Сутність і значення стадії апеляційного провадження.

Сутність і значення стадії апеляційного провадження.

Історично в правових системах різних країн склалися два види апеляції — повна і неповна.

При повній апеляції розгляд справи по суті остаточно переноситься до суду другої інстанції, який не має права повернути справу до суду першої інстанції і зобов'язаний сам ухвалити рішення. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати в апеляційний суд нові докази, що не були досліджені судом першої інстанції. Перевірка оскарженого рішення при Повній апеляції завжди ґрунтується на повторному розгляді справи по суті, при якому апеляційний суд у необхідних випадках виправляє недогляди суду першої інстанції і сторін у доказуванні фактичних обставин справи. Для цього він досліджує наявні в справі і знову подані докази, дає їм власну оцінку, на підставі якої ухвалює рішення.

При неповній апеляції можливе повернення справи у суд першої інстанції для її нового розгляду. Особи, які беруть участь у справі, за загальним правилом, при такому способі перегляду не мають права подавати в апеляційний суд нові докази; перегляд рішення здійснюється на підставі фактичних даних, поданих до суду першої інстанції. Однак за наявності певних умов із загального правила можуть бути зроблені винятки, коли в апеляційному провадженні допускаються посилання на нові факти та докази.

Апеляційне провадження, що має місце в Україні, по всіх ознаках — це вид неповної апеляції. По-перше, за чинним законодавством суд апеляційної інстанції після скасування рішення має право направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції лише за умови, якщо виявлені порушення не можуть бути виправлені ним самим (ч.І ст.311 ЦПК). По-друге, він має право змінити рішення або ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені на підставі наявних, а також додатково поданих доказів. Разом з тим можливість надання в апеляційний суд нових доказів обмежена (п.6 ч.2 ст.295, ч.2 ст.ЗОЗ ЦПК).

Варто зазначити, що метою апеляційного провадження є не забезпечення стабільності оскарженого рішення, а виправлення судової помилки. Для поняття «судові помилки» характерні три моменти:

1) вони являють собою порушення юридичних норм і свідчать про відхилення від цільових настанов цивільного судочинства;

2) їх допускають суди і судді, які спроможні розглядати та вирішувати цивільні справи;

3) всі помилки можуть бути усунуті правовими засобами в цивільному процесуальному порядку.

Апеляційне провадження — це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності і обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Характерними ознаками апеляційного провадження можуть виступати наступні:

1) апеляція подається на рішення (ухвалу) суду, що не набрало законної сили;

2) справа направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);

3) подання апеляції обумовлюється неправильністю рішення суду першої інстанції, що виражається, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні закону, або в неповно наданому сторонами матеріалі;

4) апеляційний суд, переглядаючи справу, розглядає як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

5) виконання рішення, оскарженого в апеляційному порядку, зупиняється (крім випадків негайного виконання рішення);

6) повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежені межами апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції;

7) апеляція може бути допущена тільки один раз у кожній справі.

Завдання апеляційного провадження визначені в ст.ЗОЗ ЦПК шляхом встановлення меж дій суду по перегляду судових рішень. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст.291 ЦПК).

В апеляційному порядку можуть бути переглянуті не тільки рішення, але і значна частина ухвал суду першої інстанції, якими вирішуються процесуальні питання, що виникають при розгляді справи. їх неправильне вирішення також порушує нормальний розвиток процесу, створює погрозу реалізації закріплених у законі кінцевих цілей судочинства або взагалі перешкоджає самій можливості їх реалізації, як це буває, наприклад, при необгрунтованій відмові в порушенні справи.

Отже, апеляційна перевірка виступає як «факультативне провадження», призначене для усунення можливих помилок суду першої інстанції, діяльність якого, на думку заінтересованих у перегляді рішення або ухвали суб'єктів процесу, не відповідає цілям судочинства. У порівнянні з нормальним ходом процесу це додатковий етап судочинства, що виникає з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, якщо вони вбачають необхідність у перевірці правильності постанов суду першої інстанції, які не набрали законної сили.

 

Право апеляційного оскарження, його суб’єкт і об’єкт (ст. 292).

