Особливості перекладу драматичних творів.

1. Подвійна природа драматичного твору і її вплив на переклад.

2. Асиметрія при перекладі драматичних творів.

3. Монолог як важливий складник структури творів драматургії.

4. Діалог і полілог та особливості їх передавання при перекладі.

 

Cпецифіка драми як роду літератури полягає у тому, що вона головно призначається для постановки на сцені. Драматич­не мистецтво належить своєю літературною стороною до словесного мистецтва, а другою стороною — сценічною підходить під визначення мистецтва в цілому. Сценічність включає такі засоби виразності як ак­торська гра, мізансцена, декорації, музика, звукові та світові ефекти тощо. Те, що у драмі слугує вирішальним компонентом театральної постановки, її літературною основою, визначає і специфічні особливості поетики драми, що відрізняють її від епосу і лірики. У драмі образи людей характеризуються і словом, і діями самостійно, без підказок чи тлумачень з боку автора. Єдиним засобом характеризації дійових осіб у драмі є їхнє власне мовлення (діалоги, монологи, репліки) і вчинки, які ніби вбирають у себе все найсуттєвіше, що могло б бути розказано про них у оповідних жанрах літератури. Власне авторський коментар до п'єси (опис обстановки або атмосфери дії, поведінки, життя персонажів), обмежується, як правило, ремарками, які у деяких драматургів, зокрема Б. Шоу, можуть бути доволі розгорнутими.

"Самостійність" опису дійових осіб, а також суто сценічні межі (п’єса іде не більше 3-4 годин) обумовлюють необхідність особливої концентрації при відображенні у драмі життєвих конфліктів, особливої економності і гостроти у виявленні соціальної і індивідуальної природи персонажів, їхніх характерів.

Сценічний діалог являє собою особливий випадок мовлення, отже, йому притаманні функціональні зв'язки з загальною нормою розмовної мови, а саме з живим мовленням, зі слухачем (адресатом), тобто з іншими персонажами на сцені і з глядачем, а також з самим мовцем, тобто з персонажем. Функціональний зв'язок з живим мовленням передбачає в аспекті дикції легку вимовляємість, а в аспекті стилістичному - сценічність мови. Сценічність мови і сценічність вимови сигналізують, що перед нами розвивається драматичний діалог, подібно до того, як рампа і завіса сигналізують, що простір за ними є умовним місцем дії п'єси, усе разом це і є театр.

Зв'язок зі слухачами передбачає цілеспрямовані репліки (діалог є словесною дією) і множинність адресатів (репліка сприймається і іно­ді по-різному тлумачиться персонажами і глядачевою залою). У від­ношенні до мовця репліка виконує свою функцію тоді, коли не лише містить інформацію про предмети, якості і дії, що про них говорить персонаж, а й водночас характеризує його самого: розповідаючи про щось, він розповідає про себе.

Сценічний діалог є текстом, що призначається як для вимовляння, так і для слухання. Цей фактор слід обов'язково враховувати при пере­кладі, запобігаючи таких звукових комбінацій, які можуть привести до помилкового розуміння при сприйнятті на слух.

 

Oscar Wilde

(1856-1900)

LADY WINDERMERE'S FAN

[Enter the Duchess of Berwick and Lady Agatha Carlisle C. Exit Parker C ]

duchess of Berwick [coming down C, and shaking hands]: Dear Margaret, I am so pleased to see you. You remember Agatha, don't you? [Сrossing L. C.] How do you do, Lord Darlington? I won't let you know my daughter, you are far too wicked.

lord Darlington: Don't say that, Duchess. As a wicked man I am a complete failure. Why, there are lots of people who say I have never really done anything wrong in the whole course of my life. Of course they only say it behind my back.

