Проблематика сучасних класифікацій моделей перекладу в контексті становлення теорії перекладу

Теорія перекладу як специфічна наукова галузь сформувалася головним чином у першій половині ХХ ст. У 1930 р. вийшла в світ книга «Мистецтво перекладу» К. Чуковського, а також дослідження А. Федорова «Прийоми і завдання художнього перекладу». У 1953 р. вийшла книга А. Федорова «Вступ до теорії перекладу», у якій вперше було оголошено про необхідність і можливість створення лінгвістичної теорії перекладу. Саме А. Федоров вперше запропонував розрізняти загальну теорію перекладу, що об’єднує рекомендації для будь-яких комбінацій мов, та часткову теорію перекладу, що описує відповідності між певними двома мовами, а також вказав на необхідність вивчати особливості перекладу текстів різних функціональних стилів і жанрів, а також запропонував класифікацію лексичних, граматичних та стилістичних відповідностей.

За кордоном перша книга, повністю присвячена лінгвістичним аспектам перекладу, з’явилася в 1958 р. Її автори, Ж.П. Вине та Ж. Дарбельне, назвали свою працю «Порівняльна стилістика французької та англійської мов» [3]. В книзі проведено порівняльний аналіз цих мов з метою виявлення одиниць, які могли б замінювати одна одну в перекладі, хоча при цьому не завжди зазначається, чи перевірялися виділені відповідності шляхом зіставлення в реальних перекладах чи вони були обрані лише тому, що мають однакові значення в системі двох мов. Багатий фактичний матеріал, зібраний в книзі, показує великі перспективи розробки часткових теорій перекладу, і за її прикладом були написані аналогічні праці з іншими мовними парами [23, с.21].

Лінгвісти зосередили свої зусилля на вивченні процесу перекладу, побудові його теоретичних моделей, зіставленні текстів оригіналу і перекладу з метою встановлення лексичних, граматичних і текстових відповідників, а також на визначенні перекладацьких закономірностей, прийомів, що застосовуються при передачі змісту оригіналу. Також завданням досліджень стало визначення критеріїв еквівалентності (адекватності) перекладу та ефективних методів навчання перекладацькій діяльності.

Літературознавці приділяли велику увагу аксіологічним аспектам перекладу. Зазвичай вони вивчали художні тексти, прагнучи оцінити переклад з точки зору його естетичної еквівалентності оригіналу та значення мови перекладу у розвитку духовної культури, його відповідності моральним потребам епохи. Значну кількість наукових монографій літературознавців і перекладачів художньої літератури було присвячено суто професійній стороні перекладацького ремесла, обміну досвідом перекладацької діяльності і оцінці переваг і недоліків конкретних переказів [12, c.5].

Гіпотетичний характер описів перекладу як процесу обумовлений тим, що на сучасному етапі розвитку наук неможливо повністю усвідомити процеси, що відбуваються в свідомості людини в момент перетворення змісту, вираженого в одній мовній формі, у той же зміст, матеріалізований в іншій мовній формі. З цього випливає висновок про те, що і власне моделі процесу перекладу, запропоновані лінгвістами, зроблені на основі особистих умовиводів, спостережень перекладачів. На даному етапі становлення перекладознавчої науки досить поширеними гіпотетичними моделями перекладу можна вважати такі: ситуативна, семантична, трансформаційна, семантико-семіотична, закономірних відповідностей, комунікативно-функціональна, інформативна, теорія рівнів еквівалентності та інші [12, c.13].

Враховуючи обсяг даної роботи, розглянемо основні моделі перекладу, що мають найбільше значення саме для перекладу художньої літератури.

Денотативна модель перекладу

Денотативна або ситуативна модель перекладу – це найпоширеніша модель перекладу, що базується на співвіднесеності мовних одиниць з певними предметами, явищами реальної дійсності. Саме такий зв'язок між мовними одиницями та явищами реальності має бути незмінною основою мовних одиниць оригіналу та перекладу. Згідно з цією моделлю елементи реальної дійсності, втілені у мовних знаках, зазвичай називаються денотатами або референтами. Будь-який текст, що відображає певну предметну ситуацію, судження і реальну дійсність, формується шляхом співвіднесення з найрізноманітнішими денотатами. Денотативна теорія перекладу визначає переклад як процес опису за допомогою мови перекладу денотатів, попередньо описаних мовою оригіналу [23, с.210].

Сприймаючи текст оригіналу, перекладач ототожнює складові одиниці даного тексту з відомими йому знаками вихідної мови і через ці останні з'ясовує, з якою ситуацією реальної дійсності співвідноситься оригінал. Після з'ясування денотата оригіналу перекладач описує цю ж ситуацію мовою перекладу. В разі, коли перекладачеві заздалегідь відомо, що певні елементи вихідної мови і мови перекладу мають однакові денотати, процес може піти коротшим шляхом. В такому разі перекладач замінює одиниці оригіналу відповідними одиницями перекладу, не звертаючись у процесі перекладу до позамовної дійсності. Важливо підкреслити, що такий переклад можливий лише тому, що між одиницями двох мов було попередньо встановлено ситуативну тотожність шляхом звернення до дійсності.