Для реалізації апеляційного провадження необхідна наявність ряду передумов об'єктивного та суб'єктивного характеру. Під передумовами апеляційного оскарження розуміють попередні умови реалізації права на апеляційне оскарження.

Однією з основних об'єктивних передумов допустимості апеляційного оскарження є наявність об'єкта, з приводу якого подається апеляція. Об'єктом апеляційного оскарження є рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, які містять, на думку особи, яка подає апеляційну скаргу, несприятливі для неї наслідки вирішення спору.

Ст. 293 ЦПК містить перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду.

Суб'єкти апеляційногооскарження. Суб'єктивною передумовою допустимості апеляційного оскарження є наявність певного кола осіб, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення, ухвалу суду першої інстанції. Мова йде про тих осіб, яким ухвалене судом першої інстанції рішення завдає шкоди, що виражається для них у несприятливих наслідках.

Оскарження ухвал суду першої інстанції в апеляційному порядку (ст.293, 307, 311, 312).

Нормами цивільного процесуального права передбачено можливість самостійного оскарження в апеляційному порядку не лише рішень, а й ухвал, прийнятих судами першої інстанції. Суд першої інстанції приймає ухвали, як правило, у процесуальних питаннях, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Проте незалежно від рішення оскарженню в апеляційному порядку підлягає не кожна ухвала. Перелік ухвал, на чкі можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, міститься у ст. 293 ЦПК.

Строки апеляційного оскарження (ст. 294 ЦПК, зі змінами від 13.12.2011).

До об'єктивних умов допустимості апеляційного оскарження належить і дотримання певного строку апеляції.Це пояснюється тим, що апеляційне провадження не може виникнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропущений і в його відновленні відмовлено.

Порядок подання апеляційної скарги (ст.296).

Форма і зміст апеляційної скарги (ст.295).

Підготовка розгляду справи судом. Призначення справи до розгляду в апеляційному суді (ст.ст. 301, 302).

Процесуальний порядок розгляду справи апеляційним судом (із змінами 2010 р.)

Судова система України (ЗУ «Про судоустрій та статус суддів»)

Вищі спеціалізовані суди

 

Стаття 31. Види і склад вищих спеціалізованих судів

 

1. У системі судів загальної юрисдикції діють вищі

спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду

цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ.

 

2. Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований

суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий

господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

 

3. До складу вищого спеціалізованого суду входять судді,

обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються

голова суду та його заступники. У вищому спеціалізованому суді,

кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути

призначено не більше трьох заступників голови суду.

{ Положення частини третьої статті 31 щодо зайняття посади судді

вищого спеціалізованого суду суддями, які обрані на посаду судді

безстроково, визнано конституційним згідно з Рішенням

Конституційного Суду N 3-рп/2011 (v003p710-11) від 05.04.2011 }

 

4. У вищому спеціалізованому суді утворюються палати з

розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової

юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який

призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення

судової палати, її склад, а також про призначення секретаря

судової палати приймаються зборами суддів вищого спеціалізованого

суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати

організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення

аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до

компетенції палати, інформує збори суддів вищого спеціалізованого

суду про діяльність судової палати.

 

5. У вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого

спеціалізованого суду для вирішення питань, визначених цим

Законом. Склад і порядок діяльності пленуму вищого

спеціалізованого суду визначаються цим Законом.

 

6. При вищому спеціалізованому суді утворюється

Науково-консультативна рада, статус якої визначається цим Законом.

 

7. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган

та може бути співзасновником інших друкованих видань.

 

Стаття 32. Повноваження вищого спеціалізованого суду

 

1. Вищий спеціалізований суд:

 

1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в

касаційному порядку згідно з процесуальним законом;

 

2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає

справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або

апеляційної інстанції, а також розглядає справи у разі

встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої

визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при

вирішенні справи судом, якщо за результатами розгляду питання про

допуск справи до провадження Верховного Суду України буде

встановлено, що така справа підлягає розгляду вищим

спеціалізованим судом;

{ Пункт 2 частини першої статті 32 в редакції Закону N 4847-VI

(4847-17) від 24.05.2012 }

 

3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову

практику;

 

4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою

однакового застосування норм Конституції (254к/96-ВР) та законів

України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу

судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня

рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства

щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

 

5) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Стаття 365. Розгляд заяви

1. Заява про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами розглядається у судовому засіданні. Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду заяви.