duchess of Berwick: Isn't he dreadful? Agatha, this is Lord Darlington. Mind you, don't believe a word he says, [lord darlington crosses R. C.] No, no tea, thank you, dear. [Crosses and sits on sofa.] We have just had tea at Lady Markby's. Such bad tea, too. It was quite undrinkable. Iwasn't at all surprised. Her own son-in-law supplies it. Agatha is looking forward so much to your ball tonight, dear Margaret.

lady windermere [seated L. C.]: Oh, you mustn't think it is going to be a ball, Duchess. It is only a dance in honour of my birthday. A small and early.

lord darlington [standing L. C.]: Very small, very early, and very se­lect, Duchess.

duchess of Berwick [on sofa L.]: Of course it's going to be select. But we know that, dear Margaret, about your house. It is really one of the few houses in London where I can take Agatha, and where I feel perfectly se­cure about dear Berwick. I don't know what society is coming to. The most dreadful people seem to go everywhere. They certainly come to my parties - the men get quite furious if one doesn't ask them. Really, someone I should make a stand against it.

lady windermere: I will, Duchess. I will have no one in my house about whom there is any scandal.

lord darlington [R. C.]: Oh, don't say that, Lady Windermere. I should never be admitted! [Sitting.]

duchess of Berwick: Oh, men don't matter. With women it is different. We're good. Some of us are, at least. But we are positively getting elbowed into the corner. Our husbands would really forget our existence if we didn't nag at them from time to time, just to remind them that we have a perfect legal right to do so.

lord darlington: It's a curious thing, Duchess, about the game of mar­riage - a game, by the way, that is going out of fashion — the wives hold all the honours, and invariably lose the odd trick.

duchess of Berwick: The odd trick? Is that the husband, Lord Darlington?

lord darlington: It would be rather a good name for the modem husband.

duchess of Berwick: Dear Lord Darlington, how thoroughly depraved you are!

lady windermere: Lord Darlington is trivial.

lord darlington: Ah, don't say that, Lady Windermere.

lady windermere: Why do you talk so trivially about life, then?

lord darlington: Because I think that life is far too important a thing ever to talk seriously about it. [Moves up C.]

duchess of Berwick: What does he mean? Do, as a concession to my poor wits, Lord Darlington, just explain to me what you really mean.

lord darlington [coming down back of table]: I think I had better not, Duchess. Nowadays to be intelligible is to be found out. Good-bye! [Shakes hands with duchess.] And now - [goes up stage] - Lady Windermere, good­bye. I may come tonight, mayn't I? Do let me come.

lady windermere [standing up stage with lord darlington]: Yes, cer­tainly. But you are not to say foolish, insincere things to people.

lord darlington [smiling]: Ah! you are beginning to reform me. It is a dangerous thing to reform anyone, Lady Windermere.

[Bows and exit C]

duchess of Berwick [who has risen, goes С]: What a charming, wicked creature! I like him so much. I'm quite delighted he's gone! How sweet you're looking! Where do you get your gowns? And now I must tell you how sorry I am for you, dear Margaret.

[Crosses to sofa and sits with lady windermere.] Agatha, darling!

lady agatha: Yes, mamma. [Rises.]

duchess of Berwick: Will you go and look over the photograph album that Isee there?

lady agatha: Yes, mamma, [goes to table up L.]

 

Оскар Вайлд

ВІЯЛО ЛЕДІ ВІНДЕРМІР

Переклад Р. Доценка

... Входять герцогиня Бервік і леді Карлайл. Паркер виходить.

Герцогиня Бервік (підходить до леді Віндермір і тисне їй руку). Люба Марґерит, я дуже рада вас бачити. Ви ж пам'ятаєте мою Еґату? (Наближається до лорда Дарлінґтона). Добридень, лорде Дарлінгтон. Я не знайомлю вас із своєю дочкою, ви занадто грішний.

Лорд Дарлінгтон. Ой, не кажіть, герцогине. Як на грішника, то я цілковитий невдатник. Бо ж стільки людей твердить, що я за все своє життя не вчинив нічого гріховного. Звісно, це говориться лише позаочі.