Денотативна модель перекладу описує цілий ряд окремих особливостей перекладацького процесу, коли вибір варіанта перекладу не можливий без звернення до дійсної ситуації, яка стоїть за текстом оригіналу. Таким чином, вона відображає ряд дуже важливих сторін процесу перекладу і дає можливість пояснити вибір варіанта перекладу, посилаючись на ситуацію дійсності. Ця модель перекладу використовується при перекладі безеквівалентної лексики, коли вибір варіанта перекладу визначений ситуацією, що описується в оригіналі, а також за умов, коли з'ясування додаткових відомостей про ситуацію або реалію необхідне для правильного розуміння і, отже, перекладу оригіналу [12, c.13].

Однак, у денотативної моделі є чимало вразливих місць та недоліків. Вона не враховує цілу низку істотних аспектів перекладацького процесу. Відтак, ця модель не розкриває основного механізму переходу від тексту оригіналу до тексту перекладу. Вона «спрацьовує» у тих випадках, коли ситуація більш-менш однозначно визначає необхідний варіант перекладу. Однак у більшості випадків одна і та ж ситуація може бути описана сполученнями різних мовних знаків у мові перекладу. У таких випадках звернення до дійсності не дає достатніх підстав для вибору варіанта перекладу. Також денотативна модель не може пояснити можливість декількох варіантів перекладу одного і того ж відрізка оригіналу, і не здатна дати теоретичну основу для обґрунтування вибору між цими варіантами.

Не розкриває денотативна модель і системного відношення змісту оригіналу та перекладу. Вона не враховує своєрідності інформативного навантаження самих одиниць, що є складовими двох текстів. Звернення до дійсності дає можливість лише визначити те, що сказано у перекладному тексті (тобто денотативну складову тексту), проте не дає уявлення, як це сказано. Таким чином, денотативна модель не передає прагматичну складову тексту, що є дуже важливим аспектом перекладу. Денотативна теорія не вирішує й проблеми еквівалентності при перекладі. Тотожність денотатів оригіналу і перекладу не повністю забезпечує необхідний ступінь еквівалентності цих двох текстів. Залишається значна частина інформації, пов'язана з вибором мовних засобів як в оригіналі, так і в перекладі. Денотативна спільність – це ознака лише перифрази, а не перекладу [12, c.13].

Семантична модель перекладу

Одне з основних завдань загальної теорії перекладу полягає в розкритті сутності еквівалентних відносин між змістом оригіналу та перекладу. Природно припустити, що теоретична модель перекладацької діяльності повинна насамперед ґрунтуватися на вивченні смислової сторони текстів оригіналу і перекладу. Міркуючи теоретично, можна стверджувати, що еквівалентність змісту двох текстів (у тому числі і двох текстів на різних мовах) має на увазі ідентичність чи достатньо близьку подібність всіх або деяких смислових елементів, які складають зміст цих текстів. Процес перекладу в цьому випадку буде зводитися до виділення смислових елементів в оригіналі і до вибору одиниць мови перекладу, що в максимальному ступені виражають такі ж смислові елементи [23, c.36].

Семантична модель перекладу побудована із врахуванням компонентного аналізу змістових одиниць мови, а також наявності регулярних міжмовних відповідностей. Передбачається, що в процесі перекладу в оригінальному тексті виокремлюються всі елементарні змістові одиниці та їхні компоненти, до яких підбираються в мові перекладу рівнозначні чи подібні за значенням одиниці. Таким чином переклад зводиться до аналізу змістових компонентів вихідного тексту, та синтезу смислу в матеріалі мови перекладу. Основний зміст будь-якої мовної одиниці розглядається як єдність, що складається з набору елементарних смислових, стилістичних та інших характеристик, до якої підбирається відповідник у мові перекладу.

За умов такого трактування процес перекладу здійснюється не стільки на рівні слів та речень, скільки на рівні елементарних змістових компонентів. Переклад вважається максимально адекватним за умови найвищого ступеня співпадіння таких елементарних смислових одиниць. Семантична модель перекладу пов’язана з постулатом про наявність у мовах глибинних змістових категорій та структур, спільних для всіх мов [12, c.14].

Будь-яка семантичнамодель перекладу передбачає зіставлення елементів змісту оригіналу і перекладу, а також аналіз структури цього змісту та вміння виділяти в ньому певні елементарні одиниці або компоненти. Таким чином, текст розподіляється на так званий предметно-логічний зміст, що об’єднує всю фактичну інформацію, та експресивно-стилістичні особливості, тобто емоційно-оцінні елементи та характеристика одиниць тексту з точки зору їх приналежності до певного функціонального стилю мови чи жанру мовлення. Такий розподіл, в свою чергу, вказав на необхідність включення в поняття перекладацької еквівалентності експресивно-стилістичну відповідність оригіналу і перекладу.

Подальший розвиток лінгвістичних досліджень плану змісту дав можливість більш детально описувати елементи сенсу в оригіналі та перекладі. Зміст будь-якої одиниці мови розглядається як набір елементарніших смислів, семантичних множників або сем. Виділення окремих сем у змісті мовної одиниці проводиться шляхом визначення диференціальної ознаки, за якою зміст даної одиниці протиставляється близькій за значенням одиниці іншої мови.

Семантична теорія перекладу пов’язує перекладацьку еквівалентність з наявністю загальних сем у змісті оригіналу і перекладу. При цьому спільність існує не між сукупністю сем, закріплених за відповідними одиницями різних мов (така спільність принципово неможлива внаслідок мовної вибірковості), а лише між окремими елементами сенсу. Завдання перекладача полягає в тому, щоб відтворити в перекладі саме елементарні змісти, присутні в оригіналі. Втрата всіх інших сем, що містяться в значенні перекладних одиниць, вважається при перекладі несуттєвою [12, c.14].