2. Розгляд заяви здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. Розглянувши заяву, суд може скасувати судове рішення, що переглядається, і прийняти нове судове рішення або залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення.

3. Судове рішення за наслідками провадження за нововиявленими обставинами може бути оскаржено в порядку, встановленому цим Кодексом для оскарження судових рішень суду відповідної інстанції. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у цій справі.

Провадження у ЄСПЧ.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних

свобод сформувала міжнародну процесуальну систему, тісно пов'язану

з національними правовими та процесуальними системами. Будучи міжнародним

регіональним актом, який закріплює основоположні права та

свободи, що мають громадянський та політичний характер, вона створила

найрозвинутіший та ефективний регіональний механізм захисту

прав людини. Це відбулося завдяки послідовній діяльності такого органу,

як Європейський суд з прав людини, який, так би мовити, зробив

Конвенцію «живою», постійно розвиваючи та фундаментулізуючи її

своїми прецедентами та надаючи їй прогресивного тлумачення.

Механізм захисту конвенційних прав покладає на ЄСПЛ двояку

функцію — здійснення індивідуального контролю у разі винесення

рішень про порушення державою — учасницею Конвенції того чи

іншого права, а також загальну функцію, яка полягає у виробленні

принципів та стандартів захисту прав людини. У цьому і виявляється

унікальність Конвенції та діяльності Суду. Вони здійснюють вплив не

лише на міжнародні стандарти захисту прав людини, а й на формування

цих стандартів на національному рівні. Особливо слід відмітити

вплив ЄКПЛ та практики Суду на країни Східної Європи, конституції

яких приймалися на підставі європейської практики1. Дуже цікавим

є те, що вплив ЄКПЛ та Суду вже вийшов за межі суто Європи, оскіль- ки вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії, Гонконгу та

Південної Африки посилалися на рішення ЄСПЛ, даючи тлумачення

власним національним актам щодо прав людини.

Відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи її органами є Комітет

міністрів, Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної

влади, поряд із якими діють контрольні органи ЄКПЛ. Спочатку Конвенція

закріплювала існування двох головних контрольних органів:

Європейської Комісії з прав людини та ЄСПЛ. Цей двоступеневий

механізм передбачав, що скарги від приватних осіб надходили та розглядалися

Комісією, яка приймала рішення про відхилення скарги чи

прийняття її до провадження, а також про можливість та доцільність

держави-члена чи самої Комісії звернутися до Суду. Таким чином,

спочатку фізичні особи не мали безпосереднього доступу до ЄСПЛ.

Лише з набранням чинності Протоколом № 9 до Конвенції у жовтні

1994 р. фізичні особи, групи осіб та неурядові організації набули право

звертатися до Суду після того, як Комісія з прав людини прийме

справу до провадження. Утім, незважаючи на ці зміни, Суду відводилася

другорядна роль, тому для підвищення ефективності механізму

захисту прав людини в межах Ради Європи була ініційована реформа,

що втілилася в Протоколі №11, який набув чинності в листопаді 1998 р.

(Протокол № 9 втратив свою чинність). Згідно з реформою створювався

єдиний Європейський суд з прав людини, який замінив раніше існуючі

Комісію та Суд, а Конвенція доповнилася новими статтями.

Реформа дозволила чітко провести розмежування компетенції органів

Ради Європи по вирішенню спорів щодо порушення прав людини,

оскільки Комітет міністрів втратив можливість вирішувати подібні

спори, а відповідна юрисдикція перейшла до новоствореного Європейського

суду з прав людини.

Приймаючи скаргу до розгляду, ЄСПЛ керується положеннями як

самої ЄКПЛ, так і свого Регламенту. 1 червня 2010 р. із набуттям чинності

Протоколом № 14 були внесені останні поправки до Регламенту

ЄСПЛ, які затверджені на його пленарному засіданні. Регламент містить

вимоги до організації роботи Суду та порядку його судочинства.

Регламентом встановлені вичерпні вимоги до порядку порушення справ

і прийнятності скарг, щодо слухання по справі, форми та змісту рішень,

оплати юридичної допомоги тощо.

