», «Слово о полку Ігоревім», поезії Петефі, Гюґо, Пушкіна. Серед інших перекладачів кінця XIX - початку XX ст. треба згадати В. Самійленка, який перекладав «Пекло» Данте, твори Мольєра, Гоголя та інші, М. Вороного - перекладача лірики Пушкіна, Некрасова та французьких поетів XIX ст. Проте на той час на Україні не було найелементарніших умов для розвитку мистецтва художнього перекладу, бо царська цензура систематично забороняла видання перекладів українською мовою. Чільне місце як теоретик і практик українського художнього перекладу посідає Максим Рильський, перу якого належать блискучі переклади поеми Міцкевича «Пан Тадеуш» (на думку польських літературознавців - найкращий з перекладів цього твору), поеми Вольтера «Орлеанська діва», роману у віршах Пушкіна «Євгеній Онєгін», новел Мопассана і Джека Лондона, повістей Гоголя, драматургії французького класицизму, трагедій Шекспіра, сотень ліричних творів російських, білоруських, польських, французьких, німецьких авторів. Рильський-перекладач віртуозно володів мистецтвом перевтілення, він завжди вмів знайти засоби для найповнішого вияву ідейно-образної своєрідності оригіналу. Для Рильського характерне неодноразове повернення до вже перекладеного тексту з метою знайти нові словесні фарби й досягти ще вищого рівня вірності першотворові. Переклади Миколи Бажана - «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі, «Давитіані» Ґурамішвілі, «Фархад і Ширін» Навої, «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна, твори Ґельдерліна і Ґете, Норвіда і Рільке - характерні відтворенням найтонших нюансів думки автора в поєднанні з глибокою увагою до особливостей поетичної мови оригіналу, зокрема її ритміки та фоніки. Борис Тен - автор численних перекладів з давньогрецької («Іліада» та «Одіссея» Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської («Живий труп» Толстого), у яких глибина наукового проникнення в оригінал сполучається з дбайливо вивіреним у процесі тривалого пошуку художнім синтезом першотвору засобами української мови. Протягом півстоліття працював над перекладами прози, поезії та драматургії Євген Дроб'язко, вершиною майстерності якого став перший повний український переклад «Божественної комедії» Данте. Ірина Стешенко - перекладачка драматургії Мольєра і Ґете, прози Марка Твена і багатьох інших авторів, поезії німецького бароко. Широке визнання здобули поетичні переклади Василя Мисика - пісні та поеми Бернса, сонети Кітса, поезії Рудакі, Хайяма, Гафіза, перенесені на український ґрунт у нероздільній єдності їх складної форми й глибокого змісту. Олекса Кундзіч був одним із найвидатніших перекладачів художньої прози («Війна і мир» Толстого, «Герой нашого часу» Лєрмонтова), а також відомим теоретиком і критиком художнього перекладу. Проникливим інтерпретатором поезії Війона, Петефі, Гайне, Пушкіна, сербського народного епосу був Леонід Первомайський. Плідно працював над перекладами російської та польської прозової класики Степан Ковганюк, автор дослідження «Практика перекладу». Багато складних творів переклав Дмитро Паламарчук - прозу Франса, Флобера, Уеллса, сонети Шекспіра, Ередіа, Петрарки, поезію Байрона. Микита Шумило знаний як перекладач російської прози XX ст., а також романів Ч. Айтматова. Відомим перекладачем поезії був Микола Терещенко, автор двох томів «Сузір'я французької поезії». Одним із найактивніших поетів-перекладачів залишається Дмитро Павличко, його перу належать переклади з англійської (повний сонетарій Шекспіра), іспанської (Хосе Марті), польської, болгарської та ін. мов. У діаспорі, попри всі труднощі емігрантського життя, розгорнулася важлива праця над перекладами. Тут необхідно згадати Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Він видав укладені й перекладені ним антології французької та німецької поезії, у яких чимало творів зарубіжних поетів уперше зазвучали українською мовою. Святослав Гординський, крім антології «Поети Заходу», видав свій повний переклад творів Франсуа Війона. Відомим перекладачем поезії був Богдан Кравців - цікавий інтерпретатор поезій Рільке. Ігор Костецький, виходячи з настанови дати українською мовою не «проясненого», а часом досить темного, як в оригіналі, Шекспіра, переклав повний сонетарій англійського поета. Плідно працює на перекладацькій ниві Ігор Качуровський - автор численних перекладів з іспанської, італійської, французької, німецької мов. У 2000 році вийшла його антологія німецької поезії за 12 століть «Стежка крізь безмір». Невеликий кількісно, але високої якості перекладацький доробок Івана Кошелівця: «Жак Фаталіст та його пан» Дідро, «Оповідання» Кафки, «Один день Івана Денисовича» Солженіцина та ін. Найяскравішою постаттю в українському художньому перекладі другої половини XX ст. був Микола Лукаш - поліглот, який перекладав з чотирнадцяти мов і був глибоким знавцем української мови. Він відзначався сміливим підходом до розв'язання складних перекладацьких завдань, часом вдаючись до цікавих експериментів. Йому належить перший повний переклад «Фауста» Ґете, переклади «Декамерона» Боккаччо, «Пані Боварі» Флобера, п'єс Шекспіра, Лопе де Веґи, Мадача, поезій Аполлінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма. У повоєнні часи сформувалися й розцвіли таланти таких видатних майстрів високого мистецтва перекладу, як Дмитро Білоус (автор більшості перекладів і редактор «Антології болгарської поезії», яка охоплює багато століть її існування, перекладач