Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття перекладу в історичному контексті

Поиск

Лінгвісти в своїх працях дають різні визначення перекладу, що допомагає зрозуміти багатогранність цього терміну. Варто зазначити, що «переклад» як термін позначає, з одного боку, діяльність з передачі змісту вихідного тексту, а з іншого – результат цієї діяльності, тобто вихідний текст. Вичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі врахування як його процесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основі поєднання динамічного і статичного підходів. Звідси випливає, що традиційний перекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного і перекладного текстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, який простежує процес перекладу в його динаміці. Зважаючи на цей факт, кожен дослідник, прагнучи розробити власну теорію, як правило, дає і своє визначення об'єкта дослідження [10, c.4].

Відтак, В.С. Виноградов відзначає, що «переклад - це особливий, своєрідний і самостійний вид словесного мистецтва. Це мистецтво «вторинне», мистецтво «перевираження» оригіналу в матеріалі іншої мови. Перекладацьке мистецтво на перший погляд здається схожим на мистецтво музиканта, актора або читця тим, що воно відтворює існуючий художній твір, а не створює щось абсолютно оригінальне, тим, що творча свобода перекладача обмежена оригіналом. Переклад різко відрізняється від будь-якого виду мистецтва і становить особливий різновид художньо-творчої діяльності, своєрідну форму «вторинної» художньої творчості» [13, c.8].

Видатний радянський перекладач Р.К. Міньяр-Белоручев стверджував, що «об'єкт науки про переклад – це не просто комунікація з використанням двох мов, а комунікація з використанням двох мов, що передбачає спільну і взаємозалежну діяльність джерела, перекладача та одержувача». На думку Міньяра-Белоручева, саме діяльність перекладача, або власне переклад, що є одним із складних видів мовленнєвої діяльності, потрібно вважати центральною ланкою цієї комунікації [32, c.25].

Один з основоположників радянського перекладознавства А.В. Федоров, який аналізував переклад на матеріалі текстів та мовленнєвих висловлювань, стверджував, що «переклад – це вміння висловити вірно і в повній мірі засобами однієї мови те, що вже було висловлено раніше мовними засобами іншої мови» [44, c.10].

В той же час прихильниця структурних методів дослідження А.А. Черняхівська визначила переклад як «перетворення структури мовленнєвого твору, в результаті якого, при збереженні без змін змістовного плану, змінюється план вираження, тобто одна мова замінюється на іншу» [50, c.3].

Не варто забувати також, що переклад являє собою цілеспрямовану діяльність, що має на меті досягнення певного результату, а також відповідає певним вимогам і нормам. Ці норми відбивають цілісну орієнтацію перекладача, без урахування якої неможливо пояснити логіку перекладацьких рішень [52, c.24].

Протягом багатовікової історії перекладу неодноразово робилися спроби теоретичного осмислення та пояснення діяльності перекладачів. Дослідники намагалися сформулювати критерії оцінки якості перекладів, визначити чинники, що впливають на хід та результати перекладу. Проте, як це часто буває в інших видах людської діяльності, перекладацька практика значно випередила теорію перекладу. Відсутність теоретичних робіт в царині перекладу, як і відсутність власне науки, в рамках якої подібні роботи могли з’явитися, не означало, що ніхто не намагався визначити сутність, мету і способи здійснення перекладацької діяльності. У своїй роботі перекладач постійно стикається з необхідністю обирати між різними варіантами перекладу, вирішувати, що є найважливішим у вихідному тексті і що обов’язково має бути відтвореним, надавати перевагу тому чи іншому шляху подолання труднощів, що виникають в процесі перекладу. Хоча у більшості випадків такий вибір робиться інтуїтивно, все ж часом перекладач намагався осягнути та пояснити свій вибір [23, c.12].

Таким чином, першими теоретиками перекладу були самі перекладачі, які прагнули узагальнити свій власний досвід, а іноді й досвід своїх колег по професії. Зрозуміло, що з викладом свого «перекладацького кредо» виступали найвидатніші перекладачі всіх часів і, хоча міркування, які ними висловлювалися, не відповідали в повній мірі сучасним вимогам науковості і доказовості, і не складалися в послідовні теоретичні концепції, значна частина цих міркувань є досить цікавою і сьогодні.