Відповідно до ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною, якщо

будуть виконані такі критерії: по-перше, це вичерпання всіх національних

засобів правового захисту і, по-друге — дотримання шестимісячного

терміну звернення зі скаргою. Ці критерії прийнятності можна

назвати сутнісними критеріями, які існують поряд із формальними

критеріями — такими, як неможливість прийняти скаргу, якщо вона

є анонімною, уже була розглянута Судом чи іншим міжнародним ор- ганом розслідування чи регулювання тощо. Вимога вичерпання всіх

національних засобів правового захисту пов'язана з тим, що первинний

захист прав і свобод особи покладається на національні органи, а також

діє презумпція того, що держава — учасниця Конвенції виконує своє

зобов'язання з реалізації права особи на ефективний засіб правового

захисту (ст. 13 ЄКПЛ). І це стосується не лише звернень до ЄСПЛ, а й

усіх міжнародних судових установ, пов'язаних із захистом прав людини.

Принциповим є те, що сам Суд підкреслює, що розуміння того, що

становить увесь перелік національних засобів правового захисту, залежить

від конкретної держави, оскільки це її суверенне право будувати

систему правового захисту та визначати її інстанційність.

Стаття 35 ЄКПЛ не окреслює коло органів, до яких має звернутися

позивач на національному рівні, але практика ЄСПЛ визначила, що це

мають бути саме судові органи і тому звернення до органів місцевого

самоврядування, прокуратури, омбудсмана, які є несудовими засобами

захисту, або до органів, які виносять суто консультативні рішення або

юридично не спроможні припинити порушення, не вважаються необхідними

для вичерпання національних засобів правового захисту. Суд

дотримується того підходу, що судові системи держав — учасниць

Конвенції є досить різноманітними, тож для одної країни достатнім

буде проходження двох існуючих інстанцій, а для іншої потрібно пройти

чотири існуючі ланки.

Якщо говорити про можливість звернення українських громадян

до ЄСПЛ, то за загальним правилом система національних судових

засобів захисту в Україні вважається вичерпаною з моменту винесення

рішення касаційною інстанцією.

Слід зазначити, що при вирішенні ЄСПЛ питання про вичерпання

всіх національних засобів правового захисту існують обставини, які

звільняють позивача від їх проходження. Це те, що національні засоби

правового захисту виявляються недоступними та неефективними. Так,

у рішенні по справі ЗасіікАтеї апсі Оікегз V. Сгеесе Суд визначив, що

вимоги ст. 35 ЄКПЛ слід застосовувати з певною мірою гнучкості та

без надмірного формалізму1, а це означає, що в разі, коли в державі

існує судова або адміністративна практика, яка не залишає шансів на

успіх та завідомо відомо, що звернення до судових установ дасть негативний

результат, то критерій вичерпання національних засобів

правового захисту стає неабсолютним і не починає автоматично застосовуватися

для прийнятності скарги. Суд неодноразово підкреслював, що існування «особливих обставин

» може звільняти позивача від виконання цього критерію прийнятності

1. Те, що від приватної особи не вимагається звертатися до неефективних

засобів правового захисту, є загальновизнаною нормою міжнародного

права. Наприклад, якщо національне законодавство не

відповідає повною мірою ЄКПЛ, то презюмується, що національна

судова інстанція повинна буде застосувати саме національне законодавство,

а отже, з точки зору Конвенції особі в жодному разі не буде

надано належного правового захисту, тож вичерпувати всі національні

засоби такого захисту немає сенсу. Або якщо місцева влада залишається

абсолютно пасивною, знаючи про серйозні порушення з боку своїх

представників, наприклад, коли представники влади не проводять розслідування

або не надають допомогу2. Разом з тим у позивача має бути

впевненість, підкріплена практикою чи іншими доказами, що його позов

не має шансів на успіх.

Суд дотримується тієї позиції, що в разі існування хоч якоїсь імовірності

на успіх позивач має звертатися до національних судових

установ, інакше його бездіяльність буде вважатися невиконанням критерію

вичерпання національних засобів правового захисту. Критерій

вичерпання засобів захисту може також не застосовуватися, коли існують

роз'яснення вищих судів з аналогічних справ або якщо до судів

уже надходили аналогічні справи від інших осіб, які грають не на користь

позивачеві. Це й виняток стосується і ситуації, коли розгляд

справи затягується на досить довгий час3.