Герцогиня Бервік. Ну й жахіття ж! Еґато, це лорд Дарлінгтон. Вва­жай: жодному його слову не можна вірити! (Лорд Дарлінгтон відходить убік.) Ні, чаю не треба, дякую, моя люба. (Сідає на канапу.) Ми щойно чаювали у леді Маркбі. Тільки її чай такий несмачний, що не доведи господи. Але мене це не дивує - адже постачає цей чай її власний зять. Моя Еґата вся в сподіванні на ваш сьогоднішній бал, люба Марґерит.

Леді Віндермір (сідає). Та це ніякий не бал, герцогине. Просто тро­хи людей зійдеться потанцювати з нагоди мого дня народження.

Лорд Дарлінґтон (стоячи поряд). Людей дуже мало, на дуже корот­ку часину і тільки дуже вибрані, герцогине.

Герцогиня Бервік. Ясна річ, що мають бути лише вибрані. Ми це знаємо, люба Марґерит, у вас інакше й не буває. Ваш дім - один з неба­гатьох у Лондоні, куди я можу привести Еґату і бути цілком певною за свого дорогого Бервіка. Я не розумію, що нині коїться з вищим світом. Найжахливіші особи можуть з'являтись де завгодно. І неодмінно бува­ють на вечірках у мене - якщо не запросити когось із них, чоловіки аж навісніють. Щось таки треба з цим робити!

Леді Віндермір. На мене, герцогине, можете покластись. Я не до­пущу в свій дім нікого, хто зажив лихої слави.

Лорд Дарлінґтон. Ой, не кажіть цього, леді Віндермір! Бо я тоді й на поріг до вас не зможу ступити. (Сідає.)

Герцогиня Бсрвік. Ні, чоловіки - це інша справа. Тут же йдеться про жінок. Ми - добрі. Принаймні, декотрі з нас. Але ми просто затиснені у глухий кут. Наші чоловіки зовсім би забули про наше існування, якби ми не насідали на них час від часу, нагадуючи тим самим, що маємо на це цілком законне право.

Лорд Дарлінґтон. Шлюбна гра - цікава штука, герцогине, - гра, яка, між іншим, виходить з моди: на руках у жінок усі найкращі карти, але вони незмінно поступаються вирішальною взяткою.

Герцогиня Бервік. Вирішальною взяткою? Це що, лорде Дарлінґ­тон, - про чоловіка йдеться?

Лорд Дарлінґтон. Якраз для сучасного чоловіка воно було б непо­ганим назвиськом.

Герцогиня Бервік. До чого ж ви розтлінним виглядаєте, любий лор­де Дарлінґтон!

Леді Віндермір. Лорд Дарлінґтон тільки легковажний.

Лорд Дарлінґтон. Ой, не кажіть цього, леді Віндермір!

Леді Віндермір. Тоді чому ж ви так легковажно говорите про життя?

Лорд Дарлінґтон. Бо життя, як на мене, занадто поважна справа, щоб говорити про нього серйозно. (Відходить у глибину вітальні.)

Герцогиня Бервік. Що це за мудрація? Будьте вибачливі до мого недоумства, лорде Дарлінґтон, - поясніть мені, що ви, власне, ма­єте на думці.

Лорд Дарлінґтон (вертається ближче до столу). Краще цього не робити, герцогине. Якщо в наші дні твоя мова буде яснішою, тебе неод­мінно викриють. На все добре. (Тисне руку герцогині.) На все добре й вам, леді Віндермір. (Рушаючи до дверей.) То можна буде мені завітати ввечері? Ви дозволите?

Леді Віндермір (підвівшись, підходить до лорда Дарлінґтона). Так, звичайно. Але тільки не виголошуйте дурниць, в які самі не вірите.