Так, ще перекладачі античного світу широко обговорювали питання про ступінь близькості перекладу до оригіналу. У ранніх перекладах Біблії або інших творів, які вважалися священними або зразковими, переважало прагнення буквального копіювання оригіналу, що призводило деколи до неясності або навіть повної незрозумілості перекладу. Тому пізніше деякі перекладачі намагалися теоретично обґрунтувати право перекладача на більшу свободу в перекладі, необхідність передавати не достеменний зміст, а загальне враження від оригіналу, тобто його «чарівність» [24, c.16].

Вже з цих перших тверджень про засади, яких має дотримуватися перекладач, можна віднайти початок теоретичних суперечок про допустимість та доцільність буквального або вільного перекладу, а також про необхідність відтворення тексту таким чином, щоб переклад чинив такий самий вплив на читача, як і оригінал.

Пізніше окремі перекладачі намагалися сформулювати певну подобу «нормативної теорії перекладу», висуваючи низку вимог, яким повинен був відповідати «добрий» переклад або «добрий» перекладач. Французький гуманіст, поет і перекладач Етьєн Доле (1509 -1546) вважав, що перекладач повинен дотримуватися п'яти основних принципів перекладу:

1) досконало розуміти зміст перекладного тексту і намір автора, якого він перекладає;

2) досконало володіти мовою, з якої перекладає, і настільки ж чудово знати мову, якою він перекладає;

3) уникати тенденції буквального перекладу, оскільки це спотворює зміст оригіналу і руйнує гармонію форми твору;

4) застосовувати в перекладі загальновживані мовні норми;

5) добирати лексичні засоби, що допоможуть передати прагматичну та стилістичну забарвленість вихідного тексту в перекладі.

У 1790 р. в книзі англійського науковця А. Тайтлера «Принципи перекладу» основні вимоги до перекладу були сформульовані таким чином:

1) переклад повинен повністю передавати ідеї оригіналу;

2) стиль і манера викладу перекладу повинні відповідати оригіналу;

3) переклад повинен читатися з такою ж легкістю, як і оригінальні твори. Подібні вимоги не втратили своєї значимості, хоча і здаються нам сьогодні самоочевидними [23, c.13].

Перші спроби обґрунтувати необхідність наукового осмислення перекладацької діяльності викликали різкі заперечення з боку самих перекладачів, що вбачали в цьому прагнення обмежити свободу творчості перекладача, виробити певні норми та правила перекладу, яким перекладач має підкорюватися. Теорія або наука перекладу сприймалася ними як щось докорінно протилежне, або навіть вороже до мистецтва перекладу. Вони спиралися на те, що талановиті перекладачі створювали і створюють шедеври перекладу, не маючи жодного уявлення про якусь теорію перекладу і не маючи в ній потреби. І, взагалі, жодна наука про переклад не можлива, оскільки переклад – це мистецтво, недоступне для наукового аналізу [23, c.15].

У свій час видатний радянський лінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на запитання про можливість створення «науки про переклад», аргументуючи це тим, що, оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії [36, c.48].

Однак, згодом теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли такі важливі фактори, як усвідомлена суспільна потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, розробка теорії комунікації та розвиток інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу. Нарешті, оформленню науки про переклад посприяла поява серйозних перекладацьких досліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної і міжкультурної комунікації [26, c.34].

 

Типологія видів перекладу

Переклад відрізняється від скороченого викладу, переказу та інших форм відтворення тексту тим, що він є процесом відтворення єдності змісту та форми автентичного тексту. Отже, при перекладі з однієї мови іншою ключовою є необхідність враховувати дію одних і тих самих логіко-семантичних факторів задля забезпечення смислового змісту тексту, але при цьому варто також зберегти його стилістичні, експресивні та інші особливості відповідно до норм даної мови [5, c.16].

Проблематика типологізації та класифікації видів перекладу досить актуальна. Окремі види перекладу мають як спільні риси, обумовлені єдиним лінгвістичним механізмом перекладацької діяльності, так і специфічні особливості. Таким чином, окремі види перекладу можуть обумовлювати модифікацію процесу перекладу, надання особливого значення досягненню вищого рівня еквівалентності, або, навпаки, дозволяти відхилення від максимально можливого ступеня смислової спільності, включати певні елементи адаптації [31, c.56].