У цьому контексті слід згадати Рекомендацію Кес 2004/6 Комітету

міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо вдосконалення національних

засобів правового захисту» від 12 травня 2004 р., в якій дається

приблизне визначення того, які органи слід вважати національними засобами

правового захисту та які з цих засобів є ефективними.

Одним із критеріїв належності скарги є дотримання шестимісячного

терміну звернення зі скаргою. Цей критерій означає, що скарга

до ЄСПЛ має бути подана не пізніше шести місяців із дня публічного

винесення остаточного рішення по справі компетентним національним

органом, оскаржити котре в рамках національного законодавства неможливо

або здійснення вручення такого рішення. Якщо внутрішні

засоби правового захисту виявилися неефективними, то перебіг стро- ку починається з дня, коли позивачу стало відомо або повинно було

стати відомо про таку неефективність'.

Практичне значення має також дотримання порядку оформлення

самої скарги до ЄСПЛ. Скарга за формою має відповідати вимогам,

які висуваються до неї Конвенцією та Регламентом ЄСПЛ. Вона подається

до Суду або самостійно позивачем, або його офіційним представником

у письмовій формі поштою (для громадян Данії та Швеції

вводиться можливість подання скарг Інтернетом, а в майбутньому така

можливість буде з'являтися і у громадян інших держав — учасниць

Конвенції). Для спрощення звернення до ЄСПЛ був вироблений спеціальний

формуляр2, при заповненні якого позивач має вказати свої

особисті дані, викласти факти справи, у чому полягає порушення Конвенції,

вказати, яким чином були виконані критерії прийнятності справи

і предмет скарги. До скарги додаються копії усіх документів, на які

посилається позивач у скарзі. Крім того, від позивача може вимагатися

подання ще додаткових документів. Якщо позивач не відповідає на

прохання Суду або робить це із суттєвими затримками, то вважається,

що він втратив інтерес до підтримання скарги. А отже, може привести

до визнання скарги неприйнятною та видалення справи із списку справ,

що підлягають розгляду Судом. Також можливе подання скарги факсом,

але це вимагає направлення оригіналу скарги протягом п'яти днів

після цього. Скарга скріплюється підписом позивача або його офіційного

представника.

Скарга може бути складеною національною мовою позивача, але

в подальшому процес буде вестися однією із двох офіційних мов

ЄСПЛ — французькою або англійською. Подача скарги є безкоштовною.

Якщо скарга подана в неналежній формі, Суд може просити подати

скаргу повторно вже у належній формі, передбаченій Регламентом.

Це має статися не пізніше, ніж за вісім тижнів після отримання листа

з такою вимогою. Якщо протягом цього строку скаргу не буде виправлено,

то скарга вважається неподаною. Якщо ЄСПЛ визнає скаргу прийнятною, то розпочинається її розгляд

за участю представників зацікавлених осіб. Справи розглядаються

Судом у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами

у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти

суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк. За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет міністрів може

одностайним рішенням і на встановлений строк зменшити кількість

суддів у складі Палат до п'яти. Коли суддя засідає одноособово, він не

розглядає жодної заяви проти держави — учасниці Конвенції, від якої

цього суддю було обрано. Суддя, обраний від держави — учасниці

Конвенції, яка є стороною у справі, є ех о^сіо членом Палати або, Великої

палати. У разі відсутності такого судді або якщо він не може

брати участі у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого

заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.

При розгляді справи Палата чи Голова ЄСПЛ можуть вимагати

додаткових доказів для вивчення обставин справи.

Перед тим як розглядати справу, ЄСПЛ намагається використати

механізм дружнього врегулювання спорів. Відповідно до ст. 38 Конвенції,

якщо Суд визнав скаргу прийнятною, він надає себе у розпорядження

заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього

врегулювання спору на основні поваги до прав людини, визначених

у Конвенції та протоколах до неї.

Усі виплати, присуджені Судом, підлягають виплаті протягом трвох

місяців після набрання рішенням чинності. Якщо в державі-учасниць,

куди робиться переказ компенсації, передбачений податок на даний вид

надходження, то Суд виплачує компенсацію разом із цим податком, і

Винесенню рішення передує підготовка проекту рішення суддею-

доповідачем.