епіграм зі слов'янських мов), Михайло Москаленко (автор перекладів з французької, іспанської, слов'янських мов, упорядник унікальної антології «Тисячоліття» (Поетичний переклад України-Русі), Володимир Житник (автор багатьох перекладів переважно ліричних поезій з чеської, словацької, польської мов), Олег Жупанський (перекладач французької та німецької поезії), Олександр Мокровольський (перекладач прози й поезії з німецької та англійської мов, зокрема, сонетів Шекспіра), Володимир Митрофанов (перекладач німецької та американської прози, зокрема творів Гемінґвея та Б. Брехта), Мар Пінчевський (перекладач багатьох американських авторів: Скотта Фіццжеральда, Фолкнера, Гемінґвея), Ольга Сенюк (перекладачка творів скандинавських літератур - Сельми Лаґерлеф, Стріндберґа, Ліндґрен, Якобсена), Євген Попович (перекладач німецької прози XIX - XX ст., зокрема Томаса Манна, Гессе, Кафки, Юнґера), Олександр Терех (перекладач англійських та американських авторів - Ґолсуорсі, О'Генрі, Бредбері), Анатоль Перепадя - перекладач з італійської, іспанської, французької мов (твори Пруста, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Моріака), Ростислав Доценко перекладач з англійської (твори Вайлда, Фолкнера, По, Купера), французької, польської мов. Перу Юрія Лісняка належать чудові переклади Діккенса, Мелвілла, Олдінґтона, Белля, Франса, Бальзака. Численні твори японських письменників переклав Іван Дзюб. Віль Гримич перекладає зі слов'янських, тюркських, естонської, німецької, англійської мов. Французьку поезію XX ст. перекладає Михайло Москаленко. Визнаним майстром перекладу античної поезії є Андрій Содомора. Поетичні переклади з усіх слов'янських мов здійснює Роман Лубківський. Провансальську, французьку, португальську поезію перекладає Михайло Литвинець. Німецька поезія Середніх віків та Відродження відома в перекладах Феофана Скляра, твори Ґете, Сакса та інших німецьких поетів вдало інтерпретує Петро Тимочко. Багато творів литовської та латиської поезії переклав Дмитро Чередниченко. Знаним перекладачем австрійської та німецької лірики був Василь Стус, французьку поезію перекладав Іван Світличний. Активно перекладає німецьку поезію різних епох Леонід Череватенко, німецьку прозу - Олекса Логвиненко. Над новим перекладом «Божественної Комедії» Данте працює Максим Стріха. Відомі поетичні переклади з французької та англійської мов Михайлини Коцюбинської. З численними творами угорської поезії познайомив українського читача Юрій Шкробинець. У доробку Віктора Шовкуна - чимало перекладів творів французької та іспанської прози. Недавній переклад «Нового Заповіту» належить Лесеві Герасимчукові. Олекса Синиченко перекладає з німецької та грузинської мов. Марія Габлевич працює над перекладами англомовних поетів XX ст. Олег Микитенко перекладає чеських та словацьких авторів. Серед кращих творів перекладацького мистецтва - переклади І. Білика, С. Наливайка, Є. Горєвої, В. Пасічної, О. Медущенко, В. Лучука, Г. Філіпчука. У XX ст. в Україні розроблялися й теоретичні питання перекладу. Автори перекладознавчих праць насамперед спиралися на досвід кращих майстрів українського перекладу, а також на досягнення перекладознавчої думки за межами України. Найвизначнішим теоретиком перекладу в Україні був Максим Рильський. Його книжка «Мистецтво перекладу», в якій зібрано статті, доповіді, листи поета на теми перекладу, залишається найкращим підручником не тільки для перекладачів-початківців, а й для досвідчених майстрів. У книжці розглянуто здебільшого проблеми перекладу поетичних творів. Про переклад художньої прози йдеться у книжках «Слово і образ» Олексія Кундзіча та «Практика перекладу» Степана Ковганюка. Автори щедро діляться з читачем своїми спостереженнями та висновками з них, аналізують власні переклади. На прикладах англо-українських та українсько-англійських зв'язків на терені перекладу будує свої висновки Роксоляна Зорівчак у монографіях «Фразеологічна одиниця як пе- рекладознавча категорія», «Реалія і переклад» та ін. Марина Новикова у центр своїх наукових зацікавлень поставила питання про співвідношення поетики перекладу і поетики оригіналу й про розмаїті метаморфози, яких зазнають образи першотвору в перекладі (книжки «Мир, на образ множимый», «Прекрасен наш союз: литература - переводчик - жизнь», «Стиль автора и стиль перевода»). Критичні статті на тему співвідношення перекладу з оригіналом друкує Віталій Радчук. З рецензіями на нові переклади, оглядами перекладної літератури, з проблемними статтями звертаються до читачів зі сторінок фахової періодики О. Чередниченко, П. Бех, М. Стріха, К. Шахова, І. Корунець та ін. Видано підручники І. Корунця для студентів, що спеціалізуються з англійської мови, і О. Чередниченка та Я. Коваля для майбутніх фахівців з французької мови. Обидва підручники мають назву «Теорія і практика перекладу». Таку ж назву має й неперіодичний збірник статтей, який видається в Київському Національному університеті. Семінар 2. (2 години) Переклад художнього тексту. 1. Індивідуальність перекладача і особа автора. 2. Одиниця перекладу в художньому творі. 3. Художній переклад і часова відстань. 4. Культурний ареал та його вплив на переклад художнього тексту. 5. Інтерпретація як мистецтво розуміння, тлумачення та пояснення текстів.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; просмотров: 668; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.23.201.145 (0.026 с.) |