Зважаючи на це, виділяють дві основні класифікації видів перекладу: за характером перекладних текстів та за характером мовленнєвих дій перекладача в процесі перекладу. Перша класифікація пов’язана з жанрово-стилістичними особливостями оригіналу, друга – із психолінгвістичними особливостями мовленнєвих дій в письмовій та усній формі [22, c.94-102].

Жанрово-стилістична класифікація перекладів залежно від жанрово-стилістичних особливостей оригіналу обумовлює виокремлення двох функціональних видів перекладу: художній (літературний) переклад та інформативний (спеціальний переклад) [21, c.35].

Художнім перекладом називають переклад творів художньої літератури, яка відрізняється від інших видів літератури тим, що її домінанта – одна з комунікативних функцій мови, а саме художньо-естетична та поетична.

Інформативний переклад – це переклад текстів, основна функція яких полягає в повідомленні будь-яких відомостей або знань, а не в художньо-естетичному впливі на читача. До таких текстів належать усі матеріали наукового, ділового, суспільно-політичного, побутового характеру та ін..

Психолінгвістична класифікація перекладів враховує спосіб сприйняття оригіналу і створення тексту перекладу, підрозділяє перекладацьку діяльність на письмовий переклад та усний переклад.

Письмовим перекладом називається такий вид перекладу, за якого мовні твори, що об’єднуються актом міжмовного спілкування (оригінал та текст перекладу), виступають в процесі перекладу у вигляді фіксованих текстів, до яких перекладач може неодноразово звертатися.

Усний переклад – це такий вид перекладу, за якого оригінал і його переклад виступають в процесі перекладу у нефіксованій формі, що визначає одноразовість сприйняття перекладачем частин оригіналу і неможливість подальшого співставлення чи виправлення перекладу після його виконання. Усний переклад, у свою чергу, включає в себе такі способи перекладу, як синхронний та послідовний. Синхронний переклад є специфічним підвидом усного перекладу, який обумовлює практично одночасне (з невеликим відставанням у 2-4 сек.) приговорювання перекладу під час безпосереднього прослуховування промови оратора. Послідовний переклад розглядається як спосіб усного перекладу, за якого перекладач починає перекладати після того, як оратор перестав говорити, якщо він закінчив промову або її частину. Розмір відрізка, що має бути перекладеним, може варіюватися: від окремого висловлювання до тексту значного обсягу, який оратор промовляв протягом 20-30 або більше хвилин. [21, c.41].

Основна розбіжність між усним та письмовим перекладом полягає в тому, що перекладач, який здійснює кожен із цих видів перекладу, має справу з обробкою різних за обсягом текстів. Так, у письмовому перекладі спеціаліст перекладає одну фразу оригіналу за іншою, проте має в своєму розпорядженні увесь текст оригіналу в цілому, де кожен вислів виступає як одиниця даного тексту [20, c.55].

В практичному плані класифікація видів перекладу дає основу для спеціалізації перекладачів на певних типах перекладацької діяльності. Залежно від значення їхніх специфічних рис окремі види перекладу вимагають більш-менш детального теоретичного аналізу.

На сьогоднішній день спеціальні теорії перекладу розроблені досить фрагментарно. Серед спеціальних теорій перекладу, пов’язаних з жанрово-стилістичною класифікацією перекладів, найбільшу увагу дослідників привертають проблеми перекладу науково-технічних та газетно-інформаційних матеріалів, що становлять великий теоретичний та практичний інтерес. При розробці спеціальних теорій перекладу, що вивчають його види та підвиди на основі психолінгвістичної класифікації перекладів, найбільшу увагу привертають різні аспекти усного, і, особливо, синхронного перекладу [14, c.163].

Оскільки психолінгвістична класифікація перекладів заснована на відмінностях в характері мовленнєвих дій перекладача, науковий опис окремого виду перекладу включає не тільки суто лінгвістичні, але і головним чином, психолінгвістичні чинники. Особливо це стосується теорії усного перекладу (як синхронного, так і послідовного), за умов якого одноразове усне пред'явлення оригіналу і відтворення тексту перекладу у вигляді серії однократних актів виключає можливість повернення до оригіналу або істотних виправлень перекладу. Умови здійснення усного (особливо синхронного) перекладу створюють певні обмеження для досягнення максимальної еквівалентності і призводять до деяких втрат інформації як при сприйнятті перекладачем оригіналу, так і при виборі варіанту перекладу [51, c.83].

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 695; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.191.116.61 (0.014 с.)