Склад Суду

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев'ять років. Судді не можуть бути переобрані. З квітня 2010 року суддею Європейського суду з прав людини є Ганна Юдківська.

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

[ред.]Структура і юрисдикція Суду

 

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках,відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї

якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Стаття 384. Подання скарги

1. Скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби.

2. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

3. Про подання скарги суд повідомляє відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше наступного дня після прийняття її судом.

Стаття 386. Розгляд скарги

1. Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.

2. Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників.

3. Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника.

Сутність і значення стадії апеляційного провадження.

Історично в правових системах різних країн склалися два види апеляції — повна і неповна.

При повній апеляції розгляд справи по суті остаточно переноситься до суду другої інстанції, який не має права повернути справу до суду першої інстанції і зобов'язаний сам ухвалити рішення. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати в апеляційний суд нові докази, що не були досліджені судом першої інстанції. Перевірка оскарженого рішення при Повній апеляції завжди ґрунтується на повторному розгляді справи по суті, при якому апеляційний суд у необхідних випадках виправляє недогляди суду першої інстанції і сторін у доказуванні фактичних обставин справи. Для цього він досліджує наявні в справі і знову подані докази, дає їм власну оцінку, на підставі якої ухвалює рішення.

При неповній апеляції можливе повернення справи у суд першої інстанції для її нового розгляду. Особи, які беруть участь у справі, за загальним правилом, при такому способі перегляду не мають права подавати в апеляційний суд нові докази; перегляд рішення здійснюється на підставі фактичних даних, поданих до суду першої інстанції. Однак за наявності певних умов із загального правила можуть бути зроблені винятки, коли в апеляційному провадженні допускаються посилання на нові факти та докази.

Апеляційне провадження, що має місце в Україні, по всіх ознаках — це вид неповної апеляції. По-перше, за чинним законодавством суд апеляційної інстанції після скасування рішення має право направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції лише за умови, якщо виявлені порушення не можуть бути виправлені ним самим (ч.І ст.311 ЦПК). По-друге, він має право змінити рішення або ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені на підставі наявних, а також додатково поданих доказів. Разом з тим можливість надання в апеляційний суд нових доказів обмежена (п.6 ч.2 ст.295, ч.2 ст.ЗОЗ ЦПК).

Варто зазначити, що метою апеляційного провадження є не забезпечення стабільності оскарженого рішення, а виправлення судової помилки. Для поняття «судові помилки» характерні три моменти:

1) вони являють собою порушення юридичних норм і свідчать про відхилення від цільових настанов цивільного судочинства;

2) їх допускають суди і судді, які спроможні розглядати та вирішувати цивільні справи;

3) всі помилки можуть бути усунуті правовими засобами в цивільному процесуальному порядку.

Апеляційне провадження — це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності і обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Характерними ознаками апеляційного провадження можуть виступати наступні:

1) апеляція подається на рішення (ухвалу) суду, що не набрало законної сили;

2) справа направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);

3) подання апеляції обумовлюється неправильністю рішення суду першої інстанції, що виражається, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні закону, або в неповно наданому сторонами матеріалі;

4) апеляційний суд, переглядаючи справу, розглядає як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

5) виконання рішення, оскарженого в апеляційному порядку, зупиняється (крім випадків негайного виконання рішення);

6) повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежені межами апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції;

7) апеляція може бути допущена тільки один раз у кожній справі.

Завдання апеляційного провадження визначені в ст.ЗОЗ ЦПК шляхом встановлення меж дій суду по перегляду судових рішень. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст.291 ЦПК).

В апеляційному порядку можуть бути переглянуті не тільки рішення, але і значна частина ухвал суду першої інстанції, якими вирішуються процесуальні питання, що виникають при розгляді справи. їх неправильне вирішення також порушує нормальний розвиток процесу, створює погрозу реалізації закріплених у законі кінцевих цілей судочинства або взагалі перешкоджає самій можливості їх реалізації, як це буває, наприклад, при необгрунтованій відмові в порушенні справи.

Отже, апеляційна перевірка виступає як «факультативне провадження», призначене для усунення можливих помилок суду першої інстанції, д