Лорд Дарлінґтон (усміхаючись). Це вже ви взялися мене перевихо­вувати. Але перевиховання - небезпечна штука, леді Віндермір. (Вкло­няється і виходить.)

Герцогиня Бервік (підводиться і йде на середину вітальні). Яка ча­рівна його нечестива особистість! Він мені страшенно подобається. І я дуже рада, що він пішов. (До леді Віндермір.) А у вас такий милий вигляд! Між іншим, у кого ви шиєте сукні? Знаєте, люба Марґерит, я мушу зізнатись, що мені вас шкода. (Підходить до канапи й сідає поруч з леді Віндермір.) Еґато, голубко!

Леді Еґата. Слухаю, мамо. (Підводиться.)

Герцогиня Бервік. Може, ти переглянеш альбом з фотографіями, що онде лежить?

Леді Еґата. Гаразд, мамо. (Іде до столу в глибині вітальні.)

 

Завдання:

1. Порівняйте фатичні формули вітання, які зустрічаються у даному уривку.

2. Проаналізуйте засоби відтворення власних імен.

3. Знайдіть у словнику пояснення прикметника wicked і прокомен­туйте, чи відповідає воно прикметнику грішний?

4. Запропонуйте ваш варіант перекладу словосполучення to be a com­plete failure.

5. Наскільки виправданою ви вважаєте деперсоніфікацію фрази Isn ’t he dreadful? - Ну й жахіття ж?

6. Знайдіть у перекладі приклади невдалого сполучення літер, яке призводить до важкості вимовляння реплік на сцені і розуміння їх глядачами п'єси.

7. Знайдіть приклади стилістичної невідповідності перекладених фраз в піднесено-літературному регістрі оригіналу.

8. Випишіть різні варіанти перекладу dear.

9. Поясніть смисловий зсув у перекладі пасивної конструкції I should nev­er be admitted- Бо я тоді її па поріг до вас ne зможу ступити, і про­коментуйте зміни у підтексті. Запропонуйте свій варіант перекладу.

 

МОНОЛОГ

Монологи є важливими складниками ідейно-художньої структури творів драматургії, оскільки саме в них найпов­ніше розкриваються думки, сподівання, наміри персонажів. Монолог - це фрагмент більш-менш тривалого зв'язного мовлення персонажа, що не переривається репліками інших дійових осіб. Отже, монолог дає авторові можливість особ­ливо повно виявити внутрішню суть героя чи героїні, загли­битися в душевний стан персонажа.

Славнозвісний монолог Гамлета «Бути чи не бути...» з трагедії В. Шекспіра має філософське звучання. Герой ан­глійського драматурга, ставши на поріг самогубства, замис­люється над сенсом життя і над таємницею смерті, над пот­ребою покарати злочинця і над власною нерішучістю. «Гам­лета» (1603) багато разів було перекладено різними мовами світу. Порівнюючи чотири українські переклади монологу з англійським першотвором, зверніть увагу на їхні ритмо-інтонаційні основи, на мовні засоби створення лаконічності, на властиву героям Шекспіра метафоричність мови, на відпо­відність віршових розмірів українських монологів англійсь­кому оригіналові. Як краще: «Бути чи не бути?» чи «Жити чи не жити?»

Тут наведено три переклади монологу. Перший з них належить Пантелеймонові Кулішу (1819-1897), який пере­клав низку творів В. Шекспіра, Д. Ґ. Байрона, Й. В. Ґете, Ф. Шіллера та ін. поетів; другий - Михайлові Старицькому (1840-1904) - перекладачеві сербського епосу, російських та польських авторів; третій - Освальдові Бургардту (Юрію Клену, 1891 - 1947), що перекладав P.М. Рільке, А. Рембо, П.Б. Шеллі, Ф. Тютчева.

Аналізуючи українські переклади, врахуйте вжиті перекладачами лексичні та інтонаційні за­соби створення психологічної напруги та динамічності мови.

 

Enter Hamlet.

Ham. То be, or not to be: that is the question:

Whether 'tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune,

Or to take arms against a sea of troubles,

And by opposing end them? To die: to sleep;

No more; and by a sleep to say we end

The heart-ache, and the thousand natural shocks

That flesh is heir to, 'Tis a consummation

Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;

To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;

For in that sleep of death what dreams may come,

When we have shuffled off this mortal coil,

Must give us pause: there's the respect

That makes calamity of so long life;

For who would bear the whips and scorns of time,

Th' oppressor's wrong, the proud man's contumely,

The pangs of despis'd love, the law's delay,

The insolence of office, and the spurns

That patient merit of th'unworthy takes,

When he himself might his quietus make

With a bare bodkin? Who wonld these fardels bear,

To grunt and sweat under a weary life,

But that the dread of something after death -

The undiscover'd country from whose bourn

No traveller returns, puzzles the will.

And makes us rather bear those ills we have

Than fly to others that we know not of?

Thus conscience does make cowards of us all,

And thus the native hue of resolution

Is sicklied o'er with the pale cast of thought,

And enterprises of great pith and moment

With this regard their currents turn awry

And lose the name of action. Soft you now!

The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons

Be all my sins remember'd.

Чи бути, чи не бути, от питання!

Що благородніше в душі: терпіти

Пращі і стріли злющої Фортуни,

Чи збунтуватись против моря туч

І бунтуванням їм конець зробити?

Умерти, се заснути, більш нічого,

І сном своїм сказати: ми кінчаєм

Всі муки серця й тисячу природніх

Тортур, що ми внаслідували тілом.

Сього кінця жадати нам - побожно.

Умерти, се заснуть; заснуть! А може,

Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.

У сні чи в смерті що то буде снитись,

Як струснемо земні тривоги з себе?

От що нас зупиняє. От увага,

Що робить довгими нещастя жизні.

Бо хто б схотів весь вік терпіти муки

І насміхи, гніт сильних і знущання

Гордині, біль одіпхнутого серця,

Загайливість закону, підлість суддів

І ту зневагу, що заслуга мовчки

Приймає від нікчемних,

Коли б міг сам, одним штихом кинджала

Від усього цього спастися? Хто би

Ніс той тягар, стогнав і прів під тиском

Життя, якби не страх чогось по смерті?

Якби не той нещасний край, з котрого

Ще не вертав ніхто, мутив нам волю?

То й радше зносим біди ті, що маєм,

Аніж тікать до інших, нам незнаних.

От так-то совість трусами нас робить,

І так природний рум'янёць відваги

Вкриваєсь блідним покостом задуми,

І замисли могутні та важкі

Від погляду сего звертають набік

І тратять назву діл. Та годі! Бач,

Офелія вродлива! Німфо, пом'яни

В твоїх молитвах всі гріхи мої!

Переклав П. Куліш.

 

Жити чи не жити –

Ось що стало руба. Що шляхетніш,

Чи приймати і каміння, й стріли

Од лихої, навісної долі,

Чи повстати на те море туги

Й тим повстанням все скінчити разом?

Вмерти - сном заснути, й більш нічого,

І сказати, що той сон одразу

Нам урве усі душевні болі,

Силу мук, що спали в нашій плоті, -

То такий кінець усім бажаний,

Що його повинні ми жадати,

Вмерти - як заснути... Може, снити?

Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть

Завітати у спанні тім мертвім,

Коли ми слабке це тіло скинем?

Ось що мусить зупинити руку.

Так. Ця думка, ця непевність тільки

Нам і чинить довговічним горе.

Адже справді, хто б схотів терпіти

Цього світу утиски й зневаги,

Дужих кривди, гордих дук образи,

В погордованім коханні муки,

Влад свавільства, суддів наших кривди

Та наруги, що найкращим людям

Чинять ті недолюдки негідні, -

Хто схотів би, коли б знав напевно,

Що ножем цим їх позбутись можна?

Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,

Нидіть тяжко під ярмом злиденним,

Якби страх чогось іще по смерті,

Невідомість тамтої країни,

Звідкіля ніхто ще не вертався,

Не збивали боязкої волі?

І радніші ми терпіть тут лихо,

Ніж порватись до країв незнаних.

Так одваги прирожденна барва

Полотніє від блідої думки;

Так завзяті й запальні заміри

З свого шляху вмить звертають набік

І втрачають самих вчинків ймення

Перед тою гадкою... Цсс!.. тихо!..

Ось краса Офелія... О зірко,

В молитвах своїх згадай за мене.

Переклав М. Старицький.

 

Чи жити, чи не жити - ось питання.

Що для душі шляхетніше: терпіти

Всі стріли і каміння злої долі

Чи враз повстати проти моря мук,

Їм край поклавши? Вмерти - це заснути.

Не більше. В сон поринути - і край

Всім болям тіла й сотні інших мук,

Що є спадщизна тіла. Це ж мета,

Якої прагнеш. Вмерти - це заснути.

Заснуть... А може, бачити сновиддя!

Ніхто не відає, яких сновиддів

Зазнати доведеться в смертнім сні,

Коли ми скинемо земне ярмо.

Оце й спиняє нас: кому ж інакше

Була б охота зносити негоди

Довженного життя, удари долі,

Гнобителеву кривду і зневагу,

І муки безодвітного кохання,

Зухвальство уряду і беззаконство,

І ту наругу, що терплячий труд

Мовчазно від негідника приймає!

Кому була б охота це терпіти,

Якби він міг оголеним кннджалом

Всьому покласти край? Хто тягарі,

Пітніючи і стогнучи, тягав би?

Страх перед тим, що буде після смерті,

Країна та незнана, звідки ще

Ніхто не повертався, - це спиняє.

І ми волієм тут терпіти лихо,

Аніж пірнути в лихо невідоме.

Так роздум робить з нас страхополохів

І рішенця рум'янець природжений

Блідота думки хворої вкриває.

Так наміри потужні і завзяті

У течії своїй звертають вбік,

Втрачаючи імення вчинків. Тихше!

Офеліє! У молитвах твоїх

Згадай гріхи мої, прекрасна німфо!

Переклав О. Бургардт.

 

 

ДІАЛОГ І ПОЛІЛОГ

 

Переклад діалогу в принципі не відрізняється від пере­кладу полілогу - обміну репліками між кількома дійовими особами п'єси. Основна вимога до перекладу цих найважли­віших частин драматургічних творів - збереження індивіду­альних особливостей мови кожного персонажа, оскільки во­ни передають суть його характеру і прояснюють особливості його поведінки на сцені. Перекладач має дбати також про природність звучання реплік, про відповідність їх лексики та синтаксису закономірностям функціонування розмовної мо­ви. Порушення цих вимог веде до спотворення правдопо­дібності ситуацій, змальованих в оригіналі, якщо йдеться про реалістичну драматургію. У класицистичній драмі або коме­дії особливу увагу перекладач приділяє дотепному обміну репліками й афористичності мови персонажів, у символістсь­кій драматургії треба зважати на багатозначність натяків та вагу ключових слів, які в устах різних дійових осіб оброста­ють додатковими відтінками сенсу і т. ін.

 

Основою сюжету відомої комедії Бернарда Шоу (1856 - 1950) «Пігмаліон» (1912) є перетворення молодої квіткарки, яка розмовляє жахливою мовою лондонського передмістя, на «справжню леді», що висловлюється вишуканою літера­турною мовою. Це перетворення сталося завдяки турботам професора фонетики, який зрештою закохується у свою вихо­ванку. На початку п'єси автор вкладає в уста Елізи Дулітл ба­гато просторічних зворотів та вульгарних висловів, характе­ризуючи таким чином її скромне походження і низьке соці­альне становище.

Простежте мовну партію Елізи у перекладі Миколи Пав­лова в зіставленні з оригіналом. З'ясуйте, якими фонетични­ми, лексичними, синтаксичними, фразеологічними засобами твориться образ квіткарки у першотворі й у перекладі.

 

The Mother. How do you know that my son's name Is Freddy, pray?

The Flower Girl. Ow, eez, ya-ooa san, is e? Wal, fewd dan y' d-ooty bawmz a mather should, eed now bettern to spawl a pore gel's flahrzn than ran awy athaht pyin. Will ye-oo py me f'them? (Here, with apologies, this desperate attempt to represent her dialect without a phonetic alphabet must be abandoned as unintelligible outside London).

The Daughter. Do nothing of the sort, mother. The ideal.

The Mother. Please allow me, Clara. Have you any pennies?

The Daughter. No. Ive nothing smaller than sixpence.

The Flower Girl (hopefully). I can give you change for a tanner, kind lady.

The Mother (to Clara). Give it to me. (Clara parts reluctantly). Now (to the girl). This is for your flowers.

The Flower Girl. Thank you kindly, lady.

The Daughter. Make her give you the change. These things are only a penny a bunch.

The Mother. Do hold your tongue, Clara. (To the gir\). You can keep the change.

The Flower Girl. Oh, thank you, lady.

The Mother. Now tell me how you know that young gentleman's name.

The Flower Girl. I didn’t.

The Mother. I heard you call him by it. Dont try to deceive me.

The Flower Girl (protesting). Who's trying to deceive you? I called him Freddy or Charlie same as you might yourself if you was talking to a stranger and wished to be pleasant.

The Daughter. Sixpence thrown away! Really, mamma, you might have spared Freddy that. (She retreats in disgust behind the pillar).

An elderly gentleman of the amiable military type rushes into the shelter, and closes a dripping umbrella. He is in the same plight as Freddy, very wet about the ankles. He is in evening dress, with a light overcoat. He takes the place left vacant by the daughter.

The Gentleman. Phew!

T h e M о t h e r (to the gentleman). Oh, sir, is there any sign of its stopping?

The Gentleman. I'm afraid not. It started worse than ever about two minutes ago (he goes to the plinth beside the flower girl; puts up his foot on it; and stoops to turn down his trouser ends).

The Mother. Oh dear! (She retires sadly and joins her daughter).

The Flower Girl (taking advantage of the military gentleman's proximity to establish friendly relations with him). If it's worse, it's a sign it's nearly over. So cheer up, Captain; and buy a flower off a poor girl.

The Gentleman. I'm sorry. I havnt any change.

The Flower Girl. I can give you change, Captain.

The Gentleman. For a sovereign? Ive nothing less.

The Flower Girl. Garn! Oh do buy a flower off me, Captain. I can change half-a-crown. Take this for tuppence.

The Gentleman. Now dont be troublesome: theres a good girl. (Trying his pockets). I really havnt any change - Stop: heres three hapence, if thats any use to you (he retreats to the other pillar).

The Flower Girl (disappointed, but thinking three halfpence bet­ter than nothing). Thank you, sir.

The Bystander (to the girl). You be careful: give him a flower for it. Theres a bloke here behind taking down every blessed word youre say­ing. (All turn to the man who is taking notes).

The Flower Girl (springing up terrified). I aint done nothing wrong by speaking to the gentleman. Ive a right to sell flowers if I keep off the kerb. (Hysterically). I'm a respectable girl: so help me. I never spoke to him except to ask him to buy a flower off me.

 

Мати. Даруйте, а звідки ви знаєте, що мого сина звати Фреді?

Квіткарка. О! Так це синок ваш?! Нічо' не ска'еш, виховала ма­муся! Це ж тре': виваляв мені всі хвіалки в грязюці і втік! На'іть не за­платив бідній дівчині! Так мо', ви заплатите? (Прошу мені вибачити, але будь-які спроби графічно відтворити її вимову будуть марними, оскільки поза Лондоном ніхто її не збагне.)

Дочка. Мамо, навіть і не думай! Чого захотіла!

Мати. Дозволь мені, Кларо. В тебе є дрібні гроші?

Дочка. Ні. Менших за шість пенсів немає.

Квіткарка (з надією). Так в мене б здача найшлась! Га, доб­ра пані?..

Мати (до Клари). Дай-но шість пенсів. (Клара неохоче розлу­чається з монетою). Ось. Це вам за квіти.

Квіткарка. Ой, пасибі вам, добра пані.

Дочка. Нехай віддасть решту. Ці її букети варті один пенні - не більше.

Мати. Притримай язика, Кларо. (До дівчини.) Залишіть решту собі.

Квіткарка. Нууу! Пасибі вам, пані.

Мати. А тепер скажіть, звідки вам відомо, як звати мого сина?

Квіткарка. Тю! Так мені ж невідомо.

Мати. Я сама чула, як ви назвали його на ім'я. Не пробуйте ме­не ошукати.

Квіткарка (протестуючи). Та хто б оце вас обшуковував? Я сказала на ньо'о «Хреді», а могла б «Чарлі», так само, як і ви б сказали до незнайомого, для любезності.

Дочка. Шість пенсів на вітер! Ой, мамо, до такого і Фреді б не додумався! (З бридливим виразом обличчя відступає за колону.)

Літній пан із привабливою зовнішністю кадрового військового по­спішає сховатися від зливи, складаючі на ходу мокру парасольку. Його брюки так само, як у Фреді, змокли до кісточок. На ньому вечірній костюм, легкий плащ. Стає на вільному місці біля колони ліворуч.

Пан. Оце так злива!

Мати. Як ви гадаєте, пане, є надія, що вона вщухне?

Пан. Боюся, не скоро. Щойно дощ посилився. (Підходить до то­го місця, де сидить квіткарка, ставить ногу на плінтус колони і відко­чує підкасані холоші брюк.)

Мати. Ох, Господи! (Засмучена, підходить до дочки.)

Квіткарка (користується сусідством пана з військовою випра­вою, аби запобігти його ласки). Та не рузстроюйтесь ви, Копитане. Чим сильніш пиріще, тим бистріш кінчиця. Купіть осьо лучче букєтіка.

Пан. У мене, на жаль, не буде дрібних.

Квіткарка. Так я б вам здачу б дала, Копитане.

Пан. Із соверена? Дрібніших у мене нема.

Квіткарка. Хіба-таки й нема? Та купіть вже яко'ось букєтіка, Копитане. С' півкрони я вам на здачу назбираю. Візьміть осьо - це за два пенси.

Пан з військовою виправою. Не будьте надокучли­вою, дівчино. Це негарно. (Нишпорячи по кишенях.) У мене справді немає дрібних. Стривайте-но; ось три півпенсовики, якщо це вас улаш­тує. (Переходить під іншу колону.)

Квіткарка (розчарована, але розуміючи, що півтора пенса - усе ж краще за ніщо). Пасибі вам, пане.

Чоловік із натовпу (до квіткарки). Ти май совість: взя­ла гроші, так букета ж віддай! Онде за колоною якийсь тип стоїть і все за тобою записує. (Усі оглядаються на пана із записником.)

Квіткарка (підхопившись із переляку). Я ж нічо' тако'о не зро­била. Ну забалакала до цьо'о пана - так я ж маю право квітами торгу­вать, коли на тротувар не лізу. (Істерично.) Заступіця за мене! Я ж по­рядна дівчина! Я ж тіки попросила, щоб він букєта купив!

Переклав М. Павлов.

 

Семінар 5. (